Франція.

Четверта республіка. Після закінчення Другої світової війн у Франції склалася нова політична ситуація. Політичні сили, які уособлювали Третю республіки скомпрометували себе капітуляцією перед нацизмом. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) та соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах до Установчих зборів ФКП у жовтні 1945 р. набрала найбільшу кількість голосів, і п'ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Усі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці протиріччя змусили його піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалося соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п'ять банків, електростанції і т. д.). Встановлювався робітничий контроль на підприємствах.

У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки. У країні вводилося загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалася парламентською республікою.

Режим Четвертої республіки виявився нестабільним. На розвиток внутрішньополітичних процесів помітно впливала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР, що неодмінно позначалося на роботі парламенту та уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Зростала напруга у відносинах між комуністами та соціалістами.

Напругу в суспільстві посилювали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954), Алжирі (1954-1962), в інших регіонах колоніальної імперії Франції. Вона змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, та Алжир віддавати не бажала, що й стало причиною глибокої кризи.

Алжирські французи (близько 1 млн осіб) були категорично проти незалежності країни. Вони й стали консолідуючою силою прихильників збереження колоніальної імперії -- ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн алжирців.

Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) -- за її продовження. Скориставшись таким становищем у країні, на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Одночасно в Алжирі ультра та армійська верхівка відкрито готувалися до державного перевороту.

Становлення П’ятої республіки. 1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією було розширено права президента, який обирався на 7 років. Він одержав право видавати ордонанси, що мали силу закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент ставав головнокомандувачем збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінено адміністративно-територіальний поділ. Колонії перетворювались у заморські департаменти.

Шарль де Голль.

Найбільшою партією став деголлівський "Союз за нову республіку". Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли до Союзу, -- незалежні. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом.

Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного збільшення експорту, до середини 60-х років вона розрахувалася зі всіма своїми боргами і знову стала державою-кредитором.

На кінець 60-х профспілки, підприємці та робітники були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада -- все потребувало змін. Це й спричинило кризу П'ятої республіки наприкінці 60-х років.

У березні 1968 р. розпочалися студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд вирішив придушити студентський рух силою, що призвело до масових безпорядків. У Сорбонну (центр студентських заворушень) було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал Парижа і збудували барикади. Уряд стягнув до столиці до 2/3 сил жандармерії та служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські заворушення поширились на всю країну. У цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий час виявилася паралізованою. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру, що й стало причиною розриву між студентським і робітничим рухом.

25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35%, а в сільському господарстві -- на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права профспілок, однак страйки продовжувались.

29 травня 1968 р. він заручився підтримкою військових і 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту розпустив парламент. До столиці було стягнуто війська. На підтримку дій уряду в Парижі відбулася 500-тисячна демонстрація. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій та оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Пішовши на поступки профспілкам і придушивши екстремістські рухи, де Голль домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів.

У квітні 1969 р. він пішов у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позицій де Голля.

На виборах у червні 1969 р. Президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду, його уряд послабив державну регламентацію економіки та розширив соціальне законодавство, покращились відносини з США.

У 1974 p., після несподіваної смерті Помпіду, президентом було обрано Валері Жискар д'Естена. У період його правління завершилося перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), незалежні -- Союз за французьку демократію (СФД), інші соціалістичні угруповання об'єднались у рядах Французької соціалістичної партії, яка разом з ФКП склала ліву опозицію.

Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна кон'юнктура, що призвело до загострення соціальних проблем. Це дало змогу лівим силам здобути перемогу на президентських, а згодом і на парламентських виборах 1981 р. Президентом Франції став соціаліст Ф. Міттеран.

Уряд лівих сил здійснив націоналізацію великих банків і деяких промислових об’єктів, було прийнято закони про посилення прав профспілок і робітників. ЦЕ призвело до інфляції та падіння курсу франка, що змусило уряд обмежити державне регулювання економіки. В травні 1995 р. на президентських виборах переміг Жак Ширак, лідер партії «Об’єднання на підтримку республіканців» (ОПР). На початку каденції Ширака стався соціальний вибух, ініціаторами якого виступили студенти, це змусило уряд піти на ряд реформ, реалізація, яких дозволила вже в 1998 р. досягти економічного зростання на 3%. У 2002 р. Ширак був повторно обраний на посаду президента. В 2007 р. перемогу на президентських виборах здобув Ніколя Саркозі – послідовник Ширака. Саркозі ініціював скорочення соціальних програм та запровадив жорсткіше законодавство щодо іммігрантів. ЦЕ дозволило успішно протидіяти світовій економічній кризі та зміцнило позиції Франції на міжнародні арені.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Велика Британія.	\|	Німеччина.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.