Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Вівторок, Анастасія

Із самого ранку почувалася незатишно, бо прокинулася із передчуттям неспокою. Мами ще не було чутно за дверима. Правда спить? Лежала під ковдрою і не могла позбутися думок про вимушену сьогоднішню необхідність. Так, для неї дуже важливо виконати татове прохання. У іншому випадку, ні про які відвідини храму не йшло б навіть мови. Занадто дорога для неї людина - рідний батько. Тому виконає все, що він вважає необхідним. Просто для того, щоб після сьогоднішнього поцілунку була можливість сміливо посміхнутися і промовити: «А я зробила все, про що ти казав…». Він неодмінно приторкнеться своїми устами її скронь, і притисне до себе. Вони були по-справжньому близькі між собою. На генетичному рівні, на рівні сприйняття життя. У цьому була більш схожа саме на тата… Знала, це не виключення, не винятковий випадок. Багато її приятельок – теперішніх чи минулих – відчували у своїх родинах щось подібне. Якусь особливу духовну єдність між доньками і їх татами. Так само розповідають щось схоже і про особливі стосунки між матір’ю та рідним сином, про їх надзвичайну внутрішню близькість. От, власне кажучи, її стосунки із батьком підпадали саме під ті виписані не одного разу психологами характеристики, що і сформували загальне правило. Але при всьому тому, не могла обманути і себе. Йтиме у церкву не із легким серцем. Це дуже особисте питання, надзвичайно інтимне, - її взаємини з Творцем. Складно розповісти все відверто. Навіть собі, і навіть у хвилину максимальної щирості. Кожна людина прагне психологічного захисту. А спілкування із Всевишнім… Це ж не лише молитви, не лише благання, це ще й відповідальність. Сповіді, зізнання, де інколи змовчиш, а інколи приховаєшся. Звідки це знала? Ну, мама ж розповідає багато чого із дорослого життя, окремі історії із різних його сфер. Просто… зараз образливо те, що зв'язок цей – односторонній. Не можна просто взяти і зателефонувати на небо, впевнитись, що на іншому кінці дроту саме той, хто тобі необхідний. І бути чесною перед ним і собою, але і напевне чути Його, знати, що саме Він мовить тобі і Він відповідальний за кожне слово. Складно було розкласти це по полицях у голові перед відвідинами храму, та й чи треба? Ні, раз вже так сталося, що вимушена туди йти, підійде до цього серйозно. Потягнулася під теплою ковдрою. Зараз би запашного духмяного чаю. Цікаво, невже мама справді спить? Звісно, любить маму так само сильно як тата. Бо не дарма ж співав хтось у пісні ще зовсім раннього дитинства: «Тато може все, що завгодно, от тільки мамою бути не може!» Хоча, може, і посперечалася б із автором. Її тато здатен майже на все!

…Мама уважно оглянула її, підправила пальцями дуги брів, а потім ще хусточку аби раптовий вітер не продув горло. Вони вийшли із квартири у загальний коридор і викликали ліфт. У дворі вже чекало таксі. Їхати було недовго, хвилин 10. Тільки-но сіла на заднє сидіння, із середини почав бити мандраж. Одна справа заглянути до церкви із приятельками на якесь поважне свято, коли всі один одному посміхаються, коли загальна атмосфера доброти і щирості, а зовсім інша – теперішня поїздка. В чому необхідність сьогоднішньої розмови? Чому татові раптом стало на думку влаштувати їй таке випробування? Довго мовчала, майже зціпивши уста… Перебиваючи їм можливість навіть поворушитися вказівним пальцем правиці. Не бачила нічого за вікном. Якась суєта, уламки від картинок чужого життя. Мати сиділа поряд із водієм і так само напружено мовчала. Раптом тиша стала надто тиснути. Прибрала від роту палець і промовила у задумі:

- А ти, раптом, не знаєш, що за таке дивне прохання у тата? З чого він вирішив, що це має відбутися… Хоча, звісно, знаєш, він точно мав тобі пояснити…

- Нічого не знаю, серденько, правда… Просто зателефонував учора ввечері, сказав, що сьогодні приїде, але попросив, щоб поки він повернеться, ми сходили до церкви. Це всі його слова, – і мама навіть не озирнулася до неї, а голос видався якимось дивним. Дивилася собі вперед на дорогу, ніби лиш вона та водій у автомобілі, забувши про доньку.

- Дивно, дуже дивно… - щось мама була трошки не схожою на себе. А чи це взагалі вона? Посміхнулася. Невже матінку викрали інопланетяни і тепер вона по дорозі в іншу галактику? Для експериментів на людською расою. На цей раз вже сумно посміхнулася, трохи навіть посваривши себе. Не можна прямо зараз втрачати контроль над собою. Не личить так.

Дурня у голові. Але все пояснюється лише надмірним хвилювання. Не знає, чого зараз чекати, як поводитися. Нічого не знає. Взагалі, у яку церкву вони їдуть? І що там має відбутися… От навіщо воно знадобилося татові? Це навіть не випробування, - звичайний глум. Не чекала від нього подібного. От і серце її все ніяк не могло заспокоїтись, прагло поділитися чимось надзвичайно важливим, а вона цим ранком не була здатна розшифрувати звично закодоване послання. Далі все було, ніби, в тумані. Та, власне, і сам туман, здається, був повсюди. Чи просто на очі потрапила хмарка відпрацьованого бензину із труби сусіднього автомобіля? Що ж, може й так. Знову подивилася у мамин бік, і черговий раз переконалася: матусі так само зле. Саме зле? Чи правильно так говорити, коли вони вже зовсім поряд із храмом... Просто угледіла своїм, трохи зляканим, поглядом хрести у височині. За хвилину таксі спинилося. Залишати його вперто не хотілося. Втім, і іншій пасажирці теж. Зрештою, розрахувалися з водієм, вийшли із авто і обережно, ніби вимушено, робили кожний наступний крок. Чомусь звернула увагу на невеличку доглянуту грядку перед воротами до церкви. Всіяна зеленою травою, вона виглядала якось дивно серед майже голих дерев. Все ж таки кінець жовтня. Але найдивнішим було не це. Вітер бавився власною силою на усю молодечу вдачу. І кожна травинка у соковитій рухливій ковдрі пнулася від того подиху від самої землі до повного свого зросту, а потім знову донизу. Чи не така ж травинка серед інших і вона? Надзвичайно влучним видалося їй це раптово народжене порівняння. І хоча від нього не стало спокійніше, прийняла цей виклик долі. Що ж, хай буде так, як вирішив тато. В нього є право не пояснювати прийняті рішення. Все рівно, йдеться про виняткові для всіх обставини. А коли так, то і вчинки мають бути винятковими. Сміливо дивитиметься в очі кожній наступній хвилині. Чи розділятиме такий настрій мама?

Тільки зараз побачила її спину майже біля входу у храм. Вона зупинилася на мить, нахилила голову, якось смиренно перехрестилася і несміливо зробила крок уперед. Не хотіла залишатися сама і підтюпцем враз опинилася біля матусі. За крок від неї. Тільки мама була уже в храмі, а вона - ще перед відчиненими дверима. Відчувала, що прямо зараз меншає у розмірах. Плечі не витримували тиші, яка панувала тут всюди, а ще якоїсь незвичної атмосфери урочистості, що темними блискавками крізь очі враз заполонила її всю із середини. І тиснула тепер на серце звідти. Як врятуватися собі і врятувати серце? Бачила лише один вихід – зробила крок вперед. Так і не змогла умовити себе перехреститись, але на диво ніхто не звернув на неї уваги. На цю мить страшенної боротьби, що тривала у ній, жоден із присутніх не зреагував. А їй здавалося, що лише опиниться на порозі, як всі суворо дивитимуться виключно на неї. Зробила крок у мамин бік і взялася за її лікоть. Хтось із них двох тремтів, але хто? Прихилилася палаючим обличчям до плеча і зрозуміла, що мама спокійна у цей момент. Вона, здається, навіть щось промовляла у ту хвилину. Змогла повернутися у свідомість і вслухатися у слова. Обіцяла ж собі бути сміливою. Триматися! Матуся купувала свічки. Сама теж робила так раніше із приятельками на свята. Що ж, то були зовсім інші враження… Мама протягнула свічки і в цей момент прямо перед її, все ще наляканими, очима посеред храму постав священик. Звичайний, у своїй щоденній рясі. Бачила таких і раніше. Погляди раптом зустрілися і була вражена, скільки спокою і рівноваги цілу мить питально вдивлялися в неї. Чому він так пильно розглядає? Що може знати про її серце? Скроні сполохом блискавки, здається, таки повернули їй сміливість, але натомість відібрали мову. Буває ж так… Чи не буває? Глянула у мамин бік, вона так само дивилася на молодого, майже свого ровесника, святого отця і вже промовляла:

- Добрий день, отче, чи не змогли б ви приділити нам хвилину часу?

- Слухаю вас.

- У нас одне питання, - вона так помітно хвилювалася, - це - моя донька, - і неочікувано сильно стиснула її руку, - у нас, тобто у неї, скоро операція. Серйозна операція. Втім… От… і ми хотіли б поговорити. З вами… - схоже, матуся почувалася зовсім не у своїй тарілці.

- Ви бажаєте поговорити зі мною разом, чи говоритиму з кимось із вас окремо? – так дивно було спостерігати за його неймовірною впевненістю, вона виразно світилася у кожному стриманому русі, звучала у кожнім слові…

- Я… я не знаю… А як правильно? – продовжувала помітно нервувати матуся.

Раптом відчула, що мусить сказати це прямо зараз. До чого мовчати? Цим точно нічого не вирішиш. А розмова із чоловіком у рясі… можливо, вона і дасть хоча б якісь відповіді. Принаймні, на питання, що бентежить душу найбільше. «Чому я? Як так сталося, що хвороба, від нічого робити, обрала саме мене?» Якщо не буде зрозумілого для неї пояснення, то і розмовляти, власне, ні про що… Що ж, вона буде вимушена розчаруватися у цьому батьковому проханні. Може, навіть, вперше за свій свідомий вік. Ось так, рішучість з’явилася відразу після сміливості і відтворила себе у блиску юних і спраглих до життя очей. Тепер би ще подолати сухість у горлі і вже готова до розмови. Чи не найважливішої у житті. Мати ж подивилася на неї, намагаючись вгадати в погляді бажання доньки. Здається, навіть чекала, поки її єдине і улюблене створіння дасть зрозуміти, що не збирається марнувати час на бесіду із представником професії, до якої ніколи не ставилася з повагою. Просто тому, що не було в доньки раніше необхідності мати з ними справу. І якими ж здивованими виглядали мамині очі, коли вона почула впевнений голос поруч:

- Я хочу поговорити із Вами наодинці, отче…

- Що ж, гаразд… Тоді я просив би маму, поки нас не буде, поставити свічки. А далі просто помолитися за здоров’я дівчинки. Потім зачекаєте нас у дворі на лавці, добре? А тебе я прошу пройти зі мною, - і він рукою запросив до виходу із храму.

Йшла за ним і відчувала, що стає цікаво. Встигла озирнутися в мамин бік і видалось, що вона продовжує заціпеніло стояти на місці від тієї самої миті, коли пролунали рішучі доньчині слова. В неї сильна мама. І зовсім скоро зрушить, запалить свічки і молитиметься, як і забажав цей русявий чоловік у дивному одязі. Сама ж чомусь посміхалася. Із чим можна порівняти відчуття, що заполонили її нині? Так відразу і не скажеш… Може, так само хвилювалася, заходячи в клас для складання державних іспитів? Щось схоже, але, все ж, здається не те. Перший політ на літаку? Вони з татом із Києва летіли у Лондон на концерт Мадонни. Ще навіть не дійшовши до салону, всю її спину покрили мільйон мурах і так там і гарцювали свої несамовиті рухи, поки лайнер не зафіксував у повітрі чітке горизонтальне становище. Увесь цей час батько посміхався, підбадьорював її і повсякчас пропонував льодяники, вони аж набридли. А коли «Боїнг» пішов на посадку, навіть не помітила цього. Чи, може, теперішнє самопочуття, мішане на цікавості і хвилюванні, можна спробувати співвіднести із враженнями, викликаним якимсь азартним тремтінням перед самим початком її першого дорослого досвіду? У нього були такі неймовірні руки. І просто вбивче привабливий погляд. О, ні… Цей спогад точно не до місця. Так… оце так новизна в житті. І знову цим неймовірним адреналіновим викидам вона завдячує тату. Він просто майстер робити життя цікавішим. Де ти, рідний? І тут вони зайшли в невеличку кімнату і священик промовив:

- Як тебе звати?

- Анастасія.

- До мене можеш звертатися отець Микола. Прошу тебе, сідай. Скажи мені все, що вважаєш необхідним. Зможеш?

- Думаю, що так. Тільки знаєте… є невеличка проблема. Я почуваюся трохи зухвалою. Це дуже зашкодить розмові?

- Як на мене, зовсім не зашкодить. Може, навіть допоможе бути тобі максимально відвертою зі мною, а ще здатною зрозуміти усе почуте. То ж… ти готова?

- Так, готова… Але не знаю, із чого розпочати. З чого, зазвичай, починають розмову ті, хто сидять у цьому притулку? Ваші гості… Про що вони питають?

- Тут не можна виокремити якесь одне зацікавлення, кожен питає про те, що особливо хвилює, що йому болить. Часто йдеться про спасіння, про те, що чекає людину після смерті. Ще питають про те, як Господь бачить людину або що його може здивувати у власному створінні.

- Цікаво. А Ви дозволите, аби не я розпочинала свою історію? Наприклад, Ви кількома словами повідайте, що ж більше всього дивує Всевишнього у звичайній людині.

- Знаєш, мені здається тобі справді буде цікаво це… Його дивує те, що людям надто швидке бридне дитинство, вони поспішають подорослішати, а потім всі, без виключення, мріють повернутися у дитинство… Дивує, що вони втрачають здоров’я, заробляючи гроші, а потім витрачають гроші, бо мають відновлювати здоров’я… Вони так багато думають про майбутнє, що забувають про сьогодення, а тому не живуть ні зараз, ні згодом… Дивує, що вони живуть так, ніби ніколи не помруть, а вмирають, наче ніколи і не жили.

- Ого-го, чекай… Чекайте, тобто… Я дуже уважно слухаю, але так багато всього відразу, і от не знаю, чи запам’ятаю хоча б найважливіше. А це важливо… у моїй ситуації. Дозволите іще одне запитання?

- Прошу, звісно.

- Якщо Він такий не задоволений нині… І якщо всі ми від нього залежимо, що людина мали б знати, аби бути кращою у Його очах? Чи не кращою… а… правильнішою, чи що…

- Не треба вважати, що Господь не задоволений. Він приймає кожного саме таким, який він є. Єдине, чого бажає Творець - хай людина знає, що неможливо когось заставити любити її; все, що вона може зробити, - це дозволити собі бути любимою, хай знає, що це неправильно – порівнювати себе з іншими. Хай вчиться прощати, прощаючи і сама буде прощена, хай пам’ятає, що образити когось, кого любиш можна всього лише за одну мить, але гоїти отримані рани можна довгі роки… хай пам’ятає, що заможний не той, у кого більше, а той, хто потребує меншого… хай знає, що є люди, які люблять її, просто, можливо, ще не навчилися виражати свої почуття, хай усвідомлює, що дві людини можуть дивитися на одне й те ж, але бачити це по різному, хай знає, що пробачити одне одного недостатньо, треба вибачити ще й себе…

- Слухайте, коли Ви промовили «Єдине, чого бажає Творець», я все ж сподівалася, що перелік не такий довгий…

- Вибач? не зрозумів, про що ти…

- Та ні, я, знаєте, про своє. А скажіть, от із того малого, з чим я знайома у цій мм… сфері, мене завжди бентежила фраза «Бог є любов». Про що це? Це значить щось конкретне?

- Це значить тільки одне. Бог любить тебе, як власне створіння.

- Ага, зрозуміло, так я собі все приблизно і уявляла. Слова, слова, самі слова…

- Поясни, не тримай у собі. Давай розпочнемо те, заради чого ти тут. Я бачу, наскільки тобі складно, але ж ти для чогось прийшла сюди.

- Звісно, не просто так.

І видихнула, а потім іще захопила повітря на вдиху. Чи тут бракувало свіжості? Чи просто така була нелегка для неї розмова… Одна справа обіцяти бути зухвалою, інша розмовляти на серйозні теми. Ще ніколи не йшлося раніше між її оточенням про спасіння, про відповідальність перед собою і необхідність вміти прощати. Так багато важливих речей вже прозвучали, а вони ще навіть не торкнулися проблеми, яку вирізнила собі як головну для цієї бесіди. А… він, здається, непоганий дядько, цей отець Микола, тільки що їй із того? Принаймні, коли звертатиметься у наступній молитві до Господа, бачитиме обличчя саме цього служителя. Як посередника. Ну, аби та молитва хоч трохи була схожа на нормальну розмову. Цікаво, чи доведеться ще хоч раз побачитися із русявим маминим однолітком? Як же повестися далі… У будь-якому випадку підстав аби зриватися на огульні звинувачення (що Творець прогледів її долю) не було. Та й не у її це стилі. А самоповага… таку ще ніхто не відміняв! Що ж, але від себе не втечеш. Зібрала докупи усі сили і промовила:

- Тоді я почну?

- Уважно слухаю. Давай від початку.

Нелегко було розпочати історію власного життя, іще важче продовжувати оповідь про себе. Перші свідомі враження від життя, самоусвідомлення у підлітковому віці, захоплення, питання про сенс життя, що не давали спокою у безсонні ночі. А потім – обережні кроки у суворий дорослий світ, безліч питань і несміливі власні відповіді. Від початку витримувала інтонацію і спокійний виклад, потім збивалася і верзла казна що, поверталася до головного, шукала поради у очах навпроти і знову залишалася собою. Ніби питалася про щось важливе, але він вперто мовчав, довіряючи їй продовжувати розплутувати клубок, початий цілу вічність тому, і от тепер підійшла до важливої межі. Підозрювала, йому все обридло, що він загубився між подіями, думками і жаданнями співрозмовниці, втім, вірила у нього, бо все ще не вистачало сил промовити вголос головне. Вся ця сповідь була підготовкою до одного-єдиного, що бентежило її від самого початку, коли якось вранці серце тихесенько промовило їй: «Мені зле…». Промовило, але продовжило жити. Та, врешті, відчула, що втомилася сама, і нарешті видавила із себе те, до чого так довго підводила:

- То скажіть мені, отче, чому я? Як так сталося, що хвороба від нічого робити обрала саме мене? Хіба не Господь Бог визначає долю кожного із нас – вас, мене? Чому саме я, отче?

- Ти ж готова мене слухати, як це робив я? Але ще треба й чути…

- Готова.

- Господь дбає про твою душу. Саме про неї. І те, що зараз ти опинилася тут, зі мною – свідчення того, що твоя душа на правильнім шляху. Просто… треба відкрити її для Бога. Молитвами. Якщо ти не відразу отримаєш те, про що просила Його, це може свідчити лише про одне: Він бажає тобі і готує тебе для чогось більшого, ніж те, про що ти благала.

- А хвороба, моє хворе серце… чому Ви мовчите про нього?

- Хвороба не може бути для тебе карою. Підозрювати Господа у тому, що він причетний до чогось лихого у твоєму організмі – це навіть більш хибно, ніж ставити цей докір власним батькам. Ти коли-небудь сварила їх за неспокій власного серця?

- Жодного разу.

- Так звідки ти береш підстави для звинувачень Господа?

- Але ж все у цьому світі від нього…

- Ти тлумачиш трохи неправильно. Нещастя, хвороба, кара – таке може трапитися з кожним. На жаль. Але Господь думає про тебе, бо любить тебе. Він бажає тобі щастя. Зараз і завжди. Ти маєш запам’ятати цю дуже важливу річ у житті: любити людину – значить бажати їй щастя.

«Любити людину – значить бажати їй щастя». Ніяк не могла заснути. Вже кілька разів стуляла очі у надії прокинутися наступним ранком зі свіжою головою. Це просто неймовірно, що відбулося у житті за минулий день. Стільки всього! Але сон все ще не йде. Вже і мама з татом на кухні давно припинили нічну розмову і пішли спати. Він приїхав зовсім пізно. Навіть не ввечері. Матуся вже стала хвилюватися. Тільки от їй не до хвилювання було, що вже пізно, а тата все ще немає. Надто багато речей вимагало хоча б якогось усвідомлення, сприйняття. Батько, зворушений і розчулений, довго дивився на неї, поцілував і жартома додав, що вона, ніби, трохи не в собі. Ні, звичайно, спочатку називав красунею, найгарнішою у світі; але все ж не стримався, побачивши її трохи не адекватний психологічний стан. Що ж, було від чого… Та, впевнена, він і так все знає. До того ж, як це було заведено у родині, ще поки тато нічого не питався, вона сама промовила, що мала: «Зробила все, про що ти казав». І побачила у його очах: він цінує кожне її зусилля. Тільки не могла до ладу зрозуміти, для кого було важливішим виконання того батькового прохання? Невже в черговий раз він виявився людиною, що бачить далеко вперед? Це ж просто неймовірно прорахувати! Небо було темним-темним. Без жодної зірки. Невже і для неї немає жодної надії? Чи… Ніяк не могла повірити. Чи знайомий тато з отцем Миколою? Не можна виключати такого, звісно. Просто вся ця мозаїка із подій останніх днів складається надто очевидно зараз. Глибоко вдихнула і повільно видихнула. Де, де віднайти рядки власної долі? І як навчитися їх читати. Аби зрозуміти, що вона надсилає за знаки кожним наступним епізодом у житті. «Любити людину – значить бажати їй щастя». Не про Максима ці слова? Боялася в собі такої думки і, водночас, знала, що не уникнути її. О, так! Бажає щастя Максу – неймовірної круговерті із щасливих подій! Лише… хотілося, аби це щастя було для них двох. Відчула, як сльоза обпекла обличчя, скотилася донизу і тут-таки витерла її рішучим рухом. Ні, вона сильна. І хай отець Микола нічого не пояснив про подальшу долю, це просто не в його можливості. Є щось багато більш потужне, котре визначає майбутнє і опікується ним. А ще… Він промовив, що якщо молитися, то отримаєш навіть більше того, про що благаєш. Ну от, прийшла до того, що раніше як могла заперечувала. І її молитва також – це прохання. Але ж кожен, навіть найсильніший, вимагає підтримки і розуміння. І… прощення та спасіння. Спасіння… Цікаво, це продовження колишньої думки про те, що теперішнє життя – це лише дорога у інше, де вона не буде хворою, де матиме не обмежене ніякими умовностями щастя? Може, саме про це неясно натякав священик? Про подорож у придумане нею недавно задзеркалля. Максе, любий, що ж робити із тобою… «Любити людину – значить бажати їй щастя». А коли він справді закоханий у ту дівчинку? Може, Олександра і є його щастя? Тоді правильним буде поступитися ним. Бо вона бажає щастя тому чорнявому диву, яке так раптом постало у її житті. Здається, наступних сліз не стримати, надто прагли вони пролитися, звільнивши її від себе. Ні, у цих думках не присутнє зовсім нічого від зверхності, від впевненості, що із рук випливає той, хто має належати виключно тобі. Просто… надто яскравим полум’ям з’явився він, і зігрів її думками про майбутнє, якого так боялася і так само жадала. І тепер поступитися цим усім? Складно… І так само складно не погодитися зі словами святого отця. Пригадала свою фразу у одній з останніх розмов із Мариною. Сказала, що нині вже не 15 років, а тому має бути відповідальною за кожен свій вчинок. Тим більше, який стосується інших людей. А Макс… надто дорогий її серцю, аби випробовувати на міцність його психіку. Та й ще до того, раптом іскра, що спалахнула поміж ним і Сашею, і є справжнє взаємне почуття? І хай тепер у власному серці зовсім не іскра, але ж Максим, цілком ймовірно, навіть не підозрює про її існування! Відмовитися від нього. Заради його щастя... Сльози були беззвучними, але пекучими. Котилися одна за одною із солоної і прозорої річки її душі. І лише ліжко могло б розділити з нею цю таємницю – про те, як тремтіли пальці, як здригалися груди. Ледь не вперше за останній час так щиро і беззастережно плакала. Виплакувала свою незрозумілу стриманість, уроджену гордість і трохи набуту пиху, прощалася із повсякчасним мовчанням і позбувалася відстороненої холодності. Поверталася до справжніх відчуттів, до того, із чим вже давно не боролася рідна матуся. Скільки ж стриманого тепла побачила сьогодні на дні маминих очей, коли відчинилися двері і у квартиру, після тривалої відсутності, повернувся батько. Вони така прекрасна пара! Чому, ну чому у неї немає нині братика чи сестрички? Кому діставатиметься вся їхня любов? Згодом… А вона б теж була гарною дружиною. А Макс був би гарним чоловіком. І у неї у самої була б така ж сама прекрасна родина, як і у її батьків. Тільки от… навряд чи такому бути. Справді дала волю сльозам. Треба тепер тихесенько пробиратись до ванної кімнати, аби хоч трохи порадувати тата завтра зранку. Не дарма ж він радів, що у нього вдома така чарівна принцеса! Так що?… вирішено! Її любов до Макса вимагає турбуватися про його особисте щастя. І якщо він бачить те щастя з Олександрою, що ж, прийме і цей варіант. Не лише прийме, але й бере на себе обов’язок усім, чим може, допомогти цим двом. Чекала, що як тільки визначиться, відразу відчує полегшення, навіть рухи стануть вільнішими, стане звичним дихання. Марні сподівання. Любов - кипляча отрута, коли ти вимушена відмовлятися від власного кохання на чиюсь користь. Вмовляй себе, пояснюй, дослухайся до порад – нічого не зміниться насправді. Любов нищить будь-який розрахунок, і завдає глибоких ран. Химерне і закляте відчуття, коли щось у тобі сильніше від тебе самої. І ти боїшся того…

Вмилася ледь помітним струмком із крану, а потім ще довго відновлювала красу, прискіпливо оглядаючи себе у дзеркалі. Це ж треба…«Любити людину – значить бажати їй щастя». Ні, сьогодні про це більше жодної думки. Зробила татові приємно, сама ж розважилася - надовго вперед. І не буде більше сьогодні думати, чи є попереду те, чи… Яка різниця, скільки можна? Єдине, про що треба не забути завтра зранку, - зателефонувати Шепель. Просто порозмовляти. Сподівалася, що своїми нічними мандрами до ванної не побудила батьків. На пальчиках підійшла до зачинених дверей, на мить прислухалася – тиша. Так у цей момент захотілося до них, - у своє далеке дитинство, де кожних вихідних вони з мамою довго відлежувалися у ліжку, а тато повертався із магазину чи ринку з продуктами, готував сніданок, а потім запрошував усіх до столу. Навіть не віриться, що так колись було. А сьогодні… Сьогодні просто радіє за батьків, за можливість для них побути разом. Цікаво, що ж далі? Ніхто нічого не сказав, чи приїхав разом із батьком хтось із лікарів. Гаразд, надто багато всього для одного дня. Підійшла до вікна, ледь розгледіла у чорному небі маленьку зірочку і подумки подарувала її Максиму. Нікому його не віддасть!

…Прокинулася від татового цілунку, але побачила лише його спину, що вже виходила із кімнати. А ще було незвично світло навкруги. Це відкриті штори чи просто на вулиці вже ясний день? Задумливо посміхалася і не знала, чи прокидатись зовсім, чи прилягти і ще трохи відпочити від сну під ковдрою? Як же класно, коли всі вдома, це просто неймовірні відчуття! Цікаво, а тато вже приготував сніданок? О, це справжнє життя, його хотілося відчувати кожну мить і поглинати всіма чуттєвими органами. А, може, так тепер буде завжди? Чекала поки пролунає татове: «Всім снідати!» Втім, - тиша. Ніхто не бажає порушити її сон? Дивно. Аж ось, коли трохи примружила очі, перед собою цілком ясно прочитала:«Любити людину – це значить бажати щастя». Чорт забирай, збиралася зателефонувати Шепель!

- Алло, Марино, ти?

- Привіт, Настуню… Є для тебе новини. Не знаю тільки, як тобі сказати...

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неділя, Андрій і Маргарита	\|	Вівторок, Максим і Анастасія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.