Пізнаваність світу і його законів. Агностицизм

Наука, що вивчає сутність знання, закономірності його функціонування і розвитку, має назву теорії пізнання або гносеології. Основною проблемою гносеології є проблема відносин об'єкта пізнання - навколишнього світу і суб'єкта пізнавальної діяльності - людини.

Вперше в історії філософії ідея про єдність чуттєвого і розумового з'являється у Демокріта, який вважав, що чуттєвого досвіду недостатньо, бо він дає лише «темне», неповне, невірогідне знання, котре удосконалюється завдяки розуму. Чуттєві сприймання пояснювались Демокрітом, Емпедоклом як витікання, що потрапляють на органи чуття і несуть певну інформацію. За Епікуром критерієм істини є узгодженість між чуттєвими сприйманнями і заснованими на них загальними уявленнями. Багато геніальних думок з питань пізнання світу висловлював Арістотель, «знати» для нього означає «знати перші причини, або елементи» речі. Вищі принципи (бсче) науково-філософського знання, як вважав мислитель, бездоказові і пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією або (частково) - шляхом індукції (ербгоге). Знання універсалів не є вродженим, бо вони постійно «вбачаються» на ступенях пізнання: відчуття пам'ять досвід наука.

Представник східного арістотелізму, філософ, лікар Ібн Сіна (Авіценна) в XI ст. підкреслював зв'язок абстрактного мислення з чуттєвим досвідом, а у класифікації наук - зв'язок теоретичних дисциплін з практикою. Арабський філософ Ібн Рушд (Аввероес) у XII ст. стверджував, що істина - одна і осягається вона філософами, котрі здатні узгодити з положеннями філософії будь-які догми релігії шляхом їх алегоричного тлумачення.

Важливий крок у розвитку теорії пізнання було зроблено європейською філософією XVII-XVIII ст., головними для якої були проблеми зв'язку «Я» і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. У цей період на противагу середньовічній схоластиці гносеологічна проблематика посідала центральне місце у філософії, робились спроби пошуку абсолютно вірогідного знання, яке було б вихідним пунктом і одночасно граничною основою усієї сукупності знань. Френсіс Бекон, наприклад, розробив докладну класифікацію наук, дав типологію помилок (ідоли розуму), обгрунтував емпіричний метод і описав різні види дослідного пізнання, різні модифікації експерименту, сформулював індукцію як метод дослідження природних явищ. Англійський філософ-просвітник Джон Локк розробив емпіричну теорію пізнання. Він доводив, що не існує вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), включаючи ідею Бога, а все людське знання походить з досвіду -зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Метод пізнання у Гоббса являє собою поєднання раціоналізму з номіналізмом. Перехід від одиничного до загального, від чуттєвого сприймання до понять відбувається у Гоббса на підґрунті номіналістичної концепції, згідно з якою загальні поняття - лише «імена». Гоббс розрізняв два методи пізнання - логічну дедукцію механіки й індукцію емпіричної фізики.

Значний крок у розвитку матеріалістичної теорії пізнання був зроблений французькими матеріалістами Дідро, Гольбахом, Гельвецієм. Вони стверджували, що істинна наука є відображенням у свідомості людей природи і її закономірностей, що всі наші знання виникають внаслідок впливу явищ природи на наші органи відчуття, обґрунтовують безмежність пізнання. Так, теорія пізнання Дідро, Гольбаха, Гельвеція спиралась на матеріалістично тлумачений сенсуалізм, на визнання первинності матерії. Вони були супротивниками агностицизму, відстоюючії здатність людського розуму пізнавати світ і його закони. Однак, незважаючи на часто висловлювані положення про активність суб'єкта, його діяльну участь у формуванні об'єкта, все ж провідним для французьких матеріалістів було положення про пасивність суб'єкта, про споглядальний характер відображення суб'єктом об'єкта. Другою обмеженістю цих філософських систем була їх нездатність впоратися з діалектикою пізнавального процесу, з багатоаспектністю і складністю пізнання.

На відміну від споглядального матеріалізму ідеалізм сповідав роль активності суб'єкта у пізнанні об'єкта, у його змінюванні. У німецькій класичній філософії проблеми теорії пізнання пов'язувались з дослідженнями історичного розвитку форм практичної і пізнавальної діяльності. Фейєрбах, відстоюючи принципову можливість пізнання світу, довів, що для людського пізнання не існує ніяких нездоланних перешкод, що у людини якраз стільки органів чуття, скільки необхідно для пізнання світу і його цілісності. Він вважав вищим ступенем пізнання, в ході якого розкриваються внутрішні закономірності об'єктивного світу, абстрактне мислення людини.

У філософській системі Канта вперше здійснено спробу побудувати таку теорію пізнання, яка була б цілком залежна від будь-яких припущень про реальність. Кант стверджував залежність реальності від самого пізнання: об'єкт, за Кантом, існує сам по собі лише у формах діяльності суб'єкта. Після Канта німецька класична філософія намагалася подолати розрив гносеологічної і онтологічної проблематики. Підкреслюючи взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта, Гегель показав безпідставність їх метафізичного протиставлення. За Гегелем суб'єкт і об'єкт тотожні, бо підґрунтя діяльності становить саморозвиток абсолютного духу, котрий є абсолютним суб'єктом, що має об'єктом самого себе. Гегель піддав глибокій критиці скептицизм та агностицизм і обгрунтував можливість пізнання світу, створеного абсолютною ідеєю. Гегель стверджував, що людина здатна пізнати світ, оскільки і її свідомість, і сам цей світ за своєю природою «тотожні», є інобуттям абсолютної ідеї. Свою філософську систему мислитель вважав вичерпним пізнанням світу, абсолютною істиною в останній інстанції.

Філософи завжди ставили питання, чи можна вірогідно пізнати предмети, їх сутності і виявлення сутності. В історії філософії склалися дві позиції: пізнавально-оптимістична і агностична.

Філософські напрями, що заперечують можливість пізнання зовнішнього світу, одержали назву агностицизму. Агностицизм зародився ще в давньогрецькій філософії, Протагор у V ст. до н.е. сумнівався в існуванні богів, він робив висновок про неможливість вірогідного, тобто загальнозначущого («однозначущого»), знання про сутність оточуючих явищ. У школі софістів ставилась мета обгрунтувати будь-які судження, точки зору, удаючись навіть до логічних спотворень і парадоксів (софізмів). Засновник античного скептицизму Піррон вважав вірогідними чуттєві сприймання (якщо щось здається гірким або солодким, то відповідне твердження буде істинним); помилка виникає, коли від явища ми намагаємося перейти до його основи, сутності. Усякому твердженню про предмет (його сутність) може бути з рівним правом протиставлене твердження, що йому суперечить. Саме такий перебіг думок привів до позиції утримання від остаточних суджень.

Найбільш яскраво в історії філософії агностицизм був презентований у поглядах англійського мислителя Юма і у концепції німецького філософа Канта. Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо які речі самі по собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто Юм не тільки сумнівався у можливості пізнання світу, а і мав сумніви відносно об'єктивної реальності світу. Ми, зі слів Юма, маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчуттями. Все наукове пізнання, всі закони природи, за його думкою, є порядок, до котрого звикають люди. Через звички людина складає у певному порядку свої уявлення, знищуючи хаос у природі, і створює закони природи. Юмівський агностицизм дістав назву скептицизму. Юм визнавав тільки суб'єктивну причинність - нашу звичку, наше очікування зв'язку одного явища з іншим і фіксацію цього зв'язку у відчуттях. За межі цих психічних зв'язків ми проникнути не можемо.

Поставивши проблему: «Що я можу знати?», Кант розгорнув її у «Критиці чистого розуму» у питання «Як можливе апріорне (переддосвідне) знання?» Це питання потім розділилося на низку інших: «Як можливе природознавство? Як можлива математика? Як можлива метафізика (тобто філософія) у ролі науки?» Кант досліджував пізнавальні здібності, або душевні сили людини, що лежать у фундаменті кожної з цих сфер пізнання. Він вважав, що спостереження і аналіз явищ безперервно поширюють досвід і обсяг знань, але прогрес знання завжди має межі, завжди перед людиною будуть знаходитися «речі самі по собі». Скільки б ми не заглиблювались у явища, наше знання завжди буде відрізнятися від речей, які вони насправді. Кант був рішучим супротивником пізнавального скептицизму, але одночасно виступав і проти догматичного забобону про всесильність наукового знання, проти переоцінки можливостей науки. У цьому контексті він і навів «річ у собі» як непізнаванну.

На відміну від Юма Кант не заперечував існування зовнішнього світу, що впливає на органи чуття людини, викликаючії відчуття. Це матеріалістична тенденція у філософії Канта. Але, визнаючи об'єктивне існування речей, Кант, слідуючи за Юмом, стверджував, що ми не знаємо і не можемо знати, що являють собою ці речі. Вони недоступні для пізнання. Тому Кант називав їх «речами у собі». З точки зору Канта, людина пізнає не речі самі по собі, а тільки спосіб їх впливу на людину, тобто пізнає тільки явища.

Швидкі темпи розвитку сучасного природознавства, які супроводжуються невпинною зміною одних теорій іншими, руйнуванням старих понять і виробленням нових наукових ідей, котрі відповідають усе більш глибокому проникненню людського розуму у сутність мікросвіту і більш широкому обсягу макросвіту, вони намагаються пояснити як відмову від вірного наукового пізнання і представити всі досягнення науки як вияв абсолютної відносності нашого пізнання. Така абсолютизація відносності наших знань знайшла своє найбільш яскраве виявлення у «теорії конвенціоналізму» (від лат. conventio - згода), що була висунута ще на початку XX ст. французьким математиком і методологом науки Анрі Пуанкаре. Згідно з цією теорією всі основні принципи науки є результатом конвенції (згоди) між вченими і не мають ніякого об'єктивного змісту. Послідовник Пуанкаре Карпап сформулював так званий принцип терпимості, згідно з. яким у підґрунтя будь-якої природничо-наукової теорії можна покласти систему аксіом і правил синтаксису. Айдукевич також розвивав точку зору «радикального конвенціоналізму», сутність якого полягає у тому, що зображення світу у науці залежить від вибору понятійного апарату, причому у цьому виборі ми вільні. Елементи конвенціоналізму є і в неопозитивізмі, прагматизмі і операціоналізмі. Неспроможність конвенціоналізму виявляється у запереченні об'єктивної основи конвенцій у науці, в ігноруванні меж, у яких угоди в науці мають силу. Ці межі обумовлені самою дійсністю, а в основі еквівалентності теоретичних систем (обчислень, геометрій, формалізмів, мов тощо) лежить об'єктивно існуюче розмаїття явищ зовнішнього світу. Звичайно, абсолютизація відносності наукових знань серед учених є результатом незнання ними діалектики, що дає наукове розуміння співвідношення абсолютного і відносного у пізнанні.

Безперечно, агностицизм - явище не випадкове. Гносеологічні корені агностицизму складаються: по-перше, з того, що агностицизм, невірно пояснюючи факт мінливості, відносності наукових знань, абсолютизуючи її, робить висновок про неможливість достовірності знань. По-друге, агностицизм перебільшує, розширює відносну недосконалість органів чуття людини, тобто абсолютизує критичне ставлення до показань органів чуття і через це проповідує недовіру до свідчень наших органів чуття. По-третє, гносеологічні корені агностицизму - в складності і суперечливості самого процесу пізнання. Крім того, гносеологічним підґрунтям агностицизму є відрив явища від сутності, відчуття від зовнішнього світу. Агностицизм перебільшує і роздуває суб'єктивні моменти у процесі відображення об'єктивного світу і його закономірностей. Саме цим значною мірою пояснюється те, що агностицизм досить розповсюджений не тільки у сучасній західній філософії, соціології, а навіть у природознавстві.

Наука і суспільна практика дедалі глибше і повніше розкриває закономірності об'єктивного світу. Те, що було невідомим для нас ще вчора і являло так звану «річ в собі», стає відомим і перетворюється в «річ для нас».

Які ж основні положення і принципи філософської теорії пізнання? Якщо коротко сформулювати ці принципи, то вони зводяться до такого: по-перше, теорія пізнання - це теорія про закономірності правильного відображення у свідомості людини зовнішнього світу і його законів, це - вища форма відображення дійсності. Сам процес відображення, що здійснюється у практичній діяльності людини, являє собою здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри повноти і точності існуючі поза ним об'єкти, їх властивості, якості зв'язку і відносини.

Такими ідеальними формами, розумовими образами є поняття, судження і умовиводи, що виражаються в матеріальній оболонці - в словах, у мові, тобто в мозку людини формуються суб'єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу. Наприклад, дерево і думки про дерево стосуються одне одного як матеріальне і ідеальне..

Теорія пізнання виходить з визнання того, що джерелом відображення є об'єктивно існуючий матеріальний світ. Жодне пізнання неможливе без дії предметів об'єктивного світу на нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов, реальних предметів на свідомість людини можуть виникати в нашій голові образи цих предметів, явищ у вигляді відчуттів, уявлень, понять, суджень, умовиводів.

Які б думки не виникали в голові людини, вони є ні чим іншим, як тільки образами матеріальних предметів, їх властивостей, зв'язків і відносин, тобто мають об'єктивний зміст. Тому процес пізнання повинен бути органічно зв'язаним з предметами матеріального світу, з їх рухом і розвитком. Отже, пізнання - це складний, діалектично суперечливий процес постійного відтворення у свідомості, у системі ідеальних образів сутності речей, процесів, явищ, включаючи людину і життя суспільства, а також вивчення шляхів і мети самого процесу утворення понять. У процесі пізнання здійснюється засвоєння людиною навколишнього світу, який в мірі заглиблення і розвитку знань повніше і багатобічніше перетворюється людьми.

Одним з корінних принципів гносеології є ще й те, що пізнання виникає в свідомості людини не тільки завдяки впливу на неї явищ природи і суспільства, а й головним чином завдяки активній свідомій дії людини на природу, в ході її практичної діяльності. Основу всього процесу пізнання становлять суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експериментальна, сімейно-побутова та інша практична діяльність людей. Тільки у процесі практичної зміни природи і змін суспільного життя у людини формується певне ставлення до явищ об'єктивного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу, встановлюється істинність всіх наших знань.

Найважливішим принципом теорії пізнання є також і те, що цей процес тлумачиться не як просте, безпосередньо дзеркальне мертве відображення матеріального світу і його законів у свідомості людини, а як творчий, нескінченний, складний і суперечливий процес заглиблення, розширення наших знань про світ, як рух нашої думки від незнання до знання, від недосконалого знання до більш повного і досконалого.

Складність і суперечливість процесу пізнання обумовлюється складністю і суперечливістю самого об'єкта пізнання, складністю і суперечливістю оточуючого нас світу. Тому пізнання не може не бути діалектичним процесом. Діалектика процесу пізнання є тільки відображенням діалектики об'єктивного світу. Світ знаходиться у процесі неперервної якісної зміни, розвитку, постійного відновлення, тому і наші знання про світ не можуть бути постійними, незмінними,придатними для всіх часів і для всіх випадків життя.

Безумовно, пізнавальний процес постає принципово творчим відображеннямреального світу, бо його результатом є не створення ідеальної копії наявного стану речей, а єдність в ідеальних образах дійсності і можливості того, що може статися у майбутньому.

Звичайно, що людське пізнання - це неперервний процес уточнення старих і розкриття нових, раніше невідомих сторін дійсності. Щоб відображати неперервний процес розвитку дійсності, наші знання також повинні бути гнучкими, рухомими, мінливими. Тому теорія пізнання виходить із визнання того, що процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється вірно, повинен відтворювати об'єктивну логіку руху, розвитку цієї речі, тобто логічний шлях пізнання у головному і основному має збігатися з історичним ходом розвитку процесу, речі.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Модуль III ГНОСЕОЛОГІЯ, ЛОГІКА, МЕТОДОЛОГІЯ	\|	Практика - критерій істини, основа і ціль пізнання. Види практики

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.