• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Політична влада:структура та характерні ознаки.

Політична влада.

Влада як суспільне явище.

Політична влада: сутність, характерні ознаки.

Легітимність політичної влади.

Влада як суспільне явище.

Влада виникла з виникненням людського суспільства і разом з ним пройшла тривалий шлях розвитку. Весь історичний досвід переконливо показує, що вона – необхідний елемент громадської організації, без якого неможлива життєздатність і функціонування суспільства, вона покликана регулювати взаємини між людьми, між ними, суспільством і державно-політичними інститутами. Більше того, влада є одним з головних (якщо не самим головним) ресурсів будь-якого людського співтовариства.

К.С.Гаджиєв

Очевидно, що того першого, хто вимовив сакраментальне вираження «Ти не повинен...», можна вважати засновником влади і закону.

Складний і навіть таємничий характер владного примуса перетворив владу в один із самих притягальних для людини об’єктів вивчення. З найдавніших часів і в доступні їм формах люди намагалися усвідомити загадки й закономірності цього явища. Так, ще в давньоіндійському епосі (у кн. «Архашастри») влада описувалася в найпростіших метафоричних образах: «більша риба їсть маленьку». У Давній Греції й Давньому Римі влада в основному трактувалася в рамках універсалістських концепцій «архе»-«анархе» (порядок-безладдя), що зв’язували її природу з упорядкуванням і регулюванням соціальних зв’язків і відносин, установленням згоди між людьми, обміном і розподілом благ у рамках конкретної держави. Так, в 5-й книзі «Никомаховой етики» Аристотель трактував владу як «розподіл почестей, майна й усього іншого, що може бути поділене між співгромадянами певного державного устрою».

Починаючи з XVI ст. стали дискутуватися питання про те, хто має, а хто не має права на владу, які її джерела, межі, атрибути і ознаки. Поряд з теологічними підходами, стали висловлюватися ідеї, згідно яким джерела влади варто шукати в живій і неорганічній природі. Природа влади стала безпосередньо пов’язуватися з уродженими почуттями, прагненнями людей до домінування й агресії. Проникають у науку й алегоричні подання про «владу природи над людиною» або «владу людини над природою».

Однак, ставлячись до влади як до сугубо соціального за походженням явищу, багато вчених проте тривалий час розглядали її не як самостійний феномен, а як один з елементів держави (поряд з населенням і територією) або засоби домінування у міжособистісних відносинах. І тільки згодом до влади стали ставитися як до самостійного явища громадського життя.

Зараз у науковій літературі можна нарахувати безліч визначень влади. Більшість із них, трактуючи її як явище соціальне, тим самим розкривають і природу політичної влади.

Влада є однією з функціональних засад людського суспільства. Вона існує всюди, де тільки є стійке об'єднання людей: у виробничому колективі, в установі, державі, сім'ї. Власне, термін «влада» багатозначний і широко використовується для визначення різних явищ не тільки в суспільстві, але і в природі.

У сучасній науковій літературі немає (і не може бути) однозначного визначення поняття «влада», тому що різні трактування влади пов'язані не тільки з багатомірністю самого слова «влада», але і з різними варіантами його вживання. Так, за різними підходами, влада – це: здатність досягнення поставленої мети, накреслених планів; здатність нав'язувати і проводити в життя певні рішення; засіб самоорганізації людських стосунків, що ґрунтується на цілеспрямованому розподілі функцій керування та підкорення; особливі відносини між керівниками та керованими тощо.

Будь-яка влада, у тому числі і батьків над дітьми, старших над молодшими, керівників над підлеглими тощо, відображає певні відносини, в яких воля і дії одних панують над волею і діями інших. Владні відносини об'єктивно притаманні суспільному життю, чи, як відзначали класики, «жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо».

У науці є різні підходи до пояснення причин владних відносин адже влада багатомірна. З цієї причини в поясненні природи влади і причин її походження в теорії політики існує декілька підходів, кожний з яких акцентує увагу на одній зі сторін цього складного явища. Серед них можна виділити такі підходи:

Поведінковий,який характеризує владу як особливу сутність, носієм якої є особа, яка виражена в локалізованій енергії, що примушує інших людей підкорятися. В цьому випадку влада ототожнюється з силою, наявність якої дає право на повеління.

Соціологічний – тлумачить владу через поняття соціальної взаємодії. Найбільш поширеним, в межах даного підходу є позитивістсько-соціологічне визначення влади німецького соціолога М. Вебера. На його думку, в основі владних відносин лежать відносини панування та підкорення, які складаються між суб’єктом владної волі (тих, хто має здатність впливати на іншого і домагатися поставленої мети) та об’єктом владного впливу (тим, хто будує свою поведінку у відповідності до змісту владного впливу).

В рамках позначених підходів сформувалися різноманітні концепції влади. Можна виділити наступні концепції влади:

1. Телеологічна (від грец. "elos, teleos - мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. Влада розглядається не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодія людини з довкіллям. Йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Отже, ця концепція вказує на цілеспрямований характер влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.

2. Біологічна концепція розглядає владу як механізм обіймання людської агресивності, яка закладена в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічного єства. В структурі біологічних якостей, притаманних людям і тваринам, агресія виступає як інстинкт боротьби, спрямованої проти представників тієї ж істоти.

3. Біхевіористська концепція дуже близька до біологічної концепції. Вона сформувалась в 30-х роках ХХ ст. та пов’язана з іменем американського вченого Гарольда Дуайта Лассуела. Дана концепція розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні керують іншими. Політична влада складається із зіткнення багатогранних волевиявлень до влади як рівновага політичних сил.

4. Психологічні інтерпретації влади, виходячи з біхевіористичного розуміння влади як поведінки реальних індивідів, прагнуть розкрити суб’єктивну мотивацію цієї поведінки. Одним з найважливіших напрямків цієї системи є психоаналіз. В ньому влада розглядається як спосіб панування безсвідомого над людською свідомістю. Індивід підкоряється силі, яка є за межами його свідомості. Це відбувається в результаті того, що людська психіка сприймає особливу установку, яка придушує раціональні мотиви поведінки, забезпечує домінування ірраціонального (страху, агресії, прагнення до руйнування) в політичній діяльності.

5. Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних відносин пов’язується з виявленням соціально-політичної ролі власності, поділом суспільства на антагоністичні класи з протилежними інтересами. Марксистська теорія вирішального значення в реалізації політичної влади надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою цієї доктрини є те, що держава розглядається як головний чинник політичної влади, а форми правління – як специфічний спосіб забезпечення класового панування.

6. Зокрема Реляціоністська (від франц. relation - відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, як суб'єктно-об'єктні відносини, коли суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Виділяють три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами і розподілу сфер впливу. Концепція спротиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта (Дж.Френч,Б.Рейвен). Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів (П.Блау, Д.Хіксон). Згідно концепції розподілу сфер впливу владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням – підкоренням. Стверджується, що у масштабі всього суспільства існує баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки вони міняються своїми ролями. Правляча партія може перетворитися на опозиційну, а опозиційна стати правлячою. Рядовий виборець може стати політиком, а політик рядовим виборцем тощо.

7. Системна концепція влади (Т.Парсонс) розглядає владу як властивість і атрибут макросоціальної системи. Будучи системотворчим елементом політичної системи вона з'єднує всі її елементи в єдине ціле. Необхідно відзначити, що системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами.

8. Одним з авторів міфологічної концепції виступає французький політолог Луї Дюгі. Він та його прихильники, пояснюючи закономірності поділу суспільства на “правлячих” та “тих, ким правлять”, захищали ідею природного походження влади.

Отримання влади одними він пов’язував з їх фізичними, моральними, інтелектуальними, економічними перевагами над іншими. Будучи сильнішими, вони нав’язують свою волю, перетворюються на клас правителів. Таким чином, природний поділ людей на “сильних” та “слабких” дає право на владу. Для надання “законності” своїм владним претензіям “сильні” використовують міфи про божественне походження влади і про “суспільну волю”, яка втілена в інститутах влади. На думку тих, хто намагається критично сприймати дану концепцію, головним її недоліком є відсутність пояснення самого сенсу існування влади.

6. Структурно-функціональна концепція влади розглядає її як відносини нерівноправних суб’єктів, чия поведінка обумовлена ролями, які вони виконують.

7. Конфліктологічна теорія влади розглядає її як відносини панування і підкорення одного класу іншим. Природа даного панування обумовлена економічною нерівністю, місцем і роллю класу в економічній системі суспільства. Утримання власності забезпечує економічно пануючому класу можливість підкорити власній волі економічно залежні класи. Економічна нерівність є основою всіх інших форм соціальної нерівності, тому влада є там, де є нерівність.

8. Дуалістична концепція заперечує ототожнювання влади з пануванням. Французький політолог М. Дюверже виділяв в середині влади два складові елементи –матеріальне пригнічення та впевненість, віра з боку тих, хто підкорюється, що підкорення є справедливе та законне. При відсутності другого елементу влада перетворюється на панування – більш вузьке поняття, пов’язане із застосуванням сили, яка може бути виражена в різних формах (фізичне насильство, економічне пригнічення, тиск з боку організованого колективу і т.д.).

Отже, велика різноманітність підходів до вивчення влади свідчить не тільки про великий інтерес у світі до проблеми влади, а й про надзвичайну складність її.

Влада функціонує в різних сферах суспільства, а також на різних рівнях його структури: суспільному, асоціативному та персоналізованому. Її справедливо називають центральною категорією політології. З нею пов'язано чимало понять і термінів: автократія - самовладдя, аристократія - влада знаті, бюрократія - влада чиновників, демократія - влада народу, меритократія - влада здібних, найгідніших, охлократія - влада натовпу, партократія - влада партії, плутократія - влада багатих (від імені грецького бога багатства Плутоса), теократія - влада духівництва, технократія - влада фахівців, тімократія - влада майновитих, анархія - безвладдя, монархія - єдиновладдя, олігархія - правління невеликої групи людей.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її – кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття “влада”.

Відзначимо, що всі наведені тлумачення влади не виключають одне одного, а підкреслюють багатомірність, багатоманітність цього політичного феномена.

В сучасній політологічній літературі виділяють, як мінімум, три аспекти влади:

1. Директивний аспект, у відповідності до якого влада розуміється як панування, яке забезпечує виконання наказу, директиви.

2. Функціональний аспект, який підкреслює, що влада – це здатність та вміння практично реалізовувати функцію суспільного управління.

3. Комунікативний аспект, який враховує, що влада так чи інакше реалізується через спілкування, через певну “мову”, яка зрозуміла всім сторонам суспільних відносин влади.

Будучи соціальною по суті, влада проходить разом із суспільством складний шлях

зміни своєї форми. В “примітивних” суспільствах влада була “анонімною”, розпиленою серед членів роду. Вона проявляється в сукупності вірувань і звичаїв, які регламентували поведінку індивідів. Власне, це ще не була політична влада.

Ускладнення соціальних потреб і поява нових видів діяльності помітно підняли інтенсивність взаємодії індивідів – стало вимагати концентрації влади в руках вождів для ефективного реагування на проблеми, які виникали. Таким чином, анонімна форма влади поступається індивідуалізованій.

Процес поглиблення нерівності виявив слабість індивідуалізованої влади як засобу вирішення глибоких соціальних конфліктів. Починається інституціалізація влади, тобто вона починає опиратися на спеціальні інститути, які виконували функції виразу спільних інтересів, управління, забезпечення соціального миру. Влада набирає політичного характеру, коли починає виражатися через діяльність держави, партій та інших організацій. Політичну владу поділяють, як правило, на державну,яка забезпечується відповідними політичними інститутами (уряд, парламент і т.д.), органами правопорядку і юридичною базою, та громадську– формується партійними структурами, громадськими організаціями, незалежними ЗМІ, громадською думкою.

Політична влада існує в двох основних формах: офіційна– легальна з формалізованою структурою та неформальна(неофіційна) – нелегальна, яка має тіньовий, підпільний і часто мафіозний характер.

Відмінними рисами політичної влади є:

- легальність у використанні сили та інших засобів володарювання в межах

- держави;

- верховенство, обов’язковість її рішень для всього суспільства і, відповідно,

- для всіх інших видів влади;

- публічність, тобто загальність і безособовість, що означає звернення до всіх

- громадян від імені всього суспільства за допомогою закону;

- моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень;

- багатогранність ресурсів.

Влада як соціальне явище має ряд специфічних “вимірів”:

1. Вона виражена у функціонуванні держави та громадських інститутів.

2. Вона пов’язана з діяльністю лідерів, еліти, мас, тобто проявляється в діях.

3. Вона спирається на систему засобів і методів владного впливу – ресурси влади.

4. Їй притаманні зміни, зниження або підвищення легітимності, ефективності, співвідношення функцій законодавчих і виконавчих органів влади.

5. Вона завжди має результати (наслідки) реалізації.

Наведені концепції дозволили сучасним вітчизняним дослідникам сформулювати інтегроване визначення поняття влади.

Під владою більшість сучасних вітчизняних політологів розуміє один з найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічні відносини як найменш між двома суб’єктами, один з яких підкоряється розпорядженню іншого, в результаті цього підпорядкування володарюючий суб’єкт реалізує свою волю та інтереси.

Влада – це право та можливість одних панувати, розпоряджатися і керувати іншими; здатність і можливість одних реалізовувати свою волю щодо інших, здійснювати певний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та інші засоби.

Потрібно усвідомлювати, що з поняттям «влада» тісно пов'язані такі явища, як «вплив», «сила», «управління», «панування». Що ж є спільного і в чому різниця між владою і цими поняттями?

Близькими за природою, але не тотожними є поняття «влада» і «вплив». Ядром влади є здатність (можливість) впливу, вплив же вказує на дії, діяння. Наприклад, лікар показує хворому рентгенівський знімок його легенів і радить кинути палити; або – студент після перегляду нової кінострічки прийшов у гуртожиток і поділився з колегами своїм добрим враженням щодо фільму, після чого студенти також пішли дивитися цей фільм. Тут ні лікар, ні студент не мають влади, але під їх впливом хворий кинув палити, а студенти пішли в кіно. Влада не просто здатна впливати – вона здійснюється над людьми, їх поведінкою та свідомістю, результати влади обмежені підпорядкованістю об'єкта суб'єкту.

Нерідко владу пов'язують, іноді й ототожнюють із «силою», «насильством». Очевидно, що ці дві категорії об'єднує спільна особлива властивість – здатність до конкретної справи, звершення. Проте влада не обов'язково повинна бути пов'язана з насильством. Мало того, звернення влади до сили свідчить про нестачу влади. Як уже зазначалося, влада – це здатність суб'єкта впливати на об'єкт, якщо суб'єкт не має такої властивості, значить, він не має влади. Водночас суб'єкт може мати владу над об'єктом, але не реалізовувати її. Потенціал влади – це її можливості і реалізація влади, це дві тісно пов'язані сторони одного явища, і їх неможливо протиставити, як неможливо розділити послідовні стадії розвитку будь-якого явища – можливість і дійсність. Об'єкт може сам почати діяти відповідно до волі суб'єкта, передбачаючи його можливі реакції. Проте ядром поняття є саме володіння владою, оскільки лише воно властиве будь-якій формі влади і може існувати без її здійснення.

Тісно взаємопов'язані поняття «влада» і «управління», але і між ними існують важливі відмінності. Управління – це функція будь-якої організованої системи, що забезпечує збереження, підтримку діяльності та досягнення цілей даної системи. Головним критерієм ефективності управління є ступінь досягнення за призначенням. Невдачі у здійсненні політики і реалізації цілей суб'єкта управління бувають зумовлені відсутністю у нього необхідної влади або невмінням її використовувати (помилки в управлінні).

Виділення владних і управлінських аспектів дає можливість розуміти, в якій сфері лежать причини невдач тих чи інших керівних дій. Воно дає змогу визначити відповідальність конкретних людей за невиконання чого-небудь, якщо вони не були наділені відповідною владою, чи, навпаки, обвинуватити їх у недбалому ставленні до своїх обов'язків, якщо таку владу мали.

Здатність досягнення бажаних цілей залежить від здатності діями згідно з наміром спрямовувати зусилля людей, тобто від наявності влади над людьми. Інакше кажучи, влада є необхідною умовою управління, його основою і рушійною силою. Суб'єкт одночасно повинен бути і суб'єктом влади. Але наявність влади не гарантує досягнення бажаного результату. На практиці нерідко буває так, що суб'єкт досягає підпорядкованості об'єкта, але об'єкт або не може зробити те, що від нього вимагають, або наслідки його дій виявляються не тими, на які суб'єкт влади розраховував. Отже, часто підкорення об'єкта не є кінцевою метою дій суб'єкта влади; швидше воно виступає як метод (інструмент, засіб) реалізації будь-яких завдань. Із цього можна зробити важливий висновок: керівник може мати «багато» влади і бути добрим суб'єктом влади, тобто завжди здатним примусити своїх підлеглих зробити те, що він бажає, але поганим керівником (наприклад, якщо він не передбачає наслідків здійснення своєї влади, або його влада використовується для досягнення безпосереднього результату (підкорення).

Існує взаємозв'язок, також і різниця поміж такими поняттями, як «влада» та «панування» (політичне). Політичне панування – це один із засобів політичного управління, заснований безпосередньо на безумовній покірності. Це виникає тоді, коли влада інституціалізується, перетворюється на стійке утворення, коли в організації встановлюються позиції, які дають можливість приймати рішення, наказувати, дозволяти та забороняти. «Панування, – писав М. Вебер, – це призначений шанс зустріти покірність певному наказу». Політичне панування не може обмежуватися тільки фактом реалізації влади, воно потребує віри та законності.

Панування нерозривно пов'язане з владою, є формою її організації в суспільстві. Політична влада, яка базується на насильстві, може виникнути і до встановлення панування. Проте у цьому випадку вона не здатна довго протриматись і виконувати свої функції у суспільстві. Панування – це політичний порядок, за якого одні керують, а інші підкоряються, хоча перші можуть перебувати під демократичним контролем других.

Отже, функціонування влади є важливим чинником життєдіяльності суспільства та його політичної системи, бо влада пов’язує всі політико-структурні елементи в одне ціле. Поділяючись у демократичному суспільстві на законодавчу, виконавчу та судову гілки, влада стає гарантом політичного розвитку та життєдіяльності всього суспільного життя.

Політична влада:структура та характерні ознаки.

В рамках поділу влади структурно можна виділити наступні елементи: джерела влади, суб’єкти і об’єкти влади, ресурси влади, основи влади та функції влади.

Джерела влади являють собою владний першопочаток. Джерелами влади можуть виступати: авторитет, сила, закон, матеріальні ресурси (багатство), престиж, соціальний і політичний статус, інтерес, таємниця та харизма. Американський футуролог, один з авторів теорії постіндустріального суспільства, Алвін Тофлер твердив, що в залежності від свого джерела влада набирає певної якості. Джерелами влади “нижчої якості” він називав грубий примус, силу або загрозу її застосування. Матеріальні ресурси виступають джерелом влади “середньої якості”. І тільки знання виступають джерелом влади “вищої якості”, ознаками якої є мінімальні затрати ресурсів та здатність своїх противників перетворювати на союзників.

Основними елементами влади є суб'єкт, об'єкт і ресурси. Будь-яка влада відображає певну взаємодію, має як мінімум дві сторони. Одна – це пануюча в політології, її прийнято позначати поняттям «суб'єкт»; це може бути індивід, організація, держава і навіть світова спілка (наприклад ООН). Суб'єкт є безпосереднім носієм влади. Інша сторона – об'єкт, на який власне спрямовані дії суб'єкта.

Суб'єкт повинен мати такі властивості, як бажання панувати, воля до влади, компетентність. Відомо, що не всі люди прагнуть до влади, а деякі навіть уникають керівних посад та пов'язаної з цим відповідальності. Однак багато й таких, для яких прагнення до влади пов'язане з можливістю одержання різних благ: високого прибутку, престижу, зв'язків, привілеїв тощо. Проте, крім бажання і волі, суб'єкт влади має бути компетентним, знати справу, за яку береться, становище і настрій підлеглих, краще інших бачити і знаходити вихід з будь-якої складної ситуації керівної соціальної групи. Суб'єкт визначає свою владу у наказах, розпорядженнях, командах, де окреслюється поведінка об'єкта влади, передбачаються санкції, які тягне за собою невиконання розпоряджень. Від наказу та його вимог залежить ставлення до нього іншого важливого елемента влади – об'єкта.

Як уже зазначалося, влада передбачає наявність як мінімум двох партнерів – здійснюючого владу (суб'єкта) і підкореного владі (об'єкта). Без підкорення влада неможлива – якщо немає такого підкорення, немає і влади. Суб'єкт може мати бажання, волю до панування, усі необхідні засоби підкорення, але все це має бути застосоване до об'єкта влади

Поняття «ресурси влади» – це все те, що суб'єкт влади може використовувати для впливу на об'єкт, це ті засоби, за допомогою яких суб'єкт влади здійснює вплив на об'єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх розпоряджень. Ресурсами можуть бути: будь-які цінності (гроші, предмети вжитку тощо); засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти, за допомогою яких можна позбавити людину цінностей, у тому числі власного життя (зброя, карні органи в цілому).

Отже, ресурси влади можна поділити на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.

До економічних ресурсів належать всі матеріальні цінності, необхідні для виробництва та споживання, гроші, земля, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, тому що підвищення соціального статусу індивіда пов'язане з прибутком і багатством. Але соціальний ресурс містить у собі і такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування, мешкання.

У сучасний інформаційний вік дуже важливими є культурно-інформаційні ресурси – знання та інформація, а також засоби їх одержання.

Проте юристи, правоохоронні органи зустрічаються переважно з силовими ресурсами. Силові ресурси, насильство – це атрибути будь-якої влади, різниця лише у «дозах» їх використання. Особливостями насильства як ресурсу влади є:

- низький творчий потенціал, його зв'язок, в основному, з руйнуванням, ліквідацією чого-небудь;

- засноване на страху. За допомогою погроз, команд, наказів та заборон можна добитися зовнішньої слухняності і виконання конкретних вимог, але норми та цінності, які передаються людям таким чином, не стають частиною їх внутрішніх особистих переконань та легко зникають зі свідомості, як тільки зникає страх;

- як правило, є дорогим засобом, особливо коли це насильство пов'язане із застосуванням військової техніки;

- водночас завдає серйозної моральної шкоди, викликаючи у відповідь непокору, лють, помсту тощо.

Усе це призводить до висновку про те, що насильство, хоч і є одним із важливих ресурсів влади, має застосовуватись як крайній захід, коли всі інші не приносять бажаного результату, і що не менш важливо, насильство повинне бути суворо обмежене певними політичними, правовими, а також моральними рамками. Воно мусить мати відповідний характер, тобто реакцією на насилля, і бути останнім засобом, коли всі інші вже вичерпані; об'єктом насильства не може бути мирне населення; застосування насильства має бути вибірковим, пропорційним, без вандалізму, тотальної війни проти політичних противників. Крім того, суб'єкт насильства повинен максимально дотримуватися збереження фундаментальних прав і свобод людини, тобто діяти відповідно до правового закону (норм, прийнятих демократичним шляхом, причому обов'язок рівний для всіх громадян). Ці норми мають базуватися на правах людини.

Зазвичай різні ресурси влади використовуються її суб'єктами комплексно. Але специфічним ресурсом влади є сама людина – демографічні ресурси. Людина – творець матеріальних благ (економічні ресурси), одержувач і поширювач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси). Людина не тільки ресурс влади, але і її суб'єкт та об'єкт.

Відповідно до поділу ресурсів, на яких влада ґрунтується, виділяють різні види влади.

Економічнавлада – це контроль над економічними ресурсами, право на різного роду матеріальні цінності.

Соціальнавлада – це можливість визначити становище у соціальній структурі статусів, посад, пільг і привілеїв. За допомогою соціальної політики сучасна держава може впливати на соціальний статус населення, викликаючи тим самим його лояльність та підтримку.

Духовно-інформаційна влада – це влада над людьми, яка здійснюється за допомогою наукових знань та інформації. Знання застосовуються для підготовки урядових рішень і для безпосереднього діяння на свідомість людей з метою забезпечення підтримки ними уряду. Таке діяння здійснюється через школу, вузи, а також за допомогою засобів масової інформації. Інформаційна влада може служити різним цілям: поширювати об'єктивні відомості про дії уряду, але і впливати на свідомість, обманюючи людей, всупереч їх інтересам, а нерідко і волі.

Примусовавлада спирається на силові ресурси та означає контроль над людьми шляхом застосування фізичної сили. її легальне використання у масштабах суспільства є ознакою політичної влади; проте насильство, фізичний примус може використовуватись і неполітичною владою, наприклад, у стосунках господаря і рабів, деспота-чоловіка та його дружини тощо.

М. Вебер відзначав, що залежно від обставин виділяють владу батька над дітьми, владу грошового мішка, владу юридичну, духовну, економічну тощо. Однак у першу чергу під владою розуміють державну владу. Так, у перекладі з французької мови влада pouvoir – це не тільки влада, але і центральний уряд; з англійської power – не тільки влада, але і держава, держава з усією її міцністю; з німецької Gewalt – влада, міцність, а також насильство.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Обов’язковість рішення Звернення до всіх громадян

Переглядів: 1702