Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Річ Посполита

Польща

ВКЛ

Система державної влади Речі Посполитої

Органи державної влади ВКЛ

Ті українські землі, які входили до складу ВКЛ, підлягали литовській адміністрації. Зберігаючи автономні права, Литва мала власну, до певної міри, відмінну від Польщі систему державної влади. Схематично її можна зобразити так:

Великий князь (господар) – пани-рада – сейм

Великий князь (господар) за ІІІ Литовським статутом мав широкі повноваження в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики. Він очолював виконавчо-розпорядчі органи, призначав і звільняв чиновників, командував військом, укладав міждержавні угоди тощо. Уже ХV ст. влада господаря була частково обмежена пани-радою і сеймом. Без їхньої згоди великий князь не мав права ухвалювати основні рішення державного життя.

Пани-рада складалася з найвпливових осіб ВКЛ: маршалка, канцлера, підскарбія, гетьмана, воєводи, каштелянів, окремих старост, католицьких єпископів, великих феодалів.

Спочатку пани-рада була лише допоміжним органом при господарі. Згодом вона набуває значних повноважень і перетворюється в постійно діючий законодавчий, виконавчо-розпорядчий, контролюючий та судовий орган ВКЛ. Пани-рада вирішувала питання державної ваги розом з великим князем, а в разі його відсутності – і без нього. Коли пани-рада і господар не доходили спільного рішення, вирішальним ставало слово пани-ради. Крім того, вона обирала великого князя, ухвалювала закони, розглядала найважливіші судові справи тощо.

На Вальний сейм у ВКЛ збиралися великий князь, пани-рада, католицькі і православні єпископи, а також по два депутата від кожного повіту. Певних строків зібрання сейм не мав. Згідно з ІІ Литовським статутом 1566 р. сейм наділявся такими повноваженнями, що без його рішення не можна було змінювати податки в країні і оголошувати вийну.

 


 

Після Люблінської унії 1569 р. українські землі об’єдналися в межах єдиної країни – Речі Посполитої. В українських землях запанували польські закони і влада. Схематично систему державних органів влади РП можна зобразити так:

Король – королівська рада – сейм

З 1386 р. польського короля обирала королівська рада. З середини ХІV ст. це був постійно діючий орган при королі. До його складу входили: королівський канцлер та його заступник королівський підканцлер, королівський маршал та його заступник надвірний маршал, королівський підскарбій та його заступник надвірний підскарбій, воєводи, каштеляни, католицькі єпископи.

У ХV ст. королівська рада отримала назву Великої королівської ради. З ХІV ст. стають регулярними наради корола з польською шляхтою. На цій основі у ХV ст. виник загальний (Вальний) сейм. До нього входили Велика королівська рада та депутати від польської шляхти. В подальшому сейм поділився на дві палати:

1 палата – сенат (Велика королівська рада);

2 палата – посольська ізба ( представники шляхти).

Вальний сейм міг збиратися щорічно з метою ухвалення загальнодержавних законів, а в разі потреби – обирав короля.

 


 

10. Система органів управління в українських землях литовсько – польської доби (середина XIV – перша половина XVII ст.)

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до ВКЛ на внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Так продовжували існувати великі феодальні об’єднання – Київська і Волинська землі, кордони яких співпадали з кордонами удільних князівств. Так само було і на Поділлі. Лише у Чернігівській землі виникло декілька невеликих удільних князівств.

Усі українські землі, що були під Литвою, вважалися власністю литовської династії. Ці землі певний час продовжували зберігати деякі риси автономії.

У XIV – XV ст. більшість українських земель та удільних князівств зберігала волосну систему адміністративно-територіального поділу. Тоді ж на Київщині і Поділлі з’являються нові судово-адміністративні одиниці – повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти складали основу адміністративно-територіального поділу підлитовської України. Низовою ланкою адміністративного поділу були органи самоврядування – сільські общини на чолі з отаманами або старцями та підлеглими їм войтиків, сорочників тощо. Головна їх функція – збір податків до князівської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд ВКЛ остаточно ліквідував державну автономію українських земель. У 1452 р. було скасоване Волинське князівство, а у 1471 р. Київське. На початку XVI ст. уряд ВКЛ здійснив реформу, якою запроваджено однаковий адміністративно-територіальний поділ в українських землях. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості. Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управління став воєвода, який призначався великим князем на необмежений термін. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням податків, відав питаннями організації війська, судочинства. За воєводою ішов староста, який мав широкі адміністративні і судові повноваження в межах повіту. Центральний повіт воєводства називався каштелянією і очолювався каштеляном, який був помічником воєводи.

Віленський сейм 1564-1566 рр. здійснив суттєву реорганізацію місцевого самоврядування в українських землях, наблизивши його до Польщі. Внаслідок цих реформ у Литві з’явилися повітові сеймики за польським зразком. До них входила шляхта, яка мала землі в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморські суди, а також по 2 депутати від повіту на Вальний Сейм ВКЛ.

 

Після приєднання у XIV ст. Галичини до Польщі тут ще певний час залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Проте польські королі розпочинають політику інкорпорації українських земель, призначаючи у ці землі своїх старост. Незабаром Галичиною став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було призначено і подільського генерального старосту.

У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх на воєводства. Так у 1434 р. Галичина стала Руським воєводством. На Галичину поширено структуру місцевого апарату, яка існувала тоді у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода, який мав широкі адміністративні і судові повноваження. Під проводом воєводи працював земський уряд. Після створення шляхетських сеймиків воєвода голосував на їх засіданнях.

 

Згідно з Люблінською унією 1569 р. була утворена Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління. Внаслідок цієї унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі остаточно втратили свою автономію.

В адміністративному відношення Річ Посполита ділилася на три провінції – Велику Польщу, Малу Польщу і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти. Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас господарською одиницею РП було староство, яке жалувалося королем за службу. В свою чергу українські землі були поділені на 6 воєводств за польським зразком:

1) Руське воєводство (Галичина);

2) Белзьке воєводство;

3) Волинське воєводство;

4) Подільське воєводство;

5) Брацлавське воєводство;

6) Київське воєводство.

Кожне воєводство мало свої сеймики і посилало депутатів до Варшави на Сейм. Для Волинського, Брацлавського та Київського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову діловодства. Місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост тощо. Низовою ланкою адміністрації РП були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста , якому підпорядковується волосний писар. На селі всі питання вирішував схід, де обирали сільського старосту. Згодом замість них стали призначати з гори управителів.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзького права. За своїм правовим статусом міста і містечка поділялися на:

1) королівські;

2) великокнязівські;

3) приватновласницькі;

4) церковні.

Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто.У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. У містах правили воєводи, старости, войти. Приватновласницькі ж міста і містечка управлялися за вказівками їх власників – магнатів, шляхти, церкви. Тут керували старости, войти, каштеляни.

У XV - першій половині XIV ст. в Україні поширюється Магдебурзьке право. Це означало, що окремі міста отримували дозвіл на самоврядування. Магдебурзьке право запроваджувалося в українських містах поступово, а його поява обумовлювалася боротьбою українського міщанства проти утисків феодальної держави, магнатів і католицької церкви.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три основні принципи:

1) відміну звичаєвого литовського, польського і руського права, що діяли раніше;

2) скасування влади і суду державців у відношенні міщан;

3) утворення органу самоврядування – ради, що обиралася міщанами.

Це означало, що місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязівських чиновників.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат – адміністративний і судовий орган самоврядування. Магістрат складався з двох колегій: міської ради і лави. До міської ради обирали, як правило, заможних міщан. Вона була головним органом самоврядування, виконуючи функції міської ради і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників у судового войта. Лава була судовим органом. До неї входили лавники на чолі з войтом. Суд лавників розглядав кримінальні справи, а також претензії міщан до феодалів.

У зазначений період Магдебурзьке право отримали: Київ (1497 р.), Луцьк (1497 р.), Львів (1503 р.), Ковель (1518 р.), Брацлав (1564 р.) та інші.

 

 


 


Читайте також:

  1. Річ Посполита




Переглядів: 1063

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Брестська церковна унія | Утворення українського козацтва

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.058 сек.