Радянсько-афганський конфлікт.

Ще один гострий міжнародний конфлікт виник наприкінці 1970-х років. Це була радянська інтервенція до Афганістану, яка розпочалася 27 грудня 1979 р. введенням до цієї країни 100-тисячного «обмеженого» контингенту радянських військ.

Керівництво СРСР виправдовувало введення радянських військ до Афганістану різними причинами, проте на міжнародній арені Радянський Союз потрапив практично в повну ізоляцію. Уже 3 січня 1980 р. 52 держави — члени ООН вимагали термінового скликання Ради Безпеки з афганського питання, заявивши, що ця збройна інтервенція дестабілізувала становище в регіоні й загрожує міжнародній безпеці та миру. Згодом радянську інтервенцію засудила Генеральна Асамблея ООН.

Агресивні дії СРСР не підтримала навіть більшість соціалістичних країн.

Дедалі негативніше ставлення до афганської війни формувалось і в радянському суспільстві через великі людські втрати та матеріальні збитки. Однак реальні дії щодо

припинення агресії в Афганістані СРСР розпочав лише після 1985 р., коли радянське керівництво очолив М. Горбачов. Перемовини між учасниками афганського конфлікту, що велися під егідою ООН, завершилися підписанням 14 квітня 1988 р. Женевських угод делегаціями Афганістану, Пакистану, а також СРСР і США як держав-гарантів. ООН спостерігала за виконанням Женевських угод, відповідно до яких остаточне виведення радянських військ з Афганістану завершилося 15 лютого 1989 р.

Спроби роззброєння.

Договір про заборону випробувань ядерної зброї. Проблеми роззброєння перебували в центрі уваги світової громадськості, зокрема сесій Генеральної Асамблеї ООН у 1950-1960-х роках. Так, XIV сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1959 р. ухвалила резолюцію на підтримку ідеї загального та повного роззброєння, однак в умовах «холодної війни» вона мала декларативний характер.

Першим реальним кроком на шляху роззброєння став Московський договір про заборону ядерних випробувань у повітрі, під водою та в космосі, підписаний 5 серпня 1963 р. керівниками урядів СРСР, США, Великої Британії — трьох тодішніх ядерних держав. Згодом до Московського договору приєдналося понад 130 держав світу.

Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі.

Перемовини та консультації з підготування Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі тривали шість років (1969-1975 pp.). У цій роботі брали участь представники 33 європейських країн (за винятком делегації Албанії), а також США та Канади. Нарада відбулася 31 липня — 1 серпня 1975 р. у столиці Фінляндії — м. Гельсінкі. Вона завершилася підписанням 1 серпня 1975 р. Підсумкового акта — найважливішого політичного документа, що відіграє велику роль у формуванні міжнародних відносин і в наші дні. Він має такі розділи:

І — з питань безпеки в Європі; II - з економічного, науково-технічного співробітництва та охорони навколишнього середовища; III — з гуманітарних питань;

IV — з урахування та виконання положень Підсумкового акта, продовження розвитку міжнародних контактів, у тому числі — організації нових зустрічей і нарад, подібних до Гельсінської.

Одним із результатів форуму в м. Гельсінкі стало створення постійної Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ),яка до 1990-х років охопила понад 50 держав Європи, США та Канади. Нині вона має політичні механізми, що забезпечують можливість оперативно реагувати на порушення прав людини. НБСЄ (з 1994 р. прийнято назву Організація з питань безпеки й співробітництва в Європі — ОБСЄ) опікується також питаннями безпеки та роззброєння, співробітництва у сфері економіки й охорони навколишнього середовища, формування образу нової, неблокової Європи.

Передумови розрядки міжнародної напруженості.

На початку 1970-х років у міжнародних відносинах настав новий період — перехід від протистояння двох світів на чолі з «наддержавами» СРСР і США до розрядки міжнародної напруженості. Передумовами цих змін можна назвати:

Ø досягнення до початку 1970-х років військово-стратегічного паритету (рівноваги) між СРСР і США;

Ø негативні наслідки гонки озброєнь для економіки провідних держав;

Ø загострення соціальних проблем у США внаслідок війни у В’єтнамі;

Ø усвідомлення світовою громадськістю, керівниками провідних держав науково обґрунтованого вченими висновку про катастрофічність для життя на Землі будь-якого ядерного конфлікту.

Радянсько-американські угоди.

У лютому 1972 р. президент США Р. Ніксон у своєму посланні до Конгресу
США заявив, що у виробництві ядерної зброї між Радянським Союзом і Сполученими Штатами досягнуто паритету. Це стало поштовхом до початку перемовин, унаслідок яких було підписано «основи взаємовідносин між СРСР і США»:

o Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), що має безстроковий характер;

o Тимчасова угода про деякі засоби щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1), укладена на 5 років;

o Угода про запобігання ядерній війні.

Важливе значення мала також підписана 1972 р. Великою Британією, СРСР і США Конвенція про заборону розроблення, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) й токсичної зброї та їх знищення.

У 1974 р. СРСР і США підписали Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. Однак особливе значення для приборкання гонки озброєнь мав підписаний ними в 1979 р. Договір ОСВ-2. Він не був ратифікований, хоча обидві сторони дотримувалися його положень.

Нове політичне мислення.

Після приходу до влади М. Горбачова в Москві почали розуміти, що серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок.«Перебудова» в СРСР сформувала «нове політичне мислення» його керівників. Воно полягало в пріоритеті загальнолюдських цінностей над класовими принципами, що панували в радянській зовнішній політиці.

Михайло Горбачов розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. У листопаді 1985 р. у Женеві відбулася перша радянсько-американська зустріч на вищому рівні між удруге обраним у 1984 р. президентом США Р. Рейганом і М. Горбачовим. Унаслідок цієї важливої зустрічі була досягнута принципова згода про 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь, до того ж обидві сторони підписали проміжний договір про ядерні сили середнього радіуса дії.

У грудні 1987 р. під час чергової радянсько-американської зустрічі на вищому рівні М. Горбачов і Р. Рейган підписали Угоду про скорочення озброєнь середнього радіуса дії,згідно з якою передбачалася ліквідація цілого класу ядерної зброї під жорстким взаємним контролем.

Тенденція послаблення міжнародної напруженості та «потепління» політичного клімату у відносинах між Сходом і Заходом проявилася й на черговій загально- європейській конференції, що проходила у Відні в 1986-1989 pp. Разом із проблемами зміцнення міжнародної безпеки серйозна увага на ній приділялася
дотриманню прав людини.

Епоха «холодної війни» остаточно закінчилась і «залізна .завіса» між Сходом і Заходом піднялася після виведення радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 p., зруйнування Берлінської стіни в листопаді 1989 p., обрання в 1988 р. президентом США Дж. Буша та його зустрічі в грудні 1989 р. на о. Мальті з М. Горбачовим. За підсумками мальтійської зустрічі СРСР і США перестали бути потенційними противниками, а розкол людства на «капіталістичний світ» і «соціалістичну співдружність» на початку 1990-х років став надбанням історії.

31 липня 1991 р. була укладена найважливіша радянсько-американська угода: М. Горбачов і Дж. Буш підписали в Москві давно обговорюваний Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1),який передбачав взаємне 30-40-відсоткове скорочення ядерних арсеналів. Уперше в історії роззброєння найбільших держав світу досягло таких масштабів.

У січні 1993 р. президенти Б. Єльцин і Дж. Буш підписали новий Договір про
обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СН0-2), до якого приєдналася
й Україна.

Перехід від конфронтації до співробітництва.

Припинення «холодної війни», внутрішньополітичні зміни в СРСР, мирні революції в країнах Східної Європи привели до розпаду Організації Варшавського Договору (1 липня 1991 р.) і трансформації НАТО. Лондонська нарада керівників держав Північноатлантичного альянсу 5-6 липня 1990 р. ухвалила декларацію про радикальні зміни у своїй воєнній доктрині. Країни НАТО зобов’язувалися не нападати на інші держави, а ядерне озброєння оголошувалося «зброєю екстремальної ситуації».

1 березня 1991 р. у Відні розпочав роботу постійно діючий Центр із
запобігання конфліктам. Країни Східної Європи та Росія стали членами Ради
Європи.

Отже, перемога «нового політичного мислення» у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації на початку 1990-х років стали завершенням періоду «холодної війни» між Заходом і Сходом, виходом із стану розколу та конфронтації.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Етапи «Холодної війни»	\|	Боротьба з міжнародним тероризмом.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.