Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

РОЗДІЛ XXIII,

у якому Турчиновський оповідає,
як його скинули з хорів

Настав той момент (було то під одну із всеношних), коли
я мав уперше керувати хором як регент під час служби. Весь
цей час мусив заживати немалої хитрості й моторності, щоб
уникнути напасті від свого попередника, який чигав на мене
повсюдно, та ворогів-співподорожан, з якими той подру-
жився. Можна було б написати цілу книгу про ті мої хит-
рощі й вигадки, а чинив я все те з однієї причини: бути ре-
гентом — моя заповітна мрія, і я бажав хоч кілька разів по-
керувати хором під час служб. По тому зможу взяти квит
на регентське звання, і в місці новому моя праця даватиме
не тільки більше прибутку, але й задоволення. Отож до
всеношної я готувався з належною урочистістю. На якийсь
час забув свої гризоти, сприяло цьому й те, що останніми
днями мої вороги залишили мене в спокої, та й Страх пере-
став до мене навідуватися. Був я пойнятий найсвятішнм
піднесенням і ходив із просвітлілим, мені здавалося, лицем.

"Будь бадьорий та веселий",— настановив собі я і став
справді бадьорий та веселий. Навіть усміхався всечасно. а
коли таке зі мною буває, світ для мене — розгорнута книга,
і живу я по-святковому, наче спрагла по сонцю рослина,
котра дочекалася погоди.

Все відбувається в мені так: музика починається в гли-
бині душі, я готуюся якнайщиріше віддатися світові боже-
ственних звуків. Музика росте в мені, як орація,— тони її
нутрові, підземні, ще в зачині і лише побуджують наладна-

тяся на вищі, урочистіші й голосніші. Тоді я майже бачу їх
внутрішнім зором, майже торкаюся — з'являється піднесе-
ність, з'являються звуки світлі, вивищені, вони поширю-
ються, зносяться, наростають.

Переслуховую всю музику, яка має сьогодні прозвучати,
намагаюся відтворити її найточніше в собі, а коли досягаю
цього, відчуваю готовність до чину — можна піднятися на
хори, звільна ступаючи на приступки; з кожним кроком я
ніби росту, з кожним ступенем віддаляюсь од земного й по-
мираю для нього — тільки так я зможу до решти перели-
тися у найвище і найсокровенніше раювання—спів...

Отож я — регент і моїй волі підлягають голоси цілого
хору; веду серед них перед, тобто стаю творителем чудо-
вого багатоголосся — місія для мене не вельми звична, ад-
же ніколи не вмів я володарювати. Але тут все мало вкла-
датись у чарівну гармонію, тут не було владарювання пря-
мого, а злиття — кожен голос стає чинником єдиного ве-
ликого співу, одного голосу, складеного з багатьох.

Я став на місці регента і мав уже подати знак, щоб ожили
криласи¹, аж раптом здригнувся, побачивши між хорис-
тів колишнього свого регента, який сумирно стояв у першій
лаві, благочестиво схрестивши на животі руки, а його ж за
моїм проханням із хору вже були прогнали. Ще побачив я
лихі іскри в його очах, однак піднесення, яке описав тобі,
читальнику, зробило мене сліпим та необережним, і я не
уздрів нічого лихого у тому, що колишній регент таки при-
йшов поспівати,— колись так само був учинив і я.

Час настав, і я подав знак. Голоси відразу ж почали зно-
ситися — ми заспівали канон, і я відчувся залитим широ-
ким серпневим сонцем, таким, яке творить найкраще й най-
величніше, на що спроможний світ,— плід. Так, я любив у
цей час усесвіт, усіх людей — хіба можна думати під таку
хвилю про ненависть та зло? Проте, як завжди, я тяжко
помилився, бо ворог роду людського ніколи не дрімає і все-
ляється в когось, щоб пакостити. Отож саме тоді, коли був
я у найвищому піднесенні, найглибшому натхненні і вже не
жив земним і марнотним, вже мав цілком перелитись у зву-
ки, як це завсігди чиню, коли охоплює таке почуття,— вже
й усмішка почала лягати мені на вуста, вже зір притьмарив-
ся... Можливо, ця усмішка чи моє тимчасове засліплення і
спричинилися до того, що в мого ворога, колишнього ре-
гента, спалахнула супроти мене злість,— сталося те, чого не

¹ Хор розкладався на криласи, лівий та правий.

міг аж ніяк чекати. Злочинець і гультіпака стрибнув раптом
на мене — кинувся, ніби чорний крук.

Сильний удар вибив мене з рівноваги, я змахнув руками,
як важко поранений, і полетів через залізні баляси туди,
вниз, де ревно молилася людська юрба.

Ніколи не забуду того падіння. Вже не він, мій ворог та
злодюга, був птахом, а я; світло різко мигнуло в мене в
очах, крутнулися бані, обличчя мальованих на стінах свя-
тих — це тривало лише мить, але за цю мить я встиг пере-
жити такий жах, якого не відчував та й не відчую, певне,
ніколи. Майнуло перед моїм зором чорне крило, і зловісні
очі смерті впритул зазирнули в мої. Рятунку-бо годі було
сподіватися, я падав спиною на кам'яні плити церковної
підлоги.

Не бажаю, любий читальнику, щоб ти колись відчув по-
дібне, не зичу того й ворогу своєму, бо за коротесеньку мить
я постарів на добрий десяток років. Ляше втручання вищої
сили врятувало мене від неминучої смерті чи ще тяжчого
каліцтва. Я впав на людські голови, голосний крик зустрів
мене тут, тріск і стогін, щось зламалося, запахло солодким
смаком крові,— я знепритомнів, розчинивсь у чорноті...

У мене й зараз тремтять руки, коли описую цю пригоду.
Бо безневинно й невільно став я винуватцем загублення
живої душі. Багатьом жінкам тоді було поранено голови,
а одна бабуся тяжко впала на плити і тієї ж миті віддала
богові душу.

Регент кинувся тікати, та посковзнувся на сходах і ку-
мельгом скотився донизу, потовкши собі боки. Але це йому
не зашкодило, бо відразу ж зірвався, як мені потім оповіли,
на рівні і вдарив у ноги, рятуючись од заслуженої кари.

Я теж опритомнів дуже швидко і без сторонньої допо-
моги. Щось кричав, вимахуючи руками, люди навколо ме-
не кричали також, поранені жінки зойкали і стогнали, а ба-
буся лежала на плитах із завернутою головою — з її мерт-
вих очей викотились одна по одній дві великі рожеві сльо-
зини. Я заплакав і собі, ридання струшували тіло, я сів тут-
таки біля покійної, виливаючи свою тугу гарячим плачем, ха-
паючись за волосся і ледве не виючи з розпуки. Волею долі
був зовсім неушкоджений, але серед цієї варвітні, цього
крику та стогону не знаходив виходу тузі. Мене обережно
вивели з церкви й поклали на лавку у прицерковному садку.
Я вдруге знепритомнів — боліло мені навіть нетямному.

Неважко тобі відчути, любий читальнику, мій жах, хоч
я і врятувався від страшної пригоди; чи не той жах швидко

пробудив мене з непам'яті, а коли мене залишили на самоті,
я вирішив утекти, докладаючи собі ніколи не повертатися
до цього міста і десь далеко замолити свої безневинні гріхи
й так заспокоїтися й очиститися.

Але одна твереза думка стрілила мені до голови. Коли
люди побачать, що я тікаю, спогадалося, то чи на добре це
вийде? Подумають, боронь боже, що в цій злопригоді ви-
нуватий я, і таким робом знову підпаду під ризик бути
безневинно покараним.

Тих кілька хвилин мені вистачило, щоб знову передумати
гірку думу про свою безталанність.

"А може, мій талант у безталанності? — раптом поду-
мав. — Вже скільки часу живу в Могилеві, а доля моя ж
мандрована!"

Ця думка несподівано заспокоїла мене. Сів на лавку й
обхопив голову руками — в ній голосно дзвеніло. Так про-
сидів якийсь час, коли відтулив обличчя, уздрів, що до мене
йде сам єпископ Четвертинський.

— Чи не ушкоджений ти, сину мій? —спитав він.

— Свята богородиця врятувала мене,— відповів, відчу-
ваючи на очах сльози.

— Убійника, злодюгу вже шукають,— сказав єпископ.—
А ти, сину, лишайся в мирі...

— Не маю вини, отче,— сказав я.

— Знаю, що не маєш. Турбуюся про твоє здоров'я.
Я вклонився своєму благодійнику і, ковтаючи сльози, по-
просив відпустити мене з міста.

— Не буде тут мені життя,— сказав я.

— Жаль мені тебе відпускати, — мовив Цей добродій-
ник.— Але воля твоя, чини, як знаєш.

Це сталося тоді, коли я проходив увостаннє вулицями
Могилева, примотузувавши за звичаєм до плеча книги, а
на друге закинувши торбу. Раптом зачув гамір, удари за-
ліза, погуки, тріскотню і бубонці. Зацікавлений, звернув
убік, і переді мною лягла разюча картина.

Серединою вулиці йшли двоє моїх колишніх співподоро-
жан. На них було поначіплюване всіляке церковне добро,
їх уже побито й міцно зв'язано—вони плуганилися, пону-
ривши голови. Позаду із вигуками тупотіла розлючена юрба,
але її до злодіїв не підпускала сторожа.

— Грабіжники церкви! Грабіжники церкви! — горлав,
стрибаючи попереду, зморшкуватий, але жвавий чолові-
чок.— Дивіться на них, люди, плюйте і йдіть дивитися, як
їх вішатимуть!

Кричав це без перерви високим ламаним голосом, і звіду-
сіль збігалися цікаві роззявляки, вилаштовуючись обіч ву-
лиці рядами. Злодії йшли у тому міжрядді, на них плювали
й обкидали їх найобразливішими лайками.

Дивне почуття пережив я, дивлячись на цих довгочасних
моїх мучителів. Ні, не відчував я злої радості, але так само
не відчував і озлоби. Скоріше, стало мені сумно, що так
дивно побудовано світ і що закоренілі у злодійстві лиша-
ються такі назавжди. Кару собі вони сприймають як зви-
чайне нещастя, що його треба, як і все, пережити, але ду-
шею не відчувають покаяння за свої лиходійства. В собі й
перед собою вони чисті і тільки перед світом — брудні і зло-
ворожі...

Доки думав отак, процесія дорівнялася до місця, де я
стояв. І раптом сталося диво. Ніби хтось ударив обох роз-
бишак, вони скинули водночас головами і втупились у мене
каламутними, повними ненависті очима.

— І він тут! — тихо сказав Семен, але так, що почув і
я.— Жаль, не вдалося нам його придушити...

— Казав, не розпочинаймо діла, поки з ним не розпра-
вимося,— ще тихіше сказав Іван.— Коли така погань по-
руч, краще не розпочинати...

Вони стояли супроти мене, й не могли ми розвести по-
глядів. Процесія зупинилася, всі здивовано дивилися на нас.
Важко мені описати, що побачив я в тих скерованих до
мене поглядах гультіпак. Було там стільки тупої й безроз-
судної озлості, стільки затятості, а водночас безсилля, що,
придивившись збоку, можна було б подумати, що вони й
справді невинні жертви, а винуватець їхніх нещасть таки я.
Знав: не інакше дивився б на мене й колишній регент, коли
б довелося нам із ним здибатися,— щось дивне й незбаг-
ненне зводило мене з такими людьми, з якими ніколи не
дійду спільної мови. Тут же, під пронизливими поглядами
гультіпак, стислась і змаліла моя душа, не міг я збагнути
ані тих людей, що палають супроти мене лихим вогнем, ні
основ їхньої упередженості.

— Це хтось із їхніх? — спитав хтось із юрби.

— Та де,— відповіджено йому,— це той, що падав з хорів!

— Чого ви стали? — закричали ззаду.— Ведіть!
Злидіїв штовхнули вперед, але вони раптом видерлися
з рук сторожі й кинулися на мене. їх похапали за плечі, і
вони, знеможені, безсило плюнули в мій бік. Слина зависла
на їхніх неголених підборіддях; жалюгідні й принижені, не
витираючи навіть тієї слини (мали-бо зв'язані руки), вони
посунули далі дорогою.

Я стояв, безсилий зворушитися. Не можу й зараз, люб'яз-
ний читальнику, зрозуміти отого божевільного їхнього по-
руху супроти мене. Чудна думка прийшла мені до голови:

вони ненавиділи мене; очевидно, як вони в моїм, займав у
їх цім житті особливе місце і я. Бо й справді: чи знаємо ми,
яке враження викликаємо в світі, а якщо й знаємо, то чи
правдиве те знаття?..

Люди пішли, а до мене наблизився якийсь чолов'яга.

— Це знайомі ваші, пане регенте? — спитав. Палив люль-
ку, і дим обгортав його обличчя.

— Авжеж! — мовив я.— Вони хотіли мене вбити.

— Зголосіть про те суддям,— виплюнув жовту слину чо-
лов'яга.

— Стане їм,— сказав, відчуваючи отой чудний смуток.—
Більше як на смерть не карають людину.

— То, може, напишете з цього приводу притчу? Давно
їх уже не писали...

Я здригнувся: хто може знати про притчі, які пишу? Різ-
ко повернувся до співрозмовника — не знав-бо я його.

Чоловік усміхнувся, повернувся й пішов. Я пильніше при-
дивився до його спини, і здалося мені раптом — постать ця
віддавен мені відома. До мене повернувся гостроносий про-
4"іль — ну, звісно, помилитися тут було годі. Був то, як зав-
жди, він, вічний мій супутник — Страх.

РОЗДІЛ XXIV

"Мудрість передвічна". Отара

Отара без пастуха, самі вівці й барани, котилася землею.
Вона бігла із заходу на схід, а часом здавалося, що зі сходу
на захід. Люди бачили її тільки тоді, коли сонце опускалося,
і тоді, коли воно ледь-ледь підіймалося над овидом. Дивне
враження мали люди, які бачили ту отару. Для одних була
вона золоторунна, для других — срібнорунна, для третіх —
звичайна. З'являлася несподівано, вихоплювалася на очі й
безшумно, навально, нестримно котила сільською чи місь-
кою вулицею, польовим путівцем чи шляхом.

Ті, що бачили її, зупинялися, наче правцем биті, лише
дивилися зачаровано на хвильний потік баранячих спин.
Бувало, що цікавий опинявся посередині цього потоку й
відчував доторки до себе вовни, яка пострілювала іскрами,
дихання на тілі своєму тисячі розгарячілих ротів — дивний
страх на такого нападав. Отара ж швидко перебігала обшир
і ховалася, перш ніж минало остовпіння в людей. Одні каза-

ли, що вів ту отару малий чорний хлопець, інші — великий
чорний баран, у якого золотом поблискували очі, але ніхто
не міг зрозуміти, що це за отара й куди вона мчить.

А вона бігла все далі й далі, переходячи нові села і нові
міста, витоптуючи нові дороги і перетинаючи шляхи. Ніхто
після появи отари не хворів, ніхто не умирав, тож не викли-
кала її поява паніки.

Однак люди надумали все-таки зайняти отару. Один
князь наладнав загін і наздогнав її в чистому полі. Вівці не
пручалися, коли їх гнали до загону, тільки жалібно поме-
кували, а чорний баран неспокійно снував поміж них, доки
всі заспокоїлися й почали мирно скубти траву.

Князь довго дивився на овець, а тоді розсміявся.

— Відбилися од господаря,— сказав він,— а люди ви-
гадують казна-що!

Він утомився від ловів, як і всі його спідручні, й, закрі-
пивши, скільки змога, загорожу, поїхав на ночівлю. Вранці
князь знову поїхав до загорожі, але вона була поламана —
від отари й сліду не лишилося.

Тоді поповз поза шкірою в нього морозець, і велів він
своїм людям тікати з цього місця найхуткіше, сам же ледве
дістався до свого замку, бо дорогою тяжко занедужав. За
кілька днів він осліп, а ще за кілька розбив його правець.
Він попросив небо звільнити його від наслання, і у відпо-
відь на молитву побачив сурмача, який затрубив у золоту
трубу.

— Ти, княже, вчинив велике зло,— сказав йому сур-
мач.— Навіщо, володіючи сотнями міст та сіл, захотів ще й
отару собі зайняти?..

А отара котилася все далі й далі, й не одна людина ба-
жала прихопити її. Але вранці заставала поламану загоро-
жу, а ловці починали гнітитися важким почуттям провини.
Захворювали дивними, невигойними хворобами, і до них,
як і до князя, приходив сурмач, дорікаючи за вчинене.

— Що ж це за отара така, що її й займати не можна? —
спитав один чоловік.

Але йому не дано відповіді, і отара так само безгучно ко-
тилася землею.

З долини вона вибігла на гори. Тут жив один великий
магнат, який багато начувся про цю отару. Виготовив важ-
кі й міцні мережі й запеленав кожну вівцю в окрему сіть, а
всіх разом — у велику. Чорного барана відділив окремо, за-
чинивши в кам'яну печеру.

Наступного ранку магнат прокинувся, терплячи важкий
біль у голові. Його судомило й мучило, але він все ж зібран-
80

ся на силі, щоб подивитися на овець. Але не зміг вийти з
покою, бо покоєм виявилася замурована кам'яна печера.
Довго блукав чією печерою, доки не помер, залишивши у
пітьмі свій кістяк...

Відтоді ніхто не бачив отари, лише вряди-годи по землі
прокочувалися страшні землетруси Від них руйнувалися
міста, западали в землю будинки й гинули люди.

Тільки один ветхий дід з отого нещасливого коліна, що
ловили отару, устиг записати на останній сторінці перга-
ментної книги: "Ті, що заковують, будуть закуті: ті, що лов-
лять, будуть зловлені; хто ж убиває, вбитий буде. Земля
дочекається страшного кінця, бо хто навчив людину нищи-
ти те, чого вона не розумів?"

Оповідають, той дід ходив землею й прохав, молив людей
розплутати його із мереж.

— Мережі невидимі обплутали нас,— казав він,— сіті
в'яжуть, хоч ми того не добачаємо. Зірвіте, люди, плетива
оті, з мене і з себе зірвіте!

— Я бачив отару,— казав той дід.— Вона котиться по
землі, не чиніть їй шкоди, і вона не пошкодить вам...

Але діда ніхто не слухав, часом цькували його собаками
й закидали камінням. Один такий необережно кинутий ка-
мінь пробив дідові голову, і старий сконав.

По тому знову почали говорити люди про отару, але цьо-
го разу із острахом. Незабаром вона й справді почала з'яв-
лятися на шляхах, перетинала міські й сільські вулиці і зно-
ву турбувала людей своєю незбагненністю.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РОЗДІЛ XXII,	\|	РОЗДІЛ ХХV,

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.