у якому Турчиновський віддається роздумам про себе
Як уже оповідав, люб'язний читальнику, щоб вести ці записки, я усамітнився на пасіці, сказавши домашнім, що я нездоровий, і це не було вигадкою. Люди моєї крові мають у душі щось таке, що не перестає їх палити навіть тоді, коли ледве вже дихають. Я старий та немічний, але здатності тве- резо мислити не втратив. Стоїть чудове гаряче літо, навколо пахне квітками й медом, пасіка — в садку, а я живу в курені. де так життєдайно духмяніє сіно. Поблизу немає доріг, і це певним чином теж мене заспокоює, бо дороги й досі небез- печно хвилюють мене. Для людини, котра провела в манд- рівках не один рік, це буде зрозуміло.
Думаю тепер, люб'язний читальнику, й про інше. Попри все, попри невсипущість духу мого, я таки добився нарешті до дому й осів надовго й надійно. За цей час у мене виросли діти, а от зараз, на старості літ, знову затопив мене неспо- кій, завинулася в старій голові туга про шляхи-стежки. Врешті, це почуття ніколи мене не полишало, бо й життя вдома — теж мандрівка. Мандрівка в сімейний затишок, спокій, злагоду, в господарчі клопоти, в життя, одне слово, в буденне. Здебільшого люди так і живуть, бо й потрібно так.
Про одинаків, котрих носить шляхами і котрих палить дух невсипущий,— про тих інша мова. Але коли довго блу- каєш світом, не раз мрієш дістатися до рідної стріхи, яка стане останнім твоїм захистом і притулком. Це так завжди:
мандрованого вабить затишок, а осідлого — дорога. Тут теж я завбачую коло, а їх у житті, на мою думку, не перелічити. Часом і світ бачиться мені як величезна мережа, сплетена з більших чи менших кілець,— в коло складається життя
людське, в коло сплітаються думки й бажання. Од відчуття множинного накладання цих кіл можна і у відчай упасти:
де тут початок, а де кінець? Здається часом, що початку й кінця годі шукати, маленькому мозкові людському несила охопити той велетенський усесвіт кілець. Мозок людський — його складник; зрештою, чи не мозки людські ту мережу створюють! Усе подібне в світі — це так, але нічого в ньому не повторюється, бо нове вище від попереднього на драбині часу стоїть.
Хочу розповісти про пригоду, яка сталася сьогоднішньої ночі і не на жарт стурбувала мене. Я тільки-но заснув, саме був час, коли найдухмяніше віє нічним леготом і найголос- ніше цвірчать цвіркуни, аж раптом зникли й цвіркуни, й ле- гіт. Стало десь так тихо, як тоді, коли сідав писати писання, а до мене в помешкання впливла темрява. Не знаю, може, цього разу я заснув знагла, як це трапляється у старих лю- дей, і все мені привиділося-причулося. Я ж виразно почув, як по куреню хтось ходить: шелесь, шелесь, начебто жінка у новій сукні. Ще більше здивувався: у курені тільки й міс- ця, що спати одному, де ж таки ще й комусь ходити? Спро- бував розплющити очі — зиркнув крадькома.
Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося в її обличчі — була вона чудової вроди.
— А що, вже тут? — спитала вона.
— Хто? — перепитав я, але вона похитала головою.
— Ще не тут,— сказала.— А ти бачиш мене?
— Бачу,— мовив я досить спокійно, бо мариська таки навідують мене і я до того звик.
— Це зле,— сумно всміхнулася жінка.— Не повинен ба- чити мене.
— А ти хто? — запитав я, боячись голосніше дихнути. Вона лише подивилася на мене.
— А як гадаєш? —спитала згодом.—Ким тобі видаюся?
— Дуже вже гарна ти,— сказав я. Вона засміялася.
— Це зле, що мене побачив,— мовила.— Чи багато тобі ще писати?
— Багато,— відповів я.— Половину.
— Чим же закінчиш?
— Не знаю,— відказав я.— Чим можна закінчувати коло? Хіба воно має кінець?
— Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю,— сказала жінка.
Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.
— Зле, що ти мене побачив.
— Але хто ти? — спитав я в надії, що помиляюся.
— Спи,— м'яко шепнула вона самими вустами.— Одпо- чинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати. Оце намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся за неї, бо надто боїшся.
— Чого?—Я відчув, що хвилююся.—Чого можу боя- тися?
— Що закінчив мандрівку в тишу житейську,— шепнула вона.— А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад. Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш і це?
Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я по- думав: існую сам у великому просторі.
Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з чим не порівняти — вона свята. Дрижали, мов живі, зорі, сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю, а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив, як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тіль- ки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава, бродили земні соки — вічне існування, якому немає виміру перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадій- ним човником, котрий ніколи не пристане до берега.
—Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що за- пліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них по- треби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив собі таких чудних дітей?
Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почут- тями, аж доки не отямився.
"Не можу гаяти часу,— хльоснула мене думка.— Вчиню хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має замкнутися".
А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й ча- рівне "побачимо"...
Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.
Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістриб- нув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене на- лежно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може, чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний, ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.
— Мені хочеться поговорити з вами,— сказав він на- решті,— але коли на те зважуюся, щось спиняє.
— Що ж тебе спиняє? — спитав я, облизуючи ложку.
— А те, що мало знаю про ваше життя до того, як наро- дився. Оповідали мати: ви багато блукали. Я всміхнувся.
— Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти місця на землі.
Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещи- рості, чи й так — між нами запала на мить тиша. Я мовчки доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все об- міркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зир- нув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись до мене в сад і назвався моїм іменням.
— Що там удома? — спитав я.
— Як завжди,— мій син усміхнувся.— Що було, те є.
— Живете там без господаря,— поважно відказав я.— А без господаря — як без голови.
— Господарем завжди була наша мати,— з тою ж таки трохи сумною усмішкою сказав мій син.
— То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?
— Як ви його витримували?
— Так, як усі,— сказав я.— Дурний був, то й носило мене казна-де! А порозумнішав — додому повернувся.
Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиді- ли мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроб- лену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попро- щався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здога- дався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж по- вівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несмі- ливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?
Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед си- ном, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили спогади — поринув у них залюбки, розгортаючи перед со- бою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод поло- нив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.