Неділя, Маргарита і Андрій

Повільно йшли вперед ледь освітленими коридорами з брудними стінами. На відстані один від одного. Обидва мовчали і, схоже, важко дихали. Вона, як це було завжди між ними, крокувала попереду. Він, тепер уже, зовсім байдуже плентався позаду. Коли залишалося зовсім небагато до виходу, призупинилася, дочекалася його і взяла за руку. Він, точно, не очікував, а тому не забрав руку, і не знав як реагувати.

- Андрію, ми, ніби, і поговорили з тобою вже зовсім до кінця, але… хочу тобі іще дещо сказати…

- Навіщо, Рито?

- Просто. Чому б і не подякувати тобі?

- Нічого собі! А що трапилося?

- Ні-чо-го… Нічого не трапилося. Такий настрій. Знаєш, радію, що із Олександрою все нормально. Це надто багато важить для мене. Там… зараз не надто приємна ситуація на роботі. Колектив специфічний, коли пам’ятаєш… Жінки, одне слово, але нині мені - все байдуже! А сьогоднішній день для мене просто вдалий. Дуже радію.

- Розумію тебе.

Йому хотілося багато чого сказати, втім, стримав себе. Було б у цьому надто багато жовчі, образи та гніву. Навіщо? Іще раз принизити себе? Досить. Поки Маргарита збиралася продовжити розмову, примусив себе заспокоїтись. Зрештою, нічого особливого зараз вона і не скаже. Все, що він вважав дійсно важливим для себе, визначальним, колишня дружина промовила годину тому. А вона не з тих, хто швидко змінюватиме власну позицію. Життя… Дивна штука, і відстань між протилежними почуттями, інколи точно проживаєш всього за кілька миттєвостей. Годину тому ладен був молитися аби почути від Маргарити цілком певну відповідь. Нині дивився на її руку, немов би трапилося непорозуміння…

Відчувала себе на диво затишно. Знала, що не дуже приємна хвилина настала для обох. Ще одна. У цій історії випадково поновлених стосунків. Та все ж, раділа спокою, який так неочікувано оселився у душі. І бажала поділитися цим станом з людиною поряд. Самі собою пронеслися у голові якісь спогади із їх спільного життя. Щасливої його ери. Прогулянки набережною, веселі будні в гуртожитку, подорож у Крим, коли він прийшов з роботи зовсім пізно і на поїзд довелося по-справжньому поспішати. Гарні і щемливі сторінки, але – минулого. А треба було думати про майбутнє. І йому, звісно, теж.

- Андрюшо… ти мене послухай не перебиваючи, гаразд?

- Спробую.

- Довго говорити не буду. Дякую тобі. Перш за все, за Олександру. А ще… поки ти кохав мене, - був гарним чоловіком. І мені було приємно з тобою.

- Послухай…

- Ти обіцяв не перебивати. Хоча, власне, встигла сказати, що збиралася.

- Не багато, якось.

- А навіщо більше? Втім, знаєш, мушу сказати тобі ще. Досить горювати за тим, що минулося, не варто його оплакувати! Спробуй завтра вранці подивитися у вікно чистими очима.

- Маячня! Ти не розумієш, що верзеш…

- Ти знову сердишся. Тому й кажу про завтра. Вибач, бажаю тобі тільки добра. А тепер… я мушу йти.

Відпустила його руку. Вже були на вулиці. Хмарилося, трохи дощило. Треба поспішати, інакше можна серйозно захворіти, а їй це зараз ні до чого. Ще й ввечері обіцяла принести Сашці теплу ковдру і відновленого Мишка. Підійнялася на носочки і востаннє глянула йому у очі. Хотіла навіть торкнутися цілунком неголеної щоки. Але в передостанню мить передумала. Надто сентиментальний, неправильно зрозуміє. І все ж, торкнулася чола рукою.

- Ну все, бувай, Андрію… Дякую за все.

- Ти теж не хворій.

Швидко розвернулася і майже побігла у бік трамвайної зупинки. Не оберталася. Небезпечно. Сама могла не витримати. А ще… раптом він побачить краплю дощу на її обличчі і вирішить щось по своєму? Це буде не чесно, бо то тільки дощ і нічого більше. Обхопила себе довгими руками аби хоч трохи зігрітися, тримати всю себе разом, сфокусуватися на цьому і не думати більше про нього. Втім… може, помилялася? Напевне тільки здалося, - між краплями дощу, який все посилювався, до уст докотилася і одна солона. Чорт забирай!

Продовжував стояти на місці. Коротке, за давньою армійською звичкою, волосся вже було вологим. Шлунок вимагав їжі, а очі захоплено вдивлялися у чарівне осіннє довкілля. Просто довершена краса! Ніщо не може її зіпсувати зараз! Хто так сказав: про що взагалі можна говорити, коли надворі листопад? А Рита… Вона в усьому була права. Від самого початку до останньої розмови. І він неспішно рушив у сторону парку. У те місце, де так випадково спалахнули його надії на нове життя. Хотів знову вдихнути те повітря? Скоріше, збирався обміркувати, як би правильно розпочати трохи по-іншому дивитися на світ. У майбутнє, де є родина, діти. Так, вона в усьому була права…

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неділя, Олександра і Максим	\|	неділя, Олександра, Максим

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.