Перший директор повоєнної школи з 3 жовтня 1943 року

Педколектив школи 1946 року:

сидять справа на ліво – Крайня Галина Яківна, Копійка Микола Петрович, Зеленська Любов Дмитрівна, Зеленський Дмитро Семенович, Кіуліна Ольга Йосипівна, Лимар Зіна Яківна; стоять зліва на право: Гудименко Костянтин Павлович, Колісник Марія Іванівна, Верещагін Дмитро Миколайович, Юдіна Зінаїда Василівна.

Зі спогадів Крайньої Г.Я.: «Гаврилівку звільнили від німецьких завойовників 15 вересня 1943 року. Школа почала працювати 3 жовтня. Нове приміщення школи було непридатне для навчання. Там при німцях і церква була, і конюшня. Вікна всі побиті, двері зняті, підлоги немає. Навчання проводилось в приміщенні аптеки. Всього класних кімнат було 6. Навчалися у дві зміни. Парт не було.

Голова сільради Павленко М.Т. допомагав у ремонті приміщень і придбанні столів, ослонів. Столи були великі, з’єднували по два і ставили на весь клас. Учні сиділи кругом них.

Під час холодів в школі було холодно. Завозили трохи топки: дров та соломи. Але цього було мало для тепла. Світили гільзами, які так чаділи, що учням і вчителям необхідно було виходити на свіже повітря.

Підручників було дуже мало, зошитів, взагалі, не було. Учні писали на газетах, старих книжках. Але вчителі намагалися допомагати учням. Їздили до м.Харкова купувати папір на базарі. Але його було дуже замало, щоб задовільнити потреби, не вистачало коштів.

Учнів навчалось багато, бо в навколишніх селах відкрились лише початкові класи, а в Гаврилівці була середня школа.

Коли було тепло, то частина учнів приходила в школу босими. Восени грязь невилазна, темнота, бо навчання другої зміни закінчувалося о 19год.20хв., а то ще й дощ, а учні йдуть до школи і при такій погоді. Прогулів не робили.

Учителів не вистачало. Я була директором школи і класним керівником 7 класу. З літератури в моїх учнів був лише один підручник, але вони знаходили час і читали твори. Приходили раніше, до уроків, залишались після уроків і читали. У цьому класі більшість учнів навчалися на «4» і «5». Так було і в інших класах.

Із околишніх сіл учнів ніхто не підвозив, тому учні із Семенівки, Котовки, Григорівки наймали квартири в Гаврилівці. Лише із Пригожового діти ходили кожен день.

Але не дивлячись на такі умови навчання, в учнів було велике бажання вчитись.

Перший 1943-1944 навчальний рік закінчився. Треба було ремонтувати нове приміщення школи. Працювали всі і директор, і вчителі, і учні.

Із залишків фундаменту колишньої лікарні послали підлогу у двох класах і в коридорі. Один клас перегородили на два. Вікон не було. По скло їздили вчителі і техпрацівники аж у Костянтинівку і там купували на ринку. Ну, так-сяк, з горем пополам відремонтували нову школу і стару. Потроху почала й держава допомагати: завозили небагато підручників, зошитів, парт, столів, стільців.

Бувало, що була рознарядка на підручники, то самі вчителі їздили до Харкова. Пам’ятаю як одного разу поїхали по підручники: я, піонервожата і 4 учні 10-го класу. Одержали на базі ці підручники. Кожному попало по лантуху книжок. Несемо по Харкову до вокзалу. Принесли, а поїзда до Лозової немає. З Харкова до Лозової вже ходив товарний поїзд і зупинявся не на кожній станції. А в цей день чомусь не пішов. Нам порадили на другу станцію поїхати, щоб звідти їхати на Ізюм, Слов’янськ, а тоді вже додому. Ми з книжками добрались до тієї станції, але сісти не змогли. Вагони вкрай були переповнені, крім того, люди знадвору обліпили і паровоз, і дахи вагонів. Поверталися ми назад на південний вокзал за темно. І знову неприємність: розрізали один лантух і забрали декілька книжок.

На другий день ледве взяли квиток і виїхали з Харкова до Лозової, а далі пересіли на інший товарняк, який зупинився в Дубове. Встали і пішли пішки з лантухами книжок додому.

Але якось і вчителі, і учні розуміли, що виною всім негараздам була війна, і не було нарікань на таку роботу.

Такі поїздки мене супроводжували весь час. Коли я була директором школи, то мені треба було їхати кожен місяць по зарплату до м.Барвінкове. Сідала і вставала з поїзда на ходу. Бо поїзд не зупинявся на наших станція. Тому коли бувало удачно вставала з поїзда, а коли покотишся в кювет і звідти виходиш весь в пилюзі. Одного разу найшов страх і не плигнула з поїзда на Гаврилівці, а зупинився поїзд в Дубове. На вулиці було уже темно. Я везу зарплату і в сумці тисячі рублів. Що робити? Пішла пішки по шпалах до Гаврилівки. Додому добралась благополучно о 22 годині.

Але ніякі труднощі не лякали не мене як директора, не вчителів. Педагоги з усіх сил старалися якнайкраще вчити і фізично працювати, а в учнів було велике бажання вчитися. В школі учнів було багато 600-800 чоловік. Класи були великі по 30-36 учнів, ще й по декілька паралелей.

Після мене став директором школи Зеленський Дмитро Семенович, а я була завучем.

Було вже трохи краще: з’явились парти, стало більше підручників, зошитів, світили уже лампами

Потім прийшов Нос М.Г., став завучем і через декілька років став директором школи.»

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Церковь в с. Гавриловка	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.