Загальні положення

Багато цивілізацій Старого Світу зародилося в долинах річок. Річки грали таку велику роль в їх житті, що ці цивілізації назвали річковими.

Дійсно, родючі ґрунти дельт річок сприяли розвитку землеробства. Річки пов’язували різні райони країни і створювали можливості для торгівлі. Але використовувати ці переваги було непросто. Заплави і пониззя річок заболочувалися, річища часто змінювали напрямок, повені і паводки знищували посіви. Була потрібна праця багатьох поколінь, щоби осушити болота, збудувати канали для зрошення, дамби для протистояння повеням та інші об’єкти. Але ці зусилля принесли плоди: підвищилася врожайність, тому перехід до іригаційного землеробства назвали аграрною революцією. Лев Ілліч Мечников так висловився з цього приводу: «Річки – це видатні вихователі людства».

Звичайно, не всі давні цивілізації були річковими. В особливій географічній ситуації розвивалися Фінікія, Греція і Рим – приморські цивілізації. Землеробство тут не вимагало іригації (на відміну від цивілізацій Сходу), натомість півострівне положення було ще одним викликом природи. Відповіддю на нього стала поява навігації, яка відіграла важливу роль в житті цих держав.

Вже тоді починають виокремлюватися два великих регіони – Схід і Захід, цивілізаційні відмінності яких визначають їх різну долю і в середні віки, і в наш час. Схід і Захід у даному випадку розуміються як символи певних цінностей і образів життя, а не як суто географічна категорія. Ось чому слід окремо розглядати цивілізації Давнього Сходу і середземноморські цивілізації, на руїнах яких народилася Європа.

1. Давні цивілізації Сходу. Вище вже наголошувалося, що на Сході перехід від первісності до цивілізації супроводжувався розвитком іригаційного землеробства. Створення іригаційних систем вимагало жорсткої організації колективної праці, зусиль всієї країни в цілому. Складно було підтримувати систему каналів у відповідному порядку. Всі ці роботи неможливо було здійснити без сильної централізованої влади. В результаті у всіх давніх східних цивілізаціях склалася особлива форма держави – деспотія[17].

В різних цивілізаціях деспотія могла мати деякі відмінності, але сутність її залишалася: на чолі держави стояв правитель, який був власником всієї землі та мав абсолютну владу. Такий тип влади реалізовувався через розгалужену адміністративну систему, потужний апарат чиновників. Такий державний устрій був дуже стійким: навіть коли великі імперії розпадалися на частини, кожна з них відтворювала деспотію в мініатюрі. Стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри у божественність царя (у Єгипті фараон був живим втіленням бога Хора, в Китаї імператора називали Сином Неба).

Особливістю східних суспільств була жорстка ієрархічність: кожний соціальний прошарок займав своє чітко визначене місце, відрізнявся від інших своєю соціальною значущістю, обов’язками, правами і привілеями. Існувала суттєва різниця навіть у покараннях залежно від соціального положення злочинця.

Консервативність східних цивілізацій підтримувалася існуванням общин. Людина в общині відчувала себе у першу чергу частиною колективу, а не окремим індивідом, який може сам, незалежно від інших, будувати своє життя. Вигнання з общини розглядалося як дуже суворе покарання.

У І тисячолітті до Р.Х. відбувається важливий переворот у духовному житті людства. У цей час незалежно одна від одної майже одночасно давні цивілізації починають вибудовувати нову систему уявлень про світ.

Руйнування міфологічного сприйняття світу заставляє людину вирішувати нові складні питання. Людина перестає відчувати себе частиною природи, починає відчувати себе особистістю, але одночасно усвідомлює і свою самотність, і безпомічність перед оточуючим світом.

Адекватною відповіддю в цій ситуації стають релігії порятунку, засновані на ґрунтовно розробленій етиці. В Індії релігіями порятунку були буддизм та індуїзм; в Китаї народжується конфуціанство; в Ірані Заратустра проповідував вчення про світ як арену боротьби добра і зла; в Палестині пророки Ілля, Ісая та Ієремія відкривають шлях до морального очищення.

Формування релігійної етики мало велике значення в процесі утворення цивілізаційних традицій.

2. Цивілізація Давньої Греції. Родючих ґрунтів у Греції небагато. Клімат посушливий, крупних річок немає, тому не було можливості створювати тут зрошувані системи як в річкових цивілізаціях Сходу. Хліба для всього населення не вистачало.

Більш сприятливими були умови для садівництва, виноградарства і скотарства. Країна була багата на деякі корисні копалини: срібло, мідь, свинець, мармур. Але цього було недосить для забезпечення існування населення.

Головним багатством Греції виявилося море. Зручні бухти, чисельні острови, що розташовані близько один від одного, створювали чудові умови для мореплавства і торгівлі. Але для цього треба було оволодіти стихією моря. Цивілізація зуміла дати достойну «відповідь» на «виклик» природного середовища. Греки стали чудовими мореплавцями та поступово перетворили свою країну в потужну морську державу.

Перший осередок цивілізації зароджується на острові Крит. Але яскрава та оригінальна критська культура трагічно загинула внаслідок виверження вулкану. На зміну їй прийшла ахейська культура, яку знищили нашестя північних народів. Епохи критської та ахейської культур можна вважати своєрідним попереднім етапом, після якого починається історія власне грецької цивілізації.

Близько 500 р. до Р.Х. в історії Давньої Греції відбувається важливий злам – починається велика грецька колонізація. Колонізація відкрила великі можливості для торгівлі, яка прискорила розвиток суднобудування та інших ремесел, пов’язаних з ним. В колоніях швидко зростали багаті міста, між ними і метрополією встановлювалися міцні торгові зв’язки. З колоній завозилося те, на що був бідний Балканський півострів – зерно, ліс, метали. У свою чергу з метрополії вивозилися товари, якими славилася Греція – оливкова олія, вина, вироби ремісників.

Проблеми, що їх вирішували колоністи, вимагали від людини особливих якостей. В ситуаціях боротьби зі стихією та освоєння невідомих земель вирішальну роль грали люди сміливі, ініціативні, енергійні. Тому в житті давньогрецького суспільства на перший план виходив культ особи та принцип змагальності між людьми.

Внаслідок цього саме в Греції вперше з’явилися спортивні змагання – Олімпійські Ігри. Ідеал досконалої особистості, яка володіє фізичною силою, розумом і благородством, знайшов відбиття у численних міфах про героїв, напівбогів-напівлюдей (Геракл, Прометей та інші).

Відчуття волі – предмет особливої гордості давніх греків. Наприклад, свою перемогу над персами греки пояснювали тим, що вони мали дар свободи, а всі піддані персидського царя-деспота були його рабами.

У ІV столітті до Р.Х. завдяки походам Олександра Македонського Греція перетворилася на гігантську супердержаву, котра охоплювала Малу, Передню, Середню і Центральну Азію до нижньої течії Інду, а також Єгипет. Але проіснувала імперія Олександра Македонського недовго. Напевно, давньогрецькому менталітету більш властива децентралізація.

Як в усіх доіндустріальних цивілізаціях, община у Давній Греції була основною клітинкою суспільства. Але грецька община не схожа на східну общину. У греків формувалися общини-поліси, які включали в себе не тільки сільське, але й міське населення. Всі члени общини були вільними власниками і мали політичні права. Держава існувала не над общиною, а виростала з общини, точніше сама община перетворювалася у маленьку державу.

Всередині полісів поступово формувалося цивільне право, утверджувалися закони, що визначали права і обов’язки членів общини та надавали їм деякі соціальні гарантії. Поліси не тільки займалися внутрішніми справами, але могли вести і зовнішньополітичну діяльність, мати власну армію. Саме в полісах закладалися підмурки демократії, товарно-грошових стосунків («античний капіталізм»), формувався новий тип особистості – вільної, честолюбної, беззастережно відданої своїй державі. Ці особливості полісів властиві давньогрецькій цивілізації в цілому.

Спроби об’єднати Грецію під владою одного полісу були невдалими. Союзи створювалися лише на час воєн, коли небезпека втратити самостійність ставала загрозливою. Такі об’єднання вступали в протиріччя з одним із провідних принципів, на якому будувалося життя полісів, – автаркії[18]. Індивідуалізм, котрий раніше поєднувався з ідеєю «спільної користі», почав непомірно розростатися, а колективістська мораль руйнуватися. Разом з цим руйнувався і сам поліс, що тривалий час був опорою давньогрецької цивілізації.

Останньою фазою давньогрецької цивілізації стала епоха еллінізму. Більшість дослідників цим терміном позначають епоху від 323 р. до Р.Х., коли на місці імперії Олександра Македонського стали з’являтися окремі держави, до 30 р. після Р.Х., коли римляни завоювали Єгипет, котрий найдовше серед елліністичних держав зберігав незалежність.

В епоху еллінізму вперше в історії людства контакти між Сходом і Заходом стали постійними і стійкими. Але перетворення Греції у світову державу не додало нових сил древній цивілізації. Засади грецької цивілізації (демократизм, автаркія та інші) поступово розмивалися, а нові цивілізаційні основи так і не були створені.

3. Цивілізація Давнього Риму. Римська цивілізація багатьма рисами схожа із давньогрецькою. Тому час від часу виникає дискусія: чи існує самостійна римська цивілізація?

Відомий німецький філософ культури Освальд Шпенглер (1880-1968) дає негативну відповідь на це питання, стверджуючи, що історія Риму – це лише остання стадія життя єдиної греко-римської (античної) цивілізації. Він не бачить оригінальності у римській духовній культурі, вважаючи її вторинною та надміру утилітарною. Але більшість дослідників схиляється до визнання своєрідності системи цінностей та специфіки державності Давнього Риму.

Римська цивілізація, як і грецька, була морською. Але не тільки природні умови сприяли становленню Рима: римляни почали свою історію[19] в оточенні греків, карфагенян, загадкових етрусків, які знаходилися на більш високому рівні культури. Спілкування з ними надавало можливості користування «чужими» досягненнями, а це прискорювало темпи розвитку римської цивілізації.

У ІІІ столітті до Р.Х. остаточно склалася римська громадянська община. Ідея «спільної користі» визначала як порядки в громадянській общині, так і поведінку кожного її окремого члена. Обов’язки римського громадянина були чітко встановлені: на першому плані стояли обов’язки перед суспільством, на другому – перед родиною та на останньому – турбота про особисте благо.

Сучасні вчені називають Рим аристократичною республікою, тобто такою республікою, де велика влада належала аристократичному сенату. Але влада сенату, як і влада консулів, не була безмежною. Римляни створили державну систему, в якій різні органи могли ефективно контролювати друг друга.

ІІ століття до Р.Х. знаменується остаточною перемогою над Карфагеном та Грецією. Рим стає світовою державою і продовжує розширювати свої кордони. Завойовані країни перетворюються у провінції та обкладаються податками. З багатими провінціями швидко встановлюються торгові зв’язки, це веде до розвитку товарно-грошових стосунків.

Але перетворившись на супердержаву, Рим вже не міг залишатися общиною, її традиційна структура починає руйнуватися.

Останні роки існування республіки наповнені низкою потрясінь: Рим переживає Союзницьку війну (громадянську по сутності), хвилювання у провінціях, повстання рабів під проводом Спартака та ін. Тільки за допомогою сильної, жорстко централізованої влади можна було зберегти політичну єдність величезної та дуже строкатої імперії, впорядкувати управління провінціями, задовольнити інтереси різних прошарків суспільства.

Першим диктаторської влади досягає талановитий полководець Сулла, другим – Цезар, чия слава стратега пережила віки. Хоча їх диктатури тривали порівняно недовго, перехід до імперського правління стає невідворотним. Остаточно імператорська влада встановлюється у 27 р. до Р.Х., коли Октавіан отримує від сенату звання довічного імператора, а також титули августа та «сина бога», як це було у східних деспотіях.

Починається «золотий вік» імперії: у суспільстві досягається певна стабільність, розквітають римська література та наука. Але створена система правління не була досконалою. Одноосібна влада відкривала можливості для прояву деспотизму, час від часу перетворюючись в тиранію (наприклад, правління Нерона). А.Д. Тойнбі вважає, що така еволюція системи правління – це спроба цивілізації, яка гине, уникнути своєї долі. Зовні Римська імперія ще деякий час залишалася могутньою, хоча симптоми занепаду ставали все помітнішими.

ІІІ століття після Р.Х. – це епоха кризи імперії. Рим втрачає роль центру, у 330 р. імператор Константин проголошує новою столицею Константинополь, а у 395 р. імперія розпадається на Західну та Східну (Візантію). Римська цивілізація переживає два потужних удари – соціально-економічний внаслідок неефективності рабської праці (формаційний здвиг – зародження феодалізму) та духовний (християнство несе принципово нові ідеали, у 313 р. імператор Константин робить його офіційною релігією імперії). Третій удар – суто військовий – наносять варвари: Рим опинився на шляху молодих та енергійних етносів в епоху «Великого переселення народів». У 410 році Рим захоплюють та грабують готи. Римська цивілізація завершує своє існування. Але її «смерть» є відносною: Західна Європа засвоїла багато традицій своєї попередниці.

4. Західноєвропейська цивілізація у середні віки. Західна Європа розпочала своє історичне життя у важких умовах: економіка була зруйнована, рівень цивілізованості різко впав, стара централізована державність була знищена. Спроби відновити Римську імперію у ІХ-Х століттях спочатку на базі Франкського королівства (при Карлі Великому), а потім Германії (при Оттоні І) не вдалися. Але імперії Карла Великого та Оттона І виконали свою об’єднавчу роль, яка проявилася і в міжнародних стосунках всередині Європи, і в утвердженні ідеї про зв’язок молодої західноєвропейської цивілізації з її великим попередником – Римом. Ідея єдності західноєвропейської цивілізації поступово формувалася і під впливом римо-католицької церкви, яка претендувала на роль арбітра у політичному житті Європи.

Але головним джерелом єдності в історичному розвитку різноплемінної Європи були спільні цивілізаційні основи: спадщина греко-римської античності та варварського германського світу. Різні регіони Європи не були однаковими, зміни в них не були синхронними, кожна країна мала свою специфіку. Але цю несинхронність виправляв європейський контекст – зв’язки та навіть саме сусідство з тими країнами, в яких народжувалися нові тенденції та швидше відбувалися зміни. Різні європейські країни робили свій внесок в життя всієї цивілізації. Більшість дослідників вважає, що саме цей факт є провідним чинником динамічності та довговічності західноєвропейської цивілізації.

По мірі зростання відмінностей в догматиці та обрядах західної та східної християнських церков, Рим перетворювався у центр західного християнства. Рим вважався містом апостола Петра, хранителя ключів від раю. Вже із V віку римські епіскопи стали називатися папами та сприйматися як спадкоємці апостола Петра, першого епіскопа Риму. Дещо пізніше – у VІІІ ст. утворилася Папська теократична держава. Східна церква (православна) обрала інший шлях стосунків з державою. 1054 року відбувся остаточний розкол християнства.

Католицька церква, яка керувалася теократичними ідеалами, зробила політику важливою стороною своєї діяльності, стала більш «мирською» у порівнянні із православною. За рахунок цього вона створила серйозну противагу державі, примушуючи її йти на компроміси. Завдяки католицькій церкві ще у ранньому середньовіччі почала створюватися ситуація діалогу в політичному житті. Це стало важливою передумовою для появи європейського типу державної влади – такої влади, яка рахувалася із громадянським суспільством.

Між тим на політичну арену поступово виходили міста. У Х-ХІІІ ст. по Західній Європі прокотилася хвиля міських рухів, спрямованих на зменшення феодальних податків, отримання торгових привілеїв та прав на міське самоврядування. У Франції вольностей першими добилися Авіньон, Суассон, Марсель; в Італії стали незалежними Венеція, Генуя, Флоренція та інші міста; в Германії цей процес відбувся із запізненням, але й там у ХІІ-ХІІІ віках з’явилися вільні міста – Любек, Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні. Незалежні міста управлялися виборними міськими радами, мали право проголошувати війну, заключати союзи, чеканити власні гроші. Називалися вони комунами.

Активність суспільства впливала на політичну структуру. Новий тип держави, який склався у більшості європейських країн, отримав назву сословно-представницька монархія. Це дозволило підсилити централізацію, але при цьому влада висловлювала «спільну волю» та забезпечувала «загальне благо».

Отже, монархи змушені були визнавати політичні права різних суспільних прошарків, у першу чергу – феодалів та міщан. Представницькими органами стали парламент в Англії, Генеральні Штати у Франції, кортеси в Іспанії, риксдаг у Швеції.

Саме в цей час народилася знаменита формула середньовічної демократії: «що торкається всіх, повинно бути схвалено всіма».

ХV вік стає переломним у відношеннях Європи з іншими цивілізаціями. До цього Захід жив відносно замкнено. Зв’язки із Сходом та Росією обмежувалися незначними обсягами торгівлі. Спроба масованого прориву на Схід під час хрестових походів (ХІ-ХІІІ ст.) закінчилася невдало. Тепер ситуація докорінно змінюється.

Великі географічні відкриття розсунули межі західної цивілізації, розширили світогляд європейців. Торгівля пов’язала цілі континенти. Наукові знання почали ламати звичну картину світу. Крім того, закладаються підмурки капіталістичного виробництва, таким чином з’являється новий соціальний тип – підприємець, здатний ризикувати, витримувати жорстку конкуренцію, створювати капітал буквально «з нічого».

Так починається перша фаза створення океанічної, глобальної цивілізації. Процес зіткнення різних культурних світів не завжди приносив користь корінному населенню відкритих земель. В процесі колонізації загинули давні цивілізації майя, ацтеків та інків.

Через нестачу робочої сили в Америку починають завозити негрів. Португалія, а за нею Голландія, Великобританія і Франція реанімують работоргівлю. Чисельність населення Африки суттєво скорочується, на тривалий час загальмовується її соціально-економічний та політичний розвиток.

Дещо інакше складаються стосунки Заходу із давніми високорозвинутими цивілізаціями Китаю, Японії, Індії. Китай та особливо Японія просто «закривають» свої країни. Натомість в Індії, політично роз’єднаній через занепад імперії Моголів, європейцям вдається міцно утвердитися. Цей факт визначив подальшу долю індійської цивілізації.

У ХV-ХVІ віках відбувається своєрідна революція і в духовному житті Західної Європи: Ренесанс (відродження античної культури) та Реформація (глибоке оновлення церкви). Ренесанс і Реформація поставили в центр людську особистість, вольову, енергійну, спрямовану на перетворення світу. Індивідуалізм заохочувався, але знаходився у суворих рамках моралі, заснованої на релігійних цінностях.

Таким чином, середньовіччя стало важливою сходинкою у розвитку західноєвропейської цивілізації. В цю епоху склалися ті особливі риси, які виділили Європу серед інших цивілізацій, та, водночас, вплинули (і продовжують впливати) на світову цивілізацію в цілому. В цей час закладені основи сучасної європейської демократії, уявлення про права особистості, нарешті у Західній Європі у найбільш чистому вигляді зародився новий тип соціально-економічних відносин – капіталізм.

5. Візантія. Народження візантійської цивілізації тісно пов’язано із заснуванням її головного міста – Константинополя.

Імператор Константин І сам обрав місце для нової столиці – на території давнього грецького міста-колонії Візантій. 11 травня 330 року нове місто було офіційно проголошено столицею Римської імперії. Але історія Візантії як самостійної держави починається дещо пізніше – з 395 року, коли Римська імперія розпалася на Західну і Східну. У 476 році варвар Одоакр скинув з престолу останнього західноримського імператора, а знаки імператорської влади відправив до Константинополя. З цього часу Візантія стає правонаступницею Римської імперії.

У перші віки свого існування Візантія займала величезну площу: Балканський півострів, Малу Азію, Сирію, Месопотамію, Аравію та Єгипет, у Причорномор’ї володіла містом Херсонес. Через Візантію пролягали важливі торгові шляхи: знаменитий «шовковий шлях» до Китаю, «шлях благовоній» через Аравію до портів Червоного моря та Індійського океану. Візантія була добре забезпечена мінеральною сировиною і продукцією сільського господарства. Господарське життя імперії було досить стійким, на відміну від тогочасної Західної Європи. Не випадково європейці тривалий час описували Візантію як казково багату країну.

Національна структура населення імперії була дуже строкатою. Власне римляни були небагаточисельними, хоча латинська мова тривалий час залишалася державною. Тільки у VІІ столітті її замінила грецька.

Офіційно у Візантії насаджувалася й розвивалася насамперед культура, що пов’язана з античними традиціями. Але приживалися і деякі традиції східних цивілізацій. Візантійська культура, залишаючись християнською по суті, зуміла ввібрати в себе античний спадок, «перетравивши» його та вклавши в нього новий зміст.

Хвилі варварських нашесть торкнулися і Візантії. Вона не раз відбивала нашестя готів. У V-VІ ст. у межі імперії стали вторгатися слов’янські племена, інколи досягаючи передмість самого Константинополя. Але політична цілісність імперії зберігалася. Слов’яни створювали на території Візантії свої поселення, вже скоро вони складали значну частину населення Балканського півострову, а у VІІ ст. утворилася перша слов’янська держава – Болгарське царство, яке стало сильним ворогом імперії.

Крім варварів у Візантії були й інші небезпечні сусіди. На Сході головним суперником імперії став могутній Іран, а коли він перестав становити загрозу, йому на зміну прийшов більш серйозний ворог: арабські племена, об’єднані новою релігією – ісламом (мусульманством).

VІІ вік став трагічним в історії Візантії: удари наносилися слов’янами з півночі та арабами із сходу. У цей час територія імперії скоротися втричі.

У ІХ столітті Візантія відновлюється як сильна централізована держава та залишається такою до свого занепаду, пов’язаного із захопленнями спочатку хрестоносців (1204 р.), а потім турків-османів (у 1453 р. Константинополь перетворюється на столицю Османської імперії – Істамбул, а головний православний храм Святої Софії – на мусульманську мечеть Айя-Софія).

Важко сказати, як би склалася подальша доля феодалізму у Візантії, якби не загибель цієї цивілізації. Протягом декількох століть розвитку в ньому своєрідно поєднувалися елементи східного «державного» феодалізму та західноєвропейського.

Із Сходом Візантію зближувала сильна централізована влада, що обмежувала автономію феодальних маєтків. Але при цьому імперія успадкувала і зберегла римське право, яке визнавало приватну власність на землю. Чим слабшою ставала центральна влада, тим сильнішою виявлялася схожість візантійського феодалізму із західноєвропейським.

6. Цивілізації Сходу у середні віки. Протягом багатьох віків Схід і Захід сприймаються як повні протилежності, як уособлення консерватизму і прогресу, застою і динаміки, деспотизму і свободи. Але чи не є «відставання» та «застійність» Сходу просто кліше, яке утвердилося у масовій свідомості? Чи завжди Європа випереджала Схід?

Середньовічний Схід був для європейців символом багатства та витончених розкошів. Життєвий рівень там майже до кінця ХVІІІ ст. був вищим, міста за своєю чисельністю переважали європейські. Коли у 1793 р. до Китаю прибула офіційна британська місія з пропозиціями про торгівлю, то імператор відповів, що його країна не потребує англійських виробів. І це відповідало істині.

Схід не являв собою єдиного цілого: прірва розділяла кочові племена та осілі культури, різними були історичні шляхи давніх цивілізацій (китайської та індійської) і більш молодих (арабської, японської).

Китай: конфуціанська цивілізація. Китайська цивілізація пережила перехід від древності до середньовіччя майже непомітно, без різких трансформацій і руйнації всіх основ, як це сталося на Заході. Повільно та обережно рабовласництво було «замінено» феодальними відносинами в їх особливому, «східному», варіанті (між іншим, феодалізм в Китаї датується раніше від Європи).

Найважливіший момент в історії Китаю – поява конфуціанства. Філософ Конфуцій (551-479 рр. до Р.Х.) створив вчення, яке стало фундаментом китайської цивілізації. Мета його філософської системи полягала в тому, щоб зробити державу ідеальною. Ідеї Конфуція за декілька століть стали основою духовного життя китайського суспільства та своєрідною «державною релігією».

Конфуціанство – дуже «земна» релігія. В ньому настільки сильно виражені раціональність і практицизм, що деякі вчені взагалі не визнають його релігією. Методи управління державою, регулювання відносин між різними соціальними групами, принципи сімейного життя, етичні норми, яким повинна слідувати людина – ось що у першу чергу цікавило Конфуція та його послідовників.

Стрижнем, на якому тримається держава, є відданість і покірність. Ці якості пронизують суспільство згори донизу. Конфуціанство зміцнило бюрократичний апарат, таким чином і саму державність.

Влада персоніфікувалася в особі імператора. Всі інші соціальні прошарки, на якій би сходинці ієрархії вони не знаходилися, були безпосередніми підданими імператора. Характеризуючи такі стосунки влади і суспільства, німецький філософ Ф. Гегель казав: «В Китаї не існує великої різниці між рабством і свободою, тому що перед імператором всі рівні – всі однаково безправні».

Слабкість традиційного конфуціанського Китаю проявилася пізніше, вже у ХІХ сторіччі, коли Захід почав активно проводити колоніальну політику.

Цивілізація Японії. Починаючи з VІ віку Японія, яка тільки вступила в епоху створення цивілізованого суспільства, почала розвиватися надзвичайно високими темпами, швидко долаючи ту прірву, яка відділяла її від великої цивілізації Китаю. Неймовірна (особливо для Сходу) динамічність розвитку Японії була пов’язана з використанням досвіду інших країн.

У 604-605 роках принц Сьотоку-тайсі, прихильник китайської моделі розвитку, створив перше зведення законів, у якому поєднувалися принципи конфуціанства і буддизму. Сьотоку відправляв молодих японців вчитися у Китай, а звідти запрошував ремісників та вчених. Життя японського суспільства активно перетворювалося за китайськими зразками. Японія використовувала китайське ієрогліфічне письмо (трансформація його відбулася набагато пізніше), китайська мова вважалася офіціальною письмовою.

Китаїзація Японії була настільки великою, що деякі дослідники ставлять питання про самостійність японської цивілізації, вважаючи її щонайменше на початковому етапі вторинною, периферійною по відношенню до Китаю. Але активне запозичення не позбавило Японію її оригінальності, яка з плином часу проявлялася все сильніше.

Елементи китайської цивілізації, перенесені на Японські острови, суттєво трансформувалися і стали давати інші результати. До того ж, у певні проміжки часу зростали тенденції до повної культурної і господарської автономності. У ХVІ столітті Японія перетворилася на одну із самих закритих та ізольованих локальних цивілізацій.

Обидві тенденції відіграли свою роль в історії японської цивілізації, почергово виходячи на перший план. В результаті в Японії сформувалася майже унікальна здатність зберігати неповторні традиції своєї культури й, водночас, продуктивно засвоювати досвід інших цивілізацій. Саме ця здатність на сучасному етапі розвитку глобальної цивілізації дала цій країні такі величезні переваги.

Ісламська цивілізація. Вона почала формуватися у VІІ ст. після Р.Х., її колискою став Аравійський півострів. Язичницькі вірування кочівників-бедуїнів в зоні контактів арабського населення з іншими народами піддавалися потужному впливу іудаїзму та християнства. Ідея пошуку нового, істинного єдиного Бога була реалізована пророком Мухаммедом (570-632).

В Корані неодноразово у різних варіаціях повторюється думка: «З нами стається тільки те, що накреслив для нас Аллах». Це привело до утвердження у масовій свідомості мусульман фаталізму. Таким чином, етика ісламу (на відміну від конфуціанської, католицької, а тим більше протестантської) не зорієнтована на активне перетворення світу, а навпаки знижує ініціативу людини.

Велику роль в історії ісламської цивілізації відіграло положення про священну війну (джихад), згідно якого поширення ісламу із зброєю в руках є релігійним обов’язком. Мусульмани, що загинули на такій війні, одразу потрапляють в рай. Крім духовних нагород це положення підкріплялося і матеріально: ⁴/₅ захопленої здобичі розподілялося між учасниками битви, а залишок вважався часткою Бога та роздавався бідним.

Вже перші халіфи (релігійно-політичні лідери, які вважалися наступниками пророка) досягли блискучих військових успіхів. У VІІІ сторіччі Арабський халіфат простягався від Атлантичного океану до річки Інд. На заході араби володіли Іспанією та влаштовували набіги через Піренеї, але франкам вдалося зупинити їх наступ.

Місцеве населення на захоплених територіях швидко ісламізувалося. Цьому сприяла економічна політика халіфів: мусульмани платили у казну тільки десятину, інші – високий земельний податок (половину врожаю) та ще й подушну подать.

Але величезна імперія виявилася не дуже міцною. Молода державність не мала такої сили, яка об’єднала б в єдине ціле різнорідні в економічному і культурному відношенні регіони. Вже у ІХ ст. керівники окремих провінцій – еміри – перетворилися на майже незалежних монархів.

Політична карта Близького Сходу без кінця змінювалася: нові емірати і султанати виникали і зникали як у калейдоскопі. Лише у ХVІ столітті на місці халіфату з’явилися великі й потужні державні утворення – держава Сефевидів у Персії та імперія Великих Моголів в Індії. Наступницею Арабського халіфату вважала себе могутня Османська імперія, яка вела загарбницьку політику і залишалася загрозою для європейських країн аж до кінця ХІХ століття.

Провідним чинником сили державної влади було право власності на землю. Як і в інших східних цивілізаціях, держава намагалася обмежити приватну власність. Більша частина державної землі роздавалася общинам, які виплачували казні ренту-податок. Частина казенних земель роздавалася за службу. Але такі володіння не можна було продавати.

Становище індивіда теж було цілком традиційним для східної деспотії: людина могла стрімко опинитися нагорі й так само стрімко перетворитися на жебрака або загинути за примхою можновладців.

Одночасно із державністю розвивалася і культура ісламської цивілізації. Розпад халіфату ніяк не вплинув на цей процес. У Х-ХІ віках арабо-мусуль­манська культура пережила свій найвищий злет. Сприяло цьому включення в халіфат культурних центрів з дуже давніми традиціями. Скажімо, на території захопленого Ірану творили такі видатні особи як Фірдоусі, Ібн Сіна (Авіценна), Біруні та інші. В Олександрії та Сирії араби познайомилися з плодами античних наук та мистецтв. Переклади із грецької на арабську мову з’явилися уже в кінці VІІ століття. Розквіту арабської культури сприяло досить терпиме ставлення до чужих традицій.

Індійська цивілізація. Середні віки в історії Індії ставить перед вченими багато запитань. Тут набагато менше помітний перехід від древності до власне середньовіччя. В Індії особливо міцно утримуються традиції. Індійська община суттєво гальмувала розвиток феодальних відносин. Серед низки факторів, що визначили своєрідність шляху Індії, найважливішим є вплив на духовне і соціально-економічне життя релігії.

Ще у І тисячолітті до Р.Х. в Індії склався ведизм (веда – знання). Вже в ньому присутнє вчення про переселення душ і карму (долю), яке освятило поділ суспільства на касти. Ці ідеї лягли в основу духовного життя Індії, вплинули на соціальну структуру цивілізації та виявили дивовижну життєздатність. Можливо, через це такою складною виявилася доля буддизму – світової релігії, поширеної у багатьох країнах.

Буддизм виник у VІ-V століттях до Р.Х. Згідно буддизму світ є стражданням, джерело страждань – це людські бажання та пристрасті, звільнення від них дозволяє досягти стану нірвани.

Нова релігія закликала людину до постійної роботи над собою, до перетворення своєї особистості. Карма тепер залежала не від виконання кастових настанов, а від вчинків людини.

Шлях до порятунку лежить всередині самої людини. Таким чином не зовнішня, а внутрішня духовна діяльність має найвищу цінність. Отже, буддизм не закликає до покращення світу, оскільки світ – ніщо у порівнянні з нірваною. Досконала людина досягає найвищого блага: не народжується взагалі.

Спроби використати буддизм як об’єднуючу ідейну основу для сильної централізованої держави привели до створення Маурійської імперії (ІV-ІІ віки до Р.Х.), яка на деякий час консолідувала Індію, але буддизм не зміг відіграти роль подібну до конфуціанства в Китаї. Вплив буддизму на цивілізаційні структури виявився слабким, зокрема він не зруйнував касти.

Та й чи міг буддизм у його чистому вигляді бути державною релігією? Адже в ньому фактично заперечується значення держави, проповідується ідеал незалежної від зовнішнього світу, абсолютно вільної особистості: «Ставай сам володарем над собою, і не буде над тобою володарів».

Цим скористалися брахмани, щоб зміцнити свої позиції в релігійному та соціальному житті. Вони видозмінили старі ведичні вірування: почасти використали демократизм нової релігії, створили більш видовищний культ у розрахунку на натовп. Так сформувався індуїзм, що став конкурентом буддизму.

Головною цементуючою силою індійської (тепер уже можна говорити – індуської) цивілізації була не державна влада, а сільська община. Саморегулювання в індійський общині досягає рівня автоматизму (кастовий принцип зробив сильну державу непотрібною); замкненість і самодостатність робили общину практично незалежною від центральної влади; крім сплати податку тиск держави не відчувався. Община сама була державою у державі. Зміна володарів, пересування державних кордонів не вносили нічого нового: община точно так платила податок, на цьому її зв’язки із зовнішнім світом обмежувалися.

Утворення мусульманських держав на території Індії – Делійського султанату (ХІІІ-ХVІ ст.) та імперії Великих Моголів (ХVІ-ХVІІІ ст.) – внесло деякі зміни у політичне та економічне життя Індії. У цей час зросла централізація, зміцнів бюрократичний апарат, відкрилися певні можливості для розвитку феодалізму, тому що частину земель держава роздавала воїнам та чиновникам за службу. Але фундамент індуської цивілізації виявився неймовірно міцним: як тільки мусульманські держави розпалися, відбулося поступове (але впевнене) повернення до старих форм життя.

Отже, індійська община надала внутрішню стійкість цивілізації, але при цьому стала гальмом соціально-економічного розвитку суспільства.

Звичайно, не можна стверджувати, що Схід у середні віки зовсім зупинився у своєму розвитку. Поступово вдосконалювалися засоби виробництва, зростали міста, розширювалися торгові зв’язки. Але в цілому темпи розвитку Сходу були повільнішими у порівнянні із Заходом. Пояснюється це тим, що східні цивілізації були орієнтованими на повторюваність, на постійне відтворення старих форм державності і соціальних ідей[20]. Тому східні цивілізації часто називають традиційними.

Традиційність була властива і Західній Європі, як і всім локальним доіндустріальним цивілізаціям, але вона стала витіснятися приблизно з ХV століття. Ось чому історичні шляхи Заходу і Сходу можна визначити як революційний та еволюційний.

Ця різниця тривалий час не відчувалася – спрацьовували тисячолітні традиції цивілізаційного життя Сходу, величезний господарський досвід, сприятливі природні умови.

Баланс сил змінився на користь Європи у ХVІІІ столітті, коли західна цивілізація вступила у смугу індустріального розвитку. Східні цивілізації не витримали цієї конкуренції. Традиційність, яка забезпечувала стійкість цивілізації, обернулася трагедією.

7. Росія у середні віки. Уся історія Росії – це неперервний процес розширення географічного простору. Такий шлях можна назвати екстенсивним: Росія постійно зіштовхувалася з проблемою освоєння нових земель по мірі просування на схід. Враховуючи важкі географічні (зокрема кліматичні) умови, низьку щільність населення, зробити цей величезний євразійський простір цивілізованим було досить складним завданням.

Великі відстані та відсутність надійних шляхів сполучення перешкоджали розвитку торгівлі. Певну допомогу тут надавали річки, деякі з яких мали міжнародне значення. Найбільш відомим став водний шлях «з варяг у греки».

Разом із християнством Давня Русь отримала із Візантії ідею монархічної влади, яка швидко ввійшла у політичну самосвідомість. Епоха хрещення Русі співпала із становленням державності, коли централізація стала необхідністю. Вчені вважають, що вибір київським князем Володимиром православ’я, крім інших чинників, пов’язаний ще й з тим, що воно, на відміну від католицтва, передавало всю повноту влади імператору. Слід згадати, що і сама християнізація Київської Русі проводилася «згори», часто – «вогнем і мечем».

Ідея влади дещо видозмінилася у період становлення Московської Русі. В часі це співпало із взяттям турками Константинополя (1453) і остаточним падінням Візантії.

Московська Русь залишається на той момент єдиною незалежною православною державою (царства Сербське і Болгарське припинили своє існування ще до падіння Візантії). Іван ІІІ бере шлюб із дочкою брата останнього візантійського імператора Софією Палеолог, намагаючись таким чином стати наступником візантійських монархів. Великого князя московського іменують тепер за візантійським зразком царем та самодержцем.

Завершується процес релігійно-політичного піднесення влади теорією «Москва – третій Рим», сформульованою на початку ХVІ віку псковським монахом Філофєем. Тепер московський цар – «єдиний захисник істинної віри на всій землі та володар всіх православних, бо два Рими (древній Рим і Константинополь) впали, третій – Москва, а четвертому – не бувати».

В цю епоху ідея сильної, нічим не обмеженої (тобто – абсолютної) влади стає особливо популярною. Особливо яскраво ідеї авторитаризму проявляються у роки правління Івана Грозного.

Отже, на відміну від Західної Європи в Росії суспільство знаходиться під сильним впливом держави (реалізується принцип східних деспотій: «сильна держава – слабке суспільство»), розвиток міг направлятися лише згори, до того ж найбільш жорстокими методами.

Східні слов’яни перейшли до феодалізму безпосередньо від первіснообщинного ладу. Центральна влада вирішила завдання позаекономічного підкорення селян через систему державного кріпосництва. Головною проблемою було втримання людей, яких було мало, а не земель, яких було понад міру.

Таким чином, «центр» відіграв провідну роль у становленні феодальних стосунків. Кріпосне право зберігалося до 1861 року, суттєво гальмуючи розвиток капіталізму.

Православна церква в Росії не являла собою самостійної політичної сили. Влада була зацікавлена в її підтримці, враховуючи потужний ідейний вплив на суспільство. Петро І повністю «одержавив» церкву: патріаршество було замінено Синодом, тобто перетворилося у державне відомство. Доходи церкви перейшли під контроль держави, управління монастирськими землями стали здійснювати світські чиновники.

Візантія не «подарувала» Росії своєї багатої матеріальної культури. На відміну від Західної Європи, яка розвивалася безпосередньо на території колишньої Римської імперії, Росія засвоювала плоди візантійської цивілізації опосередковано. Засвоєння античності з «других рук» поставило значні перешкоди на шляху нових ідей, які з’явилися у ХІV-ХV століттях.

Давня Русь витримала шалений монголо-татарський натиск, але в ній не відбулося Відродження, як в Європі. На зміну общинно-колективістській системі цінностей не прийшов індивідуалізм, як це сталося під час європейського Ренесансу.

Релігійний розкол в Європі часів Реформації і зародження протестантизму проходив під знаком нового; в Росії ж навіть церковний розкол після реформи патріарха Никона відбувся під знаком повертання до старого (Никон звернувся до оригінальних візантійських зразків для виправлення неточностей у перекладах, допущених багато століть тому; але частина віруючих не сприйняла цього, так з’явилися «старообрядці» або «старовіри»). В цьому розколі проявилася така риса масової свідомості як традиційність. Точно так масова свідомість населення потім вперто протистояла петровським реформам, які відбувалися по західним зразкам.

Отже, порівнюючи слов’яно-православну (ортодоксальну) цивілізацію із середньовічними Заходом і Сходом, слід визнати, що Росія дала особливий варіант розвитку, нехай він і має багато спільних рис із сусідніми цивілізаціями. При цьому елементи західної моделі після реформ Петра І з плином часу підсилювалися.

8. Цивілізації у новий час (друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст.). Вчені зазвичай пов’язують новий час з утвердженням буржуазних відносин у Західній Європі, починаючи з англійської революції середини ХVІІ сторіччя, яка нанесла руйнівний удар по феодалізму і перетворила Великобританію у передову країну. Після цього інші європейські країни підключилися до процесу зламу феодальних стосунків.

Саме цей здвиг від феодалізму до капіталізму проклав досить чітку межу нового часу. Руйнування засад традиційної цивілізації отримало назву модернізації [21]. В цьому розумінні ХVІІ та ХVІІІ віки стали перехідною епохою, яка підготувала Західну Європу до вступу в індустріальну еру.