РОЗДІЛ XXI,

у якому Турчиновський
віддається роздумам про себе

Як уже оповідав, люб'язний читальнику, щоб вести ці
записки, я усамітнився на пасіці, сказавши домашнім, що
я нездоровий, і це не було вигадкою. Люди моєї крові мають
у душі щось таке, що не перестає їх палити навіть тоді, коли
ледве вже дихають. Я старий та немічний, але здатності тве-
резо мислити не втратив. Стоїть чудове гаряче літо, навколо
пахне квітками й медом, пасіка — в садку, а я живу в курені.
де так життєдайно духмяніє сіно. Поблизу немає доріг, і це
певним чином теж мене заспокоює, бо дороги й досі небез-
печно хвилюють мене. Для людини, котра провела в манд-
рівках не один рік, це буде зрозуміло.

Думаю тепер, люб'язний читальнику, й про інше. Попри
все, попри невсипущість духу мого, я таки добився нарешті
до дому й осів надовго й надійно. За цей час у мене виросли
діти, а от зараз, на старості літ, знову затопив мене неспо-
кій, завинулася в старій голові туга про шляхи-стежки.
Врешті, це почуття ніколи мене не полишало, бо й життя
вдома — теж мандрівка. Мандрівка в сімейний затишок,
спокій, злагоду, в господарчі клопоти, в життя, одне слово,
в буденне. Здебільшого люди так і живуть, бо й потрібно
так.

Про одинаків, котрих носить шляхами і котрих палить
дух невсипущий,— про тих інша мова. Але коли довго блу-
каєш світом, не раз мрієш дістатися до рідної стріхи, яка
стане останнім твоїм захистом і притулком. Це так завжди:

мандрованого вабить затишок, а осідлого — дорога. Тут теж
я завбачую коло, а їх у житті, на мою думку, не перелічити.
Часом і світ бачиться мені як величезна мережа, сплетена
з більших чи менших кілець,— в коло складається життя

людське, в коло сплітаються думки й бажання. Од відчуття
множинного накладання цих кіл можна і у відчай упасти:

де тут початок, а де кінець? Здається часом, що початку й
кінця годі шукати, маленькому мозкові людському несила
охопити той велетенський усесвіт кілець. Мозок людський —
його складник; зрештою, чи не мозки людські ту мережу
створюють! Усе подібне в світі — це так, але нічого в ньому
не повторюється, бо нове вище від попереднього на драбині
часу стоїть.

Хочу розповісти про пригоду, яка сталася сьогоднішньої
ночі і не на жарт стурбувала мене. Я тільки-но заснув, саме
був час, коли найдухмяніше віє нічним леготом і найголос-
ніше цвірчать цвіркуни, аж раптом зникли й цвіркуни, й ле-
гіт. Стало десь так тихо, як тоді, коли сідав писати писання,
а до мене в помешкання впливла темрява. Не знаю, може,
цього разу я заснув знагла, як це трапляється у старих лю-
дей, і все мені привиділося-причулося. Я ж виразно почув,
як по куреню хтось ходить: шелесь, шелесь, начебто жінка
у новій сукні. Ще більше здивувався: у курені тільки й міс-
ця, що спати одному, де ж таки ще й комусь ходити? Спро-
бував розплющити очі — зиркнув крадькома.

Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося
в її обличчі — була вона чудової вроди.

— А що, вже тут? — спитала вона.

— Хто? — перепитав я, але вона похитала головою.

— Ще не тут,— сказала.— А ти бачиш мене?

— Бачу,— мовив я досить спокійно, бо мариська таки
навідують мене і я до того звик.

— Це зле,— сумно всміхнулася жінка.— Не повинен ба-
чити мене.

— А ти хто? — запитав я, боячись голосніше дихнути.
Вона лише подивилася на мене.

— А як гадаєш? —спитала згодом.—Ким тобі видаюся?

— Дуже вже гарна ти,— сказав я.
Вона засміялася.

— Це зле, що мене побачив,— мовила.— Чи багато тобі
ще писати?

— Багато,— відповів я.— Половину.

— Чим же закінчиш?

— Не знаю,— відказав я.— Чим можна закінчувати коло?
Хіба воно має кінець?

— Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю,— сказала
жінка.

Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.

— Зле, що ти мене побачив.

— Але хто ти? — спитав я в надії, що помиляюся.

— Спи,— м'яко шепнула вона самими вустами.— Одпо-
чинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати. Оце
намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся
за неї, бо надто боїшся.

— Чого?—Я відчув, що хвилююся.—Чого можу боя-
тися?

— Що закінчив мандрівку в тишу житейську,— шепнула
вона.— А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад.
Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим
самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш
і це?

Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли
розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я по-
думав: існую сам у великому просторі.

Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з
чим не порівняти — вона свята. Дрижали, мов живі, зорі,
сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю,
а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив,
як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях
неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тіль-
ки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава,
бродили земні соки — вічне існування, якому немає виміру
перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадій-
ним човником, котрий ніколи не пристане до берега.

—Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про
тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго
вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись
вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць
чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що за-
пліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них по-
треби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив
собі таких чудних дітей?

Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почут-
тями, аж доки не отямився.

"Не можу гаяти часу,— хльоснула мене думка.— Вчиню
хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має
замкнутися".

А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й ча-
рівне "побачимо"...

Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч
і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось
вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.

Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістриб-
нув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене на-
лежно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може,
чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний,
ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.

— Мені хочеться поговорити з вами,— сказав він на-
решті,— але коли на те зважуюся, щось спиняє.

— Що ж тебе спиняє? — спитав я, облизуючи ложку.

— А те, що мало знаю про ваше життя до того, як наро-
дився. Оповідали мати: ви багато блукали.
Я всміхнувся.

— Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти
місця на землі.

Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещи-
рості, чи й так — між нами запала на мить тиша. Я мовчки
доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної
пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все об-
міркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зир-
нув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись
до мене в сад і назвався моїм іменням.

— Що там удома? — спитав я.

— Як завжди,— мій син усміхнувся.— Що було, те є.

— Живете там без господаря,— поважно відказав я.—
А без господаря — як без голови.

— Господарем завжди була наша мати,— з тою ж таки
трохи сумною усмішкою сказав мій син.

— То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?

— Як ви його витримували?

— Так, як усі,— сказав я.— Дурний був, то й носило
мене казна-де! А порозумнішав — додому повернувся.

Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його
цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він
соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою
не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиді-
ли мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроб-
лену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же
мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий
краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попро-
щався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я
задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здога-
дався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж по-
вівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несмі-
ливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі
уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?

Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед си-
ном, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили
спогади — поринув у них залюбки, розгортаючи перед со-
бою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод поло-
нив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РОЗДІЛ XX	\|	РОЗДІЛ XXII,

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.