• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Відмінність хінаяни і махаяни

Махаяна набувала відмінностей від хінаяни об'єктивно, в ході поширення на північ і північний схід від Індії. Вона активно засвоювала місцеві вірування, вводила місцевих богів і демонів до свого пантеону і демонології. Будда особливо наполягав на шануванні чужих богів.

Хінаяна поширювалась на південь і південний схід. В основному вона повторювала риси розвитку махаяни, може, тільки менш інтенсивно і в більшому пристосуванні до місцевого менталітету народів Індокитаю та Малайського архіпелагу. Але принципово підкреслюється пріоритет чернецтва в справі спасіння, стимулюється хоч би тимчасове перебування в стані ченця.

Хінаяна і махаяна зовсім не є ворогуючими протилежними релігійними течіями. Можна було б сказати, що махаяна є наступним етапом розвитку первісного буддизму порівняно з хінаяиою. Свій зв'язок з первісним буддизмом махаяна пояснює тим, що начебто Нагараджуна силою своєї святості проникнув до палацу демонів і виніс звідти рукописи Будди. Офіційно буддистська біографія засновника вчення заперечує наявність записів вчення Будди за його життя. Але тим не менш трактування безпосереднього відношення махаяни до першовчення цей аргумент використовує без застережень. Насправді махаяна містить у собі чимало новацій, які є, по-перше, наслідком розвитку буддизму в часі, а по-друге, - наслідком поширення буддизму серед інших народів, де він вбирав у себе певні положення віровчення і культ місцевих вірувань.

Хінаяна та махаяна склалися як окремі течії у кн. 1 ст. до н.е. - 1 ст. н.е. Вони відрізняються головним чином тим, що хінаяна проповідує вузький шлях порятунку, а махаяна - широкий. Хінаяна це не самоназва. Так прихильники махаяни позначали ті школи, вчення яких здавалося їм обмеженим. За деякими даними кількість шкіл в хінаяні досягла вісімнадцяти. До цього часу збереглася одна школа - тхеравада. Хінаяна поширена в Південній і Південно-Східній Азії, насамперед у Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Лаосі. Згідно хінаяни, досягти нірвани можуть тільки ті, хто присвятив своє життя Богу, тобто - монахи. Хінаяна аскетична. Вона вимагає відмови від усіх земних радощів і задоволень. Віровчення і міфологія хінаяни практично збігаються з ранньобуддистськими. Будда в хінаяні не виступає в божественній ролі. Він – просто людина, що спромоглася максимально реалізоватись, досягти вищого рівня досконалості, наділений усіма можливими чеснотами вчитель, що вказав людям шлях порятунку.

На відміну від хінаяни, махаяна визнає принципову можливість досягти стану Будди всіма істотами, тому що вони споконвічно носять в самих собі сутність Будди. Центральне місце в махаяні належить вченню про бодхісатв - людей, які своїми життєвими вчинками заслужили перехід у нірвану, але свідомо залишились на землі заради допомоги у справі порятунку іншим людям, що прагнуть звільнення від сансари. Це є особливий моральний ідеал махаяни, тому махаяну називають ще бодхісатваяна. В махаяні передбачається, що досягнути нірвани можна без обов’язкової посвяти в ченці. Послідовник махаяни повинен більше піклуватися про порятунок інших, ніж про власне благо й особистий порятунок. Кількість будд в махаяні доведена майже до безмежності. Це вчення розповсюдилася в Центральній Азії, Китаї, Японії, Кореї і В’єтнамі.

13) Своєрідність ламаїзму

У ламаїзмі (від тибет. "лама" — вищий, небесний) буддизм, як світова релігія, досяг найбільш завершеного вигляду. Цей напрям сформувався під час пізнього Середньовіччя (VII—XV ст.) на підставі махаяни, елементів давньої релігії тибетців бон-по (різновид шаманства) і тантризму (від санскр. — хитросплетіння, потаємний текст, магія). Останній представлений різноманітними школами і сектами в індуїзмі та буддизмі.

«Ламаїзм» - усталений термін для позначення різновиду буддизму, що укоренився головним чином у Тібеті - гористій області в Центральній Азії площею 3 млн 800 тис. кв. км, населенням 3,5 -4 млн чол. На сучасній політичній карті світу ця територія належить Китайській Народній Республіці.

Порівняно з іншими напрямками, тібетський буддизм має свої особливості, до яких ми відносимо:

1. Релігійний синкретизм, органічне поєднання в ламаїзмі місцевої релігії бон з основними напрямками буддизму. Не дивно, що для мандрівника Тібет може з'являтися й у вигляді запаскуджених культових споруд, ченців-лам, що поводять себе як звичайні жебраки, й у вигляді поширених усередині вузької групи посвячених таємничих обрядів, що вимагають найвищої духовної і фізичної досконалості.

2. Створення більш централізованої та розгалуженої релігійної організації, ніж в інших країнах, де панує буддизм.

3. Зрощування державної і світської влади, що не зовсім вписується в загальнобуддійський принцип неприйняття матеріального світу.

2. Шанування і звеличування ролі наставника ченця-лами, тому що тільки за його допомогою вчення Шак'ямуні може дійти до розуму і серця слухача. Бували часи, коли більш як у 6200 тибетських монастирях проживало до 25 - 30% усього дорослого населення Тібету.

Особливо відповідальними є в ламаїзмі обряди, що супроводжують смерть і поховання, тому що їхнє недотримання навіть в окремих деталях неминуче спричинить за собою нові смерті в родині. Звичайно, запрошений для цієї мети чернець сідає в узголів'ї померлого й читає йому «Книгу Мертвих» (Бардо Тходол), у якій докладно описуються блукання душі в проміжках між новими інкарнація-ми, перевтіленнями.

14) Назвіть соціально-економічні, політичні, релігійні передумови виникнення ісламу.

Час виникнення ісламу — період гострої соціальної та політичної боротьби, швидкого руйнування первісного ладу та формування ран-нього класового суспільства на Аравійському півострові. Водночас загострилась озброєна боротьба двох світових імперій — Візантії та Ірану. Соціальні та ідейні хвилювання своїми відгомонами доходили й до Західної Аравії. Як соціальне та духовне явище, іслам був, з од-ного боку, підсумком особливого розвитку суспільства аравійського півострова, а з другого — одним з породжень загальних процесів, які тривали на Близькому Сході в епоху від давнини до середньовіччя.

Виникнення ісламу пов’язане як з впливом та розвитком монотеїс-тичних релігій — іудаїзму та християнства, так і з еволюцією релі-гійної свідомості мешканців Аравії, зі специфічними аравійськими формами синкретичного монотеїзму. З’явилися люди, які вірили у єдиного Бога, але вони не відносили себе до якоїсь офіційної релі-гії. Активно відбувався процес етнічної та культурної консолідації арабів, формувалась єдина арабська мова. Потреба в ідеологічному обґрунтуванні цих політичних, економічних та соціальних змін, у стимулюванні їх розвитку породила в Аравії різні ідейно-політичні рухи. Іслам був виявом цих загальних процесів. Він став важливим фактором у становленні середньовічної арабської народності, нового політичного утворення — Халіфату, нової етноконфесійної спільнос-ті — громади мусульман (умма).

На відміну від християнства, іслам народжувався в умовах бо-ротьби багатьох економічних укладів. З одного боку, в арабських племенах точилася жорстока боротьба між могутньою родовою арис-тократією племені корейшитів, а з другого — масою вільних бідня-ків — простих ремісників, землеробів, кочівників-пастухів. Ця бо-ротьба, що розгорнулась в умовах первісного ладу, розхитувала його і наближала перехід до класового суспільства. Роздробленість араб-ських племен, їх економічна відсталість, перехід до класового сус-пільства з сильною централізованою державною владою — все це ви-кликало потребу в суспільній силі, яка спроможна була б здійснити це історичне завдання.

Виникнення ісламу підпорядковується загальним закономір-ностям формування світових релігій. Він виник на базі родоплеменних культів одного з найбільш впливових племен Західної Аравії — курейшитів. Їхнім племенним богом був Аллах (араб. Аль — Ілах), який з часом витіснив богів слабкіших племен. В цілому соціокуль-турна ситуація того часу сприяла формуванню в арабів монотеїзму. Звичайно, процес формування монотеїстичної релігії не проходив тут сам собою. Рішучий імпульс йому надала реально історична осо-ба — пророк Мухаммед (570–632 рр.). Полишивши торгові справи, він в 610 році виступив з проповіддю монотеїстичної релігії, яку на-звав іслам (в перекладі з арабської означає «покірність», «віддання себе Богу»). Мухаммед проголосив, що існує лише Аллах і що всі по-винні бути покірні його настановам .

15. Охарактеризуйте стовпи ісламу. Це правила віровчення чи культу?

Для морального та духовного устрою у мусульманському суспільстві необхідні якісь певні установки, які б сприяли налагодженню відносин у сім’ї, в суспільстві, в державі та мечеті. Такою моральною та духовною вимогою слугує чітке дотримання п’яти стовпів ісламу кожним мусульманином. Зокрема, ми можемо їх розглянути у чіткій послідовності. Отже, за допомогою п’яти стовпів у ісламі корегується мусульманське життя.

Їх нараховують біля п’яти основних.

Це такі:

1) Шахада – містить суворе дотримання Єдинобожжя. Припис засвідчити прийняття монотеїзму та посланницьку місію пророка Мухамеда лежить в основі символа віри ісламу, що у перекладі з арабської мови означає: «Свідчу, що немає Бога, окрім Аллаха, і свідчу, що Мухамед – Посланець Аллаха». У цьому формулюванні сконцентрована основна ідея, з якої витікають і всі інші теоретичні так і практичні положення ісламу. Віри в одного і єдиного Господа та підтвердження пророцької місії останнього Божого Посланця Мухамеда – достатньо для того, щоб прийняти іслам.

2) Намаз – практика здійснення п’ятиразової молитви кожним мусульманином. Його ще називають «салят». Мусульмани здійснюють свою молитву суворо визначеним чином, у приписаний для того час, супроводжуючи її співвідносно положення тіла. У різних масхабах ці норми відрізняються, тому що під час молитви читаються сури Корану та моління (дуа).

3) Закят – це матеріальна пожертва кожного мусульманина. Кожного року мусульманин повинен віддавати частину засобів на допомогу обездоленим та біднякам, сиротам, а також на інші соціальні програми. Його стягують у суворо визначеній кількості. Незаможні мусульмани звільняються від нього.

Закят є різновидом поклоніння Богу Аллаху посередництвом розходів власності.

4) Саум- приписання дотримання посту в місяць Рамадан. Сутність посту полягає у поклонінні Богу Аллаху та утриманні себе від їжі, пиття, інтимної близькості у світлий час доби, у старанному служінні Господу, старанним утриманням від гріхів у цей місяць.

5) Хадж - здійснення паломництва в Мекку. Згідно приписів Корану, кожен мусульманин хоча б раз у рік повинен здійснити подорож у Мекку до священного місця – Кааба. Цей стовп ісламу обов’язковий лише для тих мусульман, які матеріально та фізично можуть його здійснити.

16 Порівняйте основні догмати іудаїзму, християнства та ісламу. Що в них спільного і що відмінного?

До основних догматів віровчення іудаїзму належать віра в єдиного Бога Ягве, у прихід месії, у безсмертя душі та в існування загробного царства. Ягве став загальнонародним Богом у період формування і розвитку рабовласницьких відносин. У поширенні монотеїстичних поглядів серед стародавніх євреїв значну роль відіграло жрецтво, яке сконцентрувалося навколо Єрусалимського храму. Жерці цього храму були підпорядковані цареві. Служителі іудаїзму вимагають від прихильників цієї релігії сліпої віри в Бога, що являє собою основу особистого спасіння в потойбічному світі.

Складовою іудейського віровчення про Бога Ягве є догмат про прихід месії. Послідовники іудаїзму уявляють собі месію як посланця Ягве, на якого покладено завдання прийти на землю, звершити Страшний суд із покаранням супротивників Ягве та винагородити його послідовників. З вірою у прихід месії пов’язані уявлення про провісників появи божого помазаника, кількість яких дорівнює дев’яти. Серед них роль первосвященика відіграє містичний Ілля Пророк. Слід зазначити, що Страшний суд мислиться послідовниками іудаїзму як суд Ягве над ворогами іудейського народу, над усіма грішниками і навіть просто над людьми, які не сповідують іудаїзм.

Основні догмати християнства — положення християнського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Бібліїта постановах християнських вселенських соборів. Їхня сутність викладена у Символі Віри, прийнятому на Нікейському (325 р.) та Константинопольському (381 р.) вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних істин про Бога, про спасіння, про Церкву і про життя вічне. Визнання віри є першим важливим сповідуванням кожного християнина, який прийняв таїнство хрещення і зобов'язується вірити і жити згідно з вірою.

Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох Особах (Свята Трійця): Бога-Отця,Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимого (природа та людина, весь світ, космос) і невидимого (наприклад, ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі — й від Бога-Сина.

Найважливіше положення християнства — догмат Воскресіння, згідно з яким Ісус Христос після смерті на хресті і поховання, воскрес третього дня і явився своїм учням. Ця «правда» віри підкреслює запоруку воскресіння вірян у Христа. Апостол Павлотак говорив про воскресіння: «А коли Христос не воскрес, марна проповідь наша, то марна й віра наша» (1 Кор 15, 14).

Догмат відкуплення, говорить, що своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву за гріхи людей — тобто відкупив все людство. Цим він відкрив людству шлях до спасіння від влади гріха і смерті. Сам Христос про це сказав: «Бог так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів 3, 16). Догмат вознесіння говорить про те, що після свого воскресіння Ісус Христос вознісся на небо у своєму людському тілі — де «возсів по правиці» Отця, тим самим підносячи людську природу до рівня Бога. Тому багато Отців Церкви говорили, вживаючиалегорії, що Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом. Символ віри зобов'язує вірувати в єдину святу соборну таапостольську церкву, визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, та прихід Царства небесного в кінці світу.

Основні догмати та культові особливості ісламу

1. Всевишній один (ла іллаха ілла ллах — немає вищого за Всевишнього, немає бога крім Всевишнього)

2. Мухаммад — пророк, посланий Всевишнім (ва мухаммаду расулу ллахі — і Мухаммед посланий Всевишнім)

3. Доля кожного мусульманина вирішена на небесах.

4. Віра в рай та пекло.

5. Визнання священної книги Коран.

Кожен мусульманин, якщо він здоровий, не має боргів і має достатньо коштів для мандрівки, хоча б один раз у житті повинен виконати Хадж — паломництво у Мекку до мечеті Аль-Харам, де знаходиться святилище Кааба. Це один із основних п'яти обов'язків мусульман. Чотири інших — сповідання віри, молитва, піст і діяння на користь бідних. Кожен мусульманин повинен молитися п'ять разів на день, тримати піст у місяць Рамадан (вдень утримуватися від їжі та не пити).

.

17 Які відмінності основних напрямів ісламу?

Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для сунітів імам є головою світської і духовної влади, яка обирається і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої благодаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти зазнають тільки за нащадками Алі. Шиїзм не мав і не має однорідного релігійного вчення й структури. Сьогодні він представлений численними релігійними організаціями, серед яких — імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдити тощо.

18 Порівняйте етичне вчення буддизму та ісламу.

Іслам подібно до інших великих релігій пропонує етичне вчення, яке дійсне в будь-який час і за будь-яких обставин. Джерелом його є Коран.

Коран — джерело морального вчення. Для мусульман він є порадником і наставником віруючих у всіх життєвих випадках, починаючи з елементарних побутових питань і закінчуючи глобальними проблемами світової політики. Перш ніж визначити нормативне коло поведінки, іслам нагадує віруючому: «Ти цілковито належиш Аллаху, який все бачить і все знає, і ніщо, навіть вагою з порошинку, не заховано від Нього в землі і на небі. Він бачить тебе, де б ти не перебував і який би вигляд ти не мав. Ти можеш сховатися від будь-кого, тільки не від Аллаха. Ти можеш обдурити всіх людей на світі, але Аллаха обдурити неможливо. Ти можеш перемогти будь-яку людину на світі, але не творця неба і землі. Весь світ може слідкувати лише за очевидними твоїми справами і мораллю, але обізнаному в потойбічному і явному відомі всі таємниці душі і серця. Які б справи ти не робив у цьому мінливому житті, ти неминуче зустрінеш свою смерть і постанеш перед Судом, де тобі не допоможуть ані адвокати, ані хабарі, ані благання, ані лжесвідчення, ані обман. У цей день твій Господь поставить точні терези і воздасть справедливо кожному зі своїх рабів за їх заслуги».

Опорою морального кодексу ісламу є страх перед Всевишнім, неминучість для людини відповідальності в загробному житті за своє земне існування та боязнь фатального кінця у вічному майбутньому. Однак іслам покладається не лише на силові засоби впливу, а й на психологічні, суттю яких є віра в Аллаха і Судний день. І це кредо утверджується в серці віруючого, формуючи такого внутрішнього сторожа, який втілює в життя моральний кодекс ісламу. Цьому сприяють також влада і громадська думка, яка в мусульманських країнах має вельми велику силу.

Буддійська етика побудована на засадах незавдання шкоди та помірності. Виховання при цьому спрямоване на розвиток моральності (сіла), зосередженості (самадхі) та мудрості (пання). За допомогою медитації буддисти пізнають механізми роботи розуму та причинно-наслідкові зв'язки між тілесними та психічними процесами.

Благородний шлях до спасіння включає 8 елементів (граней):

1. Правильне бачення - бачення реальності як вона є, а не як виглядає, що є.

2. Правильний намір - намір самозречення, звільнення і нешкідливості.

3. Правильна мова - правдива і необразлива мова.

4. Правильна дія - дія, яка не завдає шкоди.

5. Правильний спосіб життя - спосіб життя, який не завдає шкоди.

6. Правильне зусилля - прикладати зусилля для покращення.

7. Правильна усвідомленість - обізнаність бачити те, для чого речі є, з ясною свідомістю; усвідомлення теперішньої реальності будучи у своєму тілі, без пристрасної симпатії до неї чи відрази.

8. Правильна концентрація - правильна медитація чи концентрація.

В буддистській етиці існує 10 невмілих вчинків, які приводять до страждань, як самого буддиста так і оточуючих його осіб. Їх розділено на три категорії: тілесні, словесні та духовні невмілі вчинки. До тілесних відносяться: вбивство, крадіжка та помилкові сексуальні відносини (подружня зрада, педофілія та інше). Словесні невмілі дії: брехня, сіяння розбрату (розмови, які ведуть до сварок), образливі слова та безглузда розмова. Духовними невмілими діями є: користолюбство, недоброзичливе ставлення до інших та невірні погляди.

• Пратітья самутпада — принцип причинної обумовленості буття.

19 Назвіть суспільно–історичні умови й ідейні джерела християнства.

Християнство — одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три головні напрями — православ'я, католицизм та протестантизм.

Зародилося воно в середині І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Головною соціально-політичною причиною його виникнення було безсилля пригноблених, які безуспішно боролися за своє визволення. Жорстокі розправи над ними посилювали апатію та відчай. Щоб жити в таких умовах, потрібно було мати хоч якусь надію. Та частина рабів і пригноблених, яка відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні християнства відіграли помітну роль й інші соціальні обставини. Централізація державної влади сприяла виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Активізація економічного, політичного та ідейного спілкування між народами внаслідок утворення Римської імперії живила у свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від національності. Розпад рабовласницького ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і зумо-вив їхню підтримку християнської релігії.

Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії. Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало визнання Старого Завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. З нього взято багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа, який заснував нову

релігію. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна "месія" (букв, "помазаник", у перекладі — посланець божий, рятівник людей). Дослідження не заперечують існування засновника християнства, оповіді про якого (Євангелія) створювалися після його смерті. З іудаїзму християнство запозичило вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до н.е. — прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос, яке розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали і свого месію Богом. У Сенеки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія за своєю природою є людиною. Його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тепер потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великим. У міфах про східних богів простежується разючий збіг подій з подіями, викладеними в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, вони були одним з найважливіших джерел життєпису Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три етапи: первісне християнство (середина І ст. — середина II ст.), раннє християнство (середина II ст. — початок IV ст.) та пізнє християнство (початок IVст. — кінець V ст.).

До общин первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верств було мало, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.

На етапі раннього християнства в общини активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. Християнські общини, які почали називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква стала на захист існуючих порядків.

Період пізнього античного християнства характерний тим, що до християнської релігії в основному приєдналися рабовласники. За імператора Костянтина християнська релігія спершу була урівняна з усіма іншими релігіями, а в 324 р. стала державною, користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Почалася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської імперії діяли три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася константинопольська, у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор (зібрання духовенства) у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Він був названий Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Собор зафіксував створення єдиної християнської церкви, в особі вселенських соборів духовенство отримало свій вищий керівний центр. Тоді ж було закріплено союз держави і церкви. Хоча вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. всього 7), вони об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалася священна книга християн — Біблія.

Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства (VI—XV ст.), коли стався розкол церкви на православ'я та католицизм (1054). Передумовами розколу були поділ Римської імперії наприкінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі та завоювання наприкінці V ст. Західної імперії германськими племенами. На території, що раніше належала їй, утворилися численні феодальні держави. Східна імперія проіснувала до кінця XV ст.

20 Які основні ідеї первісного християнства?

Головною ідеєю первісного християнства, яким воно вийшло з уст Христа, було екзальтоване чекання видатних історичних подій, які змінять долю людства і покладуть початок новому світу. Ці події матимуть есхатологічний характер: настане кінець світу, відбудеться Страшний суд, на якому кожному доведеться відповідати за свої вчинки, за все своє життя. Ця есхатологічна драма відбудеться незабаром, про що свідчать наочні ознаки: повстане народ на народ, царство на царство, настануть місцями голод, мор і землетруси, віруючих переслідуватимуть, Єрусалим буде спустошений, з'являться лжепророки тощо [Мт. 24:3-28]. Християнська есхатологія була підставою для ідей ненависті до існуючих порядків, до Римської імперії. Здійснення цієї есхатологічної революції покладалося на Месію, якого вбачали в Ісусі, і він одержав ім'я Христа, що і означає грецькою мовою "месія". І вже тоді підкреслювалася приреченість, жертовний характер цієї месіанської особи. Саме ці ідеї лаконічно і метафорично висловив Ісус у своїй заяві, що він зруйнує Єрусалимський храм і за три дні побудує новий [Мт, 26:61; Мр. 14:58; Ів. 2:19]. І він же визнав своє месіанське покликання [Мт. 26:62-64; Мр. 14:58-61; Дк, 22:67-69]. Для іудаїзму ці ідеї були не нові, іудейській ортодоксії перечили не самі вони, а їхня крайня актуалізація, яка містила в собі прямий заклик до соціальних змін. Звідси - непримиренність і лють іудейської верхівки до Ісуса та його учнів. А за верхівкою, як ми бачили, пішла і більшість народу.

Переглядів: 1614