• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Р.Роллан

Онтологія (від грец. "суще" і "слово, поняття, вчення") — вчення про буття як таке; розділ філософії, у якому вивчають­ся фундаментальні принципи, загальні сутності і категорії су­щого. Центральним у ньому є універсальне поняття "буття", що має значення всезагальності, характеризує впевненість лю­дини в існуванні себе і навколишнього світу, є предметом філо­софствування упродовж усієї історії світової філософської дум­ки. Засвоєння проблеми буття — необхідна умова для вивчення інших питань філософії.

Буття і матерія як його субстанція

Тема 10 БУТТЯ І МАТЕРІЯ ЯК ЙОГО СУБСТАНЦІЯ

Проблема буття у філософії тлумачиться неоднозначно. При­чина цього полягає головним чином у неадекватності вибору для її вивчення різними філософськими напрямами, течіями і школами субстанції (від лат. "те, що лежить в основі") буття, тобто основи внутрішньої єдності всього різноманіття його ре­чей, подій, явищ і процесів, за допомогою яких і через які воно існує. Ідеалістична філософія субстанцією буття визнає свідо­мість, матеріалістична — матерію. Такому філософському мо­нізму (матеріалістичному та ідеалістичному) у вирішенні проб­леми буття протистоїть філософський дуалізм, який наголошує на існуванні двох самостійних і незалежних субстанцій — ма­терії і свідомості. Мав місце в історії філософії і плюралістич­ний погляд на субстанцію. Отже, осмислення буття у філософ­ській онтології відбувається через складне зіставляння різних поглядів, позицій, ціннісних орієнтацій філософів і дослідни­ків.

10.1. Буття та його форми

Поняття "буття" — вихідне у систематичному філософ­ствуванні. Воно належить до числа найширших і виражає все те, що реально існує: предмети, речі, властивості, зв'язки об'єктів, численні вияви свідомості людини і суспільства, чут­тя, розуму. У ньому фіксується також складний і комплексний зміст самого існування, причому не лише його факт, а і сенс.

Проблема буття виникла в епоху античності як своєрідна ре­акція на нові потреби. То був історичний час, коли люди поча­ли втрачати віру в богів Олімпу, а міфологію розглядати як ви­мисел. Наслідком цих змін стало поширення настроїв сумніву і навіть відчаю у суспільній свідомості з приводу стабільності та надійності світу. Виникла складна ситуація, вихід з якої за­пропонувала філософія в особі давньогрецького мислителя Парменіда. Буття, на його думку, — гарант надійності і незни-щенності світу та раз і назавжди "заведеного порядку" в ньому. Буття — абсолютна думка, єдина, яка не ділиться всередині на суб'єкт і об'єкт, нерухома і немінлива, вічна у часі, позбавле­на чуттєвості. Все у світі змінюється: незмінним, вважав Пар-менід, є лише буття, тому день завжди змінюватиме ніч, сонце раптово не погасне і люди не зникнуть.

Діалектичного звучання категорії "буття" надав Г. Гегель. Він доводив, що буття переходить у "небуття", а все у світі є становленням. Поняття "буття" — результат відвернення дум­ки від конкретних властивостей речей, предметів, процесів. Головною його суттю є їхнє існування. З цієї причини пробле­ма буття стала предметом постійного філософського дослі­дження.

У сучасній філософії прийнято виділяти аспекти, форми, рівні, підрівні, види, роди буття тощо. Серед основних аспек­тів буття є предметний, динамічний, реальний і позірний.

У предметному аспекті буття відображається наявна да-ність якісної визначеності всього, що існує. Світ предметний, а тому будь-яке буття предметне. Існувати може лише щось. Без­предметне буття можна уявити тільки завдяки абстракції.

Тема 10

Динамічний аспект буття полягає у тому, що будь-яке бут­тя — це не лише наявно даний предмет, а й існування цього предмета як процесу зміни його станів. Бути означає тривати, перебувати у часовій послідовності переходу від одного до ін­шого, інакше кажучи, змінюватися. Отже, буття у динамічно­му аспекті постає як самозаперечення, оскільки містить єдність наявно даної предметності і процесу її заперечення у формі змі­ни станів сущого. І. Кант цю сторону буття вважав визначаль­ною.

У гносеологічному плані у філософії часто виділяють реаль­ний і позірний аспекти буття. Реальне буття — це незалежне від суб'єктивного відображення існування предметів, явищ і процесів. Ще воно називається ноуменальним буттям (від грец. "збагнена розумом сутність"). Позірне буття — це уявлення людини про світ, природу, предмети і явища; впевненість у тому, що вони є саме такими, якими перед нею постають. Воно може бути ілюзорним. Сприйняття світу органами чуття зму­шує нас із довірою ставитися до результатів досвіду, але на цьо­му шляху пізнання ми постійно зіштовхуємося з проблемами його достовірності. Прикладом є так звана геоцентрична проб­лема, коли здається, ніби Сонце рухається навколо Землі, а на­справді все відбувається навпаки.

Буття існує в різноманітних формах, які класифікуються за способами існування буття, рівнями організації матерії, її атрибутами, формами руху тощо.

За способом існування у філософії буття поділяється на два світи, або дві реальності, — світ фізичних станів, або матері­альний, природний світ, і світ психічних станів, або внутріш­ній (ідеальний) світ людини. Перший існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості і волі людей; другий — суб'єктивно, оскільки це духовність людини, соціальної групи, суспільства в цілому. Отже, є об'єктивне і суб'єктивне буття.

Взаємодії матеріальної і духовної, об'єктивної і суб'єктивної форм буття утворюють такі його різновиди, як буття "другої природи" і буття людини. Буття "другої природи" — це світ створених людиною речей. Вони є результатом упредметнення праці та знань людини, нерозривною єдністю природного мате-

Буття і матерія як його субстанція

ріалу та людської діяльності, її продуктом, опосередкованим свідомістю людей.

"Друга природа" є різноманітною. Це знаряддя праці, про­мисловість і енергетика, міста і села, оброблені поля і сільсько­господарські угіддя, радіостанції та телецентри, космодроми і космічні кораблі, школи всіх рівнів, предмети побуту, книги, картини, музеї тощо. Отже, "друга природа", порівняно з "пер­шою природою" (світом фізичних станів), становить природно-духовно-соціальну реальність, "поле" людської цивілізації та культури. Вона об'єктивна і тому, що початковим, первісним у ній є природна реальність, яка розвивається за певними зако­нами, незалежними від людини і людства; і тому, що кожна людина і кожне покоління людей отримують "другу природу" незалеяшо від своїх бажань та інтересів. Буття "другої приро­ди", очевидно, двоїсте: об'єктивне і суб'єктивне. Воно є резуль­татом перетворення людиною матеріалів природи, і водночас відносно самостійним. Взаємодія людини з "першою приро­дою" постійно вдосконалюється і навіть вступає з нею в кон­флікти: екологічні, енергетичні, продовольчі, демографічні та інші, одночасно створюючи нові способи взаємодії з нею.

Буття людини також двоїсте: комплексна єдність природ­ного (речовинного) і духовного, індивідуального і родового, осо-бистісного і суспільного. Тіло людини є "річчю серед речей", частинкою живої природи, а тому і причиною того, що людина — скінченна, минуща, смертна. Воно робить її об'єктом впливу як усіх законів природи, так і законів життя, скасувати які або нехтувати якими люди не можуть. Біологія людини — це спе­цифічний, відносно самостійний і цілісний її світ.

Разом з тим, людина становить не тільки "першу", а й "дру­гу" природу, діалектичну єдність тіла і душі. Тіло людини не функціонує без роботи головного мозку, нервової системи, а че­рез них — психіки, духовності в цілому, і навпаки, психіки, духовності без тіла не буває. Духовне буття людини також дво­їсте: з одного боку, воно є свідомим і несвідомим конкретної лю­дини, індивіда, тобто індивідуалізованим буттям духовного, або суб'єктивним духом, з іншого боку — становить духовний світ групи людей, суспільну свідомість, об'єктивний дух.

Тема 10

Між об'єктивним і суб'єктивним духом є складний взаємо­зв'язок як у процесі їхнього становлення, так і під час функціо­нування та розвитку. Людська психіка розвивається до рівня свідомості липіе у процесі залучення індивіда до об'єктивно іс­нуючої духовної культури, а об'єктивний дух (світ знань, мора­лі, релігії тощо) існує тільки через світ свідомості індивідів. Нри цьому специфіка об'єктивного духу полягає в його здатнос­ті зберігатися, вдосконалюватися і вільно поширюватися у со­ціальному просторі та історичному часі.

Отже, комбінації форм, родів і видів буття містять:

• буття речей (тіл), явищ і процесів, яке у свою чергу поді­ляється на буття речей, явищ, процесів, станів природи, буття природи як цілого та буття речей і процесів, створених люди­ною;

• буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей та специфічно людське буття;

• буття духовне, яке поділяється на індивідуалізоване ду­ховне і об'єктивоване духовне;

• буття соціальне, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства в цілому.

Ці та інші форми, роди і види буття не існують розрізнено, вони взаємопов'язані таким чином, що утворюють єдину за­гальну систему, в якій зникають усі відмінності між ними, окрім однієї — різниці роду і виду, цілого і частини, абсолютно­го і відносного. Ця всезагальна форма буття характеризується категорією "Всесвіт" ("Універсум").

Усі форми, роди і види буття ще поділяються за рівнями сво­го існування на актуальне (дійсне), потенційне (можливе), а також ціннісне буття. Тієї чи іншої події ще немає у реальності, але вона може виникнути, як, наприклад, злакова рослина із зернини, тому можливості такою самою мірою, як і актуальній дійсності, притаманна ознака існування. Ознака "бути" ("існу­вати") належить і цінностям, хоч вони і не є "предметами" самі по собі. Цінності — важлива характеристика буття. Вони не тільки існують, а і визначають життєдіяльність людини, її ставлення до інших людей, відношення до природи.

Буття і матерія як його субстанція

Диференціація буття проводиться і за атрибутами матерії (просторове буття та часове буття), за формами руху матерії (фізичне, біологічне, соціальне буття), за структурними рівня­ми організації матерії (атомарне, молекулярне, популяційне

буття) тощо.

Важливе місце і значення у системі буття та в розумінні со­ціальних явищ належить категорії "суспільне буття" — одно­му з фундаментальних понять філософії.

Під суспільним буттям мається на увазі матеріальне жит­тя суспільства, його створення та відтворення. Структуру тако­го буття утворюють суспільне виробництво і необхідні для цьо­го умови, у тому числі відтворення самих людей, ті суспільні відносини, що формуються мінс людьми у процесі матеріальної діяльності. Суспільне буття обумовлює суспільну свідомість, тобто різні способи духовного освоєння дійсності: мораль, мис­тецтво, науку, філософію, релігію тощо.

Розглянуті аспекти, форми та види буття становлять зміст цієї категорії в її широкому значенні. Використовується це фундаментальне поняття і в більш вузькому розумінні: "буття" часто ототожнюється з категорією "матерія" і навіть із соціаль­ною реальністю. У діалектико-матеріалістичній філософії стверджується, що свідомість обумовлюється буттям, і разом з тим, вона певною мірою творить буття. Це один з основних по­стулатів цієї філософської школи, який виводиться із життя, практики, в якій знаходить своє підтвердження.

Отже, категорія "буття" на рівні теоретичного світогляду має статус всезагальної абстракції, яка відображає у своєму змісті факт потенційної чи наявної даності всього того, що вхо­дить до складу реального світу або як нескінченна множина ма­теріальних речей, або як безліч різноманітних духовних явищ і процесів; тому за змістом і структурою філософське розумін­ня буття є найскладнішою проблемою.

Тема 10

Буття і матерія як його субстанція

10.2. Матерія як субстанція буття

Проблема матерії становить внутрішній стрижень теоретич­ного змісту матеріалістичної філософії, а поняття матерії є квінтесенцією, альфою та омегою матеріалізму, центральною його ідеєю і категорією.

Матерія (від лат. "речовина") у широкому значенні — це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. Згідно з матеріалістичною філософією, крім матерії в її різноманітних видах і формах, у світі нічого не існує. Навіть свідомість роз­глядається нею як властивість матеріального характеру, оскіль­ки вона притаманна високоорганізованій матерії — мозку лю­дини.

У вузькому розумінні матерія — це об'єктивна реальність, яка існує поза свідомістю і незалежно від неї та відображається органами чуття. За такого тлумачення матерії з її змісту ви­ключається все, що є продуктом діяльності психіки людини. Матерія розглядається як протилежність свідомості. З гносео­логічного погляду це можливо, тому що в самій свідомості не існує, наприклад, ланів чи лісів, на які спрямовані органи чут­тя людини, у ній немає нічого речовинно-субстратного від цих об'єктів споглядання. У свідомості містяться лише ідеальні об­рази, копії ланів і лісів, завдяки яким фахівець може осмисле­но діяти, творити.

Поняття "матерії" — це найширша абстракція, категорія. Матерію взагалі неможливо бачити, сприймати дотиком, ню­хати, пробувати на смак тощо, а те, що сприймається органами чуття людини, є певним видом матерії. Матерія не тотожна жодній з речей, хоча всі вони входять до її структури, а іноді на рівні буденної свідомості саме так і сприймаються.

Отже, головна ознака матерії полягає у тому, що вона — об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості.

У сучасній філософії виокремлюють чотири етапи станов­лення категорії "матерія".

1. Етап наочно-чуттєвого уявлення про матерію охоплю­вав безліч філософських шкіл і течій Стародавнього світу, особ-

ливо античної Греції. Основою речей і космосу вважалися ті чи інші першооснови (стихії) природи, які мали життєве значен­ня, були поширеними і наочно-чуттєво сприймалися. Напри­клад, Фалес доводив, що такою першоосновою є вода.

2. Фізикалістський етап базувався на фізичних уявлен­нях про зміст і структуру матерії, звідки і пішла його назва. Зародився цей етап ще в надрах Античності, а свого розквіту досяг в епоху Нового часу. Його видатними представниками були: Ф. Бекон, Р. Декарт, Дж. Локк, П. Гассенді, І. Ньютон, М. Ломоносов, Дж. Дальтон, К. Гельвецій, П. Гольбах та ін. Вони доводили, що матерія — це атоми або сукупність загаль­них властивостей речей. Так, за Ф. Беконом, кожна річ склада­ється з певної кількості неподільних і простих властивостей: твердості, тяжіння, проникності, легкості. Згідно з Р. Декар-том, природа матерії полягає в одній лише протяжності. Дж. Локк вважав, що сутність матерії утворюють дві вічні та незмінні властивості предметів — протяжність і щільність. У межах механістичних поглядів Г. Галілея та І. Ньютона визна­чальною ознакою матерії була маса як особлива властивість макротіл. Маса виявляється у вигляді ваги, тому головною ознакою матеріальності тіл вважалась на той час (аж до кінця XIX ст.) саме вага. Зрештою, матерія ототожнювалася з масою, носіями якої вважалися неподільні атоми.

Молена навести й інші цікаві погляди на матерію відомих філософів тієї епохи. Всіх їх поєднувало одне — міркування стосовно сутності і змісту матерії були певним кроком уперед, порівняно з розумінням її античними мислителями. Однак і ці погляди не були позбавлені недоліків, головний з яких — під­міна матерії як субстанції речей їх загальною якістю, але суб­станція і якість є різними характеристиками буття.

Цей недолік у трактуванні матерії чітко виявився наприкін­ці XIX — початку XX ст., у період революції у фізиці, коли ста­ла відомою мінливість атомів та їх здатність спонтанно розпа­датися, виділяючи при цьому тепло і випромінюючи електро­ни, альфа-частинки та електромагнітні хвилі. Стало зрозумі­лим, що маса електронів змінюється залежно від швидкості їх руху. Матерія ототожнювалася з неподільністю атомів, з їх не­змінною масою, тому експериментальні підтвердження поділь-

Тема 10

Буття і матерія як його субстанція

ності атомів і мінливості їх маси спричинили розгубленість фі­зиків. Багато хто з них стверджував, що "атом дематеріалізу­ється, матерія зникає". У результаті виникла необхідність поглибленої та всебічної інтерпретації поняття "матерії".

3. Філософсько-гпосеологічний етап. Застосувавши діа­лектику до вивчення поняття "матерія", філософи дійшли ви­сновку, який В. Ленін сформулював таким чином: "Матерія є філософською категорією для позначення об'єктивної реаль­ності, що дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотогра­фується, відображається нашими відчуттями, існуючи неза­лежно від них"¹. До позитивних моментів цього визначення можна зарахувати те, що воно оголошує поняття "матерії" фі­лософською категорією, а об'єктивну реальність — її головною властивістю, стверджує пізнаваність матерії та вказує на шля­хи її вивчення.

4. Субстаиційно-аксіологічний (ціннісний) етап сформу­вався всередині XX ст. у результаті розвитку філософської дум­ки та синтезу різноманітних стратегій дослідження матерії. Всі досягнення у дослідженнях, усі відомі науці та практиці фор­ми і види матерії сьогодні розглядаються як загальнолюдські цінності, а за їхнього подальшого вивчення пріоритетною стала методологія діалектико-аксіологічного підходу.

Із сучасного уявлення про сутність і зміст матерії виплива­ють її основні властивості: об'єктивність, вічність, нестворен-ність, багатоякісність, системність, структурність, самооргані­зація, взаємодія, відображення та ін.

Якісна нескінченність матеріального світу полягає у неви­черпності форм і видів предметної реалізації матерії. Наука відкрила і продовжує відкривати багато нового, дивовижного у структурі матерії, але вже сьогодні достовірно відомо, що мате­рія є дискретною.

На засадах генетичного принципу у філософії прийнято роз­різняти такі рівні: нежива (неорганічною), жива (органічною) та соціально-організовапа (соціум) матерія, кожен з яких має свої підрівні.

¹ Ленин В.И. Полное собраниє сочинений / В.И. Ленин. — М., 1976. — Т. 18. — С. 131.

У неживій матерії виокремлюють такі підрівні: субмікро-елементарний, мікроелементарний, ядерний, атомарний, моле­кулярний, макроскопічний, планетарний, галактичний, мета-галактичний. Відповідно до сучасних наукових поглядів, гли­бинні структурні підрівні неживої матерії представлені об'єктами мікроелементарного характеру — у першу чергу еле­ментарними частинками, які мають одночасно і корпускуляр­ні, і хвильові властивості, а закономірності їхнього руху, що вивчаються квантовою фізикою, відрізняються від закономір­ностей руху макротіл, описаних у класичній фізиці. Напри­клад, електрон має масу, заряд, магнітний момент, спін, здат­ність разом з античастинкою перетворюватися на фотони.

Певні підрівні організації матерії має і Земля як планетар­ний об'єкт, зокрема такі: кристали, мінерали, гірські породи — геологічні тіла геосфери (ядро, мантія, літосфера, гідросфе­ра, атмосфера), та проміжні структурні утворення.

Мегасвіт містить міжзоряне поле і речовину, які концентру­ються у такі згустки, як зірки з планетами (пульсари, "чорні дірки"), зіркові скупчення — галактики, квазари. Достатньо поширеними у космосі є міжзоряний газ, пилові галактичні і міжгалактичні туманності тощо.

В основі матеріальних систем і структурних рівнів матерії лежать фізичні види реальності: речовина і поле. Речовина — це вид матерії, який складається з частинок, що мають певну масу спокою. Фактично це всі матеріальні системи: від елемен­тарних частинок до метагалактичних утворень. Наявність ре­човини є одним із виявів дискретності матерії.

Поле — це матеріальне формування, якому не притаманна маса спокою, а властива лише маса руху, що залежить від енер­гії квантів, тому матерія не тільки дискретна, а й неперервна. Наукою відкриті різні види полів — гравітаційне, електромаг­нітне, ядерне та інші, які пов'язують частинки матерії, нада­ють їм можливість взаємодіяти і тим самим існувати. Так, без полів тяжіння ніщо не об'єднувало б зірки у галактики, а саму речовину — в зірки, не було б ні Сонячної системи, ні самого Сонця, ні планет. Взагалі всі тіла перестали б існувати: без електричних і магнітних полів ніщо не пов'язувало б атоми у молекули, а електрони та ядра — в атоми.

Тема 10

Буття і матерія як його субстанція

Квантова фізика виявила відносність розмежування між по­лем і речовиною. Наприклад, електромагнітне поле уявляється як система фотонів, а гравітаційне поле — як система гравіто­нів — гіпотетичних частинок, існування яких передбачається квантовою теорією. Водночас і частинки речовини — електро­ни і позитрони, мезони тощо фізика розглядає як кванти відпо­відних полів (електронно-позитронного, мезонного та ін.).

Крім речовини і поля, існують також інші фізичні види ма­терії, особливими з яких є плазма і фізичний вакуум, що ви­знається сьогодні найфундаментальнішим видом фізичної ре­альності. Нещодавно фізики відкрили частинки, які за своєю масою дорівнюють масі протона, але заряд у них не позитив­ний, а негативний. Ці частинки назвали антипротонами. Неза­баром були відкриті й інші античастинки, серед яких виявлено антинейтрон. На цій підставі висунуто припущення щодо існу­вання у фізичному світі, поряд з речовиною, антиречовини, що також є матерією, тільки іншої структурної природи. Ядра ато­мів антиречовини, напевно, складаються з антипротонів і ан­тинейтронів, оболонка атома — з позитронів. Гіпотетично це має бути саме так.

Сучасна фізика безпосередньо підійшла до встановлення іс­нування антиполя, про що свідчить відкриття існування анти-нейтрина, яке можна кваліфікувати як частинку антиполя. Питання про існування антиподів поки що залишається дис­кусійним і спірним, але висновки, що випливають із цієї гіпо­тези, вже мають не окреме, а всезагальне значення, оскільки стосуються загальної картини світу.

У сучасній науці багато пишуть про так званий антисвіт. Припускають, що, нібито, поруч зі світом, що існує на основі речовини і поля, є світ, який складається з антиречовини та ан­типоля. Чи існує антисвіт, покаже розвиток науки. Проте у будь-якому випадку не можна замінювати поняття "антисвіт" поняттям "антиматерія", як це іноді трапляється, оскільки які б види фізичної реальності не відкрила наука — все це буде матерія. Правильним для позначення цього гіпотетичного фе­номену буде термін "антисвіт".

Отже, неяшва матерія, невичерпна, а різноманітність її об'єктів — нескінченна. Проте ця різноманітність не хаотична,

В впорядкована. Результатом її еволюції є виникнення на пла­неті Земля живої природи, що сталося, як доводять вчені, при­близно 3,5 мільярда років тому.

Жива матерія представлена такими підрівнями: доклітин-н им (ДНК, РНК, білки), клітинами, багатоклітинними організ­мами, видами і популяціями, біоценозами, біосферою.

Вивченням загальних і специфічних закономірностей живої матерії займається біологія. Перші спроби пізнання у цій сфері здійснили лікарі часів античності Гіппократ (460—370 до н. є.) і Гален (130—200),а також філософ Арістотель. Багато прин­ципів класифікації різноманітного рослинного і тваринного світу були започатковані в епоху Середньовіччя. У XIX ст. ні­мецький ботанік М. Шлейдеп (1804—1881) звернув увагу на різний порядок організованості живих істот (тіл). На той час вже було відкрито живу клітину. Німецький біолог-еволюціо-ніст Е. Геккель (1834—1919) вважав протоплазму клітини не­однорідною і доводив, що вона складається з частинок, які він назвав пластидулами. На думку англійського філософа і соціо­лога Г. Спенсера, пластидули не статичні, а перебувають у стані постійної функціональної активності, у зв'язку з чим вони були названі фізіологічними одиницями. Тим самим стверджувала­ся ідея дискретності, тобто подільності живої матерії на скла­дові нижчої організації, які виконують певні функції. Однак якісні особливості живих організмів на той час заперечували­ся. Причиною цього було механістичне світорозуміння, згідно з яким усе вище зводилося до нижчого: процеси життєдіяльнос­ті — до сукупності фізико-хімічних реакцій, а будова організ­му — до взаємодії його молекул, клітин, тканин, органів і т. ін.

Сьогодні біологи продовжують розглядати еволюційну кон­цепцію як результат синтезу різних галузей біологічного зна­ння. Висловлюється припущення, що дарвінівська теорія ево­люції — результат першого синтезу; другий синтез — об'єднання генетики та дарвінізму, внаслідок чого виникла синтетична те­орія еволюції. На думку вчених, біологія прямує до третього синтезу, провідну роль у якому відігратиме молекулярна біо­логія.

У процесі еволюції живої матерії сформувався її особливий рівень — соціально організована матерія, яка має такі під-

Тема Н)

Ьуття і матерія як його субстанція

рівні: індивіди, сім'я, колективи різних рівнів, соціальні гру пи, класи, етноси (нації, народності, племена, раси), держави, союзи держав, суспільство в цілому.

Специфіка соціально-організованої матерії полягає в тому, що її якісна своєрідність визначається не стільки фізичною і біологічною природою людей як живих організмів, скільки системою стосунків, що виникають між людьми і їх різними об'єднаннями у процесі спілкування, трудової і пізнавальної діяльності. Тому вихідними чинниками соціальної реальності перш за все є матеріальні та ідеологічні суспільні відносини з природою, засобами виробництва, розподілом, обміном, спо­живанням тощо. їх існування зумовлюється функціонуванням сукупностей людей і різними зв'язками між ними. На рівні со­ціальної реальності матеріальна субстанція постійно себе роз­криває аж до виникнення свідомості та взаємопереходу матері­ального й ідеального у процесі розгортання практичної діяль­ності людей.

Згідно з матеріалістичною філософією, кожен крок пізнан­ня природи, свідомості і суспільства розширює наші уявлення про невичерпність і різноманіття форм, родів, видів, рівнів і підрівнів матеріального світу. Водночас вона наполягає на тому, що світ не лише різноманітний, а і єдиний, оскільки в його основі знаходиться одна субстанція — матерія. Сфера іде­ального, свідомості, — це не якийсь інший ("потойбічний") світ, що існує паралельно з матеріальним, а своєрідне відображення матерії у головах людей. Свідомість поза матерією і без неї іс­нувати не може. Тому в цій філософії вирішити проблему єд­ності світу означає перш за все виявити єдність матерії та свідо­мості.

Світ єдиний ще й тому, що матеріальні об'єкти складають­ся з одних і тих самих хімічних елементів. Цей аспект світу вивчають конкретні науки, а філософія констатує, що матері­альна субстанція не зводиться лише до предметності, існує ще й свідомість, але вона — властивість високоорганізованої мате­рії, тому матерія незалежна від волі і свідомості людини. Пра­вий був Ф. Енґельс, коли писав: "Єдність світу полягає не в його бутті, хоч його буття є передумовою його єдності, оскільки спо­чатку світ має існувати, перш ніж він може бути єдиним. Дій­сна єдність світу полягає в його матеріальності, а ця остання

доводиться не парою фокусницьких фраз, а тривалим і важким розвитком філософії та природознавства"¹.

Виявом єдності світу є також єдність його законів. Субстан­ція є дискретною, тому між її елементами існують зв'язки, ді­ють закони. Світ єдиний і тому, що всі елементи його підпоряд­ковуються одним і тим самим всезагальним законам і законо­мірностям, наприклад, закону всесвітнього тяжіння, закону взаємозв'язку маси й енергії тощо.

Отже, світ, що існує, у своїй різноманітності єдиний і у своїй єдності різноманітний. У цьому полягає внутрішня природа матерії як субстанції. Матерія — це і єдина сутність світу, і його різноманітне предметне існування.

Важливою властивістю матерії є її самоорганізація. Суттє­вим сучасним внеском до її розуміння, як і змісту матерії вза­галі, стали ідеї синергетики (від грец. "сумісний, той, що діє узгоджено") — напряму міждисциплінарних наукових дослі­джень, що сформувався у 70-ті роки XX ст.

Самоорганізація — процес, унаслідок якого створюється, відтворюється чи вдосконалюється організація складної дина­мічної системи. Такі процеси протікають завдяки перебудові існуючих і виникненню нових зв'язків між елементами відкри­тих систем. Саме ці системи й утворюють той світ, у якому ми живемо. Процеси, що відбуваються у них, мають природний, спонтанний характер і, протікаючи в умовах взаємодії з навко­лишнім середовищем, є відносно автономними, незалежними від нього. Причому зміни в таких системах неперервні і відбу­ваються у певному напрямку: від хаосу до порядку. Отже, си­нергетика дійшла висновку, прямо протилежному тверджен­ням класичної фізики: чітка тенденція змін у світі полягає не у спрямованості до хаосу як кінцевого стану змін, а, навпаки — до порядку. Синергетика, таким чином, дає можливість розгля­дати з принципово нового погляду всі основні форми матеріаль­ного буття і способи їх існування.

Нарешті, ще одна властивість матерії — її незнищенність. Досліджуючи фундамент матерії, у сучасній фізиці відкрили всезагальне перетворення матеріальних об'єктів. Перетворен-

Маркс К. Соч. / К. Маркс, Ф. Знгельс. — Т. 20. — С. 43.

Тема 10

ня механічного руху внаслідок тертя зумовлює накопичення внутрішньої енергії тіла, посилення теплового руху його моле­кул. Тепловий рух у свою чергу може перетворитися на випро­мінювання. Закон збереження і перетворення енергії наголо­шує: які б процеси перетворення не здійснювалися у світі, загальна кількість маси й енергії залишається незмінною. Будь-який матеріальний об'єкт існує лише у зв'язку з іншими, і через них він пов'язаний з усім світом. Так, екологічні пробле­ми, які все гостріше нагадують про себе, мають за основу люд­ську діяльність. Водночас вчені вже не перше десятиліття пере­конують, що тільки через освоєння космічного простору люд­ство у найближчі століття, а можливо і десятиліття, зможе розв'язати життєво важливі проблеми, наприклад, забезпечен­ня землян гостро необхідними енергоресурсами.

Властивості незнищенності і нестворенності матерії мають велике методологічне значення. Враховуючи їх, наука відкри­ла закони збереження маси, енергії, заряду, парності та багато інших, за допомогою яких глибше і повніше можна зрозуміти процеси, що відбуваються у різних сферах природи. Вони є та­кож знаряддям критики помилкових поглядів на сутність і структуру світу, його глибинні підвалини, тому розуміння ма­теріальної єдності світу все ґрунтовніше проникає і в сучасне природознавство, і в науки про людину та суспільство. Воно свідчить про те, що в основі всієї різноманітності існуючих ре­чей, явищ і процесів є рух матерії.

10.3. Єдність матерії, руху, простору та часу

Структурність матерії, існування в ній певного типу матері­альних систем припускає як внутрішню, так і зовнішню взає­модію відносно кожного відокремленого об'єкта. Взаємодія призводить до зміни його властивостей, відношень, станів, які у найзагальнішому вигляді є невід'ємною характеристикою матерії, її атрибутом і в матеріалістичній філософії називають­ся рухом. Рух — це не тільки будь-які зміни взагалі, а і всілякі взаємодії матеріальних об'єктів, перехід їх станів.

Буття і матерія як його субстанція

Матерія існує тільки в русі: через рух і лише завдяки йому вона виявляє себе. Немає жодного об'єкта, який би не перебу­вав у русі, рухаються планети, зірки, супутники, рослинні і тваринні організми, люди і суспільство та ін. Рух є способом існування матерії. Ніде і ніколи не було та не може бути матерії без руху, як і руху без матерії. Будь-який матеріальний об'єкт існує завдяки тому, що в ньому відтворюються певні типи руху. За умови їх знищення об'єкт припиняє своє існування, перехо­дить в інші об'єкти, які у свою чергу характеризуються певним набором типів і форм руху. Інакше кажучи, рух внутрішньо властивий матерії.

Проти нерозривної єдності матерії та руху виступають при­хильники концепції теплової смерті Всесвіту. Всупереч даним науки, вони заявляють про майбутній "кінець" світу, його крах на тих підставах, що будь-яке нагріте тіло, розташоване у се­редовищі з меншою температурою, остигає, віддає своє тепло. За твердженням авторів цієї концепції, Всесвіт перейде з часом у стан "теплової смерті" і стане нагромадженням замерзлих не­бесних тіл; матерія перестане рухатися і втратить здатність до наступних перетворень.

Безпідставність цієї концепції полягає в ігноруванні законів збереження і перетворення енергії, факту взаємопереходів руху і матерії. Якщо в одних сферах Всесвіту енергія розсіюється, то в інших концентрується, даючи початок утворенню нових не­бесних тіл. Застиглого стану матерії немає і бути не може. Втра­та матерією руху рівносильна втраті нею самої себе, перетво­ренню на ніщо, оскільки її буття є не що інше, як процес послі­довної зміни її станів, тобто процес її руху.

У XIX ст. у філософії сформувалася думка, згідно з якою рух (енергія) може існувати самостійно, незалежно від матерії. Ця концепція отримала назву енергетизму, а її автором був ні­мецький фізик, хімік і філософ В.Ф. Оствальд (1853—1932). Він доводив, що у дійсності є лише єдина субстанція — енергія. "Що ви відчуваєте, панове, — запитував він, — коли вас уда­рять палицею, — палицю чи її енергію? Тільки енергію! І всю­ди, де люди звикли відчувати і бачити матерію, насправді вони

Тема 10

сприймають і вбачають лише "чисту енергію"¹. Помилка енер­гетизму полягає в абсолютизації енергії. Чиста енергія — це тільки одна з характеристик інтенсивності взаємодії матері­альних об'єктів.

У дусі енергетизму іноді тлумачиться і закон еквівалентнос­ті маси та енергії, відкритий А. Ейнштейном, який пов'язує масу та енергію матеріальних об'єктів: Е = т ■ с², де енергія Е дорівнює добутку маси т на квадрат швидкості світла с. Відо­мо, що маса — одна з властивостей матерії. Сенс наведеної фор­мули полягає у тому, що зі зростанням маси зростає і енергія об'єкта, і навпаки, матеріальний об'єкт діє з певною енергією, яка відповідає цій масі. Матерія не може перетворюватися на жодну зі своїх властивостей. Маса — міра таких властивостей матерії, як інерція та гравітація, а енергія — міра руху.

Отже, досягнення сучасної фізики засвідчили необґрунтова­ність і безпідставність енергетизму. Розглянутий закон пере­конливо підтверджує безпосередній зв'язок, єдність матерії та руху.

Рух матерії становить єдність протилежностей: абсолютного і відносного, стійкого і мінливого, перервного і неперервного. Рух матерії абсолютний і вічний, тобто його неможливо ні ство­рити, ні знищити. Неможливість ця визначається тим, що сама матерія є не створеною і незнищенною. Разом з тим, кожний конкретний матеріальний об'єкт має певну тривалість свого іс­нування. Спокій — це момент, конкретний вияв руху, рух у рів­новазі. Якщо подивитися, наприклад, на стійку цегляну спо­руду в електронний мікроскоп, то виявиться, що в неї немає чітких просторових меж, що на рівні того шару молекул цегли, який межує з повітрям, відбувається постійна дифузія, про­никнення молекул повітря у межовий шар молекул цегли і на­впаки. Більше того, як свідчить сучасна фізика, між цими мо­лекулами повинен діяти обмін електронами, а в самих молеку­лах — рух електронів, взаємоперетворення протонів на нейтрони в середині ядер і т. ін. Це можна сказати про будь-який об'єкт навколишнього світу: рослин, тварин, все живе, у

¹ Философская знциклопедия. — М. : Сов. знцикл., 1970. — Т. 5. — С.563.

Буття і матерія як його субстанція

тому числі про нас самих, оскільки постійно змінюється не тільки стан нашої психіки (виникають нові відчуття, пережи­вання, ідеї, думки), а й безупинно відбувається зміна нашого тіла (через певний проміжок часу внаслідок обміну речовин мо­лекули тіла повністю змінюють свій склад).

Отже, спокій є тим станом руху, який забезпечує стабіль­ність предмета, збереження його якості. Якщо рух матерії аб­солютний, то спокій — відносний.

Суттєвими характеристиками руху матерії також є його пе-рервність і неперервність. Перервність — це властивість мате­рії бути дискретною (планети, тіла, кристали, молекули, ато­ми, ядра тощо). Неперервність, навпаки, — це її властивість бути цілісними системами, які утворюються з окремих дис­кретних елементів, нескінченності їх зв'язків, поступовості зміни станів, плавності переходів з одного в інший. Завдяки пе-рервності можливе існування в об'єктивній реальності нескін­ченної множини різноманітних конкретних матеріальних об'єктів. Неперервність виявляється у вічній еволюції цих об'єктів, їх взаємозв'язках. Наприклад, в історії людства це взаємозв'язки суспільно-економічних формацій, які послідов­но змінюють одна одну.

Рух матерії різноманітний за своїм виявом і існує в різних формах. Першу наукову класифікацію форм руху матерії зро­бив Ф. Енгельс у працях "Анти-Дюрінг" і "Діалектика приро­ди", виокремивши механічну, фізичну, хімічну, біологічну та соціальну форми. Сьогодні вчені пропонують вважати особли­вими формами руху геологічні та планетарні зміни. Для обго­ворення висунуто і питання про існування специфічної комп'ютерної форми руху матерії. Всі ці форми якісно відріз­няються, кожна з них має конкретний матеріальний носій і ха­рактеризується своїми особливими законами.

Механічний рух притаманний будь-якому вияву матерії як у вигляді поля, так і речовини. У сучасній науці встановлено, що просторові переміщення мають місце у будь-якому матеріаль­ному утворенні — від елементарних частинок до живого орга­нізму. В інших формах руху матерії механічні зміни мають підпорядкований характер.

Тема 10

Фізичний рух охоплює теплові, електричні, магнітні, вну­трішньоатомні та внутрішньоядерні процеси у твердих, рідких тілах і газах, а також процеси, пов'язані з рухом елементарних частинок. Сучасний науково-технічний прогрес суттєво збага­тив уявлення про фізичну форму руху матерії, чим сприяв за­гальному розвитку теоретичної та практичної фізики.

Хімічний рух пов'язаний зі з'єднанням або роз'єднанням атомів. Унаслідок цих процесів виникають чи розпадаються молекули, з яких утворюються всі хімічні сполуки. Хімічні пе­ретворення поширені у живій і неживій матерії.

Біологічний рух є одним із найскладніших. Він охоплює всі різноманітні процеси, що протікають у живих організмах і пов'язані з обміном речовин із навколишнім середовищем.

Соціальний рух (суспільне життя, історія людства) суттєво відрізняється від усіх інших форм і виникає з появою людсько­го суспільства. Основним його виявом є процес матеріального виробництва, який, врешті-решт, визначає всі інші сфери жит­тєдіяльності суспільства.

Форми руху матерії взаємопов'язані і нерозривні. У процесі розвитку матерії кожна відносно складна форма руху виникає з попередньої, простішої. Такі переходи від однієї форми руху до іншої становлять якісний стрибок, результатом якого є по­ява речей, явищ, процесів та їх законів, що розпочинають діяти поряд із законами попередньої форми руху. При цьому склад­ніша форма включає до свого складу закони і матеріальний субстрат нижчих, простіших форм руху. Так, біологічна вини­кає на підставі хімічної форми руху. Організми рослин і тварин у своєму функціонуванні та розвитку підпорядковуються дії хімічних законів. Однак визначальними для них є біологічні закони обміну речовин, природного відбору, спадковості, які не можуть зводитися до законів хімії. Саме так закони суспіль­ства неможливо звести до законів біології, тим більше — до за­конів механіки, фізики і хімії.

Вищі форми руху базуються на нижчих, тому вивчення пер­ших законів слід органічно поєднувати з вивченням других. Пізнання своєрідності дії хімічних і фізичних законів у живих організмах є необхідною передумовою для розкриття біологіч­них законів.

Буття і матерія як його субстанція

В історії філософії у розумінні співвідношення нижчих і ви­щих форм руху матерії виявилися дві крайнощі: механіцизм і віталізм. Якщо для механіцизму характерне прагнення до зве­дення (редукціонізм) законів вищих форм руху до законів ниж­чих форм руху, то для віталізму властиве тяжіння до абсолют­ного протиставлення і відриву перших від других і, у зв'язку з цим, цілковите заперечення можливості пізнання методами науки вищих форм руху. Інакше кажучи, у механіцизмі запе­речується якісна відмінність форм руху, а у віталізмі вона абсо­лютизується. Як зразок сучасного механіцизму можна розці­нювати погляди прихильників так званої соціобіології, оскіль­ки вони базуються на редукції соціальних процесів до біо­логічних. Це стосується перш за все спроб звести моральні якості людини до біологічних (зокрема генетичних) виявів люд­ської природи. Прикладом віталізму є позиція німецького біо­лога X. Дріша (1867—1941), який намагався пояснити склад­ність, цілісність і доцільність будови та функцій організму яко­юсь нематеріальною і непізнаваною силою — ентелехією. У такому випадку питання про вивчення закономірностей біоло­гічних процесів знімається загалом раз і назавжди, що супере­чить суті і духу науки та вимогам практики.

Отже, форми руху матерії якісно визначені, мають свою спе­цифіку, безпосередньо чи опосередковано взаємодіють і взаємо-

перетворюються.

Крім форм, виокремлюють ще типи руху, які класифікують­ся за кількісними та якісними змінами.

Кількісні зміни пов'язані з перенесенням матеріальних об'єктів у просторі, зміною місця їх перебування та їх характе­ристик. Це кількісний тип руху матерії.

Якісні зміни завжди пов'язані з перебудовою внутрішньої структури об'єктів і перетворенням їх на нові об'єкти з новими властивостями. Це якісний тип руху, що у свою чергу поділя­ється на динамічний та популяційний. Динамічний якісний рух пов'язаний зі збереженням якості предмета, його стійкості, коли якісні зміни не виходять за межі існуючої форми матерії, певного рівня її організації. Сюди належать також процеси, пов'язані з такими якісними перетвореннями, за яких усклад­нюються об'єкти, виникають більш складні його стани на осно-

Тема 10

ві простих, де нібито розвиваються потенційні можливості, що приховувалися у попередніх якісних станах. У неживій матерії яскравим прикладом такого руху може бути еволюція зірок, у живій матерії — вдосконалення у межах об'єкта, явища, про­цесу, що вже сформувався.

Популяційний якісний рух пов'язаний з переходом від якіс­них станів, характерних для одного рівня матерії, до якісного стану іншого рівня організації матерії. Формування з елемен­тарних частинок атомів, з атомів — молекул, перехід від нежи­вої матерії до біологічного рівня її організації, виникнення лю­дини, суспільства є прикладами цього руху.

Отже, між формами і типами руху матерії об'єктивно існує генетичний зв'язок, тобто кожна попередня, нижча форма руху, як і його тип, зумовлює появу наступної, вищої і входить до неї. Вищі форми і типи руху не зводяться до нижчих. Роз­криття взаємовідносин між ними має величезне гносеологічне та методологічне значення для розуміння розвитку природи, пізнання суті складних явищ і практичного управління ними.

Матерія рухається у просторі і часі. Ставлячи перед собою питання, що таке простір і час, кожна людина у першу чергу цікавиться їхньою сутністю, а також характером буття — чи існують вони самі по собі, чи породжені Богом, чи міститься лише у нашому сприйнятті або розумі.

Простір і час — це атрибути, тобто суттєві властивості рухо­мої матерії, що є корінними формами її існування. Однак філософи-ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матерії. Наприклад, Д. Берклі вважав їх суб'єктивними фор­мами сприймання речей; згідно з І. Кантом, простір і час — апріорні й абсолютно "пусті" форми чуттєвого споглядання ре­чей, які внутрішньо і споконвічно притаманні людській свідо­мості. У світі природних речей, на його погляд, не існує ні часу, ні простору, вони властиві лише людському способу сприйман­ня предметів. Г. Гегель, навпаки, визнавав об'єктивність про­стору і часу, але розглядав їх як результат творчої діяльності абсолютного духу.

З позицій матеріалістичної філософії, простір — це катего­рія, яка відображає протяжність, структурність, співіснуван­ня та взаємодію матеріальних систем і всіх їхніх елементів; час

Буття і матерія як його субстанція

розглядається як категорія для вираження тривалості існуван­ня, послідовності зміни станів у русі та розвитку матеріальних систем і елементів, з яких вони складаються.

У результаті поєднання елементів матеріалістичних та ідеа­лістичних поглядів на сутність простору і часу та їхній взаємозв'язок з рухомою матерією в історії філософії виникли дві концепції простору і часу — субстанційна та реляційна.

Субстанційна концепція полягає у тому, що простір і час ви­значаються самостійними сутностями, які існують поруч з ма­терією і незалежно від неї, тому відношення між простором, часом і матерією уявлялися як зв'язки між самостійними суб­станціями. Це вело до висновку про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів. Простір уявлявся як чиста протяжність, порожня "ємність" для речей і подій, а час — як чиста тривалість, що однакова в усьому Все­світі і перебіг якої ні від чого не залежить. Таких поглядів до­тримувалися Платон, Демокріт, Епікур, І. Ньютон та ін.

Найповнішого розвитку субстанційна концепція набула в І. Ньютона, який висунув ідею про існування абсолютного про­стору і часу. На його думку, простір — нерухомий, неперерв­ний, однорідний (однаковий у всіх точках), ізотропний (одна­ковий у всіх напрямах), тривимірний, нескінченний, такий, що ні на що не впливає і сам не зазнає впливу. Абсолютний час є ні від чого не залежною тривалістю, що рівномірно плине від минулого до майбутнього. Він є одномірним, неперервним, не­скінченним, однорідним, універсальним. І. Ньютон також до­водив, що простір і час не залежать ні від маси речовини, ні від

швидкості руху тіл.

Погляди І. Ньютона на простір і час спиралися на геометрію Евкліда і відповідали класичній картині світу, яка панувала у XVII ст. Відобразивши обмеженість науки тих часів, ньютонів-ське розуміння природи простору і часу, разом з тим, дало по­штовх для появи ідеалістичних вчень про час і простір, хоч у самого І. Ньютона вони інтерпретувалися матеріалістично, тобто розглядалися як начала, що існують поза свідомістю і не­залежно від неї.

Зміна фізичної картини світу спричинила переворот у по­глядах на простір і час. Відкриття електромагнітного поля та

Тема 10

Буття і матерія як його субстанція

з'ясування того, що неможливо звести поле до механічного се­редовища (ефіру), виявили необґрунтованість, безпідставність класичної картини світу і, разом з нею, субстанційної концеп­ції простору і часу. Стало зрозумілим, що матерію не можна уявляти як сукупність окремих, відмежованих один від одного елементів. Насправді тіла і частинки речовини пов'язані між собою в єдині системи полем, дія якого передається зі скінчен­ною швидкістю, однаковою в будь-якій замкнутій системі (зі швидкістю світла у вакуумі). Все це зумовило появу реляційної (від лат. "відношення") концепції простору і часу. її прихиль­ники (Арістотель, Г. Лейбніц, Г. Гегель та ін.) розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відношень, що утворюються матеріальними об'єктами, які взаємодіють.

Перші вияви реляційної концепції спостерігаються у пра­цях Арістотеля, але класичного вираження вона набула у тво­рах Г. Лейбніца. Він, на відміну від І. Ньютона, активно відсто­ював залежність простору і часу від зв'язків між речами. Якщо для І. Ньютона, наприклад, рослина займає певний простір, який залишається, коли її не стане, то для Г. Лейбніца простір

— це і є співвідношення рослини з навколишніми предметами, поза цими зв'язками немає і простору. Для І. Ньютона простір

— це субстанція (свого роду "речовина"), для Г. Лейбніца — своєрідне співвідношення.

Величезний внесок у розроблення наукових поглядів на зв'язок простору і часу з рухомою матерією здійснили росій­ський вчений М.І. Лобачевський (1792—1856) та німецький ма­тематик Б. Ріманн (1826—1866). Вони дійшли висновку, що властивості простору та часу не завжди і не скрізь однакові та незмінні. Ними була створена неевклідова геометрія, яка є більїн загальною і включає евклідову геометрію як конкретний випадок, що відображає просторові співвідношення, котрі сприймаються людиною в її повсякденному досвіді. У геометрії М.І. Лобачевського через точку, що лежить поза прямою, мож­на провести не одну (як у геометрії Евкліда), а безліч прямих, які не перехрещуються з даною. Сума кутів трикутника в цій геометрії не залишається постійною і рівною 180°, а змінюється залежно від зміни довжини його сторін і при цьому завжди за­лишається меншою за 180°. Б. Ріманн створив ще одну неевклі-

дову геометрію. У ній через точку, що лежить поза прямою, не можна провести жодної прямої, яка б не перехрещувалася з да­ною, а сума кутів трикутника є більшою за 180°.

Ідеї М.І. Лобачевського та Б. Ріманна надалі розвинулися і конкретизувалися у сучасній фізиці. Велике наукове відкрит­тя минулого століття — теорія відносності, розроблена А. Ейн­штейном (1879—1955), яка розкрила конкретні зв'язки про­стору і часу з рухомою матерією та один з одним, виразивши їх конкретно в математичній формі у певних законах. Із цієї тео­рії випливає фундаментальний висновок: простір і час не існу­ють без матерії, їх метричні властивості визначаються розподі­лом і взаємодією матеріальних мас, тобто гравітацією.

Отже, сучасна наука і філософія свідчать, що простір і час, як реальні форми існування матерії, характеризуються безліч­чю особливостей. До їх усезагальних властивостей належать: об'єктивність, тобто незалежність від свідомості людини, абсо­лютність, кількісна та якісна нескінченність, нерозривний зв'язок одного з одним і з рухом матерії, єдність перервного та неперервного в їхній структурі, залежність від процесів розви­тку в матеріальних системах.

Незважаючи на всезагальні властивості, простір і час знач­но відрізняються один від одного.

До загальних властивостей простору зараховуються: про­тяжність, зв'язок, тривимірність. Специфічними (локальними) просторовими властивостями матеріальних систем є їхня си­метрія та асиметрія, конкретна форма і розміри, місцеположен­ня, відстань між тілами, розвиток, мінливість.

До загальних властивостей часу належать: нерозривний зв'язок з матерією, а також із простором, рухом та іншими атрибутами матерії; тривалість, неперервність. Час є одномір­ним, асиметричним, необоротним і спрямованим завжди від минулого до майбутнього. Специфічними властивостями часу є конкретна тривалість і періодичність існування тіл, одночас­ність подій, ритм процесів, швидкість зміни станів, мінли­вість.

Учення про час і простір поглиблюється та розвивається ра­зом із розвитком науки в цілому, але особливо — природознав-

Тема 10

ства і соціальної філософії. Різноманітність форм руху матерії припускає, що є якісно різні просторово-часові форми, які від­повідають різним видам рухомої матерії. У зв'язку з цим мож­на говорити про біологічний та соціальний простір і час. Недо­статність лише фізичної характеристики простору і часу стала особливо помітною в науці XX ст., коли з'ясувалося, що важли­ві властивості суспільства і різних соціальних утворень по­в'язані зі специфікою їх просторово-часової структури. Сьогод­ні також помітне зближення між субстанційною та реляційною концепціями простору і часу. Фізики, наприклад, визнають, що як прихильники реляційної концепції вони, разом з тим, у процесі розв'язання обмежених математичних і фізичних про­блем звертаються до деяких уявлень субстанційного характеру (до статичної концепції часу). Однак вважається, що в подаль­шому основою теорії часу все-таки залишиться реляційна кон­цепція.

Отже, знання про світ мають завжди конкретно-історичний зміст, постійно вдосконалюються і поглиблюються під впливом зростаючих вимог життя, суспільно-історичної практики. З цієї причини онтологія постійно вдосконалює розроблення ка­тегорій буття, субстанції, матерії, руху, простору і часу, якості і кількості, свідомості тощо. Кожне покоління філософів праг­не зробити свій внесок у вирішення цієї актуальної проблеми, намагається створити цілісну картину світу, відкрити закони його функціонування, пізнати сутність і зміст процесів, що від­буваються у Всесвіті. На цьому шляху вже багато здійснено, реалізовано, але головні відкриття — у майбутньому.

Світоглядні та методологічні висновки філософського вчен­ня про буття, матерію і свідомість є надійними та міцними за­садами професійної, теоретичної, практичної та виховної ді­яльності сучасних фахівців. Особливої актуальності вони на­бувають у процесі становлення ринкових відносин у суспільстві, ефективність функціонування яких залежить не тільки від оптимального поєднання форм власності на засоби виробни­цтва. Життя вимагає від виробників конкретного врахування просторово-кліматичних чинників території України, створен­ня соціально-побутової сфери, яка б відповідала велінням часу, систематичного розвитку культури і свідомості фахівців тощо.

Успішному вирішенню цих проблем сприяє чітке усвідомлення діалектики загального і конкретного, специфічного й одинич­ного у виявах буття, матерії, руху, простору й часу у сфері будь-якого виробництва.

Контрольні запитання і завдання

1. Коли і чому у філософії виникла проблема буття?

2. Що розумів під буттям Парменід?

3. Якою є доля проблеми буття у філософії XX—XXI ст.?

4. Якими є культурні наслідки відмови у XX ст. від антич­ної традиції в розумінні буття деякими філософськими школа­ми? Обґрунтуйте ваше особисте ставлення до них.

5. Як сучасна наукова філософія трактує картину світу?

6. Що таке матерія і які властивості їй притаманні?

І. Якими аргументами сучасна наука обґрунтовує філо­софське твердження щодо єдності світу з позицій його матері-

Я ТТТзНОСТІ.

8. У яких формах існує рух матерії? Які результати їх вза­ємодії? ,

9. Які зміни відбулися у розумінні простору і часу у зв язку

зі створенням теорії відносності та квантової фізики?

10. Якими є наукові наслідки появи філософського вчення про єдність матерії, руху, простору і часу?

Свідомість, її походження і сутність

Тема 11

СВІДОМІСТЬ, її ПОХОДЖЕННЯ І СУТНІСТЬ

З філософським ученням про матерію безпосередньо по­в'язане вчення про свідомість. Співвідношення матерії і свідо­мості становить сутність основного питання філософії.

Засвоєння змісту вчення про свідомість формує погляди лю­дей на роль в історії суб'єктивного фактора, стимулює розвиток їх діяльності і спонукає займати активну життєву позицію під час вирішення складних суспільних проблем, у повсякденному житті.

Глибоке усвідомлення цього вчення дає можливість всебічно і ґрунтовно осмислити основні завдання та мету формування розвиненої особистості громадянина України, створення здоро­вого морального клімату в суспільстві.

11.1. Виникнення свідомості та її сутність

У науці і філософії немає складнішої проблеми, ніж пробле­ма свідомості. Свідомість досі залишається загадковим і навіть таємничим явищем, що є підставою для виникнення нових і підтримання наявних релігійних, містичних та окультних уяв­лень про її сутність і походження. Жодна інша наукова пробле­ма не є предметом таких далеких від науки і таких широких за змістом інтелектуальних спекуляцій. Варто зауважити, що з кожним кроком уперед у дослідженнях психіки і свідомості лю­дини такого роду спекуляцій не зменшується. Більше того, на рівні повсякденної думки саме вони здаються привабливішими за відповідні наукові розроблення. Однак слід пам'ятати, що лише наукове осягнення природи свідомості може відкрити іс­тину. Істина одна, а помилок буває багато.

Перші уявлення про свідомість виникли у стародавні часи. Самоспостереження привело людей до висновку, що в їх голо­вах відбуваються процеси, які відрізняються від процесів у навколишньому середовищі. Наприклад, можуть виникати уявлення про речі, які на певний момент не спостерігаються; людина може уявляти те, чого ніколи не бачила, може фанта­зувати, мріяти і т. ін. Тоді з'явилися думки про існування душі і було поставлено питання: "Що таке душа?", "Як вона співвід­носиться з предметним світом?" При відповіді на ці питання погляди філософів розділилися.

Так, у релігії душа людини з самого початку розглядається як вияв божественного, надприродного розуму. Вона є "іскрою божою", яку Бог забирає, коли карає людину.

Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель та ін.) розглядали свідомість як духовну субстанцію, що існує поза матеріальни­ми речами і до них; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які становлять внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються.

Суб'єктивні ідеалісти (Д. Берклі, Е. Мах, Д. Юм та ін.) спи­ралися на абсолютну несумісність матерії та свідомості, але при цьому вважали справжньою реальністю лише відчуття

Тема 11

людини; речі, на їх думку, є вторинним буттям, похідним від відчуттів.

Філософський дуалізм розглядав душу і тіло як незалежні одне від одного начала, але не зміг пояснити суть взаємозв'язку психічних і фізіологічних процесів, що відбуваються в організ­мі людини.

Матеріалісти минулого в дискусіях з ідеалістами відкидали ідею про надприродний характер свідомості та її субстанціаль­ність і доводили, що джерело свідомості міститься в матерії. Однак вирішити питання, як свідомість виникає у процесі роз­витку матерії, їм не вдалося.

Тривалі дослідження засвідчили, що свідомість — це єд­ність психічних процесів, які задіяні в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття. Сучасна наука дове­ла, що свідомість існувала не завжди, що вона є властивістю матерії, яка виникла у процесі історичного розвитку та усклад­нення її форм. Свідомість не є чимось містичним, надприрод­ним, невластивим природі, вона споріднена із загальною влас­тивістю матерії — відображенням. Для того щоб усвідомити сутність цієї властивості, необхідно мати на увазі, що універ­сальне за своїм поширенням відображення виявляється неод­наково на різних рівнях організації матеріального світу.

Під відображенням у філософії розуміється властивість ма­терії внутрішньо перебудовуватися внаслідок зовнішнього впливу, відповідно реагувати на нього. Відображення завжди пов'язане зі взаємодією двох і більше об'єктів, тому його харак­тер залежить як від зовнішніх дій, так і від внутрішнього ста­ну об'єкта, що реагує на дію.

Кожному рівню структурної організації матерії відповідає специфічна форма відображення. Розвиток структури матері­альних систем супроводжується появою нових типів відобра­ження. Сьогодні виділяють такі: відображення у живій приро­ді, відображення у неживій природі, відображення у суспіль­стві.

На рівні неживої природи відображенню властивий пасив­ний, некерований характер. Прикладом цього можуть бути ерозія ґрунту, зміни в гірських породах внаслідок землетрусів, усі фізико-хімічні взаємодії.

Свідомість, її походження і сутність

На рівні живої матерії, але такої, яка ще себе не усвідомлює, виникає активно-пристосувальне відображення. Воно харак­терне для рослинного і тваринного світу; у живих істот на цьо­му рівні з'являється нервова система, органи чуття.

На рівні соціально організованої матерії виникає свідомість, що є якісно новою формою відображення. її можна назвати активно-перетворювальною. Свідомість людини не тільки від­ображає об'єктивний світ, а й бере активну участь у його твор­чому перетворенні.

Отже, сучасна матеріалістична філософія розглядає свідо­мість як сходинку у розвитку властивості відображення, пов'язану з виникненням людського суспільства. Аналізуючи взаємовідношення матерії і свідомості, ця філософія приходить до висновку, що свідомість — це вища, притаманна лише лю­дині, форма відображення об'єктивної дійсності, властивість не всієї матерії, а тільки особливо організованої — головного моз­ку людини.

Мозок людини — це складний об'єкт. За своїм об'ємом він більший, ніж мавпячий у два з лишком рази, а за вагою — у чотири рази. У ньому міститься майже 15 мільярдів нервових клітин. За годину мозок "спалює" 5 грамів глюкози у 3 літрах кисню. Він здатний зберігати до 10¹⁶ бітів інформації. Його кора може утворювати до Ю¹⁰⁰⁰⁰ зв'язків (для порівняння: до складу видимої частини Всесвіту входять 10⁸⁰ атомів). Саме така гран­діозна біологічна система і стала матеріальним субстратом сві­домості.

Кожна з нервових клітин мозку (нейронів) за допомогою від­ростків (довгих — аксонів, і коротких — дендритів) контактує (через синапси) з тисячами інших, утворюючи у цілому ажурну сітку з незчисленною множиною зв'язків, які розповсюджу­ються по нервових волокнах аж до нервових закінчень органів чуття. Нервові закінчення — це свого роду "щупальці" мозку. Зазнаючи певних дій сигналів, вони набувають стану збуджен­ня, яке по відповідних нервах передається у кору головного мозку, де постійно виникають, "розсипаються" і знову утворю­ються зв'язки між різними її сферами.

Так відбувається взаємодія мозку із зовнішніми предмета­ми, явищами і процесами, внаслідок якої дуже складним і ще не досить вивченим шляхом виникає свідомість людини.

Тема 11

Під час розгляду проблеми свідомості може постати питан­ня: якщо свідомість невід'ємна від високоорганізованої матерії, якщо вона є її продуктом, то чи не є вона різновидом матерії? Саме так і розглядали її вульгарні матеріалісти. Вони вважали матерію і свідомість однаковими, рівнозначними, тотожними за значущістю утвореннями. Наприклад, німецький природо­знавець і філософ К. Фогт (1817—1895) стверджував, що мозок виділяє думку так само, як печінка — жовч.

Ідеї вульгарного матеріалізму не зникли. Своєрідний їх від­гук можна помітити в сучасній філософії так званого наукового матеріалізму (Г. Фейгл, Д. Смарт, Р. Рорті та ін.), у якому пси­хічне розглядається як підклас фізичного, а відчуття зводять­ся до певного мозкового процесу.

Відповідно до даних природознавства, сучасна матеріаліс­тична філософія цілком відкидає вульгарне трактування

Переглядів: 405