Основні аспекти теми

Школи, течії, напрямки української поезії революційного періоду. Художнє багатство української поезії цієї доби. Зростання і формування визначних художніх індивідуальностей, представників різних стильових течій. Глибокий синтетизм художнього мислення П.Тичини. Інтимно-щира сповідальність, глибинний ліризм В.Сосюри. Гармонійно “класична” врівноваженість М.Рильського. Митць “напруженої думки”, філософічності - М.Бажан. На “романтичному фрегаті” входив у поезію Ю.Яновський. Публіцистично загострена поезія В.Поліщука. Прихід у поезію кінця 20-х років талановитої молоді: Л.Первомайський, Т.Масенко, Я.Гримайло, М.Шеремет, П.Голота, О.Влизько, С.Крижанівський та ін.

Виразність стильової течії символізму. Естетична настанова символізму – подолання натуралізму, побутовізму, заглиблення в таємні першооснови буття, недоступні логічному осягненню, потяг до асоціативних значень слова, образів, символів, містифікації змісту. Вплив символізму на поетів того часу – Д.Загул, В.Бобринський, В.Чумак, Я.Савченко, В.Ярошенко, М.Семенко. Відмінність українського символізму від європейського й російського (у ньому менше містицизму, таємничості, більше відгуків на життя, “містики національної ідеї”). Неоромантична течія у поезії цього часу. Засвоєння українською поезією естетичних сторін інших модерністських течій – акмеїзму, імпресіонізму, футуризму, авангардизму.

Катастрофічний занепад поезії в другій половині 30-х років унаслідок адміністративно-репресивних погромів, націлених на викорінення загальнолюдських цінностей, цінностей національної культури, національної самосвідомості. Деформація талантів видатних майстрів П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, В.Сосюри.

Суперечлива, неоднозначна творча та життєва доля П.Тичини на різних етапах складної історії української літератури. «Сонячні кларнети» (1918) – підсумковий етап ідейно-естетичних пошуків української поезії початку ХХ ст. і водночас – естетична програма духовного відродження нації на міцній етичній основі. Поняття «кларнетизму» як визначення концентрації світотворчої енергії української душі, синтез тенденцій модернізму та національного ренесансу. Світлоритми Тичининської панмузичності – ключ до декодування метафоричної концепції «Сонячних кларнетів», її синестезійної основи. Непомильне чуття історизму в поемі «Золотий гомін». Синтез різних стильових тенденцій у першій збірці П.Тичини. Тривожне завбачення поетом трагедії національної революції («Скорбна мати»). Збірка «Замість сонетів і октав» (1920) – художній документ загальнонаціональної катастрофи 1917-1920 рр., актуалізація античної версифікації в українському віршуванні. Пошуки нових зображально-виражальних засобів у збірках «Плуг» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), «Вітер з України» (1924), поєднання традиційних форм (гекзаметр, сонет, тріолет) з авангардистськими та модерністськими (різностопова строфа, астрофічний вірш і т.п.). Мотиви національної революції («На майдані», «Як упав же він з коня...»). Змалювання страшних картин голоду в поезіях «Загупало в двері прикладом» – як моторошна прелюдія голодомору в Україні 1932 – 1933-го років. Глибоко трагедійне сприйняття письменником жовтневого перевороту і його наслідків у поезіях «Прийшли до мене в гості», «Хто ж це так із тебе насміяться смів?», «До кого говорить?».

Невдала спроба поєднати конструктивістскі принципи з комуністичними ідеями у збірці «Чернігів» (1931). Поема-симфонія «Сковорода» – свідчення поступового згасання енергії «кларнетизму» у творчості П.Тичини впродовж його життя, починаючи з 30-х років. Узалежнення поета від комуністичної ідеології, перехід на віршовану ілюстрацію більшовицьких кампаній, стилізація (самоповторення) власної поетики періоду «Сонячних кларнетів».

Трагічність постаті В.Сосюри («два Володьки» – «українець» і «комуніст»): концепція двоїстості української людини радянської доби. Перші поетичні книжки: «Пісні крові» (1918), «Поезії» (1921), стильові цитати з україно-російської романсової традиції, від символістів, імпресіоністів, неоромантиків. Стрімкий шлях поетичного зростання і величезної популярності: збірки «Червона зима» (1921), «Осінні зорі» (1924), «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацвітуть акації» (1928) та ін. Оновлення В.Сосюрою жанру інтимної лірики, синтетичного світосприйняття ліричного героя на загальному тлі естетичних втрат тотальної деіндивідуалізації та політизації поезії. Висока поетичність жіночого образу. Гіперболізація почуттів, музика ліричного слова і пісенність мови в поезіях «Так ніхто не кохав», «Ластівки на сонці», «Коли

потяг у даль загуркоче», «Марії». Національні мотиви в поезіях «І пішов я тоді до Петлюри», «Україна моя», «Сад». Кризовий період у житті поета на початку 30-х років, його відбиття у збірці «Серце» (1931). Остаточне утвердження В.Сосюри на позиціях особистісного ліризму попри продукування кон’юнктурних текстів у передвоєнних книжках «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).

Тема 2. Творчість поетів-неокласиків

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2	\|	Основні аспекти теми

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.