РОЗДІЛ XII,

в якому Турчиновський оповідає
про покарання його здирців

Зрештою, мене покликано, щоб відбув я суд над своїми
ворогами. Вони сиділи в тому ж таки шинку, забиті в ко-
лодки, трохи нахабності їхньої поменшало, але коли поба-
чили мене, перезирнулися й осміхнулися. Хотіли-бо вика-
зати свою зневагу, але я удав, що не помітив того.

Ніколи не міг похвалитися силою чи визначністю своєї
особи: хлопчаком я був серед останніх, битий і гнаний, хоч
і сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й
батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це
траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставля-

ться без пошанівку, але ніколи не міг збагнути, чому це
так. От і зараз, моє зверху, але коли дивився на розбишак,
не вони відвели погляд, а я.

Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спо-
сіб. Глянув у куток, де сидів Страх,— він розглядав вуса й
підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і проше-
потів:

— А зирни-но в той куток!

Той зирнув і здивовано втупився в мене:

— Ну і що?

— Не бачиш? — зло прошепотів я, сам дивуючись на
власну зловтіху.— Ще побачиш!

Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді
розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він
же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це
Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося,
що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я від-
ступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх.
За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи
в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний
кухоль.

Ішов суд.

— Чи правду оповів цей чоловік?—спитав сотник, ки-
ваючи у мій бік.

— Все брехня, пане сотнику,— засовався перший розбій-
ник, Іван.— Це він погрожував четвертувати нас і напхати
нам животи половою.

Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено.
Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно
сидів Страх.

— А що скаже твій товариш? — спитав сотник.
Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крут-
нув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.

— Не забувай,— мовив сотник,— коли не признаєшся по
добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.

— Той псюх сказав правду,— сказав Семен тихо.
Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але
незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в
цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано
позирнув на приятеля.

— А тобі що, приятелю? — спитав він.— Хочеш водно
з цим нечестивцем напастувати мене?

Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена,
щоб потиснути чесну його руку.

— Панове судді,— сказав я.— Цей чоловік покаявся, і я
хочу забрати назад своє оскарження.

Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало блі-
де й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж ру-
кою захистився.

— Відійди, гаде! — верескнув він.— Заберіть його, бо
задушу, мерзотника!

Я спинився, сторопілий.

— Але стривай, Семене,— пробелькотів я.— Я ж хочу
звільнити тебе від кари, не хочу тобі лиха!..

— Не підходь, чумнику,— загрозливо процідив перший
розбійник, Іван,— не підходь, бо горе тобі буде!

— То ти й справді знімаєш своє звинувачення? — запи-
тав нетерпляче сотник.— Отямся, хлопче!

Але я стояв і по-блазенському кліпав очима. Супроти ме-
не горіло дві пари запалених очей, і тільки одне в них мож-
на було прочитати — ненависть. Я мимовільно відступив
і зирнув туди, де сидів Страх. Той душився сміхом.

— Один вину свою визнав,— сказав сотник.— А ти, дру-
гий? Коли не визнаєш, допитуватимемо з пристрастям.
Іван звів важку голову й понуро зирнув на суддів.

— Визнаю свою вину також,— сказав він, кривлячи
вуста.

Коли їх батожили, вони кричали як навіжені. Крутили-
ся і в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий приму-
сив їх до поганого діла; клялися, що більше ніколи такого
не чинитимуть, і так тривало, аж доки не похрипли.

Мені було невимовне тяжко слухати ті зойки, і я вже щи-
ро вболівав за своїх мучителів, навіть просив сотника зми-
луватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили
сповна.

— Як собі бажаєш,— сказав не зовсім вдоволено сот-
ник.— Зрештою, ти їх оскаржив і через тебе ця їм торі ура.
Дивися тільки, щоб не жалкував через своє добре серце.

Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводили-
ся, постогнуючи, і розтирали закляклі від поворозів руки.

— Виведіть їх до границі,— сказав сотник,— хай ідуть
за річку до ляхів!

Їх повели, пізніше я дізнався, що їх били й по дорозі,
потім обідрали й вигнали за межі Гетьманщини. А ще
передали мені козаки, що мої здирці й грабіжники дуже
лаяли мене й погрожували при нагоді злупити з мене шкі-
ру, бо це я, мовляв, призвідця всього лихого і що я гірше
за люципера. Такі слова непомірне вразили мене, як грім

з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них
заступився і не дав збавити їм здоров'я під батогами...

Я задумався. Минуло чимало часу відтоді, як пустивсь
у мандрівку, але не знайшов іще того, чого шукав: межі між
добрим та лихим. Більше того, чим далі заходив, тим важ-
че ставало визначати: а що воно, те добро? І чи існує? Чи
не чиню я якогось мимовільного переступу, який потім мені
тяжко віддасться.

Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами,
а коли звів голову, побачив — стою проти хати, в якій по-
селився.

У цю хвилю мені таки хотілося самоти, тож я зайшов
усередину, а що в хаті не було нікого, вкляк перед обра-
зами. Бачив перед собою потемніле обличчя Миколая, ди-
вився той на мене пильно й суворо, але не міг нічого від-
повісти на мої сумніви. Не міг пояснити, що воно таке,
справдешнє добро, і чи губиться воно, а чи невидимо мно-
житься. Не навчив мене, як подолати зло в собі, і від того
страшно мені стало — ні в кого було поради попитати.

Вечоріло, і я вирішив прогулятися на самоті й подиви-
тися на захід сонця. Село топилось у глибокій долині, зусі-
біч його оточували горби, і сонце лягло на один із них. Мені
здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу
жінка. Сонце сіло на вершок і стало за голову тій дивній
істоті. Це було величне, зворушливе видовище. Розкида-
лися навсібіч гострі жовті списи, вони видалися мені золо-
тим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотого-
лова, зеленотіла жінка і мала сліпучу, золо.ту всмішку. Про-
чинила раптом безмежно голубі очі й подивилася на мене,
малого й нікчемного, котрий завмер у її ногах. Навколо
хиталося блакитне маєво неба, біля золотої голови стояло
кілька думок-хмар — прозорі, легкі й несміливі. Всі звуки
раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У ней-
мовірній чистоті літнього вечора почав сплітатися над зем-
лею прозорий дим. Жінка дихала на повні груди, і я нама-
гався дихати так само. Намагався не пропустити ані хви-
лини з цього чудовного одкровення, бо щось мало мені в ту
хвилю провіститися. Щось конче потрібне, те, заради чого
покинув я батьківську стріху. Зараз воно станеться, поду-
мав я, ця жінка розтулить вуста і скаже, як жити й куди
мандрувати далі. Я напружився неймовірно, але тиша на-
вколо не порушилася. Щось відбувалось у повітрі, але не зі
мною воно було зв'язане. На хвилю відвів я очі від золото-

голового горба: синій дим покривав долину найкоштові-

шою тканкою. Синій дим плавав у мене в ногах, і я почав
наповнюватися його ясним сутінком. Сльози вибилися мені
на очі: неймовірно малим і кволим себе відчував. Схаменув-
ся, що забув про ту золоту голову на горбі, адже чекав, що
вона до мене промовить. Здригнувся раптом—що воно?
Голови на горбі не було, виглядав з-за хмари тільки вузький
серпик. Од того розлилася раптом пожежа на ціле небо,
і я побачив у ньому загадковий, вигадливий світ. Уздрів
кілька блакитних доріг і кілька білостінних палаців — каз-
кові міста виставляли сліпучо-червоні стіни і якихось верш-
ників, котрі мчали до тих міст. У повітрі миготіли темні
крапки, було їх так багато, що в очах мерехтіло. Але то
летіли кудись ворони. Безліч ворон, що зібрались у зграї
і навіщось покидали цей край.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РОЗДІЛ XI,	\|	РОЗДІЛ XIII,

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.