Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Т.П.Лагуткина, Е.Е.Лоскутова

Кафедра управления и экономики фармации

Медицинский факультет

Х рр.

2. Українська Гельсінська спілка

1. Зародження дисидентського руху в СРСР і УРСР в 60-х рр. ставало неминучим в умовах згортання процесів десталінізації і особливо в умовах певної ре-сталінізації. Проти цього рішуче виступила частина національно свідомої української інтелігенції, переважно шестидесятників. Саме вони й створили політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі, домагаючись послідовної демо-

кратизації та ліквідації її тоталітарної природи, тобто вони висували і політичні вимоги, а не тільки культурницькі.

Власне дисидентський рух в Україні, неминуче набуваючи національно-демократичного забарвлення, з’являється вже наприкінці 50-х–на початку 60-х рр. У 1959–1961 рр. в західних областях України діяла Українська робітничо-селянська спілка, створена Л. Лук’яненком (І. Кандиба, С. Вірун та ін.). ЇЇ члени домагалися реалізації права українського народу на самовизначення і вихід зі складу СРСР мирними засобами на підставі конституції. У січні 1961 р. члени УРСС були заарештовані, а у травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес.

Л. Лук’яненка було засуджено до страти, а потім вирок замінено на 15 років позбавлення волі.

У першій половині 60-х років пройшла ціла серія судових процесів над іна-

комислячими – у Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.

Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів. У серпні – вересні 1965 р. в Україні пройшла перша велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін. Ці дії влади викликали протести дисидентів. 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі “Україна”, після прем’єри фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків”, І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів. І. Дзюба у 1965 р. підготував наукову працю “Інтернаціоналізм чи русифікація”, яку адресував вищому керівництву УРСР. У своїй книзі з позицій націонал-комунізму він піддав гострій критиці національну політику Комуністичної партії в Україні. У квітні 1967 р. В. Чорноволом була видана збірка матеріалів про арешти в Україні “Лихо з розуму”. 22 травня 1967 р. відбулася акція протесту в Києві біля пам’ятника Т. Шевченку, де зібрався тисячний натовп. Міліція її розігнала, чотирьох арештували. Обурений натовп попрямував до будинку ЦК КПУ. О 3 годині ночі заарештованих звільнили.

У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація “Український національний фронт” (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами. У квітні 1968 р. на ім’я вищого керівництва СРСР (Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного) надійшов лист за підписом 139 чоловік (члени-кореспонденти АН УРСР, доктори і кандидати наук, відомі митці, літератори) з протестом проти арештів в Україні. У квітні 1968 р. з’явився “Лист творчої молоді Дніпропетровська” на ім’я вищого керівництва УРСР за підписом майже 300 чоловік, в якому містився протест проти русифікації, проти шельмування роману О. Гончара “Собор”. В авторстві звинуватили І. Сокульського, якого засудили на 4,5 роки позбавлення волі.

Набирає сили самвидав. У 1970 – 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу “Український вісник” під редакцією В. Чорновола, С. Хмари.

У другій половині 60-х – на початку 70-х рр. продовжувалися арешти, судові процеси. Окрім таборів, використовували і вміщення до психіатричних лікарень (П. Григоренко, Л. Плющ, М. Плахотнюк, З. Красівський, В. Рубан, Й. Тереля та ін.).

У січні – травні 1972 р. в Україні пройшла друга велика хвиля арештів дисидентів. Заарештовано і засуджено було більше 100 чоловік (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Гель, М. Плющ, Н. Світлична та ін.).

Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва УРСР. П. Шелест у 1963 – 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ. Шелеста перевели до Москви, звинувачуючи в економічному місництві та потуранні націоналізмові. В. Щербицький (у 1972 – 1989 рр.) став першим секретарем ЦК КПУ. З 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.

2. На середину 70-х рр. дисидентський рух в Україні виходить на новий організаційний рівень. У листопаді 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка (далі – УГС) – Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, яку очолив М. Руденко. Чисельність УГС зросла до 36 – 37 чоловік (П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, Надія Світлична, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.). УГС була першою легальною правозахисною організацією в українському дисидентському русі. Свої погляди УГС виклала в програмних документах – “Меморандумі” і “Декларації української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод”. Головними завданнями було визначено: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини; активно сприяти виконанню статей Прикінцевого акту з питань безпеки та співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах з обговорення підсумків Гельсінської наради Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, а також ознайомлення світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні. Вже в лютому 1977 р. почалися арешти членів УГС – М. Руденко, О. Тихий. До 1985 р. були заарештовані та засуджені 23 члени УГС. В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в таборах. У 1989 р. їх останки перевезли до Києва.

На початку 80-х рр. дисидентський рух в Україні практично було придушено. Причини цього полягали у відсутності чіткої політичної програми, яка б забезпечила підтримку широких верств населення, бракувало й належної організації. Також позначилися небачений адміністративний тиск, репресії з боку влади. Дисидентський рух в Україні був нечисленний за кількістю учасників і погано організований, мав слабкий вплив на маси, але він відродив політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі.

 

 

42. УРСР у другій половині 80-х – на початку 90-х рр. Набуття незалежності

1. Розгортання в Україні перебудовчих процесів.

2. Зародження багатопартійної системи.

3. “Декларація про державний суверенітет України”. Політична криза осені 1990 р.

4. Поглиблення політичного протистояння. Події 19–21 серпня 1991 р.

1. З березня 1985 р. в СРСР нове керівництво – М.С. Горбачов. Починаються перебудовчі процеси. На 1987–1988 рр. визначилася офіційна концепція перебудови, за якою проголошувався курс нарозвиток економічної реформи та демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою перебудови визначалася побудова гуманного, демократичного соціалізму. Але практика показала, що система, яка опинилася в стані глибокої всеохоплюючої кризи, не піддавалася реформуванню. Перебудова, як революція згори, поставленої мети не досягла, але стимулювала революційні зрушення знизу.

Проте у 1985 – 1987 рр. перебудовчі процеси розгорталися потроху, особливо в УРСР, яка вважалася заповідником застою. До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ був Щербицький. Скоро з’являються прояви незадоволення повільними темпами перебудови. Формується розуміння, що, окрім радикальних перетворень в економічній системі, таких же змін потребує і політична система радянського суспільства. У січні 1987 р. про необхідність реформування політичної системи говорить і Горбачов на пленумі ЦК КПРС.

26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Ця подія в наступні роки сприяла пробудженню громадської активності.

З кінця 1987 – 1988 рр. в УРСР спостерігається активізація суспільно-політичного життя, з’являються перші неформальні організації. Восени 1987 р. у Києві створено Український культурологічний клуб, у Львові засновано товариство Лева. Утворюються історико-просвітницька організація «Меморіал», товариство української мови ім. Шевченка, студентське братство та ін. Легалізується УГКЦ, відроджується УАПЦ. Українські письменники ( О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч ) виступають на захист української мови. У червні–липні 1988 р. у Львові проходять перші несанкціоновані мітинги, активно діють колишні дисиденти – Чорновіл, брати Горині та ін. 26 березня 1989 р. у Львові на мітингу вперше було піднято синьо-жовтий прапор. У червні–липні 1989 р. починаються шахтарські страйки. Широко розгортається гласність, поширюється свобода слова, з’являються численні публікації про “білі плями” історії. У 1988 р. вперше відкрито заговорили про голод 1932–1933 рр. в Україні. Поширюється відкрита критика Леніна. 1 серпня 1990 р. у Червонограді, а 14 вересня 1990 р. у Львові були демонтовані пам’ятники Леніну. 22 січня 1990 р., у річницю “Акта Злуки”, від Івано-Франківська та Львова до Києва було організовано “живий ланцюг” (приблизно 3 млн чоловік), що стало свідченням пробудження національної свідомості. 15 березня 1990 р. у місті Стрий (на Львівщині) над міськвиконкомом, 3 квітня 1990 р. у Львові над ратушею, а 27 липня 1990 р. у Києві над будинком Київської міськради було піднято синьо-жовтий прапор.

2. Зароджується багатопартійна система в Україні. У вересні 1989 р. відбувся установчий з’їзд Народного руху України. У квітні 1990 р. у Києві на базі УГС було утворено Українську республіканську партію, головою якої обрано Левка Лук’яненка. Утворюються національно радикальні партії. У 1989–1990 рр. з’являються Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Українська національно-демократична партія, Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”. У липні 1990 р. усі ці партії (всього 17 різних організацій) об’єдналися в Українську міжпартійну асамблею (УМА), лідером якої став Ю. Шухевич. Навесні 1991 р. УМА об’єднувала 10 невеличких партій та громадсько-політичних організацій.

У грудні 1990 р. була утворена Демократична партія України, утворюються й інші політичні партії: Партія зелених України, Соціально-демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Ліберально-демократична партія України, Ліберальна партія України, Народна партія України та ін.

Усього за 1989–1991 рр. в Україні створено майже 20 партій, але майже всі вони були малочисленні та не впливові, проте ці партії складали політичну опозицію правлячій КПУ, піддавали її критиці. КПУ в ці роки переживає кризу, стрімко падає її авторитет, особливо в умовах гласності. У 1990 р. з КПУ вийшло 220 тис. членів (всього приблизно в КПУ було 3 млн). У відставку пішли деякі перші секретарі обкомів КПУ. В цілому КПУ виявилася неспроможною керувати перебудовчими процесами, які з 1989 – 1990 рр. пішли поза і всупереч бажанням керівництва КПУ. С. Гуренко був останнім першим секретарем ЦК КПУ з липня

1990-го по серпень 1991 рр. З вересня 1989-го по липень 1990 рр. на цій посаді був В. Івашко.

3. У березні–травні 1990 р. були проведені вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. До Верховної Ради УРСР з обраних 444 депутатів 111 депутатів склали Демократичний блок, який став в опозицію до КПУ. У Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях перемогли національно-демократичні сили.

З травня 1990 р. почала роботу новообрана Верховна Рада УРСР, в якій розгорнулася боротьба між Демократичним блоком та комуністичною більшістю. Опозиція створила Народну Раду. Перший секретар ЦК КПУ В. Івашко з 4 червня по 9 липня 1990 р. був головою Верховної Ради УРСР. На початку липня 1990 р. кілька десятків депутатів-комуністів Верховної Ради УРСР поїхали до Москви на ХХVІІІ з’їзд КПРС. Опозиція заявила протест проти їх відсутності, вимагаючи прийняття Декларації про державний суверенітет України. В. Івашко пішов у відставку. Л. Кравчук з серпня 1990 р. по грудень 1991 р. був головою Верховної Ради України. Відставка В. Івашка посилила опозицію, Народна Рада переходить в наступ і домагається 16 липня 1990 р. прийняття Верховною Радою України “Декларації про державний суверенітет України“, за яку проголосували 355 депутатів проти 4, але комуністична більшість Верховної Ради, “група “239”, відхилила пропозицію Народної Ради надати “Декларації...” силу конституційного закону. У серпні 1990 р. Верховна Рада пішла на канікули, але восени 1990 р., коли Верховна Рада знову зібралася для роботи, вибухнула політична криза, неминуча на фоні економічної кризи.

На початку жовтня 1990 р. опозиція в Верховній Раді висунула вимоги: відставка Кравчука, Масола (глава уряду), непідписання Союзного договору, надання “Декларації...” конституційного статусу, розпуск КПРС і націоналізація її майна. У Києві пройшли мітинги, маніфестації, але комуністична більшість Верховної Ради відмовилася розглядати це, тоді 2 – 17 жовтня 1990 р. у Києві відбулось голодування студентів на підтримку вимог опозиції. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів. Масол, який очолював уряд УРСР з 1987 по осінь 1990 рр., пішов у відставку. Але скоро комуністичні сили перейшли в контрнаступ. С. Хмару, народного депутата, в листопаді 1990 р. позбавили депутатської недоторканості і притягли до кримінальної відповідальності за інцидент – насильство над полковником міліції Григор’євим. Хмара був заарештований і до квітня 1991 р. перебував під вартою. Потім його звільнили, але через тиждень знову заарештували. У середині травня 1991 р. знову звільнили, а судовий розгляд тягнувся до серпня 1991 р.

4. Наприкінці 1990 – на початку 1991 рр. протистояння посилюється між національно-демократичними і консервативними силами. Консервативні сили неодноразово вдаються до рішучих дій проти своїх опонентів, але відбувається консолідація національно-демократичних сил. Взагалі суспільно-політичне життя різко активізується, ситуація ускладнюється. У першій половині 1991 р. вже визначилися ознаки розпаду СРСР. Тому Горбачов у березні 1990 р. на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР обирається президентом СРСР. Проводиться активна робота по збереженню СРСР. З цією метою 17 березня 1991 р. проводиться Всесоюзний референдум, в якому в Україні взяли участь 83,5% виборців. 70,5% проголосували за “збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік”, 80,2% – за те, що Україна має бути в складі СРСР на засадах ”Декларації...”, а 90% (у західних областях) – за повну незалежність України.

Активно в першій половині 1991 р. проходив процес розробки проекту Союзного договору (переговори в Ново-Огарьово). Текст Союзного договору був в основному погоджений, і підписання його призначили на 20 серпня 1991 р. Але 19–21 серпня 1991 р. в СРСР була зроблена спроба державного перевороту консервативними силами з метою зберегти існуючу систему. У Москві було створено ДКНС з представників вищого керівництва СРСР (Г. Янаєв, В. Павлов, В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов, О. Бакланов, В. Стародубцев).

В Україні керівництво КПУ підтримало ДКНС і наказало партійному апаратові підтримувати всі його дії. Кравчук і керівництво Верховної Ради зайняло вичікувальну позицію, закликаючи зберігати спокій і витримку. Національно-демократичні сили виступили рішуче проти, закликаючи до опору. Проте в ніч з 20 на 21 серпня 1991 р. після невдалої спроби штурму Білого дому в Москві все закінчилося. Ці події поклали початок розпаду СРСР, що й відбулося у серпні–грудні 1991 р.

 

 

43. Основні тенденції соціально-економічного розвитку України наприкінці ХХ—на початку ХХІ ст.

1. Загальний соціально-економічний стан на середину 80-х рр.

2. Спроби реформ та поглиблення деструктивних процесів у другій половині 80-х рр.

3. Причини труднощів ринкового старту.

4. Труднощі перших років незалежності. Поглиблення економічної кризи.

5. Новий виток ринкових реформ у середині – другій половині 90-х рр. Перші позитивні зрушення.

6. Соціально-економічне становище України на сучасному етапі

 

1. З кінця 80-х рр. ХХ ст. соціально-економічний розвиток України відбувався складно і суперечливо. На межі 80 – 90-х рр. ХХ ст. економіка СРСР перебувала в стані глибокої кризи. У 1988 р. в УРСР видобувалося і вироблялося від загальносоюзного: 46,4% залізної руди, 41,4% чавуну, 35% сталі та прокату, 25% машин і устаткування, 35,6% телевізорів, більше 50% цукру і олії, 33% овочів, 25% картоплі, м’яса, молока. Тобто ця частка була досить вагомою, але економічна структура УРСР була деформованою. Так, на 1990 р. 95% підприємств були підпорядковані Москві, а близько 80% усього виробництва не мали завершеного технологічного циклу. Окрім того, 28% становила частка галузі групи ”Б” (виробництво товарів народного споживання), а 72% частка галузі групи ”А” (виробництво засобів виробництва). Майже 50% становила застарілість основних фондів у промисловості, особливо в базових галузях УРСР – вугледобувній, металургійній. Низький був рівень механізації та автоматизації, а частка ручної праці становила у промисловості 34,5%, у сільському господарстві 70%, у будівництві 55%.

Сільське господарство перебувало у тяжкому стані. В УРСР був найбільший у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82%, в той час як в США – 16%; Європі – 30%; Росії – 37%. У 1985 р. – рілля становила 57% всієї території УРСР, а у степу – 73%, у цілому по СРСР – 10%. У результаті щороку в УРСР від ерозії втрачалося 600 млн т родючого грунту, а внаслідок виснаження землі вміст гумусу в чорноземах зменшився з 18% до 3%. За 60 років існування колгоспів було зіпсовано 60% чорноземів та 10 млн га пасовиськ, 1 млн га чорноземів було затоплено “штучними морями” Дніпра. Щороку від промислового будівництва втрачалося 100 тис. га чорноземів. 90% території УРСР було отруєно нітратами, відходами атомної та хімічної промисловості. У результаті проблеми з екологією та ін. Особливо цьому сприяв Чорнобиль (26 квітня 1986 р.) Визначилася й складна демографічна ситуація. У 1991 р. смертність в Україні перевищила народжуваність.

2. У результаті вже в середині 80-х рр. XX ст. відчувалася гостра потреба реформ, особливо в соціально-економічній сфері. Реформи й починаються за М. Горбачова. У квітні 1985 р. пленум ЦК КПРС проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку, а у лютому 1986 р. XXVII з’їзд КПРС затвердив концепцію прискорення. Але скоро стало зрозумілим, що цього недостатньо. Старими директивними методами економіку не оздоровити. Тому у червні 1987 р. пленум ЦК КПРС проголошує курс на радикальну економічну реформу, заявляє про необхідність переходу на економічні методи управління економікою. З початку 1988 р. почали діяти закони про державне підприємство та кооперацію, але старі командно-адміністративні структури не були зламані, а ринкові відносини фактично не запроваджувалися, форма власності не була змінена. У результаті кризові явища поглиблюються. У 1988 – 1989 рр. починається руйнація господарства, спад виробництва. Старий механізм управління економікою руйнується, а нового, на ринкових засадах, ще немає. У результаті у 1990 р. стагнація економіки переходить у тяжку кризу, виникає товарний голод та тотальний дефіцит. У листопаді 1990 р. в Україні були запроваджені картки споживача – одноразові купони, але триває різке погіршення життєвого рівня населення та зростання соціальної напруги в суспільстві. У 1990 – 1991 рр. в СРСР глибока політична криза, що й призводить до розпаду СРСР влітку – восени 1991 р.

3. З другої половини 1991 – на початку 1992 рр. в розвитку економіки України починається новий етап. Стартові умови для відродження економіки України виявились надзвичайно важкими, до чого спричинив ряд обставин, а саме:

─ значний відсоток промисловості України працював на ВПК, а для її структурної перебудови потрібні були величезні кошти;

─ провідні галузі української економіки (вугільна, металургійна) були низько продуктивні і потребували великих інвестицій;

─ промисловість України була сильно інтегрована в загальносоюзну і зав’язана на господарських зв’язках з іншими республіками і регіонами (в Україні вироблялося тільки близько 20% кінцевої продукції), але керівництво України в перші роки незалежності було ініціатором виходу з налагодженої системи господарських зв’язків і переорієнтації економіки на Захід. Така стратегія дорого обійшлася, оскільки українська продукція була низької якості, і на Заході нікому не потрібна. За приблизними підрахунками, падіння виробництва в Україні не менше як на третину було зумовлено скороченням господарських зв’язків з колишніми республіками СРСР;

─ сильна залежність економіки України від російської та туркменської нафти та газу. Недостача енергоносіїв є найважчим місцем української економіки;

─ уповільненість економічних реформ в Україні.

Названі причини є переважно об’єктивними, але були й суб’єктивні причини, до яких належали серйозні прорахунки керівництва в економічній політиці та відсутність у керівництва політичної волі в проведенні реформ. У Росії стартові умови для перетворення економіки на ринкових засадах виявилися значно кращими, оскільки її економіка менше постраждала від розриву господарських зв’язків, були кошти (валюта, нафта, газ, золото, алмази), було успадковано значний інституціонаційний потенціал (банки, посольства та ін.), також у керівництва Росії була політична воля для проведення реформ, бо загальна ситуація в Росії (особливо продовольча) була надзвичайно гострою. В Україні ж більше проводили дебати – що і як будувати, затягнулося формування твердої виконавчої влади, державні органи неспроможні були активно впливати на економічну ситуацію.

4. Власне ринкові реформи в Україні почалися за найгіршим з усіх можливих варіантів, тобто справжніх реформ у перші роки в Україні не здійснювали, а пристосовувалися до ринкового господарства інших держав, перш за все Росії. Власне ринкові реформи в Україні почалися не з волі її керівництва, а за “законом сполучених посудин”. Ринкові перетворення в російській економіці примушували українську економіку пристосовуватися до них, звідси й відповідні наслідки.

Росія на початку 1992 р. почала ринкові реформи з лібералізації цін, особливо зросли ціни на енергоносії, а саме: на нафту в 300 разів, на газ в 100 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Падіння виробництва викликало стрімке зростання собівартості продукції, що обумовило різке зниження бюджетних надходжень від промисловості, до того ж невпинно підвищувалися бюджетні витрати. Звідси дефіцит бюджету, грошова емісія, а інфляція перейшла в гіперінфляцію. З січня 1992 р. в Україні почалося стрімке зростання цін на всі товари. Щоб захистити свій внутрішній ринок, з січня 1992 р. в Україні запроваджені купони багаторазового використання. В умовах гіперінфляції гроші знецінилися: у 1992 р. – в 21 раз, а у 1993 р. – в 103 рази. З листопада 1990-го по жовтень 1992 рр. уряд очолював В.П . Фокін; саме йому й довелося починати ринкові реформи. У березні 1992 р. Верховна Рада схвалила “Основи національної економічної політики України”, серед головних засад яких проголошувалися: розвиток ринкових відносин, запровадження власної грошової системи і вихід з рубльового простору, приватизація і демонополізація, а також лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Але необхідних законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу не було прийнято. Більш того, в умовах поглиблення кризи, розвалу економіки уряд Фокіна, щоб якось контролювати ситуацію в економіці, восени 1992 р. по суті почав відхід від ринкових реформ і повернення до командно-адміністративної системи управління економікою. Це й призвело до падіння уряду В.П. Фокіна.

З жовтня 1992 по вересень 1993 рр. уряд очолював Л.Д. Кучма. Цьому урядові теж довелося діяти в надзвичайно важких умовах, особливо за прорахунків, допущених урядом Фокіна. За 1991 – 1992 рр. валова продукція промисловості скоротилася на 13,4%; а сільського господарства – на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84,3%; продовольчих – 73%; роздрібний товарообіг – 69,9% (від рівня 1990 р.). За 1992 р. ціни промисловості зросли у 42 рази, а паливної галузі – у 237 разів. Середньодушовий доход 87% жителів України був нижчим від мінімального споживчого бюджету, тобто – за межею бідності. Наприкінці 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. З листопада 1992 р. місячна інфляція становила 50%, тобто досягла рівня гіперінфляції. У 1993 р. економіка продовжувала розвалюватися. За січень – вересень 1993 р. промислове виробництво скоротилося на 20,9%. Уряд Л. Кучми намагався виправити ситуацію. У першому півріччі 1993 р. Верховна Рада надала урядові надзвичайні повноваження – права видавати декрети на рівні законів, але зупинити руйнацію не вдалося. Щоб стабілізувати становище, уряд знову почав відновлювати командно-адміністративну систему управління державними підприємствами, вводити директивні ціни, обмежувати доходи, але це не виправило становища.

З вересня 1993 по червень 1994 рр. уряд очолював Ю. Звягільський, виконуючий обов’язки, та Л. Кравчук. Цей уряд змушений був продовжити політику попереднього. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90%, але у січні 1994 р. становила – 19,2%, у лютому 1994 р. – 12,6%, у березні 1994 р. – 5,7%, а в липні 1994 р. – 2,1%. Це був найнижчий рівень інфляції за попередні три роки. Але зниження інфляції досягли монетарними обмеженнями (затримка виплати зарплати, пенсій та ін.). Ці заходи тільки тимчасово (до того ж штучно) призупинили гіперінфляцію. Більш того, продовжувався навіть спровокований подальший різкий спад виробництва. За січень – березень 1994 р. обсяг промислового виробництва проти січня – березня 1993 р. скоротився на 38,4%, а національний доход – на 36%.

Наприкінці 1994 р. економіка України опинилася перед новим витком гіперінфляції. Процеси нагромадження коштів у галузях народного господарства практично припинилися. Фактично почався фізичний розпад продуктивних сил. Щоб зупинити інфляцію, восени 1994 р. уряд В. Масола (з червня 1994 по березень 1995 рр.) знову повернувся до методів директивного господарювання, було запроваджено фіксований курс купонів по відношенню до долара. По суті це було згортанням ринкових реформ і призвело до різкого зростання “тіньової“ економіки, до посилення корупції в державному апараті, до втечі капіталів (валюти) за кордон (наприкінці 1994 р. в Україні було 2 – 4 млрд дол., а за кордоном – 10 – 20 млрд дол.). Уряд почав збільшувати з підприємств податки з прибутку, які сягнули 90%. Наприкінці 1994 р. економіка України фактично опинилася в стані прогресуючого колапсу.

Верховна Рада 12-го скликання (1990 – 1994 рр.) змінила чотири уряди (В. Масол, В. Фокін, Л. Кучма, Л. Кравчук – Ю. Звягільський), розглянула сім програм виходу із кризи, але жодна з них реально не була втілена в життя,

оскільки ці програми були нерішучі й половинчаті, затяглося формування твердої виконавчої влади, рішення уряду блокувалися консервативною більшістю парламенту, також непродуманими були програми соціального захисту людей.

За 1990 – 1994 рр. валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції – на 41%, національний доход – на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7% – максимуму. По суті це не мало аналогів в історії. Так, у США в роки “великої депресії” (1929 – 1933 рр.) – спад виробництва не перевищував 25%, а у СРСР в роки війни (1941 – 1945 рр.) – падіння промислового виробництва становило 30%. За даними Світового банку, у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники світових війн. За оцінками експертів Міжнародного валютного фонду у 1994 р. економічна ситуація в Україні була гіршою, ніж в будь-якій іншій країні, окрім воюючих. За таких умов скоротився життєвий рівень населення, близько 64% якого опинилося за межею бідності. Україна на 1994 р. опинилася на 83 місці у світі за рівнем споживання. Знецінення грошей призвело до різкого скорочення доходів населення, за 1991 – 1994 рр. – у 5 разів. Зменшилася й купівельна спроможність населення. Власне за 1992 – 1994 рр. життєвий рівень населення знизився наполовину. Так, у 1993 р. витрати на їжу в сімейних бюджетах становили майже 70%, в той час як у США, Франції, Італії – 18–20%, Японії – 23–25%.

5.Тобто становище в економіці України на 1994 р. було надзвичайно важким, тому наприкінці 1994 р. нове керівництво більш рішуче приступає до ринкових реформ. У жовтні 1994 р. президент Л.Д. Кучма виклав у Верховній Раді свою програму економічних перетворень “Шляхом радикальних економічних реформ”, яка й визначила економічну стратегію уряду. Було заявлено про рішуче проведення ринкових реформ, визначена програма дій, на реалізацію якої була спрямована головна увага урядів: В. Масола (жовтень 1994 – березень 1995 рр.), Є. Марчука (березень 1995–травень 1996 рр.), П. Лазаренка (травень 1996 – травень 1997 рр.), В. Пустовойтенка (липень 1997 – грудень 1999 рр.). Ці уряди намагалися зупинити зростання негативних процесів розвалу економіки, що на літо 1996 р. в цілому вдалося. У вересні 1996 р. в Україні була проведена грошова реформа, впроваджена нова грошова одиниця – гривня. Але все це було ще непевним, ненадійним. У першій половині 1998 р. спостерігалося вже деяке прирощення в окремих галузях, але у серпні – жовтні 1998 р. фінансова криза у країнах Південно-Східної Азії знову загострила ситуацію. Падіння валового внутрішнього продукту досягло 1,5%, удвічі знизилася купівельна спроможність гривні. Але керівництво України виявило тверду політичну волю у здійсненні реформ.

У 1999 р., вперше за останні 10 років, чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. В основному було подолано падіння валового внутрішнього продукту. Якщо у 1996 р. спад ВВП становив 10%, то у 1997 р. – 3,3%, а у жовтні 1999 р. у порівнянні з жовтнем 1998 р. ВВП зріс на 2,8%. У 1999 р. обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%. На 1 січня 2000 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах, а форму власності (приватизація) змінили 66,7 тисячі об’єктів. Зростали й прямі іноземні інвестиції – з 484 млн дол. у 1994 р. до 3 248 млн дол. у 1999 р. Тобто на 1999 р. Україна зробила реальний крок виходу із затяжної кризи. Але в цілому соціально-економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною.

6.Названі уряди (В. Масола, Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка) не змогли радикально поліпшити загальноекономічну ситуацію. З грудня 1999 р. по квітень 2001 р. уряд очолював В. Ющенко. В основу його діяльності, як і наступних урядів А. Кінаха (квітень 2001 р. – листопад 2002 р.), В. Януковича (з листопада 2002 р.), покладена була стратегія перетворень, відображена у Посланні Президента до Верховної Ради у лютому 2000 р. “Україна: поступ у XXI столітті. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки”. Стрижнева позиція цієї програми – виведення економіки України на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою. Відповідно до цієї програми уряд

В. Ющенка розробив програму діяльності “Реформи заради добробуту”, схвалені Верховною Радою у квітні 2000 р. 2000 р. приніс реальні здобутки. ВВП зріс на 5,8%, обсяг промислової продукції – на 12,9%, товарів народного вжитку – на 24,5%, обсяг сільськогосподарського виробництва зріс на 9,2%, реальний наявний грошовий дохід населення перевищував минулорічний на 6,3%, експорт та імпорт відповідно збільшився на 18,8% і 18,2%. У 2000 р. указом Президента почалася приватизація землі.

Але це зростання не супроводжувалося відчутними якісними перетвореннями економіки, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки деформацій і в соціальній сфері також, які негативно визначилися на ті роки. Ще не було накопичено необхідного потенціалу економічного зростання, не зміцнена достатньо фінансова система держави, аграрний сектор перебував у критичному стані. На 2000 р. 87% КСП були збитковими. Низькою була рентабельність промисловості. На 42% знизилась продуктивність праці, а саме: у промисловості – на 21%, у сільському господарстві більше як у 2 рази. Ще більше ускладнилися структурні деформації економіки України, оскільки майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої промисловості. Скорочувалася питома вага галузей, що виробляють продукцію інвестиційного призначення (машинобудування, будівельні матеріали). Зростала частка паливно-енергетичної, металургійної, хімічної галузей, найбільш енергоємних та шкідливих екологічно. Тривалий спад виробництва унеможливлював досягнення відчутних зрушень у соціальній політиці.

17 квітня 2001 р. Верховна Рада вперше заслухала звіт Кабінету Міністрів про хід виконання програми діяльності уряду і визнала її незадовільною, а згодом

26 квітня 2001 р. вона винесла резолюцію недовіри уряду В. Ющенка, що призвело до його відставки.

З травня 2001 по листопад 2002 рр. уряд очолював А. Кінах.

У листопаді 2002 р. у зв’язку зі створенням парламентської більшості новим прем’єр-міністром коаліційного уряду було обрано В. Януковича. В цілому соціально-економічна ситуація в Україні залишалася непростою, хоча позитивні зрушення ставали більш виразними.

У січні 2005 р. було сформовано новий уряд, який очолила Ю. Тимошенко. В Кабінет Міністрів увійшли представники блоків “Наша Україна”, БЮТ та Соціалістичної партії України. Уряд розпочав свою діяльність з боротьби з корупцією у всіх ешелонах влади. Були замінені всі голови обласних державних адміністрацій, комітетів та відомств. Внесено зміни до державного бюджету на 2005 р., в якому значно посилено соціальну спрямованість. У зовнішній політиці було проголошено курс на інтеграцію в Європейський союз при визнанні Росії важливим стратегічним партнером.

 

 

44.Особливості суспільно-політичного розвитку України у 1991 – 2004 роках. Розбудова держави

1.Набуття і затвердження незалежності.

2.Влада і партійно-політичні сили України у 1992 – 1993 рр.

3.Оформлення багатопартійності.

4.Політична криза 1993 р. та дострокові вибори Верховної Ради й Президента.

5.Суперечності конституційного процесу.

6.Чергові вибори 1998 і 1999 рр.

7.Колізії суспільно-політичного розвитку України у перші роки XXI ст.

 

1. Суспільно-політичний розвиток вже незалежної України відбувався непросто й суперечливо. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України приймає “Акт проголошення незалежності України”. Восени 1991 р. розпочинається розбудова незалежної Української держави. Уже у вересні – грудні 1991 р. приймаються закони: про громадянство України, про державний кордон України, про прикордонні війська України, про прокуратуру, про Збройні сили України, про Національну гвардію України та ін.

1 грудня 1991 р. проводиться Всеукраїнський референдум, в якому участь взяли 84,18% всіх виборців, з них 90,32% підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Л.М. Кравчука було обрано Президентом України, за нього подано 61,6% голосів. І.С. Плющ став Головою Верховної Ради України (був на цій посаді до травня 1994 р.).

У грудні 1991 р. припинив існування СРСР. 25 грудня 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачов склав повноваження. Було утворено СНД. Україна стала остаточно незалежною. У країні продовжується затвердження багатопартійної системи, складається новий розклад партійно-політичних сил, швидко зростає кількість політичних партій. Зареєстрованих партій на початку 1993 р. було 18, у

1994 р. – 30, на початку 1995 р. – 38, на початку березня 1997 р. – 41, а у 2002 р. – більше 140.

2. Навколо Президента Л.М. Кравчука формується своєрідна “партія влади”. Наприкінці січня 1992 р. Л. Кравчук на сесії Верховної Ради закликав до консолідації всіх політичних сил заради розбудови державності, при цьому центральне місце відводилося НРУ. Частина партій (УРП, ДПУ), що були у складі Руху (НРУ), схвалила й підтримала цей заклик. У серпні 1992 р. вони утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), але не всі партії погодилися з цим, тому сталися розколи. У травні 1992 р. на III з’їзді УРП стався розкол, частина на чолі із С. Хмарою утворила Українську консервативно-республіканську партію (УКРП). Більшість членів НРУ, на чолі з В. Чорноволом, заявила про опозицію Президенту, тому після 2 березня 1992 р.(III Всеукраїнські збори НРУ) УРП і ДПУ вийшли з НРУ. У грудні 1992 р. IV Всеукраїнські збори НРУ проголосили про його перетворення на політичну партію, яку очолив В. Чорновіл. Вже влітку 1993 р. у НРУ стався розкол, частина на чолі з Л. Скорик утворили Всенародний Рух України (ВНРУ), який виступив за підтримку Президента й влади. У січні 1992 р. партії соціал-демократичного й ліберального спрямування (ПДВУ, ПЗУ, ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ, ДПУ) утворили об’єднання “Нова Україна”, яке стало в опозицію до уряду Фокіна, бо виступало за прискорення переходу до ринкової економіки. Але скоро виникли суперечності й у 1993 р. почався розпад цього об’єднання. У 1994 р. як згуртована сила воно вже не виступало.

3. Виникають і нові партії. У жовтні 1991 р. було засновано Соціалістичну партію України (голова О. Мороз). 30 серпня 1991 р. рішенням Президії Верховної Ради діяльність КПУ була заборонена, але у червні 1993 р. у Донецьку відбувся відновний з’їзд КПУ, лідером якої став П. Симоненко. КПУ була зареєстрована 5 жовтня 1993 р. У січні 1992 р. у Херсоні відбувся установчий з’їзд Селянської партії України (лідер С. Довгань). У квітні 1992 р. СПУ, СелПУ та інші регіональні організації створили коаліцію “Трудова Україна”. У вересні 1991 р. у Донецьку установчий з’їзд проголосив утворення Ліберальної партії України (лідер І. Маркулов). У квітні 1993 р. відбувся установчий з’їзд Трудового конгресу України (лідер А. Матвієнко). 17–18 жовтня 1992 р. було утворено Конгрес українських націоналістів (лідер С. Стецько). У 1991 р. УМА було перейменовано в Українську національну Асамблею (лідер Ю. Шухевич), яка створила загони української народної самооборони (УНСО). У лютому 1996 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народно-демократичної партії України, в яку об’єдналися ТКУ, ПДВУ і “Нова Україна”. У грудні 1993 р. було створено Всеукраїнське об’єднання “Громада”. Виникають й інші політичні партії та організації.

У цілому партійно-політичний спектр України виявився повністю заповненим, від ультраправих до ультралівих. На сьогодні Україна, відійшовши від однопартійності, впала в іншу крайність – гіпертрофовану багатопартійність, що призвело до створення мультипартійної політичної системи. Існуючі на сьогодні (більше 140) партії за характером їх політичної орієнтації традиційно поділяють на праві, ліві, центристські: праві – національно-радикальні партії (націоналісти, УКРП, УНА – УНСО); ліві – партії соціалістичного й комуністичного спрямування (СелПУ, СПУ, ПСПУ, КПУ та ін.); центристські становлять широкий спектр – національно-демократичного, національно-державницького і ліберально-демократичного спрямування, тут виділяють: правий центр, центр, лівий центр (НРУ, ДПУ, ПЗУ , ЛПУ, СДПУ (о) , ТКУ, НДП та ін.). Більшість з наявних партій нечисленні, зі слабкими організаційними структурами, без чітких позитивних програм, чітко сформульованих ідеологічних концепцій. Тому сильною є тенденція до консолідації, особливо під час виборчих кампаній. Проте остаточно формування багатопартійної системи в Україні ще не завершено, але на сьогодні політичні партії становлять важливий чинник суспільно-політичного життя в Україні.

4. У цілому суспільно-політичне становище України у 1992 – 2004 роках складне, перш за все, з-за тяжкого стану економіки, що не раз призводило до глибоких політичних криз. Дуже сильна політична криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента. Почалися страйки шахтарів та ін. із вимогами їх переобрання. Під таким тиском Верховна Рада 17 червня 1993 р. ухвалює рішення 26 вересня 1993 р. провести Всеукраїнський референдум про довіру Президентові й Верховній Раді, але восени 1993 р., щоб не розпалювати пристрасті, приймається нове рішення – навесні 1994 р. провести дострокові вибори Верховної Ради й Президента.

27 березня 1994 р. проводяться вибори до Верховної Ради у декілька етапів. На травень 1994 р. було обрано 338 з 450 депутатів, при цьому перевагу дістали ліві сили – 35% (КПУ – 25%, СПУ – 4,1%, СелПУ – 5,3%, а НРУ – 5,9%). Тому Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза – лідера СПУ, який був на цій посаді з травня 1994 р. по весну 1998 р.

26 червня та 10 липня 1994 р. у два тури проводяться вибори Президента з 7 кандидатів (Кравчук, Кучма, Мороз, Плющ, Лановий, Бабич, Таланчук). У липні 1994 р. Президентом було обрано Л.Д. Кучму, який переміг Л.М. Кравчука, набравши 52% голосів. 19 липня 1994 р. відбулася інаугурація Л.Д. Кучми, який приніс присягу на вірність українському народові.

5. Між новою Верховною Радою й Президентом наприкінці 1994 – у першій половині 1995 рр. виникло протистояння, спричинене необхідністю розмежування компетенцій, на чому наполягав Президент. У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект “Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, суть якого була у розмежуванні владних функцій між законодавчою та виконавчою гілками влади, щоб віддати Президенту належні йому владні повноваження. У Верховній Раді цей проект проходив болісно й уповільнено, бо була протидія лівих сил. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла цей Закон, але простою більшістю голосів, а для його схвалення потрібна була конституційна більшість, що за існуючого розкладу сил у Верховній Раді було нереально. Тоді Президент запропонував Верховній Раді укласти конституційну угоду на період до прийняття нової Конституції. Верховна Рада затягла розгляд цієї пропозиції, Президент 31 травня 1995 р. видає Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри Президентові і Верховній Раді. 8 червня 1995 р. між Президентом і Верховною Радою підписується Конституційний договір, по суті мала Конституція, укладений на рік до прийняття нової Конституції. Це була важлива віха конституційного процесу в Україні, який проходив досить суперечливо.

Розробка нової Конституції почалася восени 1990 р. У жовтні 1990 р. Верховною Радою була створена Конституційна комісія (голова Л. Кравчук). У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. У 1992 – 1993 рр. було розглянуто та обговорено два варіанти проекту Конституції, але політична криза 1993 р. перервала цей процес. Восени 1994 р. була створена нова Конституційна комісія (співголови Л. Кучма й О. Мороз). 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір. Власне конституційний процес пройшов декілька етапів:1) осінь 1990 – осінь 1993 (весна 1994); 2) осінь 1994 – літо 1995; 3) літо 1995 – літо 1996. На лютий 1996 р. було підготовлено новий варіант проекту Конституції, який три місяці розглядали. Знову виникли гострі протиріччя й розбіжності. У травні 1996 р. у Верховній Раді обговорення проекту Конституції знову зайшло у глухий кут. Наприкінці червня 1996 р. Президент видає указ про проведення референдуму про затвердження Конституції. Між Президентом і Верховною Радою знову виникає гостре протистояння. Нарешті 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, що створило належну правову основу для подальшої розбудови Української держави, її правової системи, для становлення міцної виконавчої влади, що було важливо для успішного проведення економічних реформ. Прийняття Конституції стало важливим етапом у розбудові Української держави.

6. 29 березня 1998 р. були проведені чергові вибори до Верховної Ради, в яких узяли участь 71% виборців. Ці вибори вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Участь у виборах взяло 30 політичних партій та виборчих блоків, із яких 4%-ний бар’єр подолали 8 (КПУ, НРУ, НДП, “Громада”, ПЗУ, СДПУ (о), Аграрна партія України, СПУ). У результаті отримали мандати: КПУ– 84, НРУ – 32, СПУ й СелПУ – 29, ПЗУ – 19, НДП – 17, “Громада” – 16, ПСПУ – 14, а з одномандатників – 120 відійшли до центристів, 14 – до лівих. У підсумку ліві отримали 171 мандат, центристи – 218, тому Голову Верховної Ради змогли обрати лише 7 липня 1998 р., після 63 пленарних засідань. Ним став О. Ткаченко, лідер СПУ (був на цій посаді до січня 2000 р.).

У жовтні – листопаді 1999 р. відбулися чергові вибори Президента. Було 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Г. Удовенко, Ю. Костенко, В. Кононов, В. Онопенко, О. Базилюк, М. Габер, Ю. Кармазін, Є. Марчук, О. Ржавський). У першому турі перемогли Л. Кучма (36,49% голосів) і П. Симоненко (22,24% голосів), а у другому турі переміг Л.Кучма (56,25% голосів). П. Симоненко отримав 37,8% голосів.

7. Наприкінці 1999 – на початку 2000 рр. протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади набувало деструктивного характеру, бо керівництво у Верховній Раді належало лівим (О. Ткаченко, А. Мартинюк), які не підтримували курс, що його проводили їх опоненти. Тому 13 січня 2000 р. у Верховній Раді була створена парламентська більшість, в яку об’єдналися 11 фракцій, груп та позафракційні депутати. Очолив координаційну раду більшості Л. Кравчук. Так стався розкол парламентського корпусу. Ліві, які становили меншість, засідали у сесійній залі Верховної Ради. Праві та центристи, яких була більшість, засідали у приміщенні “Українського дому”. 25 січня 2000 р. більшість 242 голосами проголосували за зміни регламенту та відкликали О. Ткаченка і А. Мартинюка з посад Голови та першого заступника Голови Верховної Ради. 1 лютого 2000 р. 255 депутатів обрали Головою Верховної Ради І.С. Плюща (був на цій посаді до травня 2002 р.), його першим заступником В. Медведчука, заступником С. Гавриша. З 8 лютого 2000 р. реорганізована Верховна Рада продовжила роботу у сесійній залі.

Для закріплення правового забезпечення змін у політичній системі України 16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на затвердження якого винесені були питання конституційного рівня. З’явилися на голосування 81,5 % виборців, більшість яких проголосували за введення двопалатного парламенту, за розширення повноважень Президента щодо розпуску Верховної Ради, за скасування депутатської недоторканності, за зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300.

На початку квітня 2001 р. при спробі законодавчо закріпити статус парламентської більшості та укласти політичну угоду між Верховною Радою та урядом В. Ющенка практично стався розвал парламентської більшості, утвореної у лютому 2000 р. Після президентських виборів 1999 р. сталося розмежування партійно-політичних сил, одні з них підтримали Президента та його курс, а інші фактично перейшли в опозицію. Протистояння між цими силами триває й по сьогодні. Загибель журналіста Г. Гонгадзе (касетний скандал) об’єднала в стані опозиції у 2000 – 2001 рр. різні політичні сили від лівих до правих. 9 березня 2001 р. у Києві під час Шевченківських свят відбулися масові сутички представників опозиції з правоохоронними органами. 11 квітня 2001 р. уперше в історії новітньої України була проведена зустріч Президента з представниками 76 партій.

У березні 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради, за якими КПУ отримала близько 20% голосів; “Наша Україна” – близько 20%; блок “За єдину Україну” – майже 13%; СПУ– біля 7% ;БЮТ– біля 8%; СДПУ(о) – біля 6%, але в одномандатних округах більшість дістали прихильники блоку “За єдину Україну”. Тому у травні 2002 р. Головою Верховної Ради було обрано В. Литвина.

26 серпня 2002 р. Президент у зверненні виклав свою програму реформи політичної системи України, яка передбачала прозорість влади, парламентсько-президентську республіку, реформу місцевого самоврядування та пропорційну виборчу систему.

У вересні – жовтні 2002 р. сили опозиції провели акцію “Повстань, Україно!”

Восени 2002 р. у Верховній Раді була сформована парламентська більшість і сталася зміна уряду. Новим Прем’єр-міністром було обрано В. Януковича. 17 грудня 2002 р. голосуванням іменними бюлетенями парламентською більшістю було відправлено у відставку В. Стельмаха і призначено С. Тигипка головою Нацбанку України. Також було проведено перерозподіл комітетів Верховної Ради, які від лівих перейшли до їх опонентів. Протистояння у Верховній Раді на грудень 2002 р. між опозицією (КПУ, СПУ, БЮТ, “Наша Україна”) і парламентською більшістю було тривалим і гострим, але наприкінці року визначилася тенденція до досягнення взаємопорозуміння між ними.

6 березня 2003 р. з’явилося звернення Президента України про винесення на всенародне обговорення проекту Закону “Про внесення змін до Конституції України”, що ініціювало процес здійснення в Україні політичної реформи. Протягом 2003 – восени 2004 рр. проходило активне обговорення політичної реформи у Верховній Раді і суспільстві.

Навесні 2004 р. фактично започатковується президентська виборча кампанія. Від парламентської більшості єдиним кандидатом на посаду Президента висунуто В. Януковича. З 26 заявлених кандидатів до участі у виборах дісталися 24. Після проведення першого туру голосування 31 жовтня 2004 р. кандидатами в Президенти залишилися тільки В.Ющенко, який набрав 39,87% голосів виборців, та В.Янукович – 39,32%.

Другий тур виборів Президента України, який відбувся 21 листопада 2004 р., переможцем визначив В.Януковича. Проте опозиція не визнала такі результати виборів і вже 22 листопада закликала своїх прихильників до акцій протесту. На вулиці і площі Києва та інших міст вийшли десятки і сотні тисяч людей з пома-ранчевою символікою. Так, у Києві на Майдані незалежності ця акція тривала 17 днів. Подібні ж заходи у Донецьку, Луганську та інших містах, переважно східних та південних областей, почали проводити прихильники В.Януковича з синьо-білою символікою.

У ці ж дні політичне протистояння перемістилося і до стін Верховної Ради, яка висловила недовіру урядові, вимагаючи відставки його та Генерального прокурора, а також переобрання Центральної виборчої комісії та внесення змін до за-кону про вибори Президента України. Одночасно активізували свої дії прихильники проведення конституційної реформи в Україні. Ситуація склалася вкрай напружена. Компромісу вдалося досягти шляхом пакетного голосування, коли більш ніж 400 голосами було схвалено зміни до виборчого законодавства та впровадження конституційної реформи з 1 вересня 2005 р. або з 1 січня 2006 р. Це створило умови для виходу з політичної кризи.

Події, які відбувалися в Україні, викликали широкий міжнародний резонанс. Прямий інтерес до них виявило керівництво Росії, США та провідних західноєвропейських країн. В Україну в ці дня декілька разів приїздили міжнародні посередники з метою допомоги у пошуках виходу з кризи.

26 грудня 2004 р. відбулося повторне голосування другого туру виборів, за результатами якого переміг В.Ющенко, набравши 51,49% голосів виборців проти 44,19% у В.Януковича.

Новим Президентом України став В.Ющенко.

 

Список рекомендованої літератури

 

1. Бойко О.Д. Історія України: Посіб.– 2-ге вид., доп. – К.: Академвидав, 2003. – 656 с.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посіб. для вузів. – К.: Либідь, 1996. – 615 с.

3. Ґудзь В.В. Історія України: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Слово, 2003. – 616 с.

4.Заруба В.М., Лисенко М.М. Історія України (З прадавніх часів до 1917 року): У 2 т. – Д.: Дніпропетровське відділення УФК, 1994. Т.1. – 190 с.

5. Історія України: Нове бачення: У 2 т. /О.І.Гуржій, Я.Д.Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.– К.: Україна, 1995.– 350 с.

6. Історія України: Нове бачення: Навч.посіб./ Під ред. В.А.Смолія. – 2-ге вид, доп. й перероб.– К.: Альтернативи, 2000. – 464 с.

7. Історія України: Навч. посіб. / Під керівництвом Ю.Зайцева. – 2-ге вид. зі змінами.– Л.: Світ, 1998.– 488 с.

8. Історія України: Навч. посіб. для студентів неісторичних спеціальностей. –

К.: Б.в., 1998. – 395 с.

9. Історія України: Навч. посіб. для вузів / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К.:

Академія, 2001. – 480 с.

10. Історія України: Навч. посіб. для студентів вищих закладів/ Б.Лановик, М.Лазарович.– К.: Знання-Прес, 2001. – 698 с.

 

11.Історія України: Навч. посіб., 3-тє вид, випр./Б.Д.Лановик, Р.М.Матейко, З.М.Матисякевич. – К.: Знання-Прес, 2000. – 574 с.

12. Історія України: Навч. посіб./В.М.Литвин, В.М.Мордвінцев, Слюсарен-ко А.Г. – К.: Знання-Прес, 2002. – 669 с.

13. Історія України: Навч. посіб./В.Д.Мирончук, Г.С.Ігошкін. – К.: МАУП, 2000 – 328 с.

14. Крип’якевич І. Історія України. – Л.: Світ, 1990. – 520 с.

15. Методичні рекомендації до вивчення курсу “Історія України”/Ємець С.Д., Книш Г.М., Кривий І.О. та ін. – Д.: РВВ ДНУ, 2003.– 67 с.

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------




Переглядів: 385

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | ПОСЛІДОВНІСТЬ ВИКОНАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.046 сек.