Українська національна ідея на тлі цивілізаційного розвитку у Європі

Помітним чинником ідейного впливу на діячів українського національного руху була українська школа в польському письменстві, яка зародилася ще у 20-х рр. ХІХ ст. С. О. Єфремов указував на кілька факторів її генези, зокрема на впливи романтичної поезії Заходу, заснування Кременецького ліцею як центру вищої польської освіти та культури, ентузіазм діячів типу З. Я. Доленги-Ходаковського, нарешті, любов до рідного краю тих поляків, які проживаючи на українських теренах, вважали їх своїми “східними кресами” і були патріотами своєї “малої батьківщини”. Поразка польського повстання 1830–1831 рр. спричинила масову еміграцію поляків, що стимулювала польське літературне українофільство унаслідок туги вигнанців за рідним краєм.

Усі зазначені причини привели до появи й утвердження української школи в польському письменстві, яка породила такі яскраві літературні постаті, як А. Мальчевський, Б. Залєський, С. Гощинський, М. Грабовський, Т. Падура, М. Чайковський та багато ін. В межах української школи в польській літературі розвинулося три течії. Перша, представлена А. Мальчевським, Б. Залєським, С. Гощинським та М. Грабовським, поетично змальовуючи минуле України, зобразила романтичний образ козаччини. Цей образ сприяв поширенню козакофільства. Нерідко його прихильники з часом переживали ідейну еволюцію і ставали українофілами.

Другу течію репрезентували Т. Падура та М. Чайковський, які створили напівміфічний образ шляхетсько-козацької України. Напевно, його обриси не пройшли безслідно для діячів опозиційного українства, адже в ньому, хоча й містилися мотиви прихильності українського козацтва до Польщі, воднораз подавалася ворожість степових лицарів до “москалів”.

Поразка польського повстання 1830 – 1831 рр. спричинила розчарування в ідеалах козакофільства і зумовила появу третьої течії, витоки якої простежуються в діяльності З. Доленги-Ходаковського. Теоретик цієї течії, відомий польський письменник М. Грабовський та його послідовники усвідомлювали себе демократами-українофілами, або хлопоманами.

У 30–50-х рр. ХІХ ст. частина спольщених українців та навіть й етнічних поляків, перебуваючи під впливом польського літературного українофільства, переживали еволюцію свого світогляду. Наслідком цього процесу стала поява нових ідейних течій в культурному й суспільному русі етнічної Польщі та Правобережної Наддніпрянщини.

У цьому зв’язку слід, насамперед, відмітити появу українофільського народовства в польському письменстві. Ця літературна течія була представлена Крашевським і Л. Совинським, які, залишаючись на польському ментальному фундаменті, все ж таки виявлялися й симпатії до українства.

Незабаром після розгрому польського повстання 1830–1831 рр. серед польської шляхти Правобережної Наддніпрянщини виявився суспільний рух, що дістав назву “балагульства”. Д. І. Дорошенко влучно помітив, що “це була свого роду демократична реакція шляхти проти панської пихи магнатів, це був романтичний порив протесту проти умовних форм життя та перестарілих поглядів і понять…”.

Генетично “балагульство” було пов’язано з романтичним козакофільством, яке популяризувалося українською школою в польському письменстві. Цей рух вирізнявся незвичними для того часу проявами поведінки шляхтичів: використанням у спілкуванні народної української мови, носінням селянського одягу, співами народних пісень, наслідуванням традиційних відносин народного селянського життя. Інколи балагули викликали подив і не сприйняття крайнощами й дивацтвами, навіть вуличними грубіянськими витівками. Визнаним “королем балагулів” був Антін Шашкевич.

У 50-х рр. ХІХ ст. одним із наслідків впливів української школи в польському письменстві й антишляхетського балагульства стало хлопоманство – ідейна течія суспільного руху на Правобережній Наддніпрянщині, прихильники якої вирішили присвятити своє життя служінню народові. Ідея «братання з хлопами» не була чимось унікальним тільки для цього регіону і цілком узгоджувалася з поширенням ідеалів гуманізму та свободи в Європі. Її носіями виступали польські або спольщені студенти, які були прихильниками культурницької праці і не поділяли радикальних поглядів у молодіжному середовищі.

Вплив західноєвропейського Просвітництва, романтизму, найвизначніших подій суспільно-політичного життя Європи та світу.

Одним із актуальних напрямів досліджень у сучасній історичній науці є інтелектуальна історія, яка дає можливість простежити процес зародження, становлення й еволюції розумової діяльності людей на певних етапах історичного поступу, показати сутність та особливості окремих ідей, концепцій та світоглядних систем. Вивчення цих сюжетів стосовно Наддніпрянщини періоду ХІХ ст. уявляється досить вартісним з наукового погляду в силу і недостатньої історіографічної розробленості, і складності інтелектуальних трансформацій зазначеного історичного часу. На початку
ХХІ ст. за умов євроінтеграційних прагнень сучасної України особливий дослідницький інтерес становить тема інтелектуального поступу української інтелігенції у зв'язку із відповідними західноєвропейськими впливами. Зазначена тематика була актуалізована в працях коріфея української національної історіографії М.С. Грушевського в перші десятиліття ХХ ст. [3; 4; 5; 6; 7] і не позбулася своєї наукової ваги на рубежі ХХ – ХХІ ст. Свідченням цього є праці сучасних істориків, літературознавців, філософів, зокрема таких, як І.М. Дзюба, М.К. Дмитренко, А.М. Круглашов,
Д.С. Наливайко, М.В.Попович, В.А. Потульницький, С.П. Стельмах,
В.І. Ульяновський та ін. [9; 10; 15; 18; 20; 21; 25; 27]. Все це обумовило появу даної статті, яка ставить на меті розглянути основні тенденції світоглядного розвитку української інтелігенції ХІХ ст. в контексті західноєвропейських інтелектуальних впливів.

У ранньомодерний період Наддніпрянська Україна не втратила комунікативних інлелектуальних зв’язків із західноєвропейським світом. Так, М.С. Грушевський відмічав, щоукраїнська культура й мистецтвоХVІІ–
ХVІІІст. до кінця Гетьманщини були західними. У розвитку цих галузей життя спостерігалися головним чином німецькі, почасти італійські й французькі впливи, які набували сили як засобом прямого українсько-західноєвропейського діалогу культур, так і внаслідок ретрансляції з боку польської інтелектуальної верстви.

Однак ситуація змінилася вже в останні десятиліття ХVІІІ ст., що слід пов’язати з ліквідацією інституцій автономної Гетьманської України та початком активного процесу інкорпорації земель Наддніпрянщини до складу Російської імперії. Інтеграція наддніпрянських теренів супроводжувалася адміністративно-територіальною реорганізацією, бюрократизацією й централізацією управління, його воєнізацією та русифікацією всіх сфер життя. Все це прямо позначилося на статусі української культури, яка відтепер ставала підпорядкованою частиною загальноімперського духовно-культурного простору і не могла претендувати на самодостатність. Час культури «старої» України з її безпосередніми й виразними західними контактами відійшов у минуле.

«Російська політика національна приложила руку до того, – писав
М.С. Грушевський, – щоб розірвати родинні й усякі інші зв’язки української інтелігенції з закордонними західними краями й попхнути її до Великоросії, ослабити або й дощенту знищити всяке культурне життя на Україні, друкарство, літературну продукцію, не дати розвинутись там вищій школі нових типів на місце старої, пережитої, схоластичної, а притягнути українську молодіж до російських шкіл, закладаних в Петербурзі й Москві, до діяльності в тутешніх установах, до російської служби». Внаслідок цього вже у найближчій історичній перспективі, кажучи словами того ж українського вченого, «Україна ХІХ ст. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на Північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури й життя»
[6, с. 235 – 236].

Проте, незважаючи на посилення системних інтеграційних процесів у межах Російської імперії, інтелектуальне українство Наддніпрянщини не було повністю відсторонене від контактів із Заходом. По-перше, якоїсь «залізної завіси», що відділяла б Російську імперію від західноєвропейських країн, у ХІХ ст. не існувало. По-друге, активізація інтелектуальних зв’язків по лінії Схід – Захід Європи, безсумнівно, зумовлювалася визначними подіями європейського масштабу, як от Велика Французька революція, Наполеонівські війни. Ці переломні явища були загальним тлом, на якому поширювалися ідеї Просвітництва, Передромантизму і Романтизму. А саме вони ставали тим інтелектуальним фундаментом, на якому набув розвитку процес національно-культурного відродження європейських народів, зокрема слов’янських.
У Наддніпрянській Україні динамічні імпульси цьому процесу підтримувалися й духовно-культурними та державницько-політичними традиціями «старої» України – Гетьманщини.

Усе це обумовило той факт, що в історичному часі процес руйнації підвалин автономної Гетьманської України майже співпав з початками творення нової України, або її другим національно-культурним відродженням. Ведучи мову про «відродження української ідеї в Російській імперії» від кінця ХVІІІ ст., М.С. Грушевський зазначав, що воно «спочатку мало літературний і науковий характер, але потім набуло соціального і політичного змісту»
[5, с. 310].

Помітний вплив на розвиток світогляду й діяльності українських інтелектуалів першої половини ХІХ ст. мала західноєвропейська міфологічна школа, що розвивалася в річищі просвітителів кінця ХVІІІ ст. та романтиків першої половини ХІХ ст. у Франції та Німеччині. Виразним явищем у процесі розвитку західноєвропейської міфологічної школи стала спадщина німецького філософа, естетика, фольклориста й письменника пізнього Просвітництва, представника напряму «бурі і натиску» Йогана-Ґотфріда Гердера, який проголосив міфологію і фольклор вищими естетичними надбаннями людства. Визначний мислитель надавав пріоритетного значення вивченню національного характеру і самобутності кожного народу, насамперед німецького, через його міфологію, фольклор та мову. Все це породжувало націотворчий інтерес.

Перебуваючи на українських теренах, Й.-Ґ. Гердер захоплено відгукувався про людський і природний потенціал України і передрікав їй добре майбуття «нової Греції» у своєму «Щоденнику подорожі 1769 року». Зацікавленість творчою спадщиною німецького вченого з боку українських інтелектуалів пояснюється й тим, що він розробив концепцію слов’янства, пов’язуючи саме з цією групою європейських народів подальший прогрес на континенті.
У найбільш повному вигляді ця концепція відбилася в останньому томі фундаментальної праці Й.-Ґ. Гердера «Ідеї до філософії історії людства» (1791) [10, с. 12, 15, 16; 18, с. 498, 499, 450].

Західноєвропейська міфологічна школа була збагачена оригінальними поглядами визначного німецького мислителя Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга, який працював у царині німецької ідеалістичної філософії та романтичної естетики. На думку Ф.В.Й. Шеллінга, міфологія репрезентує народ, його історичну долю і сприяє істинному розумінню душі народу, його історії [10, с. 17].

Справжнього інтелектуального піднесення західноєвропейська міфологічна школа досягла в творчості німецьких вчених братів Якоба та Вільгельма Гріммів та їхніх послідовників – «молодших міфологів» із Німеччини, Великобританії, Італії, у тому числі А. Куна, В. Шварта,
В. Маннгардта, В. Гана, М. Мюллера, Ж. Кокса, А. де Губернатіса та ін. Найбільш видатні заслуги належали Якобу Грімму, який започаткував порівняльно-міфологічну школу, став ідеологом синтетичного принципу в історичному дослідженні, який, за словами М.К. Дмитренка, поєднував декілька важливих підходів, зокрема сакрального «анімістичного», зародкового позитивістичного, реконструкційного та інтерпретаційного. Безсумнівною заслугою західноєвропейської міфологічної школи було те, що її репрезентанти порушили цілу низку проблем наукового пізнання мови, міфу, фольклору, обрядів, звичаїв, активізували збір усної народної творчості, актуалізували вивчення національних міфологій, в тому числі української [10, с. 20 – 21, 25].

Серед українських інтелектуалів осмислення міфу, символу, усної народної творчості розпочалося у ХVІІІ ст., з часів видатного українського філософа і письменника Г.С. Сковороди, який був добре ознайомлений з грецькою, римською, єгипетською, юдейською та слов’янською міфологіями, в тому числі давньоукраїнською [10, с. 32 – 34]. Г.С. Сковорода був мандрівним філософом, який обійшов не тільки значну частину українських земель, а й багато країн Європи. М.І. Костомаров точно відмічав, що цей український мислитель «був поборником свободи у сфері релігійній, моральній, громадянській…». Напевно, саме свободолюбство зробило цю непересічну особистість такою популярною в народі, який пам’ятав і поважав його. Той же М.І. Костомаров писав, що «на всьому просторі від Острогозька до Києва в багатьох будинках висять його (Г.С. Сковороди. – Авт.) портрети; буль-який письменний малоросіянин знає про нього; ім’я його відомо дуже багатьом із неписьменного народу…».

Виняткове значення для поширення в українському інтелектуальному середовищі західноєвропейських літературних і наукових ідей мало відкриття в 1805 р. першого в підросійській Україні університету у Харкові, який
Н.М. Яковенко цілком справедливо назвала «Батьківщиною українського Романтизму». Звичайно, Харківський університет постав не на порожньому місці – у цьому інтелектуальному центрі Слобожанщини були помітні українські освітянсько-культурні традиції, що розвинулися ще за ранньомодерного періоду. Водночас швидке становлення Харківського університету пояснюється й потужною інтелектуальною допомогою із Заходу. Адже відомий факт, що ще до 1805 р. попечитель Харківського навчального округу, а згодом і Харківського університету С.О. Потоцький (близький друг Олександра І) звернувся до місцевого міністра німецького Веймара, відомого поета-романтика Й.-В.Ґ. Ґете з проханням допомогти в комплектуванні кадрового складу університету. За рекомендацією цього визначного німецького інтелектуала до Харкова запросили цілий ряд професорів-філософів, психологів, медиків, ветеринарів із Вітемберга, Вюрцбурга, Геттінгена, Лейпцига та Франкфурта. Упродовж першого десятиліття функціонування університету на його кафедрах працювали 29 професорів-іноземців, зокрема 18 німців, 4 французи, 7 слов’ян із Австрійської імперії Габсбургів.

Вплив цих західноєвропейських інтелектуалів на формування кола українських науковців, освітян та громадських діячів нової генерації важко переоцінити. Так, у 1804 – 1816 рр. у Харкові працював знаний німецький філософ, професор Йоганн-Батист Шад, який за рекомендацією Й.-В.Ґ. Ґете і Ф. Шиллера приїхав із Йєни – одного з центрів тодішньої європейської гуманітаристики. У Харківському університеті він читав навчальні курси логіки, психології, історії та естетики, посів кафедру умоспоглядальної та практичної філософії, став деканом факультету, секретарем університетської ради і членом училищного комітету. За харківськими споминами німецького професора К.-Д. фон Роммеля, цей «завзятий ненависник росіян, борець за освіту, літературу та філософію» був «найпримітнішим» серед німців, відігравав «вагому роль» і знайшов спільну мову зі студентами. Твори
Й.-Б. Шада, колишнього заступника по кафедрі визначного німецького філософа Й.Ґ. Фіхте, а це «Життя отця Синцеруса» і «Природне право», були визнані «небезпечними для російської молоді», внаслідок чого німецький професор став вигнанцем Російської імперії.

Проте час перебування цього діяча в Харківському університеті встиг принести свої плоди. Цей вчений, добре обізнаний з філософськими теоріями І. Канта, Й.Ґ. Фіхте та Ф.В.Й. Шеллінга, зміг ретранслювати і пропагувати ідеї провідників німецької ідеалістичної філософії на українському інтелектуальному ґрунті. Його філософські виклади вплинули на харківських професорів Івана Кроненберга і Михайла Луніна – вчителів відомого українського історика і громадського діяча М.І. Костомарова. Зокрема, М.М. Лунін, до речі, вихованець німецького університету в Дерпті, сприйняв філософські міркування Ґ. Геґеля щодо поділу народів на «історичні і «неісторичні», а відтак дійшов думки про необхідність пошуку історичної своєрідності кожного народу. Ця ідея була, безсумнівно, сприйнята
М.І. Костомаровим.

М.М. Лунін добре засвоїв геґелівську філософію історії та теоретичні погляди німецької історичної школи. М.І. Костомаров високо цінував свого вчителя, згадуючи про нього: «Він (М.М. Лунін – авт.) був озброєний всією сучасною вченістю, здобувши її в німецьких університетах, де кілька років слухав лекції». Лекції М. М. Луніна мали на М.І. Костомарова «величезний вплив» і зробили в духовному житті студента «рішучий поворот» у бік вивчення історії. Дещо пізніше М. І. Костомаров із завзяттям розпочав вивчення німецької мови і за два місяця прочитав усі твори Й.-В.Ґ. Ґете та
Ф. Шиллера.

Дисертація М.І. Костомарова «Про історичне значення руської народної поезії» викликала непідробний інтерес у М.М. Луніна, який поділяв думку молодого вченого «про введення народного елементу в науку історії».
«Як людина з європейською освітою, – згадував М.І. Костомаров про
М.М. Луніна, – він здатен був дивитись ширше інших учених мужів старого закалу».

І. Кроненберг, інший учитель М.І. Костомарова, був популяризатором поглядів Ф.В.Й. Шеллінга на мистецтво, науку і літературу, а свою освіту завершив у німецьких університетах Галлє і Йєни на початку ХІХ ст., в стінах яких сприйняв дух німецького романтизму.

Центральною в концепції романтизму була ідея народності, яка мала визначальний вплив на розвиток культури й ментальності європейських народів початків нового, модерного періоду в історії цивілізації. За своєю сутністю романтизм був явищем поліморфним і багатоманітним у виявах і формах. У галузі культури ідеологія романтизму підносила народне мистецтво як явище органічне, природне, з досконалою формою. І це привело до справжнього перевороту в осягненні естетичних цінностей. Водночас у народнопоетичній творчості був віднайдений націотворчий потенціал, той національний колорит, яким характеризувалася кожна нація. Зазначене мало неперехідне значення для утвердження нової – національної самосвідомості.

Помічено, що більш динамічно романтичний світогляд формувався у країнах із розвинутим капіталізмом. Звідти цей світоглядний напрям поширився на країни, обтяжені феодально-кріпосницькими устоями або їх пережитками. Цей загальноєвропейський процес розвитку прогресивних ідей не міг оминути українські землі. Прийшовши із Заходу, романтичні впливи виявилися в Наддніпрянщині переважно в поезії й образотворчому мистецтві, але спостерігалися і в історії, філософії, літературній прозі, навіть у природознавстві й медицині.

Факт західних впливів в процесі утвердження романтичного світогляду в Україні та значення нового сприйняття для національного поступу відмічав М.С. Грушевський: «Романтичне почуття любові до всього, що стосується народу, який прийшов з Німеччини і з західних слов’янських країв, вкоренилося також і інтелектуальних прошарках України, особливо близько 1820 р. Воно збільшило і посилило інтерес до давніх традицій, до етнографії і народної мови, маючи таким чином глибокий вплив на майбутній розвиток національного руху».

Українська романтична думка зародилася і набула розвитку впродовж 20 – 60-х рр. ХІХ ст. Для українського романтизму притаманне звернення до минувшини, особливо козацької. Це було закономірно й символічно, адже саме запорозькі традиції вольності, козацької демократії були співзвучні прагненню українських мислителів висловити ідеї соціального й національного звільнення, що були актуалізовані в суспільному русі за умов втрати кріпосництвом та абсолютизмом історичної перспективи.

Концепція українського романтизму розвинулася під безпосереднім впливом народної поетичної спадщини і етнографічних видань «Запорожская Старина» І.І. Срезневського, публікацій джерел з української історії
О.М. Бодянського, праць учених етнографів та фольклористів і, насамперед, «Кобзаря» Т.Г. Шевченка. Водночас романтичне світосприйняття формувалося й під впливом визначних подій суспільно-політичного життя, таких як Велика французька революція, Наполеонівські війни, рух декабристів.

Повернемося до формування світогляду М.І. Костомарова, який сприймав західноєвропейські ідеї, зокрема, внаслідок дуже близького спілкування з видатним вченим-славістом І.І. Срезневським. Той працював у Харкові, а в 1839 – 1842 рр. перебував за кордоном, відвідавши Німеччину, Чехію, Сербію, Хорватію, Далмацію, Лужицьку область та Польщу. Під час подорожі він мав контакти з Ф. Боппом, В. Ганкою, В. Караджичем, Я. Смоляром, І. Юнгманом, Ф. Челаківським, Ф. Галацьким, П. Шафариком, Я. Колларом, С. Вразом та ін. «Вважається, – писав М.К. Дмитренко, – що саме І.І. Срезневський привіз із Європи для М.І. Костомарова чимало творів теоретиків романтично-народницького напряму західної та слов’янської традицій».

У 1830–1840-х рр. важливим інтелектуальним центром української демократичної інтелігенції стає Київ – новий університетський центр Наддніпрянщини. Характерно, що світогляд першого ректора Київського університету Св. Володимира М.О. Максимовича перебував під сильним впливом теорій німецьких мислителів Ґ. Геґеля, Ф.В.Й. Шеллінга і Ф. Баадера. У спадщині М.О. Максимовича спостерігаємо перехід від зрілого романтизму до нової позитивістської методології, що виявилося в галузях історії, фольклористики, філософії та природознавства, етнографії, літературознавства та лінгвістики.

Ідеї філософії Ф.В.Й. Шеллінга та німецького романтика Ф. Шлегеля вплинули на викладача філософії історії Київської Духовної Академії та Київського університету Св. Володимира Петра Авсєнєва, який захоплювався вивченням душі народу.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зародження політичної течії в українському національному русі	\|	Конфликты в организации, связанные с

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.