Філософія українського романтизму XIX століття

Інтерес української філософії до проблем людини, її духовного світу, свободи набуває своєї специфіки у формі типових рис передромантичної свідомості. Він стає пружиною філософсько-теологічної думки, котра веде до формування українського романтичного світогляду.

У суспільній свідомості визрівають ідеї нового світосприймання, що відповідало духовним потребам суспільства. До ідей передромантичної свідомості можна віднести ідеї історизму, нації, героїчної особи. У творах народу і професійного мистецтва, котрі є виявом душі народу, культурних традицій і духовності, відбивається специфіка українського світосприймання, основні риси національного світогляду. Назва її - філософія серця. У основних рисах вона виникла у Сковороди, сформувалась остаточно у XIX ст. у Юркевича, закріплюється як стійка світоглядна позиція в українському романтизмі, виявляючи себе у творчості Гоголя, Куліша, Шевченка, у працях Максимовича, її вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що в певній трансформації вона знайшла виявлення у літературі і мистецтві XX ст. Секрет такого впливу у тому, що основи цього філософського світогляду базуються на характерних особливостях національної психології і світосприймання українців.

Гуманізм творчості Юркевича виражений в основній його ідеї: людина починає свій моральний розвиток із руху серця, вона завжди хоче зустрічати радісні істоти, кохати і бути коханою, зігрівати і самій зігріватися дружбою і взаємною повагою. У дусі платонізму Юркевич намагається за явищами природи, котрі вічно змінюються, але сприймаються нашими органами чуття, знайти незмінну ідею об'єкту. Відповідно до його вчення, у цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відшукується не тільки мисленням, а й «серцем», бо пошук її пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями, пориваннями людини. В цьому процесі досягнення істини знання поєднується з вірою. Юркевич розділяє пізнання не на ступені, а на напрямки: досвідне, розумове, естетичне. Спочатку людина спостерігає, потім міркує (під час міркування і народжується «віра в Бога, що заспокоює серце») і, зрештою, пізнає красоту, витонченість, благородство.

Формами пізнання Юркевич вважає уявлення, поняття та ідеї. В уявленні виявляється ставлення людини до речей, через поняття вона об'єктивно усвідомлює явища, а в ідеї «розум чи думка визначаються об'єктивною сутністю речей».

Як і в Сковороди, у Юркевича символ «серце» багатозначний. Одне з його значень - серце як душевний стан людини. Це одночасно факт і свідомості, і чуттєвої сфери, врешті-решт це виявлення духовності людини. «Загальний стан душі» неповторний та ідеальний.

На думку Гоголя, пошуки правди - це заглиблення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у світ. Світ відкривається людині у правді тільки завдяки її духовному відродженню, активності, а не раціональному пізнанню. Душа людини є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним витоком. Як Сковорода і Юркевич, так і Гоголь називає душу «серцем». Серце людське - це безодня незвідана, тут ми кожної хвилини помиляємось. Єдиний шлях самоствердження, самовдосконалення, що допоможе уникнути помилок - улюблена справа людини, що поглинає всю її. Близько до ідеї Сковороди про «сродний труд», Гоголь стверджує неповторність людини, її право на власний моральний шлях у житті.

Головну причину поневірянь народних мас Шевченко вбачав в кріпацтві і гнобленні самодержавства. Виявляючи антинародний характер царської влади, Шевченко виступив проти ілюзій, поширених у народі, розвінчав міф про «добрих царів». Поборник революційного знищення кріпацтва, він першим в Україні звертається до народу із закликом до повстання. На протилежність шовіністичній царській політиці, що цькувала одну націю на іншу, поет виступає гарячим поборником братського єднання і дружби російського, польського, українського народів, пропагує дружбу усіх слов'янських народів.

Соціологічні погляди Шевченка пройняті ідеєю розвитку. На протилежність реакційній ідеології, що стверджувала непохитність устроїв експлуататорського суспільного ладу, він розглядав суспільство в змінах. Погляди людей він також не вважав незмінними, вони, на його думку, залежать від умов соціальної сфери. Його революційно-демократичні погляди тісно пов'язані з його філософськими поглядами - матеріалістичними у своїй основі. Поет обстоював думку про безкінечність і вічність матерії. Поема «Гайдамаки» починається філософськими роздумами про те, що в світі все рухається, все змінюється. Старе, пише поет, помирає, нове народжується, а світ вічний і безкінечний. Природу Шевченко називав «безсмертною», в ній керує не хаос, а закономірність.

Його філософію можна характеризувати як «філософію трагедії». Тобто не створення позиції дослідника трагічних подій, а стан душі стражденного, виявлення усвідомлення ним трагедії як власної долі. Україна в творчості Шевченка - це і світ наявного буття, що є дисгармонічним і конфліктним, і екзистенційні стани буття, де тільки й можливо досягти ідеального існування, і джерело народної культури, що дозволяє виявити власну філософію життя. Це перш за все мотив долі, лихої та доброї, правди, слави, теми сирітства, чужини, ностальгії за рідшім краєм. Все це дозволяє стверджувати, що філософія Т. Шевченка, втілена у його творчості і власному життєвому шляху, являє собою дійсну духовну квінтесенцію культури українського народу.

Природа, на думку Пантелеймона Куліша, «влаштована божою мудрістю», а свідомість існує незалежно від матерії, тому можливе безсмертя душі, потойбічне життя. Виходячи з визнан ня національного духу як основи суспільного розвитку, Куліш створив теорію про особливості української душі, яка має дві сторони: внутрішню - серце (почуття) і зовнішню -мислення (розум). Внутрішньою стороною українець пов'язаний тільки з Україною, а зовнішньою - з іншими народами. Своєю внутрішньою стороною, сутність якої складає національний дух, українець відрізняється від інших народів. Саме вона, тобто національні почуття і національний дух, об'єднує «панів і мужиків в один загал», тобто у єдине ціле. Зовнішня сторона, розум, що пророкує українцям необхідність мати зв'язки з іншими народами і сприймати кращі сторони їх життя, заважає внутрішній. Куліш вважав, що український народ повинен розвиватися своїм, самобутнім шляхом, зберігати хутірський характер життя - показник вищої моралі і цілісності народної душі.

Автор програмного документа Кирило-Мефодієвського братства «Книга буття українського народу», Микола Костомаров у праці «Дві руські народності (росіяни та українці)» вперше зробив спробу показати «модель українського національного характеру». Як зазначає Чижевськнй у своїх «Нарисах історії філософії на Україні», основні відмінності росіян і українців, на думку Костомарова, починають формуватися ще у XII ст. і полягають у тому, що: 1) у росіян панує загальне (Бог, цар) над особою; українець цінує вище окрему людину, ніж загальне; 2) росіяни «нетерплячі» до «чужих» віросповідань, до яких вони ставляться з презирством, до чужих звичаїв тощо; в Україні люди звикли з давніх давен чути у себе чужу мову, ворожнеча до іноземців виникла лише тоді, коли ті скривджували власні святині українського народу; 3) російський народ «матеріальний», українці намагаються «одухотворити» весь світ; 4) росіянин мало цінує природу, українець її любить, тому українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її; 5) любов до жінки - матеріальна у росіян і духовна в українців; 6) у релігії - увага росіян спрямована на зовнішнє, на форму; в українців неможливо, щоб з'явився якийсь розкол з причин обряду, букви, їх релігійність - внутрішня. У цілому Костомаров пропагував ідею месіанства українського народу.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософія українського Просвітництва	\|	Професійна філософія в Україні XIX - початку XX століття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.