М’АПОКРИФ

Років так через 46-47 після скандального возне- сіння біологічки в смт Бабине Лоно з’явився перший Мох. Правду кажучи, слово «перший» тут не дуже доречне, бо першим він був так само, як і третім, і тисяча триста сорок вось- мим, і останнім, але віддавна повелося звати його першим Мохом, то нехай уже буде так. Може, так склалося й тому, що саме за його по- яви смт Бабине Лоно (станція моторизованого торчу) перейменували в смт Бабинелон (сели- ще мегаполісного типу). Дурнуватих коннота- цій із біблійним Вавилоном вдалося уникнути завдяки Моху: саме він наполіг на цій не зовсім правильній з точки зору хронічного мовознав- ства транскрипції. Наполіг і переміг.

Ситуація в смт тоді була непростою чи, – якщо відвертіше, – зовсім паскудною. Звідусіль лу- нали крики про допомогу. Колись єдиний у спільному пориві звести зі світу біологічку со- ціум розколовся на дві частини – потопельни- ків і погорільців. Себто тих, хто перманентно тонув, і тих, хто перманентно горів. Була, прав- да, і третя категорія – повисільників – тих, хто перманентно висів. Однак, по-перше, їх було мало, а, по-друге, частина з них не просто ви- сіла, а відвисала, тож можна спокійно вважати їх маргінальною групою аутсайдерів.

Але тема з потопельниками й погорільцями ускладнювалася тим, що і перші, і другі вола- ючи про допомогу, формулювали колектив- ний месидж такого, приблизно, змісту: «Тону! Рятуйте! Але не витягайте з води, бо всохну». Або: «Згораю! Help! Тільки не витягайте з вог- ню, бо змерзну».

Перший, він же третій, він же останній Мох, дар- ма, що сирота, себто безпорочно (без порева) зачатий, був уже неодноразово просвітлений

128

і не лише знав, але й на власні очі бачив, що

в світі як творінні Божому зла немає і бути не може, що зло люди придумали і почали впарю- вати собі самі.

(Зло – це bad trip вуграстого тінейджера, який думає, що відловить кайф, нажершись якоїсь дурі. На хріна тобі, питається, курити-коло- тися-ковтати, коли довкола і без того кайф. Але вуграстий придурок чув, що якщо шир- нутися, то можна ще крутіший прихід відло- вити і заторчати тіпа вопше. І валить у чисті від природи вени й світлий від природи ро- зум дурний сон. А дурний сон, як відомо, по- роджує чудовиськ. Ну, добре – це не Мохові, це мої слова, і метафора моя, просвітниць- ка й інтелігентна). А першоостанній Мох свою тєлєгу сформулював по-іншому – прості- ше й універсальніше.

Уявіть картину: зліва в невеличкому океані буль- кають потопельники, справа – горять синім полум’ям погорільці. Десь там, за фортечним муром смт відвисають на осиці маргінали. А посередині на армійській табуретці з про- різом, підклавши під зад розшиту лебедями

подушку-думку і пакет з травою, сидить Мох, продюсер радості і прухи.

(ну, і зверху, сховавши погляд за хмарами, небес- ний я, але зараз не про це)

Мох довго порпається в численних кишенях своїх волонтерських штанів, витягає і розкла- дає на газеті різні нички, ніштячки і п’яточки, туристичну мапу Амстердама з позначеними cafe-shop’aми, пачку візитівок if-ro, гуцуль- сько-ненецьку дримбу, люльку з дерева аяхуас- ку, ксерокопію гайдуківських народних казок, фотку прохаськового пса, ну, коротше – все, що належиться продюсеру. Потім, як і личить безпорочному шлангісту, тужливо розгляда- ється в пошуках когось, хто скрутив би йому джойнт, приніс пива, чи принаймні почитав би вголос байку про растаманську мишку Че. Звісно, халяви в Бабиному Лоні не дочекаєш- ся. Яка там халява, коли одні тонуть, інші го- рять, а існування третіх взагалі під сумнівом. Тому Мох забиває на всіх, забиває косяк само- стійно, бурмочучи при цьому щось про човен,

130

який попливе так, як на ньому напишеш, і що

Бабине Лоно – назва для гінекологічного кабі- нету, а не для порядного світу. Далі він робить кілька по-продюсерськи професійних тяг, ра- зом із подушкою-думкою злазить з табуретки, влягається на тра-а-ві, і каже, пахкаючи в мої небесні очі димом просвітлення:

«Та бля, та ніхуя ніякого зла на світі вопше нема, всьо в наших головах, і то всьо тупе гоніво, шо адама з євою змій спокусив і Бозя їх за то з раю попер. Змія вони собі самі придумали, тіпа по приколу, а Бозя просто послав їх до сраки, тіпа нєхуй мені тут в саду гадів розводити. Тоїсь не то, шоби Він нас реально копнув, ну тіпа за ворота раю вигнав, бо полюбе кромі раю на світі ніхуя більше нема – ну, карочє, Бог крім раю нічого більше і не створював – ми в ньо- му і дальше живемо, тіки ніхуя не бачим кромі зміїв і big apple. Вот потому в сраці і сидимо, і торчимо, канєшно. І з тим яблуком тоже шняга галіма: то тіпа, звідти пішло «як не з’їм, то по- надкусюю», а нахуй вопше було надкушувати, якшо можна всьо схавати, і вопше, бля, бери жери скіки хочеш. От ми тут хулє в дупі хуй- зна шо надкушуємо вмєсотого, шоби вилізти

на світ Божий і льогко получити зразу всьо і на шару».

Першоостанній Мох, звичайно, думав, що після такого казання, піпл сам до нього потягнеться, але звідусіль доносилося споконвічне «ой не витягуйте, бо всохну, ой не гасіть, бо змерз- ну». І тоді Мох зрозумів, що голими базарами народ не візьмеш, і треба щось робити. Най- гірше – робити самому. Звісно, від незвички щось робити Мохові було надзвичайно важко, але тим більше вартують ці потуги. Спочатку вольовим зусиллям він перейменував Бабине Лоно в Бабинелон (так закінчився міф і поча- лася світова історія), потім дозволив грошо- вий і товарообмін між погорільцями та пото- пельниками (так закінчилася казка і почався мережевий маркетинг), а далі вийшов за баби- нелонівський мур, познімав з осики всіх, хто не просто тупо висів, а бодай трохи відвисав, і повів за собою. В нове, хотілося б сказати, життя. Звісно, далеко вони не зайшли – зави- сли в найближчому пивбарі.

Але:

(так закінчується м-апокриф і починається пер- калаба) на тому місці, де лежав Мох, проросла шавлія дівінорум, заколосився ялівець і розцві- ла рута степова сірійська; армійська табуретка всіма чотирма ногами пустила корені, і вирос- ло з неї ахуясне дерево аяхуаску, з гілочками- флейтами, листочками з цукеркового золотка, плодами-дзвіночками і цвітом із папіросного паперу; коли я обдуваю його згори жертовним вітром, деревце дзвенить, сміється, милує око, радує слух і тішить серце.

Всьо.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
БИТВА ЗА УРОЖАЙ	\|	ВЕСНА ЛЮДСТВА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.