• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Дієздатність іноземців в Україні

Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають у зв'язку з тим, що законодавства окремих держав по-різно­му вирішують питання її настання та обмеження, тобто вста­новлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. Так, повна ци­вільна дієздатність фізичної особи за законодавством Німеч­чини та Великої Британії настає з 18 років, у Швейцарії та Японії — з 20 років, в Аргентині — з 22 років. Водночас законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вік повної дієздатності може бути знижений (наприк­лад, реєстрація шлюбу). Стосовно обмеження дієздатності повнолітніх можуть також мати місце відмінності (не всі держави визнають обмеження дієздатності через марнотрат­ство чи через фізичні вади — сліпоту, глухоту — та ін.).

В основному колізійні питання дієздатності вирішують­ся за особистим законом фізичної особи (lex personalis). При цьому у більшості держав «сім'ї континентального права» дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства — за зако­ном місця їх проживання. У державах «сім'ї загального права» застосовується закон доміциля (постійного місця проживання). Ці держави не визнають принципів визначен­ня дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздат­ності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особис­тим законом, повинна вважатися такою і в інших держа­вах. Це положення є загальновизнаним у міжнародних приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздат­ною за особистим законом, не завжди вважається такою в інших державах.

Так, згідно зі ст. 7 Ввідного закону до німецького Ци­вільного зводу, іноземець, який уклав у Німеччині право-чин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним, вважається стосовно даного правочину дієздатним, якщо німецький закон визнає його таким щодо цього правочину. Даний принцип з деякими застереженнями закріплено і в Цивільному кодексі Італії та законодавстві інших країн.

Колізійне право держав «сім'ї загального права» ще більше обмежує дію особистого закону: невідомі праву суду іноземні обмеження дієздатності взагалі не беруться до ува­ги (внаслідок цього, наприклад, не може бути визнаний недійсним правочин, укладений обмеженою у дієздатності через марнотратство особою, оскільки таке обмеження дієздатності невідоме «загальному праву»); здатність укла­дати угоди з нерухомістю визначається за законом місце­знаходження речі (lex rei sitae) тощо.

Відповідно до проекту Закону України «Про міжнарод­не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274, дієздатність фізичної особи визначається за її особистим законом. Про­те, якщо інше не передбачено законом, дієздатність фізич­ної особи щодо правочинів і зобов'язань, що виникають внас­лідок завдання шкоди, може визначатися також за правом країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов'я­зань у зв'язку із завданням шкоди (п.1 ст. 16).

У міжнародних угодах України вказані питання можуть вирішуватися дещо інакше. Наприклад, Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей­них і кримінальних справах (укладена 1993 року у Мінську) взагалі не містить виключень з особистого закону, оскільки право держав-учасниць СНД однаково вирішує питання щодо віку настання цивільної дієздатності та деліктоздатності.

Визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздат­ним.Загальноприйнятим у більшості країн є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмеже­но дієздатним вирішуються за законодавством тієї держа­ви, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві дер­жав є різними.

У Цивільному кодексі Української РСР 1963 року було закріплено саме таку колізійну норму — визнання інозем­ця недієздатним чи обмежено дієздатним здійснювалося за законом держави його постійного місця проживання (ч. 3 ст. 566-1). Проект Закону України «Про міжнародне при­ватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274 містить дещо іншу норму. Згідно з проектом підстави та правові наслідки ви­знання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою, регулюються особистим законом цієї осо­би (п. 2 ст. 16).

Угодами України про правову допомогу¹ дане питання вирішується так. У справах про визнання особи недієздат­ною або про обмеження в дієздатності компетентним вва­жається суд тієї держави, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

При цьому суд застосовує своє національне законодавство, тобто діє закон суду — закон держави громадянства.

Якщо суд держави, де іноземець має місце проживання, встановить, що існують підстави для обмеження в дієздат­ності або визнання недієздатною особи, яка є громадянином іншої держави, він повідомляє про це компетентний суд дер­жави громадянства. Якщо суд держави громадянства про­тягом трьох місяців не почне справи або не повідомить своєї думки, суд за місцем проживання цієї особи може провести справу про обмеження в дієздатності або визнанні недієздат­ною відповідно до законодавства своєї держави, якщо підстави обмеження в дієздатності або визнанні недієздат­ною передбачені також законодавством держави громадян­ства іноземця. Рішення про обмеження в дієздатності або про визнання недієздатною пересилається відповідному суду держави, громадянином якої є іноземець.

Визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення його померлим.Чинний Цивільний кодекс України не містить колізійних норм щодо визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Виходячи зі змісту статей 43 і 46 Цивільного кодексу України та принципу на­дання іноземцям національного режиму, тільки іноземці, які постійно проживають на території України (іммігран­ти), можуть бути визнані в Україні безвісно відсутніми чи оголошені померлими.

Угодами України про правову допомогу, насамперед дво­сторонніми, більш детально регламентується порядок і на­слідки визнання іноземців безвісно відсутніми чи оголошен­ня їх померлими. У справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою компетентним є суд держави, громадянином якої була ця особа. Дана справа може бути розглянута й судами тієї держави, де особа мала місце проживання, за заявою зацікавлених осіб, які прожи­вають на території цієї держави та права яких основані на її законодавстві. При цьому кожен суд у даному випадку за­стосовуватиме своє національне законодавство.

Згідно зі ст. 18 проекту Закону України «Про міжнарод­не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274 підстави та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, що померла, регулюються останнім з відомих особистих законів особи, яка зникла.

Спеціальні закони, що регулюють порядок і наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошен­ня її померлою, прийняті у Німеччині, Австрії, Італії та де­яких інших державах. Разом з тим праву окремих держав (наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно відсутньої особи померлою. У таких країнах можливе лише оголошення особи безвісно відсутньою у порядку судової ухвали, що має обмежені майнові наслідки (тимчасове вве­дення у володіння «спадковим майном»), але не розірвання шлюбу безвісно відсутнього. Праву Великобританії та США взагалі невідомий інститут безвісної відсутності: можливим є лише встановлення для даної конкретної справи пре­зумпції факту смерті особи, щодо якої не було відомостей протягом семи років¹. Вказані суттєві відмінності в матері­альному праві окремих держав можуть стати підґрунтям для виникнення такого небажаного у правовому регулю­ванні явища, як «кульгаючі» правовідносини (особа буде визнана померлою за правом однієї держави, а за правом іншої вона вважатиметься живою).

32. Правовий статус громадян України за кордоном визначає­ться: 1) законодавством держави їх перебування; 2) законо­давством України; 3) нормами міжнародних угод; 4) загаль­ними та спеціальними принципами міжнародного права; 5) міжнародними звичаями. Громадянам України за кордоном державою їх перебування надається певний обсяг прав відпо­відно до їхніх законодавства та міжнародних договорів. Так, у правах та обов'язках стосовно особистого статусу, майнових зобов'язань вони прирівнюються до громадян іноземної держави.

Законодавство України встановлює, що обсяг прав влас­ника визначається за законом місцезнаходження речі (див., наприклад, колізійну норму ч. 1 ст. 569³ Цивільного кодексу України). Виникнення та припинення права власності на річ визначаються за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, якщо інше не передбачено законодавством України (ч. 2 ст. 569³ Цивільного кодексу України).

Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордоном, з боку України передбачено її Конституцією. Він відображений і в Консульському статуті України від 2 квітня 1994 p., згідно з яким консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, а також міжнародними звичаями. У разі пору­шення прав громадян України консул зобов'язаний вживати заходів для їх відновлення (ст. 20).

Серед обов'язків, покладених на консула є, зокрема, охоро­на майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, котрі можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі зберігання такого майна консул має право продати його і надіслати виручені гроші за належністю (ст. 36). Спад­кове майно може бути прийняте консулом для передачі спад­коємцям, які перебувають в Україні (ст. 37).

Консул інформує громадян України, які тимчасово перебу­вають у його консульському окрузі, про законодавство дер­жави перебування, а також про місцеві звичаї (ч. 1 ст. 25). Він має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони, будучи відсутніми, не доручили вирішення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це предс­тавництво триває доти, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Консульського статуту України).

Громадяни України можуть звертатися до компетентних органів держави перебування за захистом порушених прав власності. Будь-яке обмеження майнових прав громадян України за кордоном вважається дискримінацією. До грома­дян України може застосовуватися реторсія. Деякі питання щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності.

33. Кожна держава є прихильницею єдиного громадянства, оскільки правовий статус осіб з подвійним громадянством (біпатридів) породжує чимало проблем у сфері як публічного, так і приватного права. Подвійність громадянства з'являється внаслідок виникнення колізій законодавства різних держав щодо набуття і втрати громадянства, міграційних процесів, реєстрації шлюбів з іноземцями та ін. Подвійне громадянство дозволяється також в особливих випадках, зазвичай через ук­ладення міжнародних угод.

Деякі з міжнародних угод займають виважену позицію сто­совно множинного громадянства. Така позиція збережеться і в майбутньому. Наприклад, Європейська конвенція про гро­мадянство 1997 р. передбачає, що держава має дозволити ді­тям, які володіють не одним громадянством, набутим автома­тично при народженні, зберігати ці громадянства, а також доз­волити своїм громадянам мати ще одне громадянство, якщо це інше громадянство автоматично набувається при одруженні. Таким чином питання про правовий статус біпатридів зали­шиться актуальним для сучасних держав.

Однією з міжнародних угод, яка регулює питання правово­го статусу осіб з подвійним громадянством, є Гаазька конвен­ція про деякі питання щодо конфліктів між законами про громадянство 1930 р. З її змісту випливає, зокрема, наступне. Кожна держава сама визначає, хто є її громадянином. Держава не може здійснювати дипломатичного захисту свого грома­дянина в іншій державі, громадянином якої ця особа також є. На правовий статус біпатрида впливає й те, що в межах третьої держави особа, яка має більше, ніж одне громадянство, вважатиметься такою, що має одне.

Біпатриди користуються правами й виконують обов'язки нарівні з громадянами держави, в якій проживають. Водночас вони мають права та обов'язки стосовно держави, в якій не проживають, але громадянами якої вони є. Тому в міжнарод­ному приватному праві виникають проблеми, які потребують правового врегулювання. Складним є, наприклад, питання правового статусу біпатридів стосовно приватизаційних про­цесів. Виникають труднощі й під час реалізації ними права приватної власності на землю, нерухоме майно в державах їх громадянства тощо. Потребують вирішення питання про поря­док реалізації права на житлову площу, освіту і т. ін.

Через труднощі у регулюванні правового статусу біпатридів держави прагнуть уникнути подвійного громадянства, зокрема укладенням двосторонніх угод.

34.Поняття та ознаки юридичної особи.Під юридичною особою в правовій доктрині розуміють будь-яку організацію, що не залежить від її учасників та володіє властивими тільки їй майновими пра­вами [39].

Навести вичерпне визначення юридичної особи складно. Законо­давство деяких країн йде просто шляхом перерахування основних, найсуттєвіших ознак юридичних осіб або містить тільки їх кла­сифікацію. Ця складність має просте пояснення: конструкція юри­дичної особи, що опосередковує відносини майнового обороту, зас­тосовується до форм утворення та існування не тільки комерційних юридичних осіб, а й некомерційних, у тому числі за участю держави.

У сучасній доктрині здебільшого визнається, що юридична особа — це організація, що створюється в порядку, передбаченому законодав­ством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відокремлене майно, права та обов'язки, переважно май­нові, самостійно (від свого імені) виступає у цивільних правовідноси­нах та господарському обороті, відповідає за зобов'язаннями дого­ворів та деліктів [209].

Згідно із Цивільним кодексом України юридичною особою є орга­нізація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і діє­здатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80).

Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст поняття "юридична особа", — з'ясування тих умов діяльності громадського (колективного) утворення, за наяв­ності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою.

Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Майнова відокремленість. Означає роздільність майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення, органів вищих рівнів, інших організацій). Майно юридичної особи може бути власністю її членів, належати їм на правах господарського відання або оперативного управління.

Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність придбати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Вона полягає, по-перше, у відокремле­ності від її засновника (засновників), по-друге — у відокремленості від майна інших осіб, та не залежить від їх подальшої долі. Майно, закріплене за юридичною особою, повинне бути відокремлене не лише фізично, а й юридично. Правовою формою відокремлення май­на є установчі документи, в яких визначаються розмір, порядок фор­мування статутного фонду, джерела формування майна, його право­вий режим. Ця ознака характеризує організацію, що вже є юридич­ною особою, і тому належить до її правових ознак. Мати майнові права може лише організація, яка вже визнана суб'єктом цивільного права, тобто юридичною особою.

2. Організаційна єдність. Означає, що юридична особа існує та діє як єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину волю. Ця єдність визначається та закріплюється в статуті юридичної особи або положенні, договорі, законі чи адміністративному акті, що визначають характер її діяльності, структуру, органи. Ця ознака виявляється переважно у певній ієрархії, підпорядкованості органів управління, що становлять структуру організації, а також у чіткій регламентації відносин між її учасниками.

3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне наймену­вання). Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для іден­тифікації цієї особи у цивільному чи господарському обороті, тому що саме від свого імені вона набуває майнових та особистих немай-нових прав і несе обов'язки, вступаючи в різноманітні цивільно-пра­вові відносини з іншими організаціями та громадянами. Законодав­ство держав іноді визначає особливості, пов'язані з найменуванням юридичної особи. Наприклад, воно може містити рекомендацію уни­кати у найменуванні іноземних виразів чи слів. Законодавства Австрії, ФРН, Швейцарії надають рекомендації стосовно доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоча б одного з її членів, а також зазначення існування компанії (і Ко) або виду її діяльності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо). Крім того, існують норми про доцільність зазначення у назві форми товариства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне, з обме­женою відповідальністю тощо). Ця ознака визнається підсумковою та одночасно метою утворення юридичної особи.

4. Здатність організації нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових та особистих немайнових прав і виконувати обов'язки зумовлює самостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Наявність власного майна, у свою чергу, є необхідною передумовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи щодо договорів, які вона укладає. Найпоширенішими є юридичні особи, які за своїми зобов'язаннями несуть не тільки самостійну, а й виключну майнову відповідальність. Саме в них найбільш яскраво та повно виявляються сутність та спрямованість інституту юридичної особи. Не випадково провідне місце серед юридичних осіб посідають акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. Саме виключна майнова відповідальність акціонерного товариства як самостійного суб'єкта права, що дає змогу окремим власникам розраховувати заздалегідь рівень підприємницького ризику, уможливила залучення до участі у такому товаристві великої кількості осіб й тим самим акумулювання великого капіталу.

Кожна юридична особа за своїми боргами відповідає всім май­ном, що перебуває в її власності або володінні, на яке за законом мо­же бути накладено стягнення. В окремих випадках можливе покла­дення відповідальності за боргами однієї юридичної особи на майно іншої. Таке положення має місце у двох випадках: якщо вища юри­дична особа гарантувала сплату визначених сум та у разі ліквідації юридичної особи.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Широка участь організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а звідси — і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітраж­ному процесі або третейському розгляді цивільного спору [222].

Крім наведених вище ознак юридичної особи деякі правові систе­ми світу виділяють такі:

• похідна природа юридичних осіб. Виявляється в тому, що в основу їх створення завжди покладено волевиявлення певних осіб. Зас­новницьке волевиявлення повинно відповідати встановленим ви­могам щодо суб'єкта, змісту і форми. Суб'єктом засновницького волевиявлення можуть бути дієздатні (за деякими винятками) суб'єкти цивільного права: фізичні, юридичні особи, держава та те­риторіальні громади в особі відповідних органів. До того ж окремі категорії осіб не мають засновницьких прав на створення певних видів юридичних осіб. Особа може бути обмежена в засновниць­ких правах;

• самостійність у цивільному обороті. Юридична особа самостійно, без доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Са­мостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб.

• Юридичні особи можуть поділятися на суб'єкти публічного та приватного права залежно від природи акта, внаслідок якого їх створено. Юридичні особи публічного права переваж­но виникають у розпорядчому порядку на підставі спеціаль­них публічно-правових актів, прийнятих компетентними дер­жавними органами (закон, декрет, указ, адміністративний на-> каз). До таких осіб належать органи управління адміністра­тивно-територіальними одиницями, торгові, торгово-промис­лові палати, університети, музеї, державні залізниці й банки тощо. Грунтуючись у своїй діяльності в основному на вимогах нормативно-правових актів публічного характеру, вони іноді виступають як суб'єкти приватного права, керуючись при цьому нормами цивільного чи торговельного права.

• Юридичні особи приватного права створюються переважно у нормативно-явочному порядку. Вони обліковуються у спе­ціальних реєстрах або отримують спеціальний дозвіл від ком­петентних органів. Це банки, страхові компанії та ін. На них поширюються норми цивільного або торговельного права. Вони можуть виступати у різних формах, що передбачені за­конодавством держав. Це спілки та установи відповідно до статей 21, 22 німецького Цивільного зводу, товариства й асо­ціації згідно зі статтями 1832, 1842 Цивільного кодексу Фран­ції; корпорації (об'єднання осіб) та установи — за правом Швейцарії; корпорації з кількох осіб (зокрема, державні під­приємства) та корпорації з однієї особи, так звані one-man-company, а також король, служителі церкви — в Англії. Діяль­ність one-man-company регулює, зокрема, Закон про компанії 1989 р.

35. У міжнародному приватному праві загальновизнаним є положення про те, що кожна юридична особа належить до певної держави, національним законодавством якої визна­чається її особистий статут, який має екстериторіальний характер, тобто обов'язковий для визнання за кордоном. Можна сказати, що зазначене положення базується на міжнародному звичаї¹.

Особистий статут організації відповідає на запитання, чи є дана організація юридичною особою (чи це сукупність фізичних осіб, не наділених таким правом), визначає поря­док створення та ліквідації юридичної особи, передбачає її організаційну форму та правоздатність, вирішує долю ліквідаційного залишку тощо. Отже, особистий статут відоб­ражує національну належність юридичної особи, але до цьо­го часу не існує єдиного критерію визначення такої націо­нальної належності. На сьогодні пропонується кілька докт-ринальних підходів до вирішення цієї проблеми.

Теорія інкорпорації. Основний зміст теорії і самого кри­терію інкорпорації (засновництва) зводиться до того, що компанія належить правопорядку країни, в якій вона за­снована відповідно до її законодавства. Іншими словами, компанія, утворена за британським законом визнаватиметь­ся британською компанією в тих країнах, колізійне право яких у цій галузі будується на принципах інкорпорації. Прийнято вважати, що дана ознака визначення особистого статуту іноземної юридичної особи властива країнам, що належать до англосаксонської системи права. Дійсно, це так. Разом з тим і держави континентальної системи права у своєму законодавстві й судовій практиці активно її вико­ристовують. Російська Федерація, Білорусь, Казахстан, Китай, Чехія, Словаччина, Нідерланди законодавчо закрі­пили відсилання до закону місця інкорпорації як необхід­ний колізійний принцип відшукання особистого статуту.

Теорія осілості. Відповідно до цієї теорії, яку іноді нази­вають теорією «ефективного місцеперебування», особистим статутом юридичної особи є закон тієї країни, в якій розмі­щується її керівний орган (рада директорів, правління, інші виконавчі або розпорядницькі органи). Існує думка, що в цьому випадку не має значення, де здійснюється ділова ак­тивність такої юридичної особи. До числа держав, що керу­ються цим критерієм, належать: Франція, Іспанія, Бельгія, Люксембург, Німеччина, Польща та ще деякі інші країни Європейського Союзу. Як правило, юридична адреса суб'єктів господарювання міститься в їхніх статутах чи інших установчих документах, тому вважається, що, керу­ючись нею, легко встановити приналежність даної юридич­ної особи до відповідного правопорядку.

Теорія центра експлуатації. Ще одним критерієм осо­бистого статуту юридичної особи виступає місце здійснен­ня основної діяльності. Її зміст досить простий: особистий статут юридичної особи визначається законом країни, де відбувається її господарська діяльність. Цей критерій здеб­ільшого використовується в законодавстві та судовій прак­тиці країн, що розвиваються, з метою оголошення «своїми» всіх утворень, що ведуть ділові операції на території даної держави. Ця теорія має певні корені політичного, юридич­ного та економічного характеру. Країни, що розвиваються, зацікавлені в залученні іноземного капіталу для розвитку національного господарства, і «прив'язати» їх до вітчизня­ного правопорядку держава може найпростішим шляхом — з допомогою критерію «центра експлуатації».

Так, Закон Індії про компанії (1956 р.) в особливій час­тині, присвяченій іноземним компаніям, спеціально зазна­чає, що компанія, заснована відповідно до законів інозем­ної держави, може зареєструватися в Республіці Індія як «іноземна компанія, що має місцем здійснення бізнесу Індію» (статті 591—601).

Проте огляд різних підходів законодавства та судової практики до визначення національності юридичних осіб дозволяє дійти висновку про те, що жоден з них не застосо­вується ізольовано від інших.

Теорія контролю. Початок використання цієї теорії має історичні корені і пов'язується в історії та науці міжна­родного приватного права з періодами двох світових війн. Під час збройних конфліктів правовий статус іноземних юридичних осіб набуває особливого значення, оскільки ви­никає проблема «ворожих іноземців». Сторони конфлікту зацікавлені у припиненні будь-яких економічних зв'язків між собою. У відомому в історії циркулярі французького міністерства юстиції від 24 лютого 1916 р. вказувалося, що коли йдеться про ворожий характер юридичної особи, не можна задовольнятися дослідженням «правових форм, прийнятих компаніями: ні місцезнаходження адміністра­тивного центра, ні інші ознаки, що визначають у цивільно­му праві національність юридичної особи, недостатні, тому що мова йде про те, щоб... виявити дійсний характер діяль­ності товариства». Ворожою, говорилося в документі, треба визнати юридичну особу, якщо її управління чи весь її ка­пітал (або більша його частина) знаходяться в руках воро­жих громадян, тому що в цьому випадку за фікцією цивіль­ного права ховаються діючі фізичні особи»¹.

За вітчизняним законодавством, в Україні теж викорис­товуються різні критерії для поділу юридичних осіб на «своїх» та іноземних. Так, Закон України «Про зовнішньо­економічну діяльність»² від 16 квітня 1991 р. у ст. 1 визна­чає іноземних суб'єктів господарської діяльності як суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження чи постійне місце проживання за межами нашої держави. Постійним місцезнаходженням при цьому вважається те місце, де зна­ходиться офіційно зареєстрований головний орган управлін­ня суб'єкта господарювання.

36. Україна прагне залучити до своєї економіки потенціал іно­земних юридичних осіб, їхня діяльність, поряд з іншими чин­никами, допоможе підняти на вищий рівень економіку нашої держави. Оскільки не в усіх державах існує нормативне визна­чення поняття "юридична особа", для викладення матеріалу зручно користуватися поняттям Іноземний суб'єкт господар­ської діяльності", що запропоноване вітчизняним законодав­цем. У ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяль­ність" це поняття визначається в його "чистому" вигляді. Тоб­то, таким вважається суб'єкт господарської діяльності, що має постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України. Водночас цей суб'єкт може здійснювати свою діяльність, не обов'язково перебуваючи за межами України.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності підтверджують свій правовий статус витягом із торговельного, банківського або судового реєстру. Так, торговельні реєстри в Австрії, ФРН ведуть суди; у Швейцарії — суди та адміністративні органи. Витяг із спеціальної книги обліку містить необхідні відомості для зацікавлених суб'єктів, зокрема інформацію щодо назви фірми; виду товариства (правової форми); змісту діяльності; зазначення осіб, які відповідають за її діяльність, та осіб, які мають право підпису договорів, інших документів; інформацію про основний капітал.

Із таких реєстрів можна отримати засвідчені копії, які мають значення в міжнародному менеджменті. Витяг із реєстру, який подається в організації та установи України, повинен бути засвідчений відповідно до законодавства країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консуль­ській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Витяг із реєстру може бути також засвідчено в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в Міністерстві закордонних справ України.

На території нашої держави можуть здійснювати свою ді­яльність структурні одиниці іноземних суб'єктів господарсь­кої діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місце­знаходження на території України; спільні підприємства з участю іноземних суб'єктів господарської діяльності, за­реєстровані в Україні та з постійним місцезнаходженням на її території (ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність").

Правоздатність суб'єктів може бути загальною та спеціаль­ною. Загальна правоздатність передбачає будь-які права й обов'язки, сумісні з сутністю суб'єкта. Законодавство більшос­ті держав свідчить про те, що суб'єкти переважно володіють загальною правоздатністю (торгові товариства у багатьох дер­жавах, корпорації США, юридичні особи у Швейцарії).

Найширший обсяг правоздатності мають юридичні особи у Швейцарії. За законодавством цієї держави юридичні особи можуть мати будь-які майнові права, а також особисті, за ви­нятком тих, які співвідносяться тільки з фізичною особою (наприклад, укладення шлюбу, батьківство).

Спеціальна правоздатність означає набуття суб'єктом прав та обов'язків у відповідності з цілями, зазначеними у статуті, договорі, законі. Цим видом правоздатності володіють юри­дичні особи, що, як правило, не здійснюють господарської ді­яльності, або ж діяльність яких ліцензується. Прикладом най­послідовнішого закріплення у законодавстві принципу спеці­альної правоздатності стосовно юридичних осіб є законодав­ство України, Росії, Японії, Італії. На підставі принципу "ultra-vires" (за межами повноважень) визначається право­здатність компаній та корпорацій у Великобританії та США. Тобто угоди, укладені вказаними суб'єктами, повинні відпові­дати їх статуту (меморандуму).

Визначення правосуб'єктності зазначених іноземних осіб та утворених за їхньою участю товариств в Україні прово­диться з урахуванням колізійного законодавства України та міжнародних угод. Так, відповідно до Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р. правоздатність юридичної особи ви­значається за законодавством держави, за законами якої вона була заснована (п. З ст. 23). Двосторонні договори України про надання правової допомоги містять положення, за яким правоздатність юридичної особи визначається за законодавст­вом договірної держави, на території якої вона заснована (п. 2 ^ій Д°^ГОВОРУ з Республікою Молдова; п. 2 ст. 21 - з Рес­публікою Польща; п. 2 ст. 22 - з Республікою Грузія). Проте не всі двосторонні договори регулюють це питання. Так, воно не регламентується у Договорі про правову допомогу, укладе­ному з Китайською Народною Республікою. З певних питань, наприклад, утворення та ліквідації юридичних осіб, іноземні суб'єкти господарювання підпорядковуються матеріальному законодавству держави своєї "національності".

Визначення правосуб'єктності має значення з огляду на те, що міжнародні угоди про економічне, торговельне, інвес­тиційне та інше співробітництво надають суб'єктам для здійснення їхніх прав певний вид режиму. В угодах, що укла­дались СРСР, визначалося надання певного виду режиму юридичним особам певної "національності" (наприклад, ст. 10 Торговельного договору між СРСР і Фінляндією 1947 p.). Угоди з участю України, укладені згодом, здебільшого не міс­тять норм про визначення "національності" юридичних осіб.

Правовий статус іноземних юридичних осіб в Україні в окремих випадках може визначатися міжнародними угодами чи національним законодавством нашої держави про їхню ді­яльність, приміром, у разі здійснення ними діяльності у віль­них економічних зонах чи певних регіонах (скажімо, у вільній зоні "Сиваш", на Закарпатті, у Карпатському єврорегіоні, єврорегіоні Буг).

Іноземні суб'єкти господарювання в Україні мають конк­ретний обсяг прав та обов'язків, що їм кореспондують. Так, відповідно до ч. 1 ст. 567 Цивільного кодексу України іноземні підприємства та організації можуть без особливого дозволу укладати в Україні угоди в царині зовнішньої торговлі та по­в'язаних із нею розрахункових, страхових та інших операцій з українськими зовнішньоторговельними об'єднаннями та іншими організаціями, яким надано право укладення таких угод. Тобто в зазначених питаннях на правовий статус іноземних суб'єктів господарювання поширюється національний режим.

Частина 2 ст. 567 Цивільного кодексу вказує, що цивільна правоздатність іноземних підприємств і організацій під час укладення угод у сфері зовнішньої торгівлі та пов'язаних із нею розрахункових, страхових та інших операцій визна­чається за законом країни, де створено підприємство чи орга­нізацію. Права та обов'язки вказаних суб'єктів стосовно зов­нішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укла­дення, якщо сторони не погодили інше (ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність").

Підприємницька діяльність на території України, її кон­тинентальному шельфі та у виключній (морській) економіч­ній зоні, яка здійснюється вказаними особами, визначається законодавчими актами України (ч. 2 ст. 16 Закону "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р.¹). Таким актом може вважатися, наприклад, Порядок здійснення іноземними суб'єктами господарської діяльності операцій з продукцією українського походження на території України без вивезення її з митної території України, затверджений постановою Кабі­нету Міністрів України від ЗО липня 1996 р.²

Водночас Україна заохочує діяльність іноземних суб'єктів господарювання в Україні, свідченням чого є прийняття Про­грами державної підтримки підприємництва в Україні, затвер­дженої постановою Кабінету Міністрів. Передбачено, зокрема, створення багатосторонньої системи розрахунків між під­приємцями різних країн з використанням спільних банків, ме­режі регіональних інформаційно-консалтингових центрів роз­витку зовнішньоекономічної діяльності, якими могли б ко­ристуватися всі суб'єкти господарської діяльності.

Іноземні юридичні особи в Україні оподатковуються відпо­відно до Законів України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" від 18 лютого 1997 р.³ та "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р.⁴

Проте на основі взаємності суб'єкти господарювання мо­жуть звільнятися від оподаткування. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" 1997 p., а також Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. суб'єкти, які є платниками податку на прибуток, мають право на зарахування сплачених за межами України сум податку на прибуток. Таке зарахування проводиться за умови письмового підтвердження податковим органом відповідної іноземної держави факту сплати податку та за наявності міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна. Це обу­мовлюється у договорах, укладених Україною з Австрією, Бі­лоруссю, Бельгією, Болгарією, Бразилією, Великобританією, Вірменією, Данією, Естонією, Індією, Іспанією, Італією, Казах­станом, Канадою, Кіпром, Латвією, Малайзією, Монголією, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Словаччиною, США, Угорщиною, Узбекистаном, Фінляндією, Францією, ФРН, Чехією, Швейцарією, Швецією, Японією. У них визначаються суб'єкти, до яких застосовується договір, об'єкти оподаткуван­ня (доходи від нерухомого майка, комерційної діяльності та ін.), ставки податку (відсотки, дивіденди, роялті) на окремі види доходів, що їх мають сплачувати особи цих держав із постійним місцеперебуванням в Україні.

Зазвичай ставки податку не перевищують 20%. Вони засто­совуються за умов, передбачених в угодах. Іноземні особи з постійним місцеперебуванням в Україні за відсутності догово­ру з питань оподаткування між відповідними державами опо­датковуються в розмірі 15% (аналогічно щодо дивідендів та роялті).

Іноземні юридичні особи мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів. Підсудність судам України ци­вільних справ по спорах, у яких беруть участь іноземні під­приємства та організації, визначається законодавством Украї­ни (ст. 424^і Цивільного процесуального кодексу України). У випадках, коли до підприємств або організацій України за кордоном допускаються спеціальні обмеження цивільних про­цесуальних прав підприємств або організацій України, в Україні можуть установлюватися відповідні обмеження щодо підприємств і організацій цих держав (ст. 423 Цивільного про­цесуального кодексу України).

37. Відповідно до вітчизняного законодавства суб'єкти госпо­дарювання України можуть здійснювати діяльність, спрямова­ну на встановлення, зміну чи припинення правовідносин з "іноземним елементом" як на території України, так і за кор­доном. Органи, що діють від імені України, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоеконо­мічних організацій, які беруть участь у господарській діяль­ності на території України, також діють як юридичні особи.

Юридичними в Україні вважаються особи, які отримують цей статус од моменту їх реєстрації на території України від­повідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів під­приємницької діяльності від 25 травня 1998 р. Реєстрація про­водиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя дер­жавній адміністрації за їх місцезнаходженням, місцем прожи­вання суб'єкта, якщо інше не передбачене законом України.

Філії, представництва, відділення та інші відокремлені під­розділи, створені суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою відповідно до чинного законодавства України, юридичної реєстрації не потребують. У своїй діяль­ності вони керуються положенням, затвердженим юридич­ною особою. Якщо відокремлені підрозділи розташовані за межами України, їхня діяльність регулюється законодавством України.

Юридичні особи України мають право здійснювати свою діяльність, яка виходить за межі України, відповідно до: 1) за­конодавства України; 2) статутних завдань; 3) законодавства іноземної держави; 4) міжнародних угод.

1. Законодавство України є джерелом встановлення змісту особистого статуту юридичної особи, регулює види її діяльності у міжнародному господарському обігу, що є майже ана­логічні видам діяльності іноземних суб'єктів господарювання в Україні. Юридичні особи України здійснюють діяльність від свого імені, несуть самостійну майнову відповідальність, тобто не відповідають за дії інших суб'єктів права України, наприк­лад, держави як суб'єкта цивілістичних правовідносин.

2. Статутом (установчими документами)юридичних осіб визначаються: а) права осіб як юридичних (з моменту реєстра­ції); б) їхня спеціальна правоздатність. Юридичні особи мо­жуть здійснювати свою діяльність як суб'єкти міжнародного приватного права тільки у тих сферах господарювання, що визначені статутом. Тобто, суб'єкти господарської діяльності України мають право укладати угоди, спрямовані виключно на виконання статутних завдань.

У випадку порушення положень установчих документів чи законодавства України до вказаних суб'єктів можуть застосо­вуватися спеціальні санкції, передбачені законодавством України. Зокрема, мова йде про вимоги ст. 37 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Положення про поря­док застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльнос­ті України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 Закону Украї­ни "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 5 жовтня 1999 р. (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 21 жовтня 1999 р. за № 718/4011). Цими санкціями є індивідуальний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоеко­номічної діяльності.

3. Законодавство іноземної державидетально регламентує питання допуску українських юридичних осіб на власну тери­торію, визначає сфери та умови їх діяльності.

4. Міжнародні угодиможуть регулювати питання пра­воздатності юридичних осіб України; правовий режим, який їм надається; сфери їх діяльності, а також конкретні питання, пов'язані з нею, наприклад, оподаткування, митної очистки, транзиту, складування та перевантаження продукції.

38. Здійснення господарської діяльності у сучасний період ха­рактеризується переважно виходом за межі однієї держави. Ця риса притаманна транснаціональним корпораціям (далі — ТНК). У науковій літературі вказується, що слово "корпорація" в перекладі з латини означає об'єднання, спілки, які ство­рюються для досягнення певних цілей. "Транснаціональ­ний" — такий, що виходить за межі однієї держави, пов'язаний з міжнародною або регіональною діяльністю. Отже, ТНК — це спілки, об'єднання, діяльність яких не обмежена рамками однієї нації або держави¹.

ТНК притаманні такі ознаки: 1) економічно єдина система; 2) група самостійних підприємств; 3) діяльність проводиться на території кількох держав; 4) структурні підрозділи є суб'єк­тами національного права; 5) керівництво та контроль здійс­нюється з єдиного центру; 6) корпорація знаходиться поза юрисдикцією окремої держави, групи держав або міжнародних організацій.

За характером взаємовідносин з материнським підприєм­ством залежні підприємства поділяються на: 1) філії; 2) дочірні підприємства; 3) спільні підприємства. Філії не є юридичними особами, діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством. Дочірні підприємства утво­рюються в договірному порядку або ж їхня залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє має акції дочірнього підприємства. Спільні підприємства (змі­шані товариства) мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталові.

Аналіз діяльності ТНК показує, що їхні прямі капітало­вкладення є важливим чинником у розвитку економіки дер­жав. Промислове розвинені країни, зокрема США, ФРН, Швейцарія, Великобританія, Голландія, Швеція, є інвестора­ми. Проте Іспанія, Португалія, частково Італія, Греція вважа­ються країнами, які приймають інвестиції. Використання ТНК як форми діяльності дозволяє отримувати високий прибуток у державах з порівняно низькими податковими ставками, а в тих країнах, де податки високі, зосереджувати менший за обсягом прибуток.

ТНК поділяються на декілька груп. По-перше, це корпора­ції, національні за своїм капіталом, але міжнародні за сферою діяльності (наприклад, "Дженерал моторз", "Форд Моторз", "Інтернешнл бізнес мешинз" — США; "Сіменс", "Фольксва-ген" — ФРН; "Філіпс" — Нідерланди; "Імперіал кемікал індастріз" — Великобританія; "Нестле" — Швейцарія).

30-x pp. постійно займає перше місце у переліку американських та міжнародних концернів. Оборот корпорації набагато перевищує валовий суспільний продукт невеликих європейських країн, її ді­яльністю нині охоплено понад 200 країн і територій. Вона зай­мається виробництвом автомобілів і постійно конкурує з амери­канською корпорацією "Форд", яка має друге місце за обсягом випуску автомобілів серед 500 провідних промислових концернів світу. Корпорація "Форд" є третім виробником скла, а також значним постачальником електронної апаратури, хімічної та гос­подарсько-побутової продукції, комплектуючих виробів космічно­го та військового призначення. Гігантська міжнародна корпорація виникла з невеликої приватної майстерні механіка Форда. На теперішній час їй належать у США та за кордоном понад 100 заводів, десятки різних фірм, кредитних установ, а також чимало фірм із частковою участю.

"Інтернешнл бізнес мешинз" (Ай-Бі-Ем) (США). Транснаціо­нальна корпорація, створена 1911 p., сучасна назва зареєстрована 1924 р. За річним оборотом займає п'яте місце у світі. Продукує електронно-обчислювальну техніку та оргтехнічне обладнання.

По-друге, це ТНК, які є міжнародними за своїм капіталом та за сферою діяльності. На відміну від першої групи ТНК, вони належать капіталові декількох держав. Це — англо-гол-ландські концерни: нафтовий "Роял датч — Шелл", хіміко-хар-човий "Юнілевер"; англо-американо-канадський нікелевий трест "Інтернешнл нікл компані оф Кенада"; бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн "Арбед"; ні­мецько-бельгійський трест фотохімічних товарів "Агфа-Ге-верт"; англо-італійський концерн резинотехнічних виробів "Данлоп-Шреллі".

Спільним для цих двох груп є те, що ці монополії створені як юридичні особи однієї держави, хоча можуть мати в інших країнах численні філії, дочірні підприємства тощо. З правово­го погляду вказані, монополії не є міжнародними юридичними особами, хоча термін "міжнародний" застосовується і в офі­ційних назвах деяких із них.

По-третє, це численні картелі й синдикати, об'єднання ви­робничого та виробничо-технічного характеру, що не є юри­дичними особами.

Діяльність ТНК регулюють нечисленні міжнародно-правові Документи, які є переважно або регіональними, або ж їх норми не мають імперативного (обов'язкового) характеру. Серед кон­венцій, що регулюють діяльність ТНК, можна назвати Кон­венцію про транснаціональні корпорації, підписану Україною 6 березня 1998 р. та ратифіковану 13 липня 1999 р. (із застереженнями)¹. Регіональна Декларація про міжнародні ін­вестиції та багатонаціональні підприємства від 21 червня 1976 p., Керівні принципи для багатонаціональних підприємств (додаток до Декларації) мають диспозитивний характер. Ці документи включають, зокрема, такі правові принципи, як дотримання норм міжнародного права; підпорядкованість праву країни перебування; співробітництво з країною перебу­вання. Діяльність ТНК регулюють також норми Кодексу іно­земних інвестицій, прийнятого 1970 р. латиноамериканськими державами—членами Андського пакту 1969 p.: Болівією, Ко­лумбією, Перу, Еквадором (Чилі — до 1976 p.). Питаннями ТНК займається й Комісія Картахенської угоди, створена в межах цієї групи держав.

У 1974 р. резолюцією ООН затверджено Хартію еконо­мічних прав та обов'язків держав, норми якої спрямовані на захист економічних прав країн, що розвиваються, на обмежен­ня діяльності ТНК. Відповідно до неї кожна держава має право в межах своєї юрисдикції регулювати й контролювати діяльність ТНК. Того ж року було створено міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій та Центр із ТНК, які почали розробляти Кодекс поведінки ТНК. Кодекс міститиме рекомендаційні норми ("м'яке" право). Насамперед, у ньому визначатиметься поняття ТНК, принципи їхньої діяльності, зокрема повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; підпорядкування законам цих країн, наприк­лад, щодо обмеження ділової практики, дотримання положень із передачі технологій та ін².

У зв'язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці ви­никло питання про визнання їх міжнародними юридичними особами. Нині такими вважаються особи, створені: і) безпосе­редньо міжнародним договором або 2) на підставі національ­ного законодавства, прийнятого відповідно до міжнародного договору.

Безпосередньо міжнародним договором 1945 р. було засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку, учасницею якого Україна є з 1992 р. Зазначений банк може, зокрема, надавати кредити приватним структурам для здійснення конкретних детально розроблених інвестиційних проектів. Уряд держави пови­нен гарантувати повернення кредиту з відсотками. Прикладом міжнародної юридичної особи, створеної на підставі національно­го законодавства, є Банк міжнародних розрахунків.

39. Підприємства, за законодавством України, вправі об'єд­нувати свою господарську діяльність, створюючи для цьо­го об'єднання у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань.

Об'єднання підприємств відбувається на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до законо­давства мають таке право. До їх складу можуть входити підприємства, створені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, створені на території інших держав. Вони ство­рюються на визначений строк чи як тимчасові об'єднання.

Об'єднання наділяються статусом юридичної особи, а підприємства, що входять до складу об'єднання, зберігають цей статус.

Залежно від порядку заснування об'єднання функціонують як господарські об'єднання, що створюються на добровільних засадах за ініціативою самих підприємств, незалежно від їх виду, або як державні чи комунальні господарські об'єднан­ня. Перші діють на основі установчого договору та/або стату­ту, який затверджується їх засновниками, а другі — на основі рішення про їх створення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про їх утворення.

Державне чи комунальне господарське об'єднання ство­рюється за рішенням Кабінету Міністрів України або, у ви­значених законодавством випадках, рішенням міністерств чи інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що створюють об'єднання, або рішенням ком­петентних органів місцевого самоврядування.

Підприємства, що входять до складу об'єднань, вправі добровільно вийти з об'єднання за умов, зазначених в за­коні чи договорі про створення об'єднання або в його ста­туті, делегувати частину своїх повноважень і повертати ці повноваження в порядку, визначеному установчими доку­ментами об'єднання; одержувати частину прибутку від спільної діяльності; мати інші права, зумовлені установчи­ми документами об'єднання.

Підприємства можуть об'єднуватись у галузеві, міжгалу­зеві, регіональні та міжрегіональні господарські асоціації, концерни, корпорації, консорціуми та інші об'єднання.

Асоціація (від лат. аввосіаНо — з'єднання, зв'язок) — це договірне об'єднання підприємств, що створюється з метою постійної координації господарської діяльності, поглиблен­ня спеціалізації і розвитку кооперації виробництва, органі­зації спільних виробництв на засадах об'єднання своїх фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення влас­них потреб або виробництва продукції, робіт, послуг для реалізації третім особам. При створенні господарської асо­ціації централізується одна або кілька виробничо-госпо­дарських і управлінських функцій. За рішенням учасників господарська асоціація може представляти їхні інтереси у відносинах з третіми особами.

Корпорація (від пізньолат. corporatio — об'єднання, співтовариство) є теж договірним об'єднанням, створеним на засадах поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централі­зованого регулювання діяльності кожного з учасників орга­нам правління корпорації.

Концерн (від англ. concern — причетність, відношення) — це таке об'єднання підприємств, яке здійснює спільну діяльність на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників з централізацією функцій науково-техніч­ного та виробничого розвитку, а також інвестиційної, фінан­сової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Підприє-мства-учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень і функцій, у тому числі як представника їхніх інтересів у відносинах з третіми особами.

Консорціум (від лат. consortium — співучасть, співтова­риство) відрізняється від цих трьох видів об'єднань тимча­совим характером об'єднання коштів підприємств для до­сягнення спільної мети (вирішення конкретних завдань, реалізації цільових програм і проектів (науково-технічних, будівельних і т.п.)). Після виконання поставленого завдан­ня консорціум припиняє свою діяльність.

Господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) і створюють виконавчі органи, передбачені їх статутом.

Вищий орган затверджує статут об'єднання; вирішує питання про прийняття нових учасників та виключення учасників з його складу; вирішує фінансові та інші питан­ня відповідно до установчих документів. Виконавчий орган, колегіальний чи одноособовий, що створюється загальни­ми зборами, вирішує питання поточної діяльності, які за статутом або договором віднесені до його компетенції.

Керують державними чи комунальними об'єднаннями правління об'єднання і генеральний директор, який призна­чається на посаду та звільняється органом, що прийняв рішення про створення об'єднання.

Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання може бути доручено адміністрації одного з підприємств (го­ловного підприємства) на умовах, передбачених установчи­ми документами відповідного об'єднання.

Учасники об'єднання підприємств можуть вносити май­нові внески (вступні, членські, цільові тощо) на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами.

Господарське об'єднання може створювати за рішенням його вищого органу унітарні підприємства, філії, представ­ництва.

Певні особливості, що відрізняють їх від інших об'єд­нань, мають промислово-фінансові або транснаціональні промислово-фінансові групи. До них можуть входити про­мислові, сільськогосподарські та інші підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші організації, у тому числі й іноземні, що мають на меті отримання прибутку. Вони створюються за рішенням уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритет­них галузей виробництва і структурної перебудови еконо­міки України, включаючи програми згідно з міждержавни­ми договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Відповідно до Закону України «Про промислово-фінан­сові групи в Україні»¹ від 21 листопада 1995 р., промисло­во-фінансова група складається з головного підприємства цієї групи, яке виготовляє кінцеву продукцію², здійснює її збут, сплачує податки і офіційно представляє інтереси гру­пи в Україні та за її межами, та інших учасників групи.

Інші учасники промислово-фінансової групи — це підприємства, банки, наукові та проектні установи, органі­зації чи іноземні підприємства, що входять до складу цього об'єднання, виробляють проміжну продукцію¹ або надають банківські послуги учасникам і головному підприємству і мають на меті одержання прибутку.

Входячи до складу промислово-фінансової групи, голов­не підприємство, інші її учасники зберігають статус юри­дичної особи, а промислово-фінансова група в цілому цим статусом не наділяється. Право діяти від її імені має вик­лючно головне підприємство.

Головне підприємство та інші учасники промислово-фінан­сової групи укладають генеральну угоду про сумісну діяльність по виробництву кінцевої продукції, за якою всі учасники зберігають незалежність у здійсненні виробничої, госпо­дарської і фінансової діяльності. Генеральна угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України.

Головним підприємством промислово-фінансової групи не може бути торговельне підприємство, транспортне, підприємство у сфері громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного поста­чання, банк, фінансово-кредитна установа.

Порядок створення, реорганізації та ліквідації промис­лово-фінансової групи визначається законодавством.

Господарським кодексом України та іншими законодав­чими актами регламентується і діяльність асоційованих підприємств та холдингових компаній.

Асоційовані підприємства — це група суб'єктів господа­рювання, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутно­му фонді та/або управлінні. Залежність між асоційовани­ми підприємствами може бути простою чи вирішальною.

Проста залежність виникає у разі, якщо одне з підпри­ємств має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відпо­відно до закону та/або установчих документів цього підприєм­ства кваліфікованою більшістю голосів. А вирішальна за­лежність виникає тоді, коли між підприємствами встанов­люються відносини контролю — підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутно­му фонді та/або загальних зборах чи інших органах управл­іння іншого (дочірнього) підприємства¹, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залеж­ності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним паке­том акцій дочірнього підприємства, визначається холдин­говою компанією. Якщо з вини останнього дочірнім підприєм­ством було укладено і здійснено невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно ком­пенсувати завдані йому збитки.

40. Міжнародне співробітництво різноманітне за формами, сферами здійснення, реалізується різними суб'єктами, се­ред яких важливе місце посідають і держави. Причому ос­танні виступають не тільки як суб'єкт міждержавних відно­син публічно-правового характеру, що регулюються міжна­родним правом, а й як суб'єкт цивілістичних відносин майнового та немайнового характеру, які підпадають під дію міжнародного приватного права.

У зовнішній сфері держава може виступати в різномані­тних категоріях відносин. По-перше, її партнерами можуть бути інші держави та міжнародні організації (держава може укладати міжнародні угоди про надання та отримання по­зик, уступати території, здійснювати співробітництво в кон­кретних сферах, укладати військові та політичні союзи тощо). По-друге, держава може вступати в різноманітні май­нові відносини з іноземними юридичними та фізичними осо­бами (наприклад, придбання земельних ділянок для розмі­щення посольських і консульських місій, надання в конце­сію ділянок надр для розробки корисних копалин, переда­ча в оренду будівель і споруд, придбання та продаж майна, надання позик і видача гарантій тощо).

Крім того, держава може виступати в цивільному обороті як спадкоємець так званого відумерлого майна¹ (ст. 1277 Ци­вільного кодексу України) або спадкоємець за заповітом (ст. 1235 ЦК України). Різним є становище держави і в міжна­родних організаціях (міжнародні міжурядові (міждер­жавні) організації та міжнародні неурядові організації).

Існує кілька поглядів на державу як на суб'єкт міжна­родного приватного права. Одні вважають державу особли­вим суб'єктом права, оскільки немає такого наддержавно­го органу, який би наділив її правами юридичної особи, і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, що регу­люються нормами як міжнародного публічного права, так і міжнародного приватного права. Інші додержуються точки зору, що держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не як дві особи (як «казна» (фіска) — суб'єкт влади, і як «купець» — суб'єкт цивіль­них правовідносин), а як суверен.

Концепція участі держави в цивільно-правових відноси­нах знайшла своє відображення і в законодавстві СРСР (ст. 25 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і рес­публік 1991 р.²) і в законодавстві незалежної України (статті 167, 168 і 169 ЦК України).

41. Імунітет держави, в широкому розумінні - це принцип, згідно якого до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.

В МПП під імунітетом розуміється непідлеглість однієї держави законам та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, який означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами і майном. Набуваючи власність на майно, яке знаходиться за кордоном, укладаючи угоди майнового характеру з іноземними громадянами, підприємствами і організаціями, держава тим самим не підпорядковує ці свої відносини ні іноземному законодавству, ні іноземній юрисдикції. Іноземна держава не може бути притягнена до суду в якості відповідача; відносно іноземної держави не можна вжити примусові заходи по попередньому забезпеченню позову чи виконанню судового рішення. Майно іноземного суверена, навіть якщо воно знаходиться в руках третіх осіб, не може бути предметом віндикації, на нього не може бути звернено стягнення.

У теорії та практиці розрізняють декілька видів імунітету держав:

• судовий;

• від попереднього забезпечення позову;

• від примусового виконання рішення (майновий імунітет).

Судовий імунітет - полягає в непідсудності держави, без її згоди, судам іншої держави. Причини притягнення до відповідальності значення не мають.

Імунітет від попереднього забезпечення позову - полягає в тому, що не можна, без згоди держави, застосувати будь-які примусові заходи до її майна.

Імунітет від примусового виконання рішення (майновий імунітет) значить, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави.

Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави - тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди.

Слово «імунітет» походить від латинського слова «ітти-пНав» («іттипИаПв») — звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає у непідпорядкованості держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому іму­нітет називають юрисдикційним імунітетом¹.

Імунітет держави слід відрізняти від консульського та дипломатичного імунітетів, які надаються як привілеї відповідним категоріям осіб для здійснення ними представ­ницьких функцій на підставі норм дипломатичного й кон­сульського права. Так, консульські конвенції, які уклада­ють держави з метою врегулювання взаємних відносин по обміну консульськими установами та здійсненню ними своїх функцій, як правило, містять умови стосовно надання, ко­ристування та відмови, в належних випадках, консульсь­ких представників від імунітету².

Спеціальний комітет Конференції в Сан-Франциско, який було створено для розробки проекту Статуту ООН, у статті 2 дає таке тлумачення суверенітету, яке має фунда­ментальне значення для розуміння імунітету: «Під «суве­ренною рівністю» розуміється: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується невід'ємним правом повно­го суверенітету; в) особистість держави користується пова­гою, правом на територіальну цілісність і політичну неза­лежність; г) кож

Переглядів: 2812