Етапи взаємодії суспільства і природи

За сучасними уявленнями вік земної кори складає близько 4,5 млрд. років. Рештки мікроорганізмів знайдено ще в гірських породах, датованих 3,2 млрд.років, органічний світ (рослин і тварин) з’явився масово на Землі лише 0,5-0,4 млрд. років тому. Отже, тривалий час географічна оболонка Землі була абіотичною геосистемою,в якій відбувався геологічний кругообігречовин у вигляді взаємопов’язаних фізичних та хімічних процесів.

З розвитком органічного світу ця геосистема поступово перетворилася на глобальну екосистему – біосферу, що складається з двох взаємодіючих підсистем – неживої (абіотичної) і живої (біотичної).

Для утворення біосфери вирішальне значення мала поява рослинності, яка містить хлорофіл, завдяки якому рослини набули здатності вловлювати сонячну енергію для фотосинтезу, в процесі якого з води і вуглекислого газу утворюється органічна речовина – першооснова існування та розвитку всієї різноманітності рослинного і тваринного світу. Таким чином виник новий біологічний кругообігречовин, який включається в геологічний і суттєво трансформував речовинно-енергетичні процеси у цій новій системі.

Маса живої речовини у біосфері складає близько 0,25 % всієї її маси. Завдяки інтенсивному розмноженню живої речовини, її дисперсності та високій біохімічній активності протягом всієї геологічної історії Землі потенційна зона життя на ній безперервно розширювалася. Зараз на Землі описано близько 2 млн. видів живих організмів, в т.ч. біля 500 видів вищих і нижчих рослин, 1,5 млн. видів тварин (з них біля 1 млн. комах).

З появою людей на Землі почався вплив їхньої діяльності на кругообіг речовин та енергетичний обмін у біосфері. Внаслідок цього глобальна екосистема почала трансформуватися у трикомпонентну глобальну соціоекосистему, в якій все більшу роль відігравало людське суспільство. Разом з розвитком суспільства зростає антропогенний тиск на навколишнє середовище. У цьому процесі можна вирізнити три стадії, які по суті є різними етапами розвитку на нашій планеті глобальної соціоекосистеми.

Історичний аналіз взаємовідносин суспільства і природи свідчить, що інтенсифікація антропогенних трансформацій у біосфері пов’язана не стільки з ростом народонаселення, скільки з його технічним оснащенням та суспільною організацією праці. За допомогою кам’яних знарядь первісні люди почали перетворювати об’єкти і процеси природи з їх натурального стану на штучний. З розвитком суспільства, з утворенням великих суспільних об’єднань (племен, союзів племен, держав) ці процеси безперервно посилювалися. Тому етапи взаємодії суспільства і природи відповідають не лише етапам вдосконалення засобів виробництва, якими люди безпосередньо впливали на природу, але й етапам розвитку виробничих відносин, етапам розвитку самого людського суспільства.

В пізньому палеоліті (близько 30 тисяч років тому) люди, що належали до сучасного виду Homo Sapiens, досягли вже значного суспільного розвитку. Вони об’єднувалися у великі племена, вільно користуватися вогнем, виготовляти досконалі кам’яні знаряддя та зброю. Мисливство та рибальство були для них провідними галузями господарства. Такі великі тварини, як мамонти, носороги, велетенські олені, зубри та коні були основними продуктами харчування (м’ясо, жир, сухожилля, кістковий мозок). Великі кістки використовувалися для побудови жител, а шкури – для накривання жител і виготовлення одягу.

Для полювання широко застосовувався загонний спосіб, коли великі стада загоняли на високі кручі, із яких тварини падали і масово розбивалися. Це призвело до різкого скорочення чисельності і вимирання.

Застосовувалося випалювання рослинності на великих територіях з метою створення кращих умов для життя і полювання (аборигени Тасманії, Австралії). Вогонь вивільнював з-під лісових хащ цілі регіони, створюючи сприятливі умови для полювання, однак руйнувалися флора і фауна, посилювалися ерозійні процеси.

Близько 10-12 тисяч років тому (мезоліт, середня кам’яна доба) чисельність людей значно зросла, а кількість великих травоїдних тварин на цей час суттєво скоротилася. Людям прийшлося шукати нові джерела існування. Якісно нові шляхи здобуття продуктів харчування забезпечували скотарствота землеробство.

Близько 8 тисяч років тому почалася нова кам’яна доба – неоліт. Масові вируби лісів, випалювання великих територій, нерегульований випас худоби, розорювання земель зі слабким грунтово-рослинним покривом у посушливих зонах спричинили опустелювання величезних територій у Північній Африці, на Аравійському півострові, в Малій та Середній Азії, в Європейському Середземномор’ї.

Антропогенний вплив на природу значно посилився з початком широкого використання людством металів – самородних міді, золота, срібла. У ІІІ тисячолітті до н.е. почався бронзовий вік, а у ІІ тисячолітті до н.е. – залізний вік. Залізо стимулювало розвиток виробництва більше, ніж будь-який інший метал. Основним металом залишилося залізо і в середні віки.

В Середньовіччі відбувався подальший розвиток землеробства, яке здійснювалося екстенсивно – підсічно-вогневим способом, за рахунок розорювання нових земель, активної вирубки лісів. Змінюються грунти, дикі тварини витісняються з місць їхнього постійного проживання. Постійно зростав вплив на природу видобутку корисних копалин, ремесел, урбанізації.

З ХУІ століття починається розвиток капіталістичних відносин у суспільстві. Винахід парової машини та інтенсивний розвиток промисловості зумовили початок машинно-індустріального етапу взаємодії суспільства і природи.

Молодий капіталізм розвивав потужну індустрію, підкорював природні ресурси вузькому практицизму. Ідеологія соціально-екологічної конкуренції поширилася на стосунки з природою.

У ХУІІІ-ХІХ століттях відбулася чергова промислова революція. Людство вийшло на якісно вищу форму промислового виробництва, яка не лише розширила можливості соціалізації природи, але й зумовила панування товарно-грошових відносин, для яких потрібні як нові джерела сировини, так і ринки збуту.

В другій половині ХУІІІ-ХІХ століття більшість регіонів світу стає сировинними колоніями промислово розвинутих країн. Рух колоністів на Захід супроводжувався винищенням природних ресурсів (власники залізниць запрошували пасажирів стріляти в бізонів прямо з поїздів). Розорювання прерій викликало могутні пилові, так звані чорні бурі. На площі більше 300 млн. га прискорена ерозія зумовила значні втрати гумусу родич земель.

Різке зростання видобутку залізної руди, застосування парової машини і двигуна внутрішнього згоряння спричинили активізацію негативного антропогенного впливу на природу. Господарська діяльність почала завдавати все більшої шкоди надрам, рослинному й тваринному світу, грунтам, поверхневим та підземним водам, але все ще не порушувала динамічної рівноваги біосфери.

З середини ХХ століття, після закінчення Другої світової війни, почалася третя стадія взаємодії суспільства і природи, яка характеризується різким стрибком у розвитку науки і техніки. Людська діяльність стала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ.

На жаль, ця діяльність не спрямовувалася на окультурення та вдосконалення природи, створення на Землі ноосфери – сфери розуму, про яку мріяв В.І.Вернадський. Навпаки, нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічної революції, спричинила пошкодження і вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформацію природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціоекосистеми. Почалося прогресуюче руйнування біосфери, що загрожує стати незворотним і призведе до такої деградації навколишнього середовища, що воно стане непридатним для подальшого існування людей.

Будь-який незначний антропогенний вплив на природні компоненти охоплює всю соціоекосистему в цілому і викликає непередбачені негативні наслідки. Система “суспільство – природа” стає функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної саморегуляції. Головним регулятором її повинно стати людське суспільство.

Процес формування науки про взаємодію суспільства з природою активізувався у 80-ті роки ХХ століття. У 1981 р. в США організовано товариство професійних соціоекологів, у 1982 р. там же відкрито Міжнародний науковий соціоекологічний інститут. В 1984, 1986 і 1988 роках відбулися міжнародні конференції з соціоекологічних проблем. Перша Всесоюзна наукова практична конференція з проблем соціоекології відбулася у Львові в 1986 р.

З ініціативи Міжнародної ради наукових спілок у другій половині 80-х років розробляється Міжнародна геосферно-біосферна програма (МГБП) “Глобальні зміни”.

Прогресуюче руйнування біосфери нераціональною господарською діяльністю зумовило появу нового напрямку в екології – науки про гармонізацію взаємодії суспільства і природи – соціоекології.

Предметом теоретичної соціоекології є вивчення закономірностей взаємодії суспільства і природи, розробка загальної теорії гармонізації цієї взаємодії; предмет прикладної соціоекології – вивчення і моделювання конкретних соціоекосистем з метою їх оптимізації.

Об’єктом вивчення соціоекології є глобальна система “суспільство – природа” та її територіальні складові.

Соціоекологія вивчає соціоекосистеми як цілісні об’єкти (рис.6.1), що складаються з природних компонент (природні системи), і суспільно-економічних компонент (соціально-економічні системи). Критерієм досконалості природних систем є відсутність на них антропогенного навантаження, а соціально-економічних – максимальна економічна ефективність, тобто природа і суспільство при такому підході виступають як антагоністичні системи. Тому необхідно шукати компромісні шляхи поєднання різноспрямованих соціальних, економічних та екологічних інтересів у єдиній системі “суспільство – природа”, критерієм досконалості якої є оптимальні природні, матеріальні, санітарно-гігієнічні та естетичні умови для існування в ній людського суспільства.

Соціоекосистеми мають наступні основні властивості:

1) ієрархічність (глобальна земна соціоекосистема складається з державних, державні – з обласних, обласні – з районних, районні – з міських, сільськогосподарських).

Державні, обласні, районні соціоекосистеми відносяться до регіональних; міські та сільськогосподарські – до локальних;

2) моно центричність (антропоцентричність), центральний суб’єкт соціоекосистеми – це її населення, яке взаємодіє з навколишнім середовищем, критерієм оптимізації соціоекосистеми є інтереси населення;

3) саморегуляція (як і у випадку гео- або екосистем, але на відміну від них саморегуляція здійснюється центральним суб’єктом – населенням, саме для цього соціоекосистеми є автономно керованими); однією з найголовніших передумов, що забезпечують саморегуляцію соціоекосистем, є наявність автономного центру, який повинен керувати їхнім соціально—економічним розвитком у гармонії з навколишнім середовищем і суміжними та ієрархічно вищими соціоекосистемами;

Рис.6.1. Структура соціоекосистеми

4) територіальність – кожна з них займає певну площу; гео- екосистеми визначаються природними факторами, соціоекосистеми – автономними центрами керування і збігаються з відповідними адміністративними та господарськими границями. Контури соціоекосистем, на жаль, не співпадають з контурами природних територіальних комплексів; якби вони співпадали, було б простіше керувати такими системами, – тому, де можливо, доцільно переглянути границі адміністративно-територіальних виділень, щоб максимально наблизити їх до контурів геосистем відповідного ієрархічного рівня;

5) динамічність – їх підсистеми та компоненти безперервно змінюються і взаємодіють; кожен компонент соціоекосистеми має комплекс показників, що відображають часову і просторову зміни його властивостей. Ці показники – чинники, які впливають на динамічну рівновагу соціоекоистем, і одночасно індикатори, що відображають загальний стан соціоекосистем і допомагають суспільству цілеспрямовано здійснювати свої регулюючі функції.

Динамічна рівновага соціоекосистем забезпечується тоді, коли обмін речовинами і енергією органічно “вписується” в природний кругообіг, тобто у системі зберігається загальний речовинно-енергетичний баланс. Оптимізація соціоекосистем полягає у створенні оптимальної структури, що забезпечує динамічну рівновагу – речовинно-енергетичний баланс. З метою отримання такої структури впроваджується оптимальне функціональне зонування територій: соціальні, економічні, екологічні вимоги враховуються при перерозподілі територій між такими різними видами господарської діяльності, як рільництво, лісівництво, оселення, промисловість, рекреації, заповідники та інші.

Оптимальним є режим природокористування, при якому максимальний економічний досягається при збереженні динамічної рівноваги соціоекосистем, отже, без перевищення гранично допустимих антропогенних навантажень на гео- екосистеми, з яких вона складається.

Безпосереднім завданням соціоекології є створення науково обґрунтованих принципів раціонального природокористування на основі гармонійних взаємовідносин суспільства з природою. Лише тоді, коли переважна більшість людей зрозуміє всю небезпеку соціоекологічної кризи для подальшого існування людей і усвідомить необхідність добровільної відмови від деяких матеріальних благ заради відвернення цього лиха, можна буде ліквідувати гостру кризу між людським суспільством і природою.

Другим завданням соціоекології є створення наукової бази для пропаганди соціоекологічних знань і виховання сучасної соціоекологічної свідомості. Основні положення соціоекології повинні стати внутрішнім переконанням людини, частиною її світогляду. Йдеться про формування сучасної соціоекологічної культури, про відновлення соціоекологічної естафети, яку слід розуміти як передачу від покоління до покоління певної сукупності норм і правил, що регламентують бережливе ставлення людей до природи в процесі життя та виробничої діяльності і цим самим охороняють природу від руйнування.

Кінцева мета оптимізації соціоекосистем – формування в них якісно нового природно-окультуреного середовища, що гармонійно поєднує природні та антропогенні об’єкти і задовольняє матеріальні, санітарно-гігієнічні, рекреаційні та естетичні потреби населення. Ця мета повністю відповідає основному завданню соціоекології – гармонізації взаємовідносин між людським суспільством і навколишнім середовищем.

Таким чином, соціоекологія – інтегральна міждисциплінарна наука, що поєднує досягнення природничих, суспільних та технічних наук і вивчає географічні, біологічні, медичні, економічні, соціальні, юридичні, філософські, технологічні та інші аспекти взаємодії суспільства і природи (рис.6.2).

Рис.6.2. Структура соціоекології як інтегральної

міждисциплінарної науки

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.