ТЕМА 5: МИСТЕЦТВО ЯК ЕСТЕТИЧНЕ ЯВИЩЕ

Логіка еволюції мистецтва пов'язана з конкретно-історичними періодами розвитку цивілізації. Мистецтво проходить шість основних етапів: доісторичний, стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу, другої половини XIX – XX ст. Предметом мистецтва є людина й дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів.

Мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні й відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах. Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати й досліджувати внутрішній світ людини. Одною з найважливіших граней мистецтва є процес функціонування мистецького твору в суспільності. Мистецтво – це вища форма естетичного ставлення людини (митця) до світу. Адже через систему художніх образів, використовуючи специфічні засоби і прийоми, мистецтво інтерпретує, осмислює, пізнає світ.

Мистецтво як форма суспільної свідомості намагається комплексно осмислювати дійсність, а це, у свою чергу, зумовлює необхідність синтезу всіх його основних функцій. Саме тому специфічною ознакою сучасного мистецтва є його тяжіння до поліфункціональності, що сприятиме створенню універсальності цілісної художньої моделі світу.

Мистецтво стародавнього світу. Цей етап пов'язаний з історією стародавніх цивілізацій Сходу, античної Греції та Риму. У стародавньому світі завершується процес самовизначення мистецтва, його визволення від утилітарної функції і перетворення в духовно-практичну форму діяльності.

Специфічною особливістю мистецтва стародавнього світу є його міфологічне підґрунтя. Антропоморфізм давньогрецької та давньоримської міфологій, їхня орієнтація на гармонію людини і світу визначили напрям художніх пошуків тогочасних митців.

Мистецтво середньовіччя (IX—XIII ст.).Важливе місце при вивченні цього етапу посідає проблема логіки взаємодії двох форм суспільної свідомості – релігії та мистецтва. У цей історичний період особливого статусу набула інституція церкви, що фактично виконувала функцію соціального замовника й безпосередньо вплинула на розвиток основоположних видів мистецтва середньовіччя: архітектури, іконопису, вітражного живопису, органної музики тощо.

Мистецтво Відродження (XIV—XVI ст.). Характерною особливістю цього етапу в історії мистецтва є пріоритет спадковості та новаторства як закономірностей художнього процесу. З одного боку, доба Відродження була безпосередньо пов'язана з традиціями античного мистецтва, його естетичними принципами, з іншого – це період яскравих художніх пошуків у мистецтві, логічним наслідком якого стали досягнення у галузі живопису – розробка законів композиції, пропорцій, перспективи, світлотіні; винахід станкового живопису тощо. Відпрацювання нових та удосконалення існуючих засобів і прийомів у мистецтві Відродження було зумовлено його надзавданням — абсолютизацією людської особистості, розкриттям її психології, внутрішнього світу, відтворенням емоційно-чуттєвого стану суб'єкта.

Мистецтво Нового часу (кінець XVI – перша половина XIX ст.). Процеси, що відбуваються у цей період, передусім пов'язані з виникненням художніх напрямів: маньєризму, бароко, рококо, класицизму, романтизму, реалізму. Отже, мистецтво Нового часу дає поштовх до об'єднання у межах конкретно-історичного періоду художньо-мистецьких течій принципово різних світоглядних орієнтацій.

Мистецтво другої половини XIX — XX ст. Цей період позначений інтеграцією філософсько-естетичних пошуків у художньо-мистецьку площину. Значний вплив на творчість провідних митців світу мали ідеї 3. Фрейда, А. Бергсона, О. Шпенглера та ін. Характерною ознакою цього етапу став діалог між теорією і художньою практикою.

Закономірності розвитку мистецтва ґрунтуються на принципі історизму, що відкриває можливість показати логіку формування його основних структурних елементів, підкреслити їхній безпосередній зв'язок з конкретним історичним періодом, наголосити на тому, що поняття «канон» пов'язане з добою середньовіччя; поняття «стиль» виникає у часи Відродження; «художній образ» стає центральним поняттям у мистецтві XIX ст., а проблема «художнього методу» фактично ототожнюється із строкатим мистецьким рухом XX ст.

Мистецтво є вищою формою естетичного опанування дійсності, і естетична наука розглядає та аналізує загальні закони мистецтва, його предмет, основні структурні елементи: художній образ, зміст, форму, стиль, метод, функціональні можливості тощо.

Предмет мистецтва. Предметом мистецтва є людина й дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів. Художній твір створюється й функціонує в умовах певного способу життя суспільства. Як відомо, усі форми суспільної свідомості мають спільні риси, адже вони розвиваються під впливом конкретних історичних умов, залежать від економічного розвитку, пов'язані з певною політичною ситуацією. Водночас кожна з форм суспільної свідомості має свій предмет, що осмислюється з урахуванням її специфічних особливостей. Мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає в пізнанні й відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах. Це дає митцеві можливість осмислити світ, розкрити внутрішній стан своїх героїв, мотиви їхньої поведінки, особливості характеру, тобто дати художньо-естетичну оцінку зображеному. Отже, митець виконує один з найголовніших своїх обов'язків – формує систему естетичних цінностей, які, впливаючи на людину, дають їй можливість для духовного й морального удосконалення.

Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм суспільної свідомості, є емоційно-чуттєве начало, яке стимулює митця до створення, а аудиторію до сприймання художнього твору. Адже надзавданням мистецтва є не фіксація подій, а філософсько-естетичне осмислення зображуваного, інтерпретація характерних процесів та явищ через систему художніх образів, що у сукупності створюють естетичну атмосферу, яка захоплює почуття і розум людини. Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і досліджувати внутрішній світ людини.

Проблема художнього образу в мистецтв. Проблема специфіки художнього образу привертала увагу дослідників упродовж усієї історії розвитку цивілізації. Споконвічне бажання свідоме чи позасвідоме проникнути у внутрішній світ людини, опанувати механізмами впливу на неї привело до виникнення теоретичної проблеми образу. Поняття «образ» зустрічається вже у теоретичних розробках Платона. В інтерпретації античного філософа образ – це відображення певної речі. Позиція Платона важлива тому, що саме він уперше почав працювати з феноменом художника, запропонувавши свою модель розуміння мистецтва, яке, на думку філософа, є «тінню від тіні буття». Засновник об'єктивного ідеалізму твердив, що світ – це первинна копія Абсолюту, а мистецтво, відповідно, – його вторинне копіювання. Таке розуміння філософом природи мистецтва пояснює його тлумачення художнього образу.

Учні Платона – Аристотель і Плотін – також зверталися до феномена художнього образу, проте на відміну від свого вчителя наголошували, що мистецтво не займається копіюванням предметів, а намагається проникнути у принципи, що містять у собі джерело природи.

Процес активізації інтересу до феномена художнього образу розпочинається у XVIII ст., він пов'язаний з іменами А. Шефтсбері, Г. Е. Лессінга, Д. Дідро та ін. Проте вперше образ стає одним з фундаментальних понять естетичної науки у теоретичних розробках Ф.Шіллера. Цей факт глибоко симптоматичний. Адже осмисленням природи художнього образу займається один з видатних представників «веймарського класицизму», людина, яка сама створювала систему образів і мала змогу інтерпретувати їх, спираючись на власний творчий досвід. На думку Шіллера, у художньому творі втілюються світоглядницькі ідеї митця, його власні почуття і міркування.

У подальшому проблема художнього образу привертає увагу Ф. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, О. Потебні, Д.Лукача, сучасних науковців А. Єремєєва, Б. Галєєва, М. Кагана, В. Мазепу тощо.

Важливе місце при створенні художнього образу посідає співвідношення раціонального і емоціонального. Ці два поняття взаємопов'язані й доповнюють одне одного. Без емоційного не може існувати художній образ в жодному виді мистецтва. Однак емоційність починає працювати лише тоді, коли митець чітко знає і раціонально обмірковує, якою має бути структура образів його твору.

Проблема впливу художнього твору на аудиторію надзвичайно складна і водночас цікава. Цей процес безпосередньо пов'язаний з двома давньогрецькими поняттями: сугестією, тобто навіюванням, і емпатією, тобто співпереживанням. І якщо ці два поняття по-справжньому співпрацюють між собою (митець створює, а глядач сприймає), виникає діалог між художником та аудиторією, наслідком якого є духовне очищення, яке переживають і глядач, і митець. Такий зв'язок має взаємовпливовий характер: аудиторія сприймає, але водночас і стимулює творчу активність художника. Саме в існуванні цього діалогу і полягає надзавдання справжнього мистецтва.

Проблема змісту і форми в мистецтві. Важливе місце у мистецькому творі посідають поняття змісту і форми, які дають змогу створити повноцінний художній образ. Зміст і форма органічно пов'язані між собою, вони взаємодоповнюють одне одного. Форма – це зовнішня оболонка художнього витвору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпо-ритмову побудову художнього твору, які допомагають митцеві розкрити його основний зміст. Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики суб'єктивного й об'єктивного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обов'язково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Структура змісту художнього твору є синтезом таких важливих компонентів, як тема, ідея та емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ. Тема (від грецького thema – те, що покладено в основу) є головним об'єктом зображення у художньому творі. Ідея (від грецького idea – представлення) – це думка автора, що відображає його світовідчуття і світосприйняття, тобто емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ. Органічне поєднання і взаємовплив змісту і форми сприяє створенню повноцінного художнього образу.

закономірність мистецтва – природа мистецтва

художнє спілкування – художня творчість – художня цінність

художній образ – художній метод – художній стиль

художній символ – метафора

алегорія – умовність мистецтва – функції мистецтва

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 4. ОСНОВНІ ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.