Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Доба бароко та її особливості в Україні

План

1.Стиль бароко у європейському мистецтві.

2.Феномен козацького бароко в архітектурі та образотворчому мистецтві.

3.Розвиток освіти та наукових знань в Україні др. пол. ХVII – поч. ХVIIІ ст. Діяльність Києво-Могилянської Академії.

4.Особливості літературної діяльності в українській культурі др. пол. ХVII – поч. ХVIIІ ст.

5.Музична культура і театральне мистецтво культури українського бароко.

Рекомендована література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. К, 1991.
Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – 130 c.
Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

4. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2010. – 271 с.
Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор,2010. – 264 с.

Додаткова

1. Апанович О. Культура козацтва. Деякі аспекти розвитку культури Запорізької Січі //Укр.культура. 1991. № І.

2. Білецький П. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. К., 1981.

3. Грушевський М.С. Культурно-національний рух на Україні в XVI -ХVII віці. Київ; Львів. 1916.

4. Жолтовський П. Художнє життя на Україні в XVI - XVIII ст. К., 1983.

5. Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в XVI - XVIII ст. Львів, 1971.

6. Макаров А. Світло українського бароко. К., 1994.

7. "Наливайко Д. Козацька християнська республіка. К., 1992.

8. Овсійчук В.А. Майстри українського бароко. К., 1991.

9. Українське бароко та європейський контекст. Архітектура, образотворче мистецтво, театр і музика. К., 1991.

10. Хижняк З. І. Киево-Могилянська академія. К., 1988.

XVII ст. відкрило нову еру в світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації — феодальну та буржуазну, це нова структура суспільства, із новими політичними реаліями, новою економікою, новим розумінням світу й людини, новими естетичними смаками. При цьому в кожній країні ці загальні особливості епохи набувають своєрідного характеру.

XVII ст. — це століття науки, багатьох видатних учених, натуралістів, філософів, просвітителів, педагогів, (И. Кеплера, У.Гарвея, Г.Галілея, І.Ньютона) час видатних наукових відкриттів у різних галузях науки, формування академій наук.

Під впливом наукової революції та промислового розвитку відбулася активна зміна способу мислення та світобачення особистості. Науково-філософська та суспільна думка еволюціонували від схоластики, натурфілософії, теологізму до раціоналізму, емпіризму, наукового експерименту та індукції.

Слово "бароко" (італ. barocco — дивний, примхливий) покликане означати властиву цьому художньому стилю вишуканість форм, надмірний декоративізм, афектацію. Поняття "бароко" склалося відносно пізно: в науковий ужиток його ввів Я. Буркгардт у XIX ст. для означення своєрідності західноєвропейської культури XVII ст., що формувалася на ґрунті ідей католицької контрреформації. На розвиток естетики бароко і його художньої практики вплинула філософія Спінози та Декарта, які дотримувались позицій дуалізму в сфері пізнання. Скажімо, наголошуючи на цінності раціонального методу для пізнання явищ, вони у поглядах на естетичне сповідують суб'єктивізм. Бароко розімкнуло в безконечність замкнений антропоцентричний простір Відродження, відкрило загадкові глибини як зовнішнього фізичного світу, так і внутрішнього, духовного, в осягненні яких ірраціоналізм та містичні осяяння поєднувалися з коґнітивними концептами й сцієнтичними проекціями.

Художній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі, Росії.

У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою. Головні функції мистецтва бароко: «docere, delectare, movere» («повчати – вражати – рухати»).

Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Архітектура бароко тяжіла до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни тощо. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер´єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь. Інтер´єри представлені анфіладами пишних покоїв. Архітектура бароко не терпить прямих ліній й чітко окреслених статичних площин. Барочні фасади подібні до хвилеподібної лінії, завдяки чому стираються чіткі обриси будівлі, вона немовби розчиняється у просторі. Високі й величні бані барочних храмів прагнуть створити ілюзію безодні зоряного неба. Спостерігаються надзвичайна пишність і величність, мальовничість фасаду, інтер´єр церкви, як місце театралізованого обряду католицької служби, становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (згодом додається органна музика). Скульптура тісно пов´язана з архітектурою.

У європейському живопису доби бароко значного розвитку досягають побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Нові образи вимагали нових способів зображення реальних об´єктів через мову і організацію живописного твору. На матеріалі жанрів реальної дійсності розвивається позаміфологічна концепція картин світу.

У зазначений період на передній план суспільного життя України виходить козацтво. Саме козацтву судилося взяти на себе місію оборони віри і прав, культури українського народу. З козацького середовища вийшла нова провідна суспільна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе здобуття і утвердження власної державності, розвиток освіти, зведення і реставрацію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. Тому існує назва «козацьке бароко». Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687—1709 pp.), Івана Скоропадського (1709—1722 pp.) і Кирила Розумовського (1750—1764 pp.) перебувала на рівні найосвіченіших країн Європи. Культура Правобережжя та західноукраїнських земель, незважаючи на деяку відірваність від автентичних зразків культури Гетьманської держави, теж намагалася зберегти власну ідентичність, протистояти політиці національно-культурної асиміляції.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами (Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври (зодчий Стефан Ковнір).

Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями Івана Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII столітті, у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів (Йоган Шедель – дзвіниця Києво-печерської Лаври; Бартоломео Растреллі збудував Андріївську церкву, Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським).

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т. зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII століття ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні у XVIII ст. пов´язаний з діяльністю майстрів І.Равича,С.Шалматова. Й.Пінзеля, Б.Меретина.

Образотворче мистецтво

Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI століття, поступово витісняється новими віяннями. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському й Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв (Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко).

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. На західних землях поширеним був сарматський портрет, за яким закріпилася назва «потворний» через надмірну реалістичність і деталізованість зображення.

Серед живописців почесне місце належить іконописцям І. Рутковичу, Й. Кондзелевичу, художникам І. Бродлаковичу, М.Петрахновичу.

Художники майстерно оздоблювали книги. Сторінки прикрашали цікавими й оригінальними мініатюрами та гравюрами. Цілі майстерні по гравіруванню існували при київській, чернігівській та львівській друкарнях. Діяли і малярські школи. У Києві їх було дві - у Лаврі й Академії. Видатними живописцями, послідовниками київської малярської школи стали Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, які, у силу умов, жили і працювали в основному поза Україною, у Росії. Левицький і Боровиковський розмалювали чудову Андріївську церкву в Києві, споруджену за проектом італійського архітектора Бартоломео Растреллі у стилі бароко. Їм же належать парадні портрети російських аристократів, царів і цариць, української знаті.

Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в першу чергу серія козацьких образів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ століття

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам´янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали «грецькими». Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними.

За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби. Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р.

Учні шкіл та слухачі колегії, або «бурсаки», під час вакацій розходилися по селах України і були тією живою ланкою, яка пов´язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп, співали колядки — виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату кобзарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький. Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук.

Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови.

У 1700 р. колегіум з´явився у Чернігові, в 1726 р. — у Харкові, у 1738 р. — у Переяславі. Таким чином, у XVII — першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Був високий відсоток письменних людей. Позитивною рисою була доступність, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом із закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.

Вагомими були успіхи у сфері гуманітарних наук. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя.Ідеї Просвітництва розвиває філософ Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних працях «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж. Локка і ПІ. Монтеск´є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше, що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з´являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно до європейських просвітників, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний труд», тобто улюблена праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важко доступне непотрібним, а потрібне легкодоступним — стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

Суспільно-політичні події середини — другої половини XVII ст. обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією він розглядається у комплексі всього давнього українського письменства XI—XVIII ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.

Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнослов´янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.

Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 pp., висвітлено з позицій представника старшинської верхівки. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Водночас він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян із людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами та міщанами. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислів'ями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально.

Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України.

Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка. На його думку, історичні знання мають не лише наукове, а й практичне значення. У літописі «Дєйствія презєльной брані» також обстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.

Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.

Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно-слов´янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII—XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія.

У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.

Українське бароко не знає всієї різноманітності жанрів барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, не було великого роману і великого епосу. Поширені жанри: 1) лірика, 2) епос, 3) повість, 4) драма, 5) проповідь, 6) хроніка, 7) трактат.

Світська поезія представлена такими жанрами, як: панегірики, балади, епіграми, емблематичні, гербові, акро-вірші, вірші-раки Переважна частина літературних творів другої половини XVII—XVIII ст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім´я. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Граб´янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.

З середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619), М. Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привізним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.

У середині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною.

У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала.

Друга половина XVII—XVIII ст. — один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVIII ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу. Музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита 1738 р. музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVIII ст. — і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. У цей час виникли нові світські жанри — пісня-романс, опера, інструментальна музика. Особливість цього історичного періоду полягала в тому, що деякі українські композитори творили поза межами України — в Росії та Італії.

Музика відігравала значну роль у козацькому побуті. Розмаїта музика звучала у гетьманській резиденції та старшинських маєтках під час різних урочистостей, на прийомах, балах. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи Вважають, що оркестр був у гетьмана І. Мазепи, у представників козацької старшини — А. Полуботка, Я. Марковича.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні сформувався жанр партесного концерту (від pars — частина, участь, партія) – багатоголосого хорового твору, який за своїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступався українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси: об´ємне відчуття простору (колористичне зіставлення великої і малої кількості голосів).

З розвитком партесного співу почали з´являтися й теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М. Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

У хоровому концерті другої половини XVIII ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор А.Рачинський, М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель

Театр досягнув за часів бароко великого розвитку. Бароко з його любов’ю до всього мальовничого та декоративного, до пафосу та напруження, кохалося в розкішних театральних виставах та декламації акторів, хоч би п’єси і були не дуже високої якості.

Драма та початки комедії належать до найтиповіших жанрів української барокової літератури. В цій галузі автори працювали за чужими зразками, але працювали самостійно. Українська драма знала кілька основних типів. Розглянемо її за цими типами.

Містерія - драма, що описує таїнства різдва чи воскресіння.

Міракль – драма, яка оповідає про чудесні події (наприклад, драми про патріарха Йосипа, про св. Олексія, про св. Катерину, про «Успіння Богородиці» св. Дмитра Туптала).

Мораліте – алегоричні п’єси морально-дидактичного характеру («Ужасная ізміна», «Спір душі з тілом» Некрашевича).

Не бракувало в українській літературі й цілком світських драм: це драми історичні. Три з них — з української історії, одна — з римської, одна — з сербської. Під назвою «Фотій» Г. Щербацький 1749 р. обробив тему боротьби православних з католиками (українці та поляки). М. Козачинський у «Благоутробіі Марка Аврелія» сполучив історичну драму з панегіриком цариці Єлисаветі. Він саме за часу перебування в Сербії 1733 р. написав драму про «Уроша п’ятого», останнього сербського царя; це драма типу хроніки, що подає важливі моменти сербської історії з 12 — 18 ст. (відома лише в пізнішій сербській переробці). Найцікавіші найстаріші драми з української історії: «Володимир» Феофана Прокоповича та «Милость Божія» невідомого автора. «Володимир» — драма про Володимира Великого, з яким, як його — політичного, очевидно — нащадка та спадкоємця, Прокопович порівнює гетьмана Мазепу.

Комедія з’являється на Україні спочатку в рамках барокових драм. Поруч з піднесеними мотивами зустрічаємо в них окремі місця «легкого» або гумористичного характеру. Суто «комедійний» характер мають «інтермедії», невеликі сценки, що їх грали поміж актами драми ((«Продав кота в мішку» та «Найліпший сон» Я. Ґаватовича). До окремих принад інтерлюдій належала велемовність: в них з’являються українці, білоруси, поляки, цигани і т. д. Може, найцікавіші інтермедії з різдвяної та великодньої драми М. Довгалевського. Вони не лише анекдоти, а, як це буває в комедії, спрямовані проти певних явищ чи осіб: проти астрологів, проти поляків, яким автор закидає політичну зарозумілість та соціальний гніт, москалів, «пиворізів»; автор висміює і селян. Ситуації для комедії класичні: помилки, непорозуміння, крадіж, обдурення, сварки та бійки тощо. Мова їх близька до народної, почасти навіть вульґарна. Маємо інтермедії і в драмі Кониського. Усамостійнюється елемент інтермедій у різних гумористичних діалогах (як от «плач» ченців-п’яниць), які, одначе, не призначалися для театральних вистав, а лише для читання.

Так само різноманітна була й сценічна постановка драм. Це питання вже виходить поза межі літератури. Але неможливо оцінити барокові драми, не взявши до уваги всієї складної її вистави. Сцена складається з трьох поверхів: пекла, землі та неба, Хоча дія й відбувалася здебільшого на землі, але були сцени, що переводили дію до пекла (там мучився Ірод або «пиролюбець») або до неба (там тішився «убогий Лазар», там з’являлися ангели). Цей поділ давав можливість Іродові «впадати в пропасть» або ангелам чи іншим дійовим особам «возноситися на небо». Сценічні ефекти були численні: «небо, молнії, гром, град, дає», або «громи б’ють» — читаємо в ремарках. Крім співів, маємо навіть танці — при дворі Ірода, або такі ефекти, як Циклопи, що із співом кують на сцені (мабуть, «під землею», в нижньому поверсі), або «злоба», що «приходить на лютім Змії». Часті були процесії, — напр., ангелів, що несли знаряддя мук Христових або герби. Бували й німі сцени: як от — «зримоє» лише «убиєниє отрочат» у Вифлеємі тощо.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Тема 8. Культура України другої половини ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.