ТЕМА 2. ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕСТЕТИКИ

Давньогрецька естетика. Становлення перших естетичних уявлень варто співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Іх аналіз, спроби класифікувати, знайти протилежні чуттєві сили є важливими складовими частинами філософських поглядів Піфагора, Сократа, Платона, Геракліта, Аристотеля. Ґрунтуючись на їхніх міркуваннях щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальфілософської традиції, естетика формувала власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.

Піфагорійська школа. Перші спроби використовувати почуття як основу для осмислення визначених естетичних явищ пов’язані з піфагорійцями — філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н.е. Піфагор ототожнював поняття гармонії, досконалості, краси, а основою гармонії вважав деяку абстракцію – число. Космос був втіленням гармонії і краси. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв’язок її зі слуховою здатністю людини. Піфагор зробив багато для розробки проблем музичного виховання, специфіки сприйняття музичного надбання. Музика в його розумінні є носієм душевної та сердечної рівноваги, вона стимулює душевний і сердечний спокій.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі й можливості її втілюватися в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «пожвавлення», «переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є оволодіння музично-числовою структурою космосу.

Сократ. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну чуттєво-споглядальному підходу до дійсності, пануванню космологізму (сприйняття космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) приходить все більш помітне загострення інтересу до самої людини, що здатна пізнавати й освоювати навколишній світ. Отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизувати пізнане. Особливе місце тут належить Сократу (470— 399 р. до н.е.).

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на те, щоб владу мали кращі, тобто високо моральні представники суспільства. Мораль, у його розумінні, може виступати порукою справедливості, чесності, шляхетності людини.

Прекрасне – це те, що корисно, що має сенс. У своїй теорії Сократ особливе місце відводив прекрасній і гармонічній тілом і духом людині. Тому завданням мистецтва є відтворення єдності гармонічної форми життя з прекрасними властивостями духу людини.

На основі принципу доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — об’єднання давньогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Варто підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, що означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішнє поводження людини, що разом з тим визначає і його внутрішні якості. Геродот пов’язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жреців. Платон вважав, що принцип калокагатії має найбільш пряме відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. І згодом греки все більше почали трансформувати калокагатію в сферу вихованості людини. Власне, відтоді і почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Ця тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, що інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, що, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що може стати нормою існування людини. Якщо ж людина не здатна досягти такої витонченості, то вона повинна принаймні, хоч через самовдосконалення, тяжіти до цього. Помітимо, що добре обкреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в житті своїми творчими надбаннями. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування й дії виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

Платон.Естетичні погляди Сократа одержали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 р. до н.е.). Естетична спадщина його пов’язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це розуміється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V — IV ст. до н.е. Афінська демократія надавала права на безкоштовне відвідування театру, усенародною повагою користалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов’язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. У його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у виді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в області естетичного.

Ще однією дискусійною проблемою стала спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це є і думково споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, що здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує в діалозі Гіппій Більший.

Аристотель. Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384 - 322 р. до н.е.). І дійсно, його роботи «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко просліджується захоплення космосом - носієм гармонії, порядку, досконалості. Естетичне пізнання й мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обґрунтування основного принципу творчої діяльності художника – мімезісу (спадкування). Аристотель вважав, що мімезіс властивий людині з дитинства. Саме здатністю до спадкування людина відрізняється від тварин. Через спадкування людина здобуває перші знання, звички. Результати спадкування викликають захоплення, почуття задоволення. Поняття мімезіс пізніше було трансформоване в розробку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, спадкування не тільки стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уявлення.

Естетика середньовіччя. В історії естетики важливе значення мала естетика середньовіччя. Середньовіччя, зосередивши увагу на таких складових естетичних проблемах, як специфіка краси і прекрасного, види мистецтва, співвідношення чуттєвого й духовного в мистецтві, стало помітною віхою у становленні естетичної науки. Спираючись на теоретичний досвід накопичений на перших етапах становлення, естетика продовжувала активно розвиватися у межах загальнофілософського знання й наступних століттях, посіваючи вагоме місце в динаміці формування європейської та світової культури. Ідеалом середньовічної естетики стає християнський Бог як джерело «абсолютної краси» і «власне прекрасного». Бог – найвищий митець, що створює красу за своїми законами. Бог – це найвища краса, прототип матеріальної і духовної культури. У поняття прекрасного входили такі поняття, як гармонія, число, пропорція, світло.

Аврелій Августин – один із перших теоретиків середньовіччя – намагався широко використовувати античну спадщину, знайомити своїх сучасників з філософськими поглядами цієї доби. Позиція Августина щодо вирішення естетичних проблем була досить суперечлива. Августин захоплювався мистецтвом, зокрема музикою і скульптурою, схилявся перед красою зовнішнього світу, довершеністю природи. Але, як глибоко релігійна людина, він засуджував себе за гріховну любов до краси, до мистецтва. Важливе місце в естетиці Августина посідають проблеми видової специфіки мистецтва, передусім художні можливості видовищних мистецтв. Особливу увагу Августин приділяє театру й аналізує його роль у римській культурі. У праці "Про град Божий" філософ намагається створити образ ідеального, морального міста, в якому немає театру – символу гріховності. Погляди Августина вплинули на подальшу традицію становлення церкви до мистецтва.

Фома Аквінський як важливий представник епохи середньовіччя, спирався на теоретичні розробки А.Августина, розширив естетичну проблематику, звернув увагу на збагачення термінології та категоріально понятійного апарату. Філософ, монах і богослов, Ф.Аквінський вважав, що для визначення прекрасного потрібно три умови: досконалість, пропорція, ясність. Як і Августин, він передусім цікавився такими поняттями як "прекрасне", "краса". Для визначення цих понять і пояснення стану людини, філософ стверджує, що краса – це те, що задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання навколишнього світу, певних речей, творів мистецтва. Поштовхом до виникнення задоволення є завершеність форм предмета, гармонія його частин. Основні твори Фоми Аквінського – "Сума теології" та "Сума проти язичництва". В умовах середньовіччя митці широко використовували такі специфічні поняття, як алегорія і символ.

О. Баумгартен і введення терміну "естетика" Термін «естетика» уперше ввів у науковий обіг у середині ХVIII століття німецький філософ Олександр – Готліб Баумгартен (1714 – 1762), яким він позначив філософську науку про почуттєве пізнання, що осягає і творить прекрасне і те, що виражається в образах мистецтва. Спираючись на грецькі поняття ейсетікос, естаномай, естаноме, естесі, О.Баумгартен увів новий термін – естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Поява потреби виділення в самостійну науку визначених уявлень, знань, ідей, пов’язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним відношенням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням нагромадження таких нових знань, що вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії та традиційних мистецтвознавчих уявлень. О.Баумгартен як філософ стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання – естетику і логіку. Перша пов’язана з «нижчим», тобто чуттєвим пізнанням, а друга – з вищим, тобто інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика ж пов’язана із судженням смаку і пізнає прекрасне. О.Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале: "Естетика – це наука про досконале у світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку".

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем знайшли Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

Іммануїл Кант (1724 – 1804 р.) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Отже, знову поняття досконалість висувається як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Йоган-Готліб Фіхте (1762 – 1814 р.) у розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва в порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка стимулювала інтерес Фіхте до проблеми художньої геніальності

Особливої ж уваги заслуговує філософько-естетична позиція Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775 – 1854 р.), зокрема його наукові праці з філософії мистецтва, у яких аргументується думка про художню творчість і естетичне споглядання як вищий ступінь розвитку абсолюту.

Принципово нову спрямованість естетичні проблеми одержують у теоретичній спадщині Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770 – 1831 р.). У вступі до лекцій з естетики Гегель вказав, що предметом цієї науки може бути «царство прекрасного», що інтерпретується ним як «сфера мистецтва, чи, ще точніше,— художня творчість». Гегель ввів у визначення предмета естетики поняття "прекрасне", котре в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Зв’язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужувала саму науку, замикала її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв’язок лише з проблемами мистецтва відтинав від предмета естетики усе, що знаходилося поза мистецтвом.

Отже, кінець XVIII – XIX ст. – це період, коли естетика виступає як самостійна наука. Вона активно засновує історичні надбання, використовує вироблені на перших етапах становлення науки терміни і поняття, уточнює і розвиває їх. Спираючись на принцип спадковості, естетика поступово посідає місце в структурі суміжних наук.

Калокагатія – гармонія – катарсис – досконале –

гедонізм – евдемонізм – аскетизм – алегорія – гармонія

міра – краса – прекрасне – мистецтво

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 1: ПРЕДМЕТ ТА ЗАВДАННЯ ЕСТЕТИКИ	\|	ТЕМА 3. СТРУКУТУРА ЕСТЕТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.