Старі» і «молоді» громади, українські гуртки та осередки в Наддніпрянщині 1870 – 1880-х рр.

На початку 1870-х рр. українські громади Наддніпрянщини відновили свою діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові та Харкові. Водночас до вищезгаданих осередків приєдналася одеська українська громада, яка нараховувала близько 100 осіб. Упродовж 1870–1880-х рр. нове покоління українських народолюбців започаткувало невеликі «молоді» українські громади та гуртки, які виникли у Єлисаветграді, Києві, Харкові, Херсоні, Чернігові та деяких інших містах. Одна з найчисельніших серед них – київська «Молода громада», що нараховувала близько 30 осіб. У цілому загальна кількість народолюбців – активних учасників українського демократичного руху перших пореформених десятиліть одночасно не перевищувала кількох сотень.

Українські народолюбці представляли в громадах найкращі наукові, літературні та мистецькі сили. Так, у київській «Старій громаді» брали участь історики В. Б. Антонович і М. П. Драгоманов, філологи П. І. Житецький і
К. П. Михальчук, етнографи й фольклористи Ф. К. Вовк, І. Я. Рудченко, О. О. Русов і П. П. Чубинський, правознавець О. Ф. Кістяківський, економіст Т. Р. Рильський, письменники І. С. Нечуй-Левицький, О. Я. Кониський, М. П. Старицький, композитор М. В. Лисенко та ін. В одеській українській громаді діяли педагоги Л. А. Смоленський, 0. 0. Андрієвський, М. І. Климович, М. В. Ковалевський, поет, перекладач, композитор П. І. Ніщинський, нотар, бібліограф та етнограф М. Ф. Комаров, етнограф та статистик Є. І. Борисов, історик літератури, мово- та сходознавець Д. М. Овсянико-Куликовський та ін.

У різний час відомі діячі входили до інших українських громад: полтавської – педагоги О. Я. Кониський, Д. П. Пильчиков, О. І. Стронін та ін.; харківської – педагоги В. С. Гнилосиров і Д. П. Пильчиков, етнограф П. С. Єфименко, письменник і перекладач М. Лободовський, поет і драматург В.С. Мова, філолог О. О. Потебня, правник А. Л. Шиманов та ін., чернігівської – письменник Л. І. Глібов, фольклорист
О. В. Маркович, лікар і етнограф С. Д. Ніс та ін., єлисаветградської – лікар О. І. Михалевич, письменник і драматург І. К. Карпенко-Карий, почасти театральні діячі М. Л. Кропивницький, М. К. Садовський та ін.

На Катеринославщині, за умов організаційної слабкості та нетривалого функціонування катеринославської громади, українські народолюбці, підтримуючи зв’язки з іншими громадівськими осередками, діяли здебільшого окремо, як, наприклад, на Катеринославщині, збирач фольклорно-етнографічних матеріалів Г.А. Залюбовський, поет, дослідник фольклору та етнографії І. І. Манжура, педагог, збирач фольклорно-етнографічних, історико-статистичних, археологічних та архівних першоджерел Я. П. Новицький, педагог, письменник, літературознавець
Б. Д. Грінченко та ін.

У 1870-х рр. світогляд діячів українських громад надавав усе більшого значення соціальному питанню, розглядаючи його крізь призму демократичної та ліберальної ідей. Гуманістичні соціальні прагнення у світогляді українського народолюбства природно приводили частину його носіїв до усвідомлення утопічно-соціалістичних концепцій, в яких ідеали соціальної свободи і рівності перепліталися.

У 1870-х рр. соціалістичні ідеї здобували все більше місця у світоглядних цінностях різних течій українських народолюбців. Більш рішучими прихильниками поширення ідеалів соціалізму були діячі радикально-демократичної течії (М. П. Драгоманов, С. А. Подолинський). Водночас симпатії до соціалістичного ідеалу виказували й відомі представники ліберально-демократичної течії, хоча вважали його справою віддаленого майбутнього (В.Б. Антонович, О. Ф. Кістяківський).

Типовим проявом радикально-демократичної тенденції в українському народолюбстві стала «Парова машина» С. А. Подолинського – перша українська нелегальна брошура соціально-революційного змісту (1875). У ній відбилися утопічно-соціалістичні й радикально-демократичні погляди тієї частини народолюбного табору, яка мріяла про соціалістичне суспільство, засноване на «безначальстві» вільних громад селян та робітників, колективній власності на землю, фабрики та заводи, високій освіченості громадян. Ці діячі вважали, що «слушний час» недалеко і сподівалися здійснити перехід до соціалізму не завдяки реформам, а революційному насильству, народним бунтам.

За умов поширення соціалістичних ідей, посилення репресій царату у світоглядних цінностях українського народолюбства значне місце відводиться не тільки соціально-економічним, а й політичним аспектам життя суспільства. Від початку 1870-х рр. особливе місце в політичних ідеях українського народолюбства посідало питання про майбутній державний лад. У цьому контексті безперечно прогресивне значення мав принцип державного федералізму, що набув антиімперської спрямованості. Його ідейним прихильником став М. П. Драгоманов, який вже наприкінці 1872 р. так визначив своє кредо: «[ ... ] Реалізм по методу, гуманізм по ідеалах і федералізм по політиці». Симптоматична й декларація київських громадівців 1873 р., яка вважалася «програмою мінімум» або «основою програми» і висувала три провідні ідеї: «федералізм», «демократизм», «раціоналізм».

Принцип політичного федералізму поділяли ідейні лідери найбільших українських громад – київської та одеської. В. Б. Антонович вважав бажаним ідеалом життя «вільну федерацію народів», а Л. А. Смоленський висловлювався за федеративний республіканізм, виступав за «інтернаціональну федерацію народів» у майбутньому. С. А. Подолинський називав «найближчим ідеалом» своїх однодумців «якомога розчленованішу федерацію з можливо більшим общинним самоврядуванням».

Наприкінці 1870-х рр. в українському народолюбстві відбувався подальший розвиток політичного ідейного напряму, що привело до посилення радикально-демократичної тенденції. Виявом цього стали спроби модернізації програмних настанов, в яких стали тісніше поєднуватись соціально-економічні й політичні завдання.

На рубежі 1870–1880-х рр. відомі українські діячі М. П. Драгоманов, С. А. Подолинський та М. І. Павлик висловили принципові міркування стосовно теоретичних підвалин українського «громадівського соціалізму», складниками якого стали ідеї широких економічних перетворень в інтересах селянства і робітництва, соціальної та національної рівності на основі вільної автономії осіб, спілок і громад, народів, а також вільного товариства (федерації) громад і народів.

Втілювати у життя ідеї «громадівського соціалізму» передбачалося різноманітними тактичними засобами. У «Передньому слові» до «Громади» (1878) М. П. Драгоманов пропонував здобувати нові «громадські порядки» «усіма способами, мирними й вояцьким». Програма «Громади» (1880) М. П. Драгоманова, М. І. Павлика і С. А. Подолинського також не виключала можливості того, що «простому народу на Україні не обійтись без збройного бою й повстання (революції)». Радикально-демократичні ідеї українського народолюбства знаходили підтримку серед молодого покоління громадівців.

Подальший розвиток цієї тенденції простежується у 1880-х рр., коли виникають проекти політичних програм українського товариства «Вільна Спілка – Вольньrй Союз», «української соціально-революційної партії», «партії українських соціалістів» тощо. Проект «Програми діяльності і організації української соціально-революційної партії на федеративних началах», вилучений у І. М. Присецького 1883 р., декларував прихильність до еволюційно-органічного розвитку, хоча і революційний шлях до цієї мети вважався цілком реальним. На ближчу перспективу ставилися такі завдання: у політичному житті – правовий порядок, в економічному – перетворення як у дусі колективізму, так і індивідуалізму, у соціальному та культурницькому – майнова, станова, освітня рівність громадян, самобутність, висока моральність та освіченість народу, розвиток солідарності, засад братерства, поширення ідей соціалізму.

У «Спробі української політико-соціальної програми» М. П. Драгоманова 1884 р., зокрема у «Проекті заснування статуту українського товариства «Вільна Спілка» – «Вольньrй Союз», ставилися завдання «політичного, економічного і культурного визволення і розвитку українського народу» та «іноплеменних колоній», що мешкають поміж нього. При цьому найважливішим завданням визнавалася «політична свобода».

«Програма дій українських соціалістів», яка поширювалася в українських гуртках Чернігова 1880-х рр., теж визнавала поступовість історичного процесу, хоча «радикальні і всебічні зміни в народному житті» вважалися можливими і необхідними. У документі проголошувалися такі керівні ідеали: в економічному житті – соціалізм, у соціальному – загальна рівність, у політиці – анархія, автономія, федералізм, а в національній та культурній сфері – повна свобода націй та культури.

Розвиток соціально-політичної течії з досить виразним радикально-демократичним спрямуванням засвідчує, що частина прихильників українського народолюбства віддавала пріоритет гуманістичним, загальнолюдським цінностям, прагнула орієнтуватися на західноєвропейські демократичні традиції, хоча при цьому зовсім не заперечувала національну своєрідність українства. Безперечним ідейним лідером цього напрямку був М. П. Драгоманов. Наступниками цього діяча стали «тарасівці», які усвідомлювали необхідність поєднання «ідеї відродження України» з процесом «всесвітнього поступу». На початку ХХ ст. ідеї українського народолюбства відбилися в програмах українських політичних партій.

У період другого «ходіння в народ» 1870-х рр. українські народолюбці орієнтувались на «осілу» діяльність. Спроби «ходіння в народ» у наступний період також засвідчили прихильність народолюбців до його «осілих» форм. Зближуючись з народом, українські діячі працювали на селі учителями, лікарями, економістами-господарниками, статистиками тощо. Різноманітні форми «осілого» спілкування з селянами мали на меті передовсім поширення освіти серед широких народних мас.

На практичне розв’язання ідей українських народолюбців спрямовувалися засідання українських громад, участь народолюбців у діяльності Південно-Західного відділу Російського географічного товариства 1873–1876рр., а також у таких заходах, як одноденний перепис у Києві 2 березня 1874 р., ІІІ Археологічний з’їзд 2–16 серпня того ж року.

Буржуазні реформи 1860–1870-х рр. не змінили імперської сутності російського монархічного режиму, який був традиційним і жорстоким ворогом національно-визвольного руху. Перманентні звинувачення українських діячів у «сепаратизмі», що супроводжувалися поліцейськими репресіями, безперечно, заважали виробленню загальної політичної програми національного руху того періоду. Це стало однією з суттєвих причин переходу частини української молоді на позиції російського соціально-революційного народництва, зумовило млявість та ідейну слабкість руху демократичного українства. По-друге, поміркованість державницько-політичних позицій в ідеології народолюбства пояснюється народолюбними ілюзіями, певною ідеалізацією селянства.

Посилення антиукраїнської політики російського царату, розчарування певної частини української народолюбної молоді в суто легальному культурництві за умов зміцнення консервативно-охоронної тенденції державного курсу, зростання популярності радикальних і соціалістичних ідей, виїзд українського політичного діяча
М. П. Драгоманова в еміграцію і організація ним за кордоном української вільної преси, зв’язки із західноукраїнським та загальноросійським суспільними рухами – все це сприяло ідейній та організаційній кристалізації політичної течії в українському національному русі вже в 1870-х рр.

Організаційно українські політики оформилися в межах «Молодої громади», яка постала на початку 1870-х рр. і об’єднала понад 50 осіб. Типовими репрезентантами цього народолюбного осередку були Ф.О. Винниченко, М. І. Драгневич, Р. О. Житецький, К. Г. Юр’єв та ін. Ідейному оформленню політичної течії серед українських народолюбців сприяли представники лівого, радикально-демократичного крила київської «Старої громади», зокрема М. П. Драгоманов, С. А. Подолинський,
Ф. К. Вовк, О. О. Русов та ін. Вони часто діяли спільно з молодогромадівцями, а деякі одночасно брали участь в обох громадах. Діячі такого типу мали контакти й співпрацювали з російськими радикалами. Спільна діяльність характерна і для «старої» та «молодої» одеської громад. Одеські громадівці Л. А. Смоленський, Є. І . Борисов, М. В. Ковалевський, В. Г. Мальований, Я. М . Шульгін також підтримували контакти, а іноді і спільно діяли з російськими народниками. Співпраця українських народолюбців і російських соціал-революційних народників тривала і в 1880-х рр.

Українські народолюбці Києва взаємодіяли з прихильниками російського ліберального народництва, зокрема з О. Ф. Ліндфорсом, І. І. Петрункевичем та іншими, які не тільки переймалися земсько-конституційними ідеями, а були схильні до контактів як з російськими радикалами, так і українськими поступовцями. Спробою знайти спільний шлях для осягнення конституційної реформи став київський з’їзд представників «лібералів», «українофілів» та «революціонерів» наприкінці 1878 р., але порозуміння не було досягнуто.

За умов посилення русифікаторської політики царату частина українських народолюбців часами переходила з національно-демократичних на формально націоналістичні позиції. Черговий великодержавно-шовіністичний наступ російського царату доби урядової реакції 1880-х рр. сприяв посиленню національної тенденції в українському русі. Це викликало критику «правих», більш консервативних діячів з боку «лівих» учасників громад. Проте впродовж тривалого часу «культурники» і «політики» в українському русі надавали одні одним моральну й матеріальну допомогу. Лише у 1880-х рр. ідейні розходження між цими течіями поглибилися, яскравим виявом чого став розрив «Старої Громади» з М. П. Драгомановим 1886 р.

У 1880-х–1890-х рр. найбільш помітними центрами культурницько-просвітницької та наукової діяльності українських народолюбців були київська, одеська та чернігівська громади. Важливим об’єднавчим центром українських народолюбних сил став журнал «Киевская старина» (1882-1906), що видавався київською громадою. Водночас серед українських народолюбців 1880-х рр. були й ті, хто пранув поєднувати націонал-культурницьку працю з політичною діяльністю (київський гурток О. О. Доброграєвої (1885–1887). Незабаром цей гурток приєднався до іншого українського гуртка – «молодих політиків», який діяв у Києві з 1885–1886 рр.

«Киевский телеграф», «Труд», «Киевская старина» та ін.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Національно-культурне піднесення західних українців доби революції 1848 – 1849 рр.	\|	Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях 1860 – 1880-х рр., його своєрідність

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.