Принципи діалектичного осмислення буття. Альтернативи діалектики

Філософів завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але й проблеми методу, тобто шляхів, заходів і прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнання і творчості взагалі виступає діалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку.

Сам термін «діалектика» вперше застосував Сократ, маючи на увазі діалог,, спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Платон теж тлумачив діалектику як логічну операцію розчленування і пов'язування понять завдяки питанням і відповідям. У розумінні, близькому до сучасного, поняття діалектики застосовував і Гегель, що трактував її як вміння відшукувати протилежності у самій дійсності.

Діалектика виникла й історично розвивалась у боротьбі з метафізичним методом мислення, характерною особливістю якого є однобічність, абстрактність, абсолютизація того чи іншого моменту у складі цілого. Конкретно сутність цієї концепції полягає у тому, що вона ігнорує багатий конкретний зміст реальних життєвих процесів і розглядає розвиток як тільки просте кількісне зростання одного і того самого, як тільки зменшення або збільшення, як повторення одних і тих самих етапів; вона не визнає розвитку як процесу виникнення нового і зникнення старого, що віджило свій вік, тобто вона заперечує якісні зміни, якісні стрибки і взаємопереходи у явищах об'єктивного світу. Метафізична концепція розглядає явища і предмети матеріального світу як ізольовані і не пов'язані між, собою, як випадкове накопичення явищ і предметів.

Сутність метафізичної концепції зводиться також до того, що вона заперечує внутрішнє джерело розвитку - саморозвиток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає у певній зовнішній, надприродній силі і врешті-решт у Богові.

Отже, діалектика і метафізика виступають як альтернативні способи філософського осягання буття. Вони різняться у багатьох суттєвих моментах. Якщо діалектика вважає рух абсолютним, а спокій відносним, то метафізика, навпаки, сприймає рух як суму станів спокою, що є постійним. Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізика розглядає їх у відриві, у відокремленості. З погляду діалектиків, все рухається, все змінюється. Метафізики, однак, твердять, що явища незмінні у своїй сутності.

Діалектична концепція розвитку полягає у тому, що розвиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізикисприймають розвиток як результат божого першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як суть кількісний процес та як рух по замкненому колу.

Важливим принципом діалектики є принцип розвитку, тобто розуміння розвитку як вічного і нескінченного процесу зміни старого новим, одних явищ і процесів - іншими. Безперервний рух і розвиток, взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ - це одна зі значних рис і форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток є необхідною і суттєвою, невід'ємною властивістю матерії, без якої вона не може існувати.

Але діалектику цікавить не рух взагалі, а перш за все розвиток. Під рухом розуміють будь-яку зміну, тобто він охоплює всі процеси, що відбуваються у світі, незалежно від їх змісту. Розвиток,однак, розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух поступовий, прогресивний, висхідний. Це значить, що будь-який предмет, явище, система, як і весь світ взагалі, не просто змінюються, а завжди переходять у нові стани, що раніше не існували, ніколи не повторюють з абсолютною точністю стани, які вже існували.

Існують дві різні тенденції розвитку: 1) висхідна, прогресивна, перехід від простого до складного; 2) низхідна, спадна, регресивна, перехід від складного до простого.

З цього визначення категорії розвитку виходить, що розвиток багатший за своїм конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за своїм обсягом значно ширший від розвитку. Будь-який розвиток є рух, тобто зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток, оскільки у природі має місце і такий рух, який не є ні прогресивним, ні регресивним, як це характерно для механічного руху, простого пересування, переміщення тіл.

Діалектичному розвиткові притаманні такі ознаки, що відрізняють його від руху взагалі: по-перше, діалектичний розвиток виступає не просто зміну одних станів матеріальної системи на інші, не просто зміни їх кількісних характеристик, а якісні зміни, структурну перебудову системи, що розвивається; по-друге, діалектичний розвиток є спрямованим процесом змін, що передбачає певну послідовність проходження системою специфічних для неї ступенів; по-третє, діалектичний розвиток є не тільки спрямованим, але й незворотним процесом, тобто реальні предмети, явища, що змінюються у просторі і часі, виявляються неповторними у своїх індивідуальних рисах; четвертим важливим моментом розвитку є й те, що він являє собою внутрішню за своїм джерелом зміну матеріальних об'єктів, тобто діалектика тлумачить розвиток як саморозвиток, що здійснюється з причин, що закладені у самих матеріальних об'єктах.

Таким-чином, розвиток являє собою певну форму зміни взагалі, особливий вид руху, якому притаманні закономірні, спрямовані, незворотні, якісні зміни матеріальних об'єктів.

Принцип взаємозв'язку і взаємообумовленості явищ об'єктивного світу органічно витікає з того, що світові притаманна матеріальна єдність, яка полягає у визнанні єдиного, загального першопочатку, що лежить у підґрунті усієї різноманітності речей і явищ. По-друге, цей принцип походить з того, що в об'єктивному світі не існує абсолютно простих предметів і явищ. Всі вони мають складну структурну організацію, тобто складаються з певних елементів, частин, що пов'язані між собою. По-третє, цей принцип відображує те, що у світі немає абсолютно ізольованих явищ. Завдяки зв'язку і взаємодії одні процеси і явища породжують інші, відбувається перехід від одних форм руху до інших і внаслідок цього здійснюється вічний рух і розвиток, що є загальною формою буття.

Зв'язки і взаємодії у матеріальному світі характеризуються такими рисами: по-перше, цей зв'язок має об'єктивний характер, тобто існує незалежно від свідомості людей, як об'єктивна закономірність; по-друге, зв'язки і взаємодії універсальні, бо виявляються усюди і завжди, у всіх явищах, на всіх рівнях і ступенях; по-третє, взаємозв'язок багатогранний за своєю сутністю і природою, бо кожний предмет, будь-яке явище, тисячами ниток пов'язані з іншими, бо цей зв'язок характеризується невичерпною сіткою відносин між явищами і процесами матеріального і духовного світу; у-вчетверте, реальні зв'язки нескінченно різноманітні за характером, ступенем глибини і складності, за формами виявлення.

Серед невичерпної різноманітності конкретних форм зв'язків матеріалістична діалектика вивчає найбільш суттєві, загальні зв'язки, що виявляються у всіх явищах і процесах дійсності. До таких форм зв'язків належать: зв'язки внутрішні (між елементами або сторонами одного і того самого матеріального об'єкта) і зовнішні (між різними об'єктами і оточуючим середовищем); суттєві (глибинні, стійкі, що визначають специфіку даної системи) і несуттєві (другорядні, що не мають значного впливу); пряні (безпосередні, без проміжних ланок) і опосередковані, непрямі, що встановлюються через проміжні ланки.

Вчення про загальний зв'язок явищ об'єктивної дійсності є, власне кажучи, вченням про закономірний характер її розвитку, адже будь-який закон природи і суспільства виявляє певний об'єктивний, суттєвий зв'язок між явищами і речами матеріального і духовного світу. При цьому закон -- це не одиничний, притаманний будь-якому одному явищу, а загальний, властивий для всіх явищ цього класу, зв'язок. Закономірні, суттєві зв'язки носять тому і необхідний характер, а також є усталеними, повторюються. Вони повторюються завжди і всюди, де і коли є відповідні умови.

Таким чином, будь-який закон природи і суспільства виявляє об'єктивний, суттєвий, необхідний, тривкий зв'язок, що повторюється між явищами і процесами дійсності. Наприклад, періодичний закон Менделєєва виявляє об'єктивний, необхідний, суттєвий, тривкий зв'язок, залежність хімічних і фізичних властивостей елементів від атомної ваги.

За сферою своєї дії закони поділяються на три великі групи: закони специфічні, що виявляють зв'язки у межах однієї форми руху (закони механіки, фізики, хімії та інші); закони загальні, що є спільними для деяких наук про природу або суспільство (закон збереження і перетворення енергії, закон природного добору; загальносоціологічні закони); універсальні закони, що виявляють універсальні зв'язки і відносини між усіма явищами і процесами як матеріального, так і духовного світу (закони діалектики).

Діалектичний метод всебічного і конкретного аналізу дійсності корінним чином відрізняється від еклектики і софістики. Еклектика являє собою спосіб розгляду явищ, коли механічно, свавільно поєднуються протилежні означення, погляди, теорії, принципи. Еклектицизм має своїм підґрунтям підміну одних логічних засад іншими, метафізичну абсолютизацію мінливості і відносності людського пізнання, порушення принципів цілісності, об'єктивності, конкретності розгляду предметів і явищ.

Безмотивованим є також підхід до розуміння дійсності, характерний для софістики, що ігнорує реальні зв'язки, конкретні умови, а хибні висновки намагається видати за істинні. Софістика у перекладі з грецької мови означає вміння вести дебати. Це міркування (висновок, доказ), засноване на навмисному порушенні законів і принципів формальної логіки, на використанні хибних доводів і аргументів, що видаються за правильні. У своїх побудовахсофістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Порушуючи вимоги формальної логіки, софістика веде до втрати мисленням конкретності і визначеності, до суб'єктивістського застосування «гнучкості понять». Софісти висмикують події з їх зв'язку з іншими, а також застосовують закономірності однієї групи явищ до іншої. Отже, «софіст» в одіозному значенні - особа, що будує хибні умовиводи і шукає користі у такій вигаданій аргументації. Різні приклади софізмів наводить у своїх діалогах Платон («Евтидем» та ін.). Логічний аналіз софізмів і їх класифікацію дав Арістотель у творі «Про софістичні спростування». Прикладом софізму є «Рогатий»: «Те, чого ти не загубив, ти маєш; ти не загубив роги; отже, ти їх маєш».

Важливішими вимогами діалектичного підходу до аналізу дійсності є, по-перше, всебічний аналіз; по-друге, дослідження об'єктів у розвитку, саморусі; по-третє, включення у повне визначення об'єкта усіх моментів, що дає практика; учетверте, конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв'язків і відносин, у яких знаходиться предмет у даний час.

Діалектика як логіка виробляє необхідні вимоги до пізнання:

1) Вимога об'єктивності походить з атрибутивності відображення і вторинності свідомості як вищої форми відображення. Оскільки сутність розкривається найбільш повно у практиці, висувається імператив: взаємозв'язок пізнання і практики, що містить у собі установку на практику як провідний, головний критерій істини.

2) Вимога системності полягає в розмежуванні внутрішньої і зовнішньої сторін матеріальних систем, сутності та її проявів, виявлення різноманітних боків предмета, їх єдності, розкриття форми і змісту, елементів і структури, випадкового і необхідного, каузального і функціонального, імовірного і суворо детермінованого у системах. Цей принцип спрямовує мислення на перехід від явищ до їх сутності, до пізнання закономірностей, а також необхідних, суттєвих зв'язків предмета, що розглядається, з оточуючими його предметами і процесами. Установка на всебічність доповнюється вимогою виділення інтегративної, провідної сторони, від якої залежать усі інші (так звана субстанційна сторона).Серед пізнавальних принципів, що ведуть мислення до сутності, чільне місце посідає імператив детермінізму. Він дозволяє відокремити необхідні зв'язки від випадкових, суттєві від несуттєвих, встановити повторюваність, кореляційні залежності, тобто здійснити рух мислення до сутності, до каузальних зв'язків усередині сутності. Отже, принцип системності утворюють такі імперативи: всебічності, субстанційності та детермінізму.

3) Принцип об'єктивності з його вимогами адекватності і конкретності веде через принцип системності до розгляду самої історії об'єкта, його буття у минулому. У цьому плані принцип історизму поширює і поглиблює уявлення про даний предмет. Вимога історизму вимагає, по-перше, якісної, або сутнісної, ретроспективи (знання сутності); по-друге, передумовного розгляд (розгляду передумов виникнення предмета. Третій імператив виявляється у вимозі застосовувати під час пізнання предмета основні закони діалектики, а саме: спрямовувати рух думки від якості до кількості, а потім до їх єдності, виявляти стрибки, визначати їх типи і види; розкривати спадкоємність станів у розвитку предмета; орієнтувати думку на виявлення заперечення заперечення; акцентувати увагу на розкритті суперечностей об'єкта; виявляти типи суперечностей. Важливим імперативом принципу історизму є вимога виділяти етапи (стадії, фази, періоди), виявляти послідовність і діалектику загального і одиничного. Вимога визначати напрям і характер розвитку або змін предмета є ще одним з імперативів. Важливою є і вимога розкривати основну тенденцію розвитку системи з метою пророкувати її майбутнє. Необхідно також вивчати не тільки історію об'єкта, але й історію відображуючих її понять і положень (прогресивне, регресивне, гармонійне, дисгармонійне, динамічні зміни або стагнація). Принцип історизму орієнтує на те, щоб охопити не тільки загальне, але й своєрідне, особливе в історії, не тільки те, що ввійшло в предмет у процесі його розвитку, але й те, що виявилось скинутим, поваленим або зникливим у історії.

4) осмислення діалектичної суперечливості розділяється на низку нормативних правил, регулятивів пізнання: виявлення суперечностей, єдності протилежних сторін, тенденцій; роздвоєння єдиного і пізнання його суперечливих частин; виявлення тенденцій змінювання протилежностей і суперечності у цілому; застосування у пізнанні предметного протиріччя різних, у тому числі протилежних, засобів; використання на практиці установки на поєднання протилежностей як на один із способів розв'язання протилежностей і деякі інші.

Крім названих універсальних принципів (об'єктивності, системності, історизму, діалектичної суперечливості), слід виділити специфічні внутрішньонаукові принципи: сходження від абстрактного до конкретного і єдності логічного та історичного, що одночасно виступають методами наукового пізнання.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Основні закони діалектики, їх світоглядне та методологічне значення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.