• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ОСОБЛИВОСТІ РОЗГОРТАННЯ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИХ КРИЗ В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ І ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГЛОБАЛЬНОЇ ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛЬНОСТІ

Міжнародна фінансова безпека: суть, складові, принципи та механізм забезпечення. Організаційно-інституційне забезпечення міжнародної фінансової безпеки. Модернізація інституційного забезпечення міжнародної фінансової безпеки (створення Ради фінансової стабільності).

Механізми регулювання глобальних фінансових дисбалансів. Роль МВФ та Світового банку у прогнозуванні та попередженні світових валютно-фінансових криз.

Система індикаторів раннього попередження фінансових та банківських криз. Методика МВФ щодо моніторингу та аналізу рівня стабільності фінансової системи. Алгоритм оцінки стійкості фінансового сектору. Використання стрес-тестування для оцінки вразливості установ фінансового сектору до впливу факторів ризику. Структурно-логічна схема організації та проведення стрес-тестування.

Економічні стратегії та стратегічні завдання забезпечення міжнародної фінансової безпеки в умовах сучасної глобальної структурної кризи. Поняття антикризових стратегій у широкому і вузькому розумінні.

Як зазначено в праці під редакцією Бодрука О. С. «Україна в системі міжнародної безпеки» глобальність – не географічне поняття. Воно означає, що подібні проблеми стосуються інтересів усіх класів і верств населення, всіх країн і народів планети, впливають на всі сфери суспільного життя і відбиваються певною мірою на стані справ у всіх регіонах планети. За такими ознаками глобальні проблеми поділяють на три сфери дії:

І група - проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, збереження природного навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, оволодіння космічним простором. Витоки цих проблем закладені в тенденціях і закономірностях розвитку світових продуктивних сил, які сприяють як розширенню можливостей задоволення потреб людини у засобах існування, так і зростанню старих потреб і виникненню нових. Особливість переростання цих проблем у глобальні полягає в тому, що нині, як ніколи, споживання ресурсів, що відновлюються і що не відновлюються, досягло величезних масштабів і характеризується тенденцією до подальшого зростання. Виникла ситуація, коли з найбільшою гостротою виявилася суперечність між потребами суспільства в природних джерелах існування і можливостями природи задовольнити ці потреби. Відносна обмеженість природних ресурсів робить необхідним розв’язання радикальних проблем у світовому масштабі.

На основі першої групи глобальних проблем виникає світова і масштабна загроза появи криз – обмеженості ресурсів.

Так, однією із причин появи кризових ситуацій є конфлікт інтересів, в тому числі конфлікт інтересів різних економіко-фінансових та політичних угрупувань з приводу розподілу фінансових ресурсів чи влади.

Однією із причин виникнення економічних конфліктів між окремими суб’єктами економічних відносин є суперечність інтересів при розподілі і використанні наступних видів виробничих ресурсів:

- матеріальних;

- технологічних;

- фінансових;

- трудових;

- інформаційних.

Є кілька видів корисних копалин, виснаження яких або зміна традиційних напрямів їх транспортування сприймається державами на рівні потенційних причин конфлікту. До складу таких «критичних ресурсів» передусім належать енергоносії та прісна вода. Нафтова криза 1973 року змусила уряди провідних країн переглянути підходи до національної безпеки з погляду впливу на безпеку економічних чинників, і насамперед залежності економіки від природних ресурсів. Так, наприклад, до складу загроз були включені дії, які за короткий час здатні радикально знизити рівень життя населення країни або загрожують значно звузити межі вибору політичних рішень, які має у своєму розпорядженні уряд чи недержавні комерційні структури у межах території держави.

ІІ група - проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: відносини між державами різних економічних моделей, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. На перший план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в державах, що переходять до ринкових відносин. Про це свідчать події у колишньому СРСР, колишній Югославії, на Близькому Сході тощо. Важливою залишається на цьому тлі проблема запобігання загрози застосування ядерної зброї, яка, попри теоретичну нереальність її застосування сьогодні, все ще залишається «останнім аргументом» у діалозі «країн-полюсів».

ІІІ група - розвиток людини, забезпечення її майбутнього.

Вона охоплює передусім проблеми адаптації сучасної людини до умов природного і соціального середовища, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, питання сучасної масштабної урбанізації, боротьби з епідеміями, пандеміями і тяжкими захворюваннями (туберкульозом, серцево-судинними, онкологічними, СНІДом тощо). Проблему людини і її майбутнього вчені розглядають як таку, в якій концентруються і багаторазово підсилюються всі інші проблеми людського співіснування [44, с. 26].

Глобалізаційні процеси створюють умови, за якими держави світу стають більш відкритими, що, в свою чергу, створює для людства не тільки нові можливості поступального розвитку, а й нові виклики. Переосмислення основ світового порядку пов’язане з усвідомленням нових типів загроз міжнародної стабільності в економічній, екологічній, інформаційній та гуманітарній сферах. Світ зіштовхнувся з новими та із загостренням старих локальних конфліктів, наявність яких підриває регіональну стабільність у різних частинах світу. Час від часу відбуваються кризові явища в світовій економічній системі, що внаслідок глобалізації позначається на розвитку більшості країн світу. Посилюються негативні зовнішні впливи на внутрішні процеси в окремих країнах.

Національна безпека сьогодні не може бути гарантована без тісної співпраці з впливовими міжнародними структурами безпеки субрегіонального, регіонального та глобального рівнів. Ефективність функціонування міжнародних структур безпеки значною мірою стримується недосконалістю існуючих механізмів міжнародного правопорядку, що ставить під знак питання досконалість міжнародно-правової системи загалом.

Американський дослідник Ганс В. Мауль дає визначення економічній безпеці як: «відсутності серйозної загрози можливостям суспільства слідувати у руслі своїх основних цінностей; подібні загрози можуть набувати форму або ненавмисного припинення постачань необхідної сировини, або спроб економічного примусу. Безпека держави залежить від її економічної вразливості через перерви у постачанні необхідних ресурсів». Мауль пропонує кілька варіантів вибору, які може використати держава-імпортер для того, щоб зменшити цю вразливість:

- джерела постачання мають бути різноманітні;

- створювати сильні союзні альянси або проводити сприятливий політичний курс, який зменшував би ризик зриву постачання сировини;

- розвивати та вдосконалювати альтернативні джерела енергії;

- використовувати ресурси економніше з метою обмеження загальних обсягів споживання;

- використовувати дипломатичні методи переконання;

- використовувати методи економічного примусу;

- використовувати військову силу;

- бути здатними розподіляти по економічній інфраструктурі різницю в постачанні з тим щоб можна було амортизувати витрати [44, с. 86].

Так, після закінчення «холодної війни» США визначили одним із пріоритетних завдань забезпечення національної безпеки економічну сферу, зокрема, такі напрями, як:

- підвищення економічної могутності держави;

- нейтралізація загрози спаду економіки;

- контроль за державним боргом та негативним торговельним балансом;

- обмеження іноземних інвестицій в американські приватні компанії;

- обмеження процесів інтернаціоналізації оборони та цивільних базових галузей економіки [44, с. 86].

Зважаючи, що наявність економічних та фінансових конфліктів є лише одними із переліку різноманітних причин появи кризових явищ, то для своєчасного реагування, виявлення та ліквідації загроз великого значення набуває розробка й практичне застосування системи індикаторів фінансової (економічної) безпеки держав зокрема ті міжнародної фінансової безпеки в цілому.

Реакція США на сучасні виклики міжнародній безпеці стосується саме превентивного контролю, спрямована на ліквідацію тих зон, які можуть бути основою для планування і здійснення терористичних атак на центри глобального впливу й влади. У системі глобальної безпеки складаються відносини “центр–периферія”, що впливає на формування і розвиток сучасних національних держав. США потребує поширення зони безпеки й політичного впливу на периферію сучасного світу, що означає, проведення відповідної політики, спрямованої на встановлення контролю за периферію, спираючись не тільки на фінансово-економічні важелі впливу, а й на механізми політичного та силового примусу.

Аналогічною політикою США є і щодо економічної та фінансово-валютної сфер.

Загалом, серед основних сучасних (впродовж кінця ХХ – поч. ХХІ ст.) викликів міжнародній фінансовій безпеці, з врахування глобалізаційних змін та економічних трансформацій, є такі:

- для нинішньої фінансової глобалізації характерний рух фінансових ресурсів за межами державних кордонів, тобто вона регулює сукупність відносин, пов’язаних з формуванням, акумулюванням і використанням ресурсів у міжнародному масштабі.За останні два сторіччя протягом тривалих тимчасових відрізків капітал переміщався туди, де він був потрібним, і тим самим, впливав на економічний розвиток. Наприклад, в останній чверті ХІХ ст. британський капітал надходив у США, Канаду, Австралію і Аргентину. Франція і Німеччина також експортували капітал, хоч і в менших, ніж Англія, обсягах. Ці потоки становили значну частину інвестицій в країни-імпортери капіталу.

Призупинила процес інвестування боргова криза 1980-их років. Більше того відбулися: девальвація мексиканського песо 1994 року і східно-азіатська криза 1997-1998 років.

- різке зростання мобільності капіталу, як одне з неминучих слідств всеосяжної глобалізації, стало однією з причин валютних потрясінь, які впевнено пройшли світом у дев’яності роки ХХ ст. Так, спекулятивні атаки проти валют спровокували валютні потрясіння в межах Європейської монетарної системи 1992 року, в 1994 — 1995 роках в Мексиці і Латинській Америці, в Східній Азії — в 1997 році, в Бразилії — в 1999 році, а в Аргентині і Туреччині — в 2000-2001 роках. Більшість з цих потрясінь були несподіваними, вони змінили уявлення про самі валютні кризи, які ще в 1980-х роках вважалися передбачуваними.

- розвиток спекулятивних атак -потрясіння 1990-х років виявили інші причини виникнення криза, а отже, початок спекулятивних атак, може бути спровокований не стільки існуючими внутрішніми невідповідностями вибраної економічної політики, скільки можливістю здійснення непередбачених кроків з боку керівництва країн. Лише одне очікування валютної кризи було здатне стати причиною його старту. Східноазіатська криза 1997-1998 років і навіть кризи в Латинській Америці 1994-1995 років відрізнялися від тих, які відбувалися в 1980-і роки.

- нестабільний економічний розвиток — одну з причин виникнення постійно зростаючого дефіциту платіжного балансу — можна назвати однією з головних причин виникнення валютних криз у Латинській Америці у вісімдесяті роки і, разом з тим, їх спільною межею.

Рух світових фінансових потоків передбачає облік як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Не ставлячи на меті обговорення того, які саме чинники є головними, відзначимо, що, з нашої точки зору, саме внутрішні чинники є основною причиною притоку іноземного капіталу на ринки, що розвиваються. До них відносяться: стабільність економічного розвитку; політична і позаекономічна стабільність; параметри фінансового ринку; система валютного і грошово-кредитного регулювання і т.п.

- «стадна» поведінки інвесторів- як наслідок появарегіональних криз та їх вплив на світові (міжнародні) фінансові потрясіння. Як показав досвід Мексики у 1994-95 роках, Азії у 1997 році і Росії в 1998 році, фінансова інтеграція може приводити до більшої непередбачуваності капіталу і, в кінцевому результаті, до більшого стоку інвестицій при зміні очікуваної прибутковості. Сучасна ситуація в країнах Центральної і Східної Європи дозволяє стверджувати про певні успіхи в напрямі стимулювання надходження фінансових потоків в країни регіону. Така досить енергійна економічна активність у Східній Європі і СНД насамперед пояснюється переходом із зовнішніх на внутрішні джерела зростання.

- «ефект інфікування» («ефект поширення») - відкритість економіки в умовах глобалізації підвищує ступінь взаємозалежності, взаємопов’язаності країн. Як наслідок, несприятливі явища у фінансовій сфері однієї держави виходять за її межі і поширюючись на інші, викликають негативні, непередбачувані зміни як в національних економіках окремих держав, так і в світовій економіці, загалом. Валютно-фінансові кризи, які виникають в одній країні, можуть мати регіональні, або глобальні наслідки. Це пояснюється тим, що при взаємозалежності країн набагато виразнішою стає їх взаємна вразливість. Глобалізація та транснаціоналізація практично виводять економічне життя окремих держав за межі національного регулювання, обмежуючи можливості національної макроекономічної політики, що створює труднощі в управлінні їхніми економічними процесами, змушуючи уряди при прийнятті рішень враховувати світові тенденції.

Таким чином, роль фінансової глобалізації у виникненні та поширенні криз полягає, насамперед, у створенні передумов для їх переростання в кризи глобального характеру, що обумовлюється тенденцією лібералізації фінансової сфери в країнах, що розвиваються, за умов постійного зростання міжнародної мобільності капіталу.

У світовій практиці використовують систему індикаторів, які призначені сигналізувати про негативні тенденції розвитку у соціально-економічному розвитку країни, її зовнішньоекономічних зв’язків, сфери грошового обігу, бюджетній системі, стані інвестиційного клімату, сфері управління заборгованістю, на валютних, фондових та стразових ринках.

Наприклад, у Франції застосовують так звані індикатори тревоги - прості чи складні показники, що відображають зміну будь-якої економічної чи фінансової величини і визначають її раціональні граничні (порогові) значення.

У США використовують «попередні показники» для інформування про короткостроковий розвиток економіки і встановлення коливань чи змін тенденцій. Така ж система індикаторів застосовується і у країнах ЄС.

Більшість індикаторів покликані сигналізувати про зміни чи негативні тенденції в різних галузях, сферах та напрямах діяльності суб’єктів економічної діяльності та країн в цілому (табл. 5.1).

У світі застосовують способи оцінки індикаторів фінансової безпеки за бальною шкалою, методом коефіцієнтів, які використовують при обчисленнях міжнародні фінансові організації, всесвітньовідомі експерти, бізнес видання та міжнародні рейтингові агенції.

У випадку несвоєчасності чи неналежного реагування держав на появу кризи чи зміни в показниках індикаторів фінансової безпеки, відчутності дієвого контролю в різних країнах можливі натік негативні наслідки:

- переростання фінансових криз у широкомасштабні економічні або структурні кризи;

- підвищення соціальної напруги в суспільстві;

- можливість вилучення спекулянтами позик в національній валюті і інвестування їх по всьому світу;

- погіршення внаслідок уповільнення економіки і зростання безробіття, платоспроможності одержувачів кредитів [5, с. 565].

Щодо регулюючої ролі МВФ то вона спрямована на те, щоб на багатосторонній основі узгодити всю сукупність прямих та зворотних зв'язків між національними господарствами, валютною сферою та світовою економікою для виявлення й усунення вогнищ нестабільності.

У відповідності до своїх статутних повноважень МВФ здійснює нагляд за станом міжнародної валютної системи й економічною політикою країн-членів.

Таблиця 5.1

Сигнали індикаторів фінансової безпеки [5, с. 562]

Світова економіка вступила в такий етап свого розвитку, коли дуже важливого значення набуває багатостороння координація макроекономічної політики найрозвинутіших держав. Така практика розвивалася протягом останніх десятиліть, у її процесі склалася й удосконалюється нова форма міжнародного співробітництва - регулярні наради лідерів «сімки» (G7), тобто найрозвинутіших країн.

Розширюється співробітництво Фонду з ООН у розв’язанні проблеми роззброєння для розвитку. МВФ безпосередньо торкається проблем воєнних витрат у країнах-боржниках, коли узгоджує шляхи подолання бюджетних дефіцитів (критика надмірних військових витрат в Анголі, Ірані, Ізраїлі, Ємені, Йорданії та Сирії). В цілому ряді підписаних Фондом з урядами стабілізаційних програм є прямі домовленості про скорочення асигнувань на оборону як одну з головних умов надання Фондом кредитів.

Інформаційна роль Фонду тісно пов’язана з наданням рекомендацій у галузі валютно-економічної політики для кожної з країн, з якими здійснюється співробітництво.

Для відновлення рівноваги зовнішніх платежів стабілізаційні програми МВФ пропонують, як правило, введення режиму жорсткої економії, який включає грошово-кредитні обмеження, реформи податкової політики, зменшення бюджетних видатків шляхом заморожування заробітної плати державним робітникам і службовцям, зменшення субсидій, скорочення інвестиційних програм, девальвацію національної валюти тощо. Звичайно, що такі заходи, необхідні для економічного оздоровлення, мають негативні соціальні наслідки, отже, стикаються з гострою протидією частини населення і певних політичних кіл.

У цілому ряді країн протягом 80-х років пройшли масові виступи протесту проти умов надання кредитів Фондом - в Аргентині, Бразилії, Судані, Єгипті, на Філіппінах. Нерідко виконання програм припинялося. Це часто трактувалося, особливо в Радянському Союзі, як вияв антинародного характеру програм Фонду. Але справа тут дещо складніша.

В багатьох випадках досить розвинуті країни «третього світу», які мають достатній науково-технічний потенціал, методики й базу для економічного аналізу, необхідних фахівців, самі розробляють національні програми господарських реформ і лише потім отримують схвалення і фінансову підтримку МВФ. З іншого боку - жорсткі програми приймають не лише реакційні режими, здебільшого їх диктує економічна необхідність.

Відомо, що ці успіхи прийшли не одразу і базувалися на жорсткій соціально-економічній урядовій політиці, яка досить відчутним тягарем лягала на трудові, малозабезпечені верстви населення. Відомо також і те, що в цілому ряді країн жорстка соціально-економічна політика за рецептами МВФ так і не дала позитивних результатів: Перу, Сомалі, Судан, Замбія, Сьєрра-Леоне і багато інших країн, які користувалися порадами МВФ, потрапили у безвихідь. Експерти Фонду покладають відповідальність за це на громадянські війни, демагогію еліти, корупцію урядових чиновників тощо. Але ж зрозуміло, що рецепти, які пропонує МВФ, зовсім не є гарантією обов'язкового успіху.

Слід навести деякі методологічні підходи МВФ до подолання фінансової кризи завдяки реалізації стабілізаційних програм:

1. МВФ розглядає інфляцію як суттєву перешкоду економічному зростанню країн, що розвиваються або знаходяться на переході до ринкової економіки (хоча це, на наш погляд, спрощене розуміння). Адже такий підхід не завжди підтверджується практикою, тому що економічне зростання є результатом дії багатьох чинників, а не тільки зменшення темпів інфляції.

2. МВФ вважає девальвацію національної валюти інструментом, здатним до стимулювання зовнішньої торгівлі. Ця концепція в цілому підтверджується досвідом багатьох країн світу.

3. встановлення ринковим шляхом відсоткових ставок балансування заощаджень населення і інвестицій в економіку.

Але в умовах перехідних економік рекомендації МВФ не завжди спрацьовують, чим власно і пояснюються чисельні помилки Фонду.

При оцінці впливу стабілізаційних програм на національні економіки МВФ використовує такі методологічні підходи:

-оцінка стану економіки конкретної країни здійснюється шляхом співставлення її показників до запровадження стабілізаційних заходів програми МВФ та після їх реалізації;

-обираються дві групи країн, близьких за рівнем економічного розвитку - контрольна і аналізована. Після запровадження стабілізаційних програм МВФ у аналізованій групі країн порівнюються показники розвитку;

-за цим підходом порівнюються дійсний стан економіки країни після запровадження стабілізаційної програми МВФ з її цілями, тобто визначається рівень досягнення цілей програми;

- останній підхід передбачає моделювання і наступне порівняння результатів стабілізаційної програми МВФ і можливих наслідків реалізації сукупності національних заходів щодо стабілізації економіки (в разі якщо б вони здійснювалися поза стабілізаційною програмою МВФ) в країні, де планується запровадження стабілізаційної програми.

Зрозуміло, що кожен з підходів містить суттєві недоліки, головним чином це - неточність і неглибокість таких порівнянь.

Міжнародний досвід свідчить, що ефективними стабілізаційні програми МВФ є лише тоді, коли в наявності більш-менш розвинуте вітчизняне виробництво і внутрішнє ринкове середовище, відповідні обсяги національного капіталу і ресурсів, а також певні політичні, соціальні та економічні умови в країні.

Відносно ж країн з перехідною економікою, в яких відбувається затяжна фінансова криза, МВФ робить умови надання кредитів усе більш жорстокими. Це призводить до того, що вплив МВФ на такі країни суттєво посилився. У зв'язку із жорсткістю умов стабілізаційних програм МВФ не підписує жодних програм фінансування, якщо не буде впевнений у виконанні всіх без винятку своїх вимог.

Досвід співпраці з МВФ свідчить про те, що покращання платіжного балансу в окремих країнах, де здійснювалися стабілізаційні програми, не дало вагомих результатів. Лише у не багатьох країнах суттєво понизився рівень інфляції завдяки реалізації стабілізаційних програм. Дуже повільно зростають або зовсім не збільшуються і темпи економічного розвитку в таких країнах. Навіть більше того, є група країн, у яких темпи економічного зростання були значно вищими за ті, де запроваджувалися стабілізаційні програми.

Крім того, у світовій практиці є випадки, коли окремі країни уникали надмірної залежності від МВФ і в той же час завдяки реалізації власних програм виходили з кризи і розвивалися високими темпами. Це стосується, насамперед, Малайзії, яка не прийняла умови стабілізаційної програми МВФ і відповідно була позбавлена кредитів під час азіатської кризи (1997 року).

Переглядів: 872