Психоаналітична філософія

Психоаналітична філософія, або фрейдизм - це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення Фрейда для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства у цілому. Фрейдизм як соціальну і філософсько-антропологічну доктрину слід відрізняти від психоаналізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значення, що приводить його до психологізації суспільства і особи.

Психоаналіз заснований австрійським психіатром Зігмундом Фрейдом, наприкінці XIX - на початку XX ст., коли відбувався злам традиційних уявлень про психічне життя людини. Фрейдівський психоаналіз був спрямований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формування психічного життя людини і її реакцій. Основні погляди Фрейда викладені в його працях: «Три нариси з теорії сексуальності», «По той бік принципу задоволення», «Я і Воно» та інших. Поширюючи сферу пристосування психоаналізу, Фрейд намагався розповсюдити його принципи на сферу соціальної психології («Масова психологія і аналіз людського Я»), і різні сфери культури - міфологію («Тотем і табу»), фольклор, художню творчість, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу («Майбутнє однієї ілюзії»). Сублімація - центральне поняття у Фрейда у його психологічній трактовці культури, що розглядається як наслідок обов'язкового компромісу між стихійними потягами і вимогами реальності («Незадоволеність у культурі»):

Психіка людини потенційно завжди знаходиться у конфліктній ситуації. Розв'язання внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами. Перший - безпосереднє задоволення бажань, другий - задоволення бажань через їх витіснення у сферу несвідомого, а потім - сублімація (від лат. sublimo -високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідомих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соціальної діяльності і культурної творчості. Тут має місце символічна реакція потягів. Третій - свідоме оволодіння бажаннями. Саме цей шлях розгортається у психоаналітичній системі Фрейда, адже психоаналіз і призначений для надання допомоги тим, хто потребує переводу несвідомого у свідоме. Технічними засобами психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу, що можна одержати у результаті розшифрування «довільних асоціацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дріб'язків життя», на які звичайно не звертають увагу.

Психіка людини, за Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів.

Отже, структура особи, за Фрейдом, складається з трьох частин: «Воно» ( Id) - архаїчна безособова частина психіки; «Над-Я» (Super - Ego) або «цензор» - установки суспільства; «Я» (Ego). «Я» - свідоме, «Воно» - несвідоме. Свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цензором», який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Стосунки між «Я» і «Воно» можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник буває змушений спрямовувати свого коня у напрямку, у якому той сам хоче йти, інколи ці напрямки збігаються. Отже, свідомість є чимось другорядним щодо «несвідомого».

Досліджуючи несвідоме, Фрейд наштовхується на «первинні потяги». «Первинні потяги», за Фрейдом,- сексуальні потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається до міфологічних сюжетів, до міфу «Про царя Едіпа». Хлопчик завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника. Міфи зберігаються у родовій пам'яті (онтогенезі - розвитку людини і філогенезі - розвитку суспільства). За Фрейдом велика кількість людей потребує влади, котрій вони можуть підкорюватись, захоплюватись, що панує і погано обходиться з ними. Ця потреба - нудьга за батьком, що живе всередині нас, у підсвідомості з дитинства.

Отже, основу психіки за Фрейдом становить підсвідоме й «цензор» - психічна інстанція, що утворюється під впливом системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідоме (у своїй основі сексуальні потяги) обходить заборони цензора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок па слові тощо.

Досліджуючи ці явища суб'єктивними методами (методи довільних асоціацій, тлумачення сновидінь), Фрейд намагається знайти їхній «істинний» сенс, тобто дати їм сексуальну інтерпретацію.

Виходячи з аналізу сновидінь, він формулює основний, на його думку, принцип конфліктності механізму. Конфлікт між несвідомою сферою і свідомістю призводить до компромісних утворень, які несуть у собі знак подвійності, сполучаючи відтиснення примітивних асоціальних потягів з їх символічним задоволенням. Такі механізми, за Фрейдом, виступають всюди, де послаблюється контроль свідомості. Сновидіння для Фрейда не лише «королівські ворота у несвідоме», але й сполучна ланка між нормою і патологією. Сни - це неврози звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.

За вченням Фрейда, тільки з'ясувавши це, можна психотерапією зняти конфлікт напруження між «цензором» і підсвідомим. До цієї думки Фрейд приходить, вивчаючи форми істерії, котрі, як і багато психічних захворювань, не мали видимої матеріальної причини («фізичної травми»). Але ж причина існує, оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то, на думку Фрейда, необхідно йти шляхом опосередкування, відтворення (реконструювати цю причину через наслідок).

У наступних працях Фрейда сексуальні потяги змінюються поняттям лібідо, що охоплює всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, зрештою Фрейд висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена наявністю як біологічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють «інстинкт життя» - ерос і «інстинкт смерті» - танатос.

Якщо у Фрейда основним рушійним фактором психіки визнається енергія несвідомих психосексуальних потягів, то у «індивідуальній психології» Адлера цю роль виконує комплекс неповноцінності і прагнення самоутвердитися; у школі «аналітичної психології» Юнга першоосновою вважається колективне несвідоме і його архетипи, а для Ранка вся людська діяльність виявлялась підкореною подоланню первинної «травми народження».

У праці «Метаморфози і символи лібідо» Карл Густав Юнг досліджував спонтанну появу мотивів, аналогічних фольклорним і міфологічним, у снах і фантазіях пацієнтів. Юнг припускає, що символіка є складовою частиною самої психіки і що несвідоме виробляє певні форми, або ідеї, що носять схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Архетипи (загальнолюдські першообрази), на думку Юнга, є формальними зразками поведінки, або символічними образами, котрі відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини (наприклад, образи матері-землі, героя, мудрого старця, демона), їх динаміка лежить в основі міфів, символіки художньої творчості, снів та інше. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання і усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об'єкти. Центральне місце серед архетипів Юнг відводив «самості» (Selbst) як потенційному центрові особи на відміну від «Его» («Я») як центру свідомості.

Юнг проводить чітку диференціацію між «індивідуальним» і «колективним» несвідомим. «Індивідуальне» несвідоме відбиває досвід окремої людини, складається з переживань, які були свідомими, які позбулися свідомого характеру через забуття або пригнічення. «Колективне» несвідоме - це загальнолюдський досвід, расовий і національний, навіть досвід долюдського, тваринного існування.

Юнг розробив теорію вироблення кожною людиною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її «Я». Раціональний образ, що складається в процесі пристосування до зовнішніх обставин, Юнг називає Persona (так у Римі називали маску, яку одягав актор, виходячи на сцену). Persona одночасно приховує справжню особистість і виявляє її. Отже, раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього середовища, не відбиттям його, а скоріше своєрідним «механізмом захисту» від нього.

Інтеграція змісту колективного несвідомого - мета процесу становлення особи (самореалізація, індивідуалізація). Основне завдання психотерапії - налагодження порушених зв'язків між різними рівнями психіки завдяки міфам, обрядам, ритуалам, що вважаються засобами активізації архетипів.

Юнг розробив типологію характерів («Психологічні типи»), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважаючої спрямованості на зовнішній або внутрішній світ (екстравертивний і інтравертивний типи).

Різні напрямки фрейдизму намагалися доповнити його філософським і методологічним обґрунтуванням положень вчення Фрейда. Виділилася біологізаторська течія, що хилилася у бік позитивізму і біхевіоризму (розуміння поведінки людини і тварини як сукупності рушійних, вербальних і емоційних реакцій на стимули зовнішнього середовища), і особливо поширилась у США. Досить широко розповсюдився і так званий соціальний фрейдизм, що тлумачить культурні, соціальні і політичні явища як результат сублімації психосексуальної енергії, трансформації первинних несвідомих процесів, що відіграють у фрейдизмі роль базису відносно соціальної і культурної сфери.

Наприкінці 30-х років XX ст. виник неофрейдизм, що намагався перетворити доктрину, пориваючи при цьому з концепцією несвідомого і з біологічними передумовами вчення Фрейда. Еріх Фромм відходить від біологізму Фрейда, наближаючись за своїми поглядами, до антропологічного психологізму та екзистенціалізму. На відміну від Фрейда Фромм розглядає мотиви людської діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок соціальних процесів. Він переносить акцент з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, що обумовлені соціокультурними причинами, впроваджує поняття «соціального характеру» як сполучної ланки між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства. Фромм виводить характер людини із дихотомій людського існування («екзистенціальних» і історичних). До «екзистенціальних» дихотомій він відносить, по-перше, дихотомію між життям і смертю. Людина кинута в цьому світі у випадковому місці і видирається з нього сама, випадково. Людина усвідомлює обмеженість свого існування і ніколи не буває вільною від дихотомії. По-друге, існує дихотомія між тим, що кожна людина є носієм усіх закладених в неї потенцій і неможливістю їх реалізувати через короткочасність свого буття.

Цілком іншу природу мають історичні дихотомії, вони створюються самою людиною і вирішуються в процесі її індивідуального життя або в наступні періоди історії. До історичних дихотомій Фромм відносить суперечності між досягненнями наукового прогресу та їх використання на користь людства. Вирішити історичні дихотомії можна лише шляхом побудови «гуманістичного суспільства». «Екзистенціальні» дихотомії пов'язані з самим фактом людського існування, їх можна вирішити лише шляхом розкріпачення внутрішніх здібностей людини до кохання, віри і роздумів. У книзі «Революція надії» (1961) Фромм показує своє бачення гуманізації існуючої соціальної системи - шляхом підвищення соціальної активності індивіда та гуманізації методів управління.

Таким чином, до суперечностей Фромм зараховує такі дихотомії людського існування: патріархальний і матріархальний принципи організації життя людей; авторитарна і гуманістична свідомість; експлуататорський і рецептивний (слухняний) типи характеру; оволодіння і буття як два способи життєдіяльності індивіда; екзистенціальне і історичне існування людини; негативна - «свобода від» і позитивна «свобода для» у процесі розвитку особи.

Дійсною цінністю людини Фромм вважає здатність до кохання. Кохання, в його розумінні, є критерієм буття і дає відповідь на проблему людського існування. Кохання змінює характер людини, формує повагу до життя, зацікавленість в єднанні зі світом, сприяє переходу від егоїзму до альтруїзму, від «кібернетичної релігії» до нового гуманістичного духу завдяки створенню «нерелігійної релігії».

Зв'язок між психікою індивіда і соціальною структурою суспільства виявляє за Фроммом соціальний характер, у формуванні якого особлива роль належить страху. Страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, що несумісні з пануючими у суспільстві нормами. Типи соціального характеру співпадають з різними історичними типами самовідчуженої особи (накопичувальний, експлуататорський, «рецептивний» (пасивний), «ринковий»).

Різні форми соціальної патології у сучасному західному суспільстві Фромм також пов'язує з відчуженням. Критикуючи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм висував утопічний проект створення гармонічного «здорового суспільства» за допомогою методів «соціальної терапії».

Показовою для неофрейдизму є загальна концепція міжособових стосунків, яку розвиває Саллівен: у психіці немає нічого, крім стосунків між особами і ставлень до об'єктів і зміни міжособових ситуацій. Існування особи розглядається як міф або ілюзія, а особа - лише як сума відносин між викривленими і фантастичними образами («персоніфікаціями»), що виникають у процесі соціального спілкування. Хорні рушійною силою неврозу вважає стан «основного страху», що породжується ворожим середовищем. Як реакція на страх виникають різні захисні механізми: раціоналізація або перетворення невротичного страху у раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, що завжди пропорційно зростає; подолання страху, коли він підміняється іншими симптомами; «наркотизація» страху -пряма (за допомогою алкоголю) або переносна - у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності і т. ін., втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці заходи психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прихильності -пошуки любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади -гонитва за владою, престижем і володінням; невроз слухняності (конформізм автомату) і, нарешті, невроізоляція, або втеча від суспільства. Але ці ірраціональні способи вирішення конфліктів лише поглиблюють, за Хорні, самовідчуження особи. Мету психотерапії неофрейдизм вбачає у виявленні дефектів у системі соціальних зв'язків пацієнта з метою кращої адаптації його до існуючого способу життя.

Вільгельм Райх виступав з проповіддю сексуальної революції як невід'ємного елементу будь-яких соціальних реформ, з вимогою відміни усіх форм «репресивної моралі». Згідно з поглядами Райха, які він висвітлив у праці «Масова психологія фашизму», будь-який авторитарний суспільний устрій заснований врешті-решт на сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і служить масовим джерелом неврозів. У вченні Райха характер трактується як своєрідне захисне утворення («панцир»), що оберігає індивіда як від зовнішніх впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджуючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поширив поняття «лібідо» і розвинув своєрідне натурфілософське вчення про універсальну космічну життєву енергію - «оргоне».

Вплив фрейдизму особливо виявився у соціальній психології, етнографії (американська культурантропологія тісно пов'язана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і художній критиці. Поряд з цим фрейдизм значно вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм, що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки пристосуванню несвідомого і т. ін.).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософія життя	\|	Персоналізм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.