Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Предмет та мета курсу. Загальна характеристика галузі «Муніципальне право України»

1. Поняття муніципального права України

Муніципальне право являє собою галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування та інші тісно пов'язані з ними суспільні відносини.

Муніципальне право належить до публічного права, бо стосується насамперед і головним чином самостійного інституту публічної влади — безпосередньої і представницької місцевої (локальної) влади (демократії).

Ця галузь права є комплексною, оскільки її норми регулюють або об'єктивно мають регулювати суспільні відносини, які є предметом впливу ряду традиційних та інших загальновизнаних галузей права, насамперед конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного і земельного.

Отже, муніципальне право є комплексною галуззю публічного права, норми якої регулюють організацію і здійснення влади на місцевому рівні, тобто в межах адміністративно-територіальних одиниць.

Слід зазначити, що назва муніципального права не зовсім відповідає предмету цієї галузі, яким є місцеве самоврядування. На це неодноразово зверталась увага у вітчизняній і зарубіжній літературі, висловлювались різні пропозиції щодо перейменування цієї галузі на комунальне право, право місцевого самоврядування тощо.

Проблемність назви «муніципальне право» полягає насамперед в тому, що Конституція України не використовує термін «муніципалітет», під яким, як правило, розуміють сукупність виборних органів системи місцевого самоврядування, «муніципальне утворення» — міське чи сільське поселення, в межах яких здійснюється місцеве самоврядування та існують муніципальна власність, місцевий бюджет і виборні органи місцевого самоврядування. Разом з тим в Конституції України як одна з форм власності закріплюється комунальна власність — власність територіальних громад сіл, селищ, міст. Тому деякі вчені пропонують: називати нову галузь права комунальним правом, яке, по суті правом місцевого самоврядування.

Отже, назва «муніципальне право України» є значною мірою умовною, запозиченою з інших національних правових систем. Аналогічну назву має ця галузь у Великій Британії, Іспанії, Російській Федерації, США та в ряді інших країн.

Основними ознаками будь-якої галузі права є насамперед її предмет і методи.

Предметом муніципального права є місцеве самоврядування — відносно самостійний вид суспільних відносин, пов'язаний з організацією і здійсненням місцевої влади, тобто публічної влади, влади народу в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Місцеве самоврядування як предмет муніципального права є багатогранним явищем. За своєю суттю воно є одним з основних принципів конституційного ладу і складових його системи, формою народовладдя, властивою територіальним спільнотам суспільства — територіальним громадам.

Зміст місцевого самоврядування полягає насамперед і головним чином у самостійному вирішенні територіальними спільнотами питань місцевого значення. У ст. 140 Конституції України зазначено, що «місцеве самоврядування є правом територіально громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».

Слід також зазначити, що територіальні громади та створені ними органи вирішують питання, делеговані їм органами державної влади.

За формою місцеве самоврядування — це волевиявлення територіальних громад, що здійснюється шляхом виборів, референдумів та в інших формах, або через утворювані ними органи.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст. 140 Конституції України).

Отже, місцеве самоврядування опосередковує собою відносно самостійний вид влади в системі народовладдя — місцеву, муніципальну владу як владу територіальних спільностей.

Разом з тим муніципальне право тісно пов'язано з іншими галузями права, зокрема конституційним, адміністративним, фінансовим та іншими, норми яких в певних межах і формах регулюють відносини влади, народовладдя і частково входять до системи норм муніципального права.

Предмет муніципального права являє собою певну систему, основними складовими якої є:

· відносини, пов'язані з організацією і проведенням виборів, референдумів та з іншими формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад;

· відносини, пов'язані з діяльністю представницьких органів місцевого самоврядування (рад) та депутатів місцевих рад;

· відносини, пов'язані з діяльністю виконавчих органів місцевого самоврядування та муніципальних службовців;

· відносини, пов'язані з діяльністю сільських, селищних, міських голів;

· відносини, пов'язані з діяльністю органів самоорганізації населення;

· відносини органів місцевого самоврядування з органами
державної влади, з іншими органами місцевого самоврядування, з об'єднаннями громадян і з підприємствами, установами та організаціями;

· фінансові, цивільні, земельні, соціальні, трудові, житлові та інші відносини.

Метод муніципального права є способом впливу на суспільні відносини, зокрема на відносини в системі місцевого самоврядування. Виділяють такі методи муніципального права: імперативний, диспозитивний, рекомендаційний та декларативний.

Пріоритетним є імперативний метод, оскільки норми муніципального права регулюють насамперед відносини влади, народовладдя, які опосередковує собою місцеве самоврядування. Вплив, муніципального права на суспільні відносини у сфері місцевого самоврядування здійснюється шляхом застосування відповідних правових норм в ході безпосереднього волевиявлення (місцевих референдумів, виборів тощо), а також органами та посадовими особами місцевого самоврядування.

Власне імперативний метод характеризується тим, що в разі невиконання рішень місцевого самоврядування, прийнятих в межах компетенції відповідних суб'єктів місцевого самоврядування, настає відповідальність згідно з чинним законодавством.

Диспозитивний метод запозичений з галузей приватного права і є засобом впливу — переважно на відносини, суміжні з власне муніципальними (владними) відносинами. Як юридичні особи суб'єкти місцевого самоврядування укладають договори з іншими юридичними особами, а також з органами державної влади.

Територіальні громади мають у своїй власності рухоме і нерухоме майно. Органи місцевого самоврядування, що управляють цим майном, можуть укладати різні договори щодо розпорядження ним чи набуття його.

Поряд з цими методами набули поширення метод рекомендацій (порад) та декларацій (проголошення принципів тощо), яки характерні, зокрема, для міжнародно-правових актів (хартій, декларацій тощо) та статутів (хартій) територіальних громад.

Муніципальне право є складовою частиною системи права України. Як вже зазначалося, воно тісно взаємодіє з іншими галузями права. Найтісніший зв'язок існує з конституційним правом, за рахунок норм якого формується насамперед муніципальне не право.

Муніципальне право як комплексна галузь тісно пов'язані також з рядом галузей приватного права, зокрема, цивільного, трудового, житлового.

2. Історія муніципального права України

Місцеве самоврядування кожної країни, як і організація та здійснення в ній державної влади, всебічно відображає традиції народу, його ментальність, рівень розвитку суспільства та умови його існування. Це стосується й місцевого самоврядування України, яке існувало з найдавніших часів і характеризувалось, як правило, реальним демократизмом.

Ще грецький історик Прокопій писав, що слов'янами і антами не править один муж, а здавна воно живуть громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно.

Основними формами місцевої демократії за часів Київської Русі були віче (міське, територіальне) та збори (сходи) верві ~ жителів кількох сіл або інших населених пунктів.

Віче — це збори дорослого вільного населення міст і навколишніх територій, які скликалися для вирішення найважливіших питань. Віче було найвищим органом самоврядування міських громад.

Поряд з військовими та господарськими справами, віче нерідко вирішувало і долю князя та інших державних органів і посадових осіб.

Збори (сходи) верві (територіальних спільностей, громад) були органами самоврядування жителів кількох сіл чи інших населених пунктів.

Верв в особі дорослого чоловічого населення захищала членів общини і представляла їх інтереси у взаємовідносинах з органами і посадовими особами державної влади та сусідніми общинами.

Найважливіші питання вирішувались на вічах та інших зборах громад. Для вирішення решти питань обирались війти або інші посадові особи.

З середини XIV ст. із входженням українських земель до Великого Князівства Литовського місцеве самоврядування в містах отримало розвиток в формі війтівства відповідно до Литовських статутів 1529, 1566, 1688 рр. Міська громада («копа», «купа») обирала війтів на міському віче.

У той же час в українських містах починає вводитись магдебурзьке (німецьке, саксонське) право. Воно передбачало надання міським громадам права запроваджувати міське самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом. Першим незабаром від двоїстої природи рад відмовились. За Законом України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» (1994 р.) ради всіх рівнів проголошувались органами місцевого самоврядування. Голови рад, за винятком районних у місті, обирались шляхом прямих виборів безпосередньо населенням і за посадою очолювали виконавчі комітети.

Поряд з цим нововведенням ради областей, районів, міст Києва і Севастополя наділялись функціями органів державної влади.

Глава держави з цим погодитися не міг, оскільки це послаблювало систему виконавчої влади. 6 серпня 1994 р. Президент України видав Указ, яким підпорядкував собі голів районних і обласних рад, хоча й без права звільнення.

У цей період гострої кризи і конфронтації органів державної влади інтенсивно йшов пошук систем кожного виду влади і одночасно системи місцевих органів державної влади та моделі місцевого самоврядування.

У травні 1995 р. було прийнято Закон України -«Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», згідно з яким місцевими органами державної виконавчої влади в районах (крім районів в містах), областях, містах Києві і Севастополі проголошувались державні адміністрації, які очолювали голови відповідних рад. Право призначення керівників адміністрацій отримав Президент України.

Первинними суб'єктами місцевого самоврядування визначались територіальні колективи громадян, які проживають в селах, селищах, містах, а його територіальною основою — відповідні населені пункти. Представницькі органи місцевого самоврядування цих адміністративно-територіальних одиниць — ради — очолювали їх голови, які одночасно були і головами виконавчих комітетів.

Представницькими органами районів, областей, міст Києва і Севастополя згідно з Законом визначались відповідні ради. Виконавчі комітети при них не формувались.

Ця система місцевого самоврядування була значною мірою закріплена новою Конституцією України, а згодом і Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», яким було введено інститут сільського, селищного, міського голови та розділено посади голови районної і міської ради та глави районної і міської державних адміністрацій.

3. Джерела муніципального права України

Система джерел муніципального права є однією з найбільш розгалужених серед інших галузей права, що значною мірою зумовлено порівняно швидким становленням цієї галузі з часу визнання в нашій країні місцевого самоврядування.

Основними видами джерел муніципального права є:

—Конституція України;

—закони України;

—підзаконні нормативно-правові акти органів державної
влади в галузі місцевого самоврядування;

—нормативно-правові акти суб'єктів системи місцевого

—самоврядування;

—міжнародно-правові акти в галузі місцевого самоврядування;

—нормативно-правові договори;

—інші види джерел муніципального права: нормативно-правові акти Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим тощо.

Пріоритетним джерелом муніципального права України є Конституція України.

Основним видом джерел муніципального права є, звичайно, закони про місцеве самоврядування — загальний і спеціальні (територіальні або галузеві).

Це безпосередньо випливає зі ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», в якій, зокрема, зазначається, що правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, цим Законом та іншими законами, які не повинні суперечити положенням цього Закону. Правовий статус місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі, а також в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією України та цим Законом з особливостями, передбаченими законами про міста Київ та Севастополь.

Загальним і основним законом в галузі місцевого самоврядування в Україні є Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», який відповідно до положень Конституції України щодо місцевого самоврядування визначає систему місцевого самоврядування, засади організації і діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, їх функції, повноваження і відповідальність та гарантії місцевого самоврядування.

Найбільш повно в Законі визначаються форми безпосереднього здійснення територіальними громадами місцевого самоврядування (місцеві референдуми, місцеві ініціативи тощо), повноваження представницьких органів місцевого самоврядування — сільських, селищних, міських, районних і обласних рад, виконавчих органів сільських, селищних і міських рад, статус сільського, селищного і міського голови, матеріальна і фінансова основи місцевого самоврядування.

Важливими нововведеннями цього Закону про місцеве самоврядування є визначення в ст. 1 основних термінів, які використовуються у відповідному Законі, основних принципів місцевого самоврядування (ст. 4), системи місцевого самоврядування (ст. 5), основних форм безпосереднього волевиявлення територіальними громадами (ст. 7—9, 13), організаційно-правових, матеріальних, фінансових та інших основ місцевого самоврядування (ст. 16), тобто механізму його здійснення, системи відносин органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, які перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, та відносин цих органів з підприємствами, установами й організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, гарантій місцевого самоврядування, відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прикінцеві та перехідні положення.

Серед спеціальних законів в галузі місцевого самоврядування найвагомішими є Конституція Автономної Республіки Крим, окремий розділ (IV) якої присвячений місцевому самоврядуванню в Автономній Республіці Крим, Закон України «Про столицю України — місто-герой Київ», який містить ряд розділів, безпосередньо присвячених місцевому самоврядуванню: розділ II «Організаційно-правова основа здійснення місцевого самоврядування та виконавчої влади в місті Києві»; розділ III «Посадові особи органів місцевого самоврядування та виконавчої влади в місті Києві, їх функції і повноваження»; розділ IV «Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування»; закони про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, Про статус депутатів місцевих рад, про всеукраїнський та місцеві референдуми тощо.

Значне місце серед джерел муніципального права посідають підзаконні нормативні акти органів державної влади: відповідні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, рішення Конституційного Суду України з питань місцевого самоврядування та нормативні акти інших органів державної влади. Серед нормативних актів Президента України це, зокрема, Укази «Про зміцнення економічних основ самоврядування» від 12 березня 1994 р.; «Про фонд сприяння місцевому самоврядуванню України» від 19 грудня 1995 р.

Одним із перших нормативних актів Кабінету Міністрів України в галузі місцевого самоврядування є постанова № 311 від 5 листопада 1991 р. «Про розмежування державного майна між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)».

Поступово визнається і утверджується таке джерело муніципального права, як акти Конституційного Суду України. Назвемо, зокрема, Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 2000 р. № 1-рп/2000 (справа про місцеве самоврядування, статут територіальних громад районів у містах та інші питання), від 27 березня 1998 р. № 5-р/п/98 (справа про вибори у містах Києві і Севастополі), від 13 травня 1998 р. № 6-рп/98 (справа щодо статусу депутатів рад).

Найбільш розгалуженим джерелом муніципального права є нормативно-правові акти суб'єктів системи місцевого самоврядування, зокрема, відповідні акти територіальних громад, представницьких органів місцевого самоврядування (рад), їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоорганізації населення тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема статути міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо.

Відповідно до ст. 59 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та, інші акти в формі рішень. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає також рішення, а сільський, селищний міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження. Ці акти є обов’язковими для виконання в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Відповідно до ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими для виконання на відповідній території.

Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема статути міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо.

Відповідно до ст.59 закону України “Про місцеве самоврядування Украни” рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Виконавчими й комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає також рішення, а сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження. Ці акти є обов'язковими для виконання в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Відповідно до ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими для виконання на відповідній території.

В розвиток цього конституційного положення в ст. 73 Закону зазначається, що акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної в місті (в разі її створення) ради, які вони приймають в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Особливе місце серед локальних нормативних актів місцевого самоврядування займають статути територіальних громад сіл, селищ, міст. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах цього Закону може приймати статут територіальної громади села, селища, міста.

Статут територіальної громади повинен бути зареєстрований в органах Міністерства юстиції України. Якщо звичайне рішення ради нормативно-правового характеру, як правило, набирає чинності з дня його оприлюднення, то статут територіальної громади — відповідно після його реєстрації в органах Міністерства юстиції.

Вагоме місце в системі джерел муніципального права України посідають міжнародно-правові акти, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. До них відноситься, зокрема, Європейська Хартія місцевого самоврядування, прийнята Радою Європи 15 жовтня 1985 р.

В цій Хартії визначаються конституційні і законодавчі основи місцевого самоврядування, поняття місцевого самоврядування, сфера його компетенції; передбачається відповідність адміністративних структур і засобів завданням органів місцевого самоврядування, адміністративний контроль за діяльністю органів самоврядування, право місцевих органів самоврядування на об'єднання та ряд інших положень.

В названому нормативно-правовому акті, зокрема, зазначається, що принцип місцевого самоврядування має бути визнаний в законодавстві країни і, по можливості, в конституції країни (ст. 2). Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення (ст. 3).

Щодо сфери компетенції і джерел муніципального права зокрема проголошується, що основні повноваження органів місцевого самоврядування встановлюються Конституцією або законами (ст. 4). Разом з тим зазначається, що це положення не виключає надання органам місцевого самоврядування відповідно до закону окремих конкретних повноважень (ст. 4).

Все більшого поширення набуває такий вид джерел муніципального права, як нормативний договір. Це значною мірою зумовлено статусом підприємств, установ і організацій, які перебувають або не перебувають у комунальній власності територіальних громад і відносинами з ними органів місцевого самоврядування, а також відносинами між вітчизняними суб'єктами місцевого самоврядування одного або різних рівнів і відносинами між вітчизняними і зарубіжними суб'єктами місцевого самоврядування, можливостями добровільного об'єднання органів місцевого самоврядування та повноваженнями органів місцевого самоврядування в галузі зовнішньоекономічної діяльності.

Зокрема, в ст. 18 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначається, що відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, які не перебувають у комунальній власності відповідних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом.

Стаття 35 Закону визначає повноваження виконавчих органів сільських, селищних і міських рад у галузі зовнішньоекономічної діяльності, серед них, зокрема, укладення і забезпечення виконання у встановленому законодавством порядку договорів з іноземними партнерами на придбання та реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг.

Серед інших джерел комунального права назвемо нормативно-правові акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, виборчих комісій, насамперед, Центральної виборчої комісії, комунальних підприємств, установ і організацій тощо.

3. Система муніципального права України

Систему муніципального права утворюють інститути і норми муніципального права.

Основними складовими цієї системи є інститути муніципального права — групи правових норм, які регулюють найбільш споріднені муніципальні відносини, тобто системи відносин, у сфері місцевого самоврядування.

Наявність інститутів муніципального права об'єктивно обумовлюється насамперед існуванням відносно самостійних, внутрішньо споріднених за змістом і формою груп муніципальних відносин (місцеві вибори, референдуми та інші форми безпосереднього волевиявлення територіальних громад; організація і діяльність представницьких органів та виконавчих органів місцевого самоврядування; статус сільських, селищних, міських голів тощо).

Іншим не менш важливим фактором, який зумовлює становлення і функціонування інститутів муніципального права, є наявність певних систем чи сукупностей відповідних правових норм, що мають, як правило, єдине джерело у вигляді закону чи ряду тісно зв'язаних між собою законів або розділів.

Вирішальне значення для становлення системи муніципального права України мало прийняття чинної Конституції України й на її основі Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

Згідно з чинною Конституцією України, зазначеним Законом та іншими законодавчими актами, прийнятими на їх основі й відповідно до них, основними інститутами муніципального права України є:

—інститут загальних засад місцевого самоврядування;

—інститут територіальних громад;

—інститут форм безпосереднього волевиявлення терито
ріальних громад: місцевих виборів, місцевих референдумів та ін
ших форм безпосередньої демократії;

—інститут представницьких органів місцевого самоврядування (рад);

—інститут виконавчих органів місцевого самоврядування;

—інститут сільських, селищних, міських голів;

—інститут органів самоорганізації населення;

—інститут територіальних основ місцевого самоврядування;

—інститут комунальної власності;

—інститут фінансових основ місцевого самоврядування;

—інститут об'єднань органів місцевого самоврядування;

—інститут гарантій місцевого самоврядування;

—інститут юридичної відповідальності органів і посадових
осіб системи місцевого самоврядування.

Інститут загальних засад місцевого самоврядування являє собою групу (систему) конституційно-правових норм, які визначають ставлення держави до місцевого самоврядування (визнання і гарантування), його місце в системі безпосередньої і представницької демократії, можливості участі громадян України у здійсненні місцевого самоврядування, його поняття, принципи, систему, правові, організаційні, матеріальні, фінансові та інші основи, відносини органів місцевого самоврядування з органами державної влади, з підприємствами і організаціями та можливості об'єднання з іншими органами місцевого самоврядування.

Інститут територіальних громад утворює група конституційно-правових норм, які містять визначення поняття територіальної громади, її місця в системі місцевого самоврядування, основних функцій і повноважень.

Інститут форм безпосереднього волевиявлення територіальних громад — це система норм, які регулюють організацію і проведення місцевих виборів, місцевих референдумів та інших форм безпосереднього волевиявлення територіальних громад і участі громадян у вирішенні або обговоренні чи ініціюванні питань місцевого значення.

Інститут представницьких органів місцевого самоврядування є одним з найвагоміших інститутів муніципального права. Він являє собою систему конституційно-правових норм, які визначають систему, структуру і склад представницьких органів місцевого самоврядування всіх рівнів — сільських, селищних, міських, районних і обласних рад, їх функції і повноваження, порядок діяльності, статус депутатів місцевих рад та депутатських об'єднань.

Часто виділяють в окремі інститути систему, структуру і склад різних рівнів рад, їх функції і повноваження, статус депутатів місцевих рад та інші групи норм щодо представницьких органів місцевого самоврядування в силу відносно самостійного характеру правових норм, які регулюють відповідні відносини. Ці інститути в багатьох відношеннях є об'єктивною реальністю, але не належать до числа основних.

Інститут виконавчих органів місцевого самоврядування — це група (система) правових норм, які регулюють організацію і діяльність органів виконавчої влади, муніципальну службу і визначають статус муніципальних службовців.

Інститут сільського, селищного, міського голів є порівняно новим інститутом муніципального права. Він являє собою групу норм, які визначають статус цих посадових осіб.

Інститут органів самоорганізації населення — це група норм, які регулюють організацію і діяльність будинкових, вуличних, квартальних та інших органів самоорганізації населення.

Групи правових норм інших інститутів муніципального права визначають статус територіальних, матеріальних чи фінансових основ місцевого самоврядування, його гарантії та відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Первинним елементом системи муніципального права є муніципальні норми — загальнообов'язкові правила поведінки, які встановлюються органами державної влади, територіальними громадами, органами або посадовими особами та іншими суб'єктами місцевого самоврядування.

Муніципально-правові норми, як і норми інших галузей права, поділяють на види в залежності від різних критеріїв.

За юридичною силою норм розрізняють такі муніципально-правові норми: 1) конституційні, які мають найвищу юридичну силу; 2) законодавчі норми; 3) норми підзаконних актів; 4) норми міжнародно-правових актів тощо.

За змістом волі, яка висловлюється в муніципально-правових нормах, вони поділяються на такі види: 1) уповноважуючі (норми, які надають або визнають права суб'єктів правовідносин); 2) зобов'язуючі (норми, які передбачають обов'язки); 3) заборонні (норми, які передбачають заборони щодо певних напрямів, способів або засобів діяльності, поведінки); 4) дозвільні норми (норми, які передбачають дозволи щодо певної поведінки або діяльності).

Так, відповідно до ч. 6 ст. 140 Конституції України сільські, селищні, міські ради можуть дозволити за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, що є дозвільною нормою у регулюванні відносин самоорганізації населення.

За способом вираження волі муніципально-правові норми поділяються на такі види: а) імперативні (норми, які передбачають, як правило, однозначність їх розуміння, тлумачення і дії, поведінки відповідно до них); б) диспозитивні (норми, які передбачають багатоманітність їх розуміння, тлумачення і поведінки відповідно до них); в) рекомендаційні (норми, які пропонують певні види чи напрями діяльності, які обираються на розсуд, з волі суб'єкта відповідних правовідносин); г) декларативні (норми, які проголошують як об'єктивно найбільш прийнятні правила поведінки суб'єктів муніципальних правовідносин).

За характером здійснюваних функцій муніципально-правові норми поділяються на правотворчі, установчі, регулятивні, охоронні та інформаційні (норми-дефініції та ін.)

В залежності від характеру відносин, які регулюють муніципально-правові норми, останні поділяють на матеріальні і процесуальні (процедурно-процесуальні) норми.

В залежності від меж дії муніципально-правових норм їх поділяють на загальні (норми-принципи, норми-дефініції) і інституційні (підгалузеві) норми.

За простором, територією дії муніципально-правові норми поділяються на: 1) норми, які діють на всій території України; 2) норми, які діють в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць (норми актів, що приймаються територіальними громадами та органами місцевого самоврядування).

За часом дії муніципально-правові норми є постійними, до яких належить більшість норм, і тимчасовими, це, зокрема, норми, передбачені перехідними положеннями Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших законів.

4. Сучасні теорії муніципального права

Наука муніципального права являє собою сукупність наукових ідей, теорій в галузі місцевого самоврядування. Вона виконує насамперед пізнавальні функції, дає первинні відомості про місцеве самоврядування, відображає те істотне, що властиве цьому інституту в різні історичні періоди, що є характерним та особливим для країн, які його визнають. Тобто в ідеях місцевого самоврядування віддзеркалюються загальні та особливі елементи будь-якої моделі місцевого самоврядування в їх динаміці.

Науковий потенціал самоврядницької ідеї розкривається в сукупності теоретичних конструкцій, базових юридичних понять та категорій, які сприяють оформленню відповідних теорій місцевого самоврядування.

Буття ідеї місцевого самоврядування пов'язане з широкою духовною спадщиною (загальною самоврядницької ідеєю, вченням про природні права людини, вченням про громадянське суспільство, поглядами буржуазних просвітителів, соціалістів-уто-пістів, представників інших напрямів наукової думки).

В якості ідейного джерела місцевого самоврядування виступає вчення про природне право, яке з античних часів є найважливішою філософсько-ідеологічною течією. Еволюціонуючи від наївних уявлень до фундаментальної системи науково обґрунтованих поглядів і правових принципів, природне право безсумнівно мало суттєвий вплив на ідею місцевого самоврядування. Суть теорії природного права має вираження в уявленнях про справедливість, що втілюються в загальнолюдських принципах свободи та рівності.

Безпосередньо теорія місцевого самоврядування концентрувалася навколо формування правового ставлення громади до держави. Вся наука про самоврядування веде свій початок від спроби розв'язати проблему, чи має громада окрему, відмінну від держави владу, чи є вона незалежною від держави публічно-правовою корпорацією або міцно включена в державний організм і виконує тільки функції органу держави.

Перша з відомих загальновизнаних теорій організації місцевої влади — теорія, природних прав вільної громади — виникла на початку XIX ст. як реакція на чиновницьке управління з усіма негативними сторонами, коли увага теоретиків філософії держави та права перемістилася з конституційної монархії на представницьку демократію як більш прогресивне втілення ідей правової держави, коли в політичній та філософсько-правовій думці відбулися суттєві зміни поглядів на проблеми демократії та суспільної свободи.

Теорія вільної громади мала суттєвий вплив на розвиток законодавства першої половини XIX ст., знайшовши своє відображення в положеннях Конституції Бельгії 1831 р. про особливу «громадівську» владу, а також в розробленій франкфуртськими Національними зборами Конституції 1849 р., яка містила статті про особливі основні права громад.

Вітчизняна наукова думка тривалий час знаходилася під впливом цієї доктрини місцевого самоврядування, джерелами якої вважали слов'янофільські ідеї про особливий шлях руської держави та уявлення про природні права громади.

Представниками цієї теорії були Г. Аренс, Н. Гербер, О. Гірке, А. Токвіль, О. Лабанд, Г, Мауренбрехер, Е. Мейєр, О. Ресслер, А. Шеффлє, Б. Чичерін тощо. Основні начала теорії природних прав вільної громади залучені з бельгійського та французького права. Згідно з цією теорією, поряд з трьома загальновизнаними конституційними владами (законодавчою, виконавчою та судовою) слід визнати й четверту — громадівську (комунальну або муніципальну) владу. Громада має право на самостійне та незалежне від центральної влади існування за своєю природою, причому держава не утворює, а лише визнає громаду.

На думку прихильників зазначеної теорії, соціальна основа місцевої влади (місцевого самоврядування) — громада з її звичаєвим правом, як територіальний колектив людей, що проживають спільно, сформувалася раніше за державу, яка у свою чергу є «федерацією» громад. Громада є інституцією, рівною державі. Громада має самостійне, природне право на існування. Тому право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, регулювати свої власні справи без втручання держави має природний та невідчужуваний характер (за певною аналогією з природними правами людини). Права громади на самоврядування апріорним шляхом виводилися з самої природи громади (вони належать громаді в силу її природи або даруються Творцем). Обґрунтовуючи свободу та незалежність громади, ця теорія зверталася до історії середньовічних громад — вільних міст, їх боротьби за незалежність проти феодальної держави.

Основоположними висновками цієї теорії є: 1) коло громадських справ відрізняється від справ державних; 2) громада є суб'єктом прав, які їй спеціально належать, а тому державне втручання в її справи неприпустиме; 3) органи місцевого самоврядування обираються лише членами громади; 4) посадові особи самоврядування належать до громадських, а не державних агентів та представляють не державу, а громаду. Таким чином, в особі комунальних структур утворюється нібито «держава в державі».

Характерна для цієї теорії ідея невідчужуваності, недоторканності прав громад, як вважають О. Кутафін та В. Фадєєв, була досить вразливою, тому що важко обґрунтувати невідчужуваність прав, зокрема великих територіальних самоврядних одиниць (департаментів, областей), встановлених державою, з посиланням на їх природний характер. Однак не варто відкидати інші види самоврядування, окрім невеликих сільських та міських громад, бо це не відповідає реальному становищу речей.

На зміну цій теорії прийшла господарська (громадсько-господарська) теорія місцевого самоврядування, яка намагалась обґрунтувати статус самоврядної громади як відмінного від держави суб'єкта права та акцентувала на змісті комунальної діяльності.

Її фундаторами були Р. Моль, А. Васильчиков, В. Лешков та інші. Ця теорія організації місцевої влади виникла в результаті поступового розвитку положень теорії прав вільної громади у пристосуванні їх до умов, коли у процесі історичного розвитку ускладнюються правові стосунки між суб'єктами суспільного життя і підвищується роль держави як регулятора цих стосунків. В основі громадсько-господарської теорії місцевого самоврядування знаходиться запозичене з теорії природних прав вільної громади положення про те, що територіальний колектив — це елемент насамперед громадянського суспільства. Місцеве самоврядування — недержавне за своєю природою, має власну компетенцію у сфері неполітичних відносин, до яких держава байдужа, а саме — у місцевих громадських і господарських справах. В ЦІ місцеві справи держава не втручається, і вони вирішуються самими територіальними громадами. Питання ж політичні відносяться до компетенції державної влади.

Обидві теорії отримали свій розвиток у громадській (громадівській) теорії місцевого самоврядування. Найвідомішими представниками цієї теорії були В. Лешков та А. Васильчиков. Громадська теорія бачила сутність самоврядування в наданні місцевій спільноті права самостійно реалізовувати свої громадські інтереси та зберігала за урядовими органами право завідувати тільки державними справами. Тобто вона виходить з протиставлення територіальної громади державі, громадських інтересів — політичним, вимагаючи, щоб суспільство та держава здійснювали свої власні інтереси. В протиставленні громадських та державних інтересів нібито полягає підстава для повної самостійності органів самоврядування. Якщо органи самоврядування займаються не державними, а виключно громадськими справами, то державі байдуже, як здійснюються ці чужі для неї спрією органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення мають діяти за принципом «дозволено все, що не заборонено законом». Однак громадська теорія, як зазначали її критики, змішувала самоврядні територіальні одиниці з різного роду приватноправовими об'єднаннями (промисловими компаніями, благодійними фондами, об'єднаннями вчених, клубами тощо). Критики цієї теорії звертали увагу на те, що існування таких об'єднань завжди має факультативний характер, а існування місцевих спільнот;

— обов'язковий, а зв’язки бачили в «діяльності самоврядних місцевих общин не доповнення, а саме часткову заміну діяльності державної».

Будучи привабливою у якості теоретичної конструкції, громадівська теорія є дуже вразливою в науковому та практичному відношенні. По-перше, самоврядування не можна повністю ототожнювати з громадським управлінням, по-друге, положення є достатньо абстрактними та не відповідають реальним фактам. Насправді в більшості держав місцеве самоврядування не лише визнане, але й відкроєроване державою, а повного невтручання суверенної державної влади у справи комун у світі не icнyє. По-трете, прихильники громадської теорії певним чином виправдовують ті прояви місцевого (мікротериторіального) егоїзму, які мають місце в житті кожної країни i нашої зокрема, особливо в періоди політичної та економічної нестабільності. Адже наявність так званих «природних i невід’ємних прав» свідчить не стільки про автономії, скільки про певний «суверенітет» територіальної громади та и opгaнів. А це вже небезпечно для цілісності держави.

Вищезазначені теорії виходили з протиставлення комунального та державного начал. В 2-й половині XIX ст. громадська теорія з її реалізацією природи людини та її можливостей, ролі освіти в yправлінні суспільством, своїх та «явною переоцінкою консерватизму простих людей», певної іррацю-нальності колективних соціальних сил зійшла з вторичної арени. II місце заступила державна (державницъка) теоія місцевого самоврядування. Пік популярності цієї тeopiї припадае на 70-ті pp. XIX ст.

На відміну від громадської ця теорія вбачала в місцевому самоврядуванні частину держави — одну з форм організації місцевого державного управління. Будь-яке управління публічного характеру з цієї точки зору є справою державною.

Основні положення державної теорії місцевого самоврядування розроблені німецькими вченими Л. Штейном i P. Гнейстом та детальтше розвинуті їх послідовниками, зокрема, в Pocii В. Безобразовим, А. Градовським, М. Лазаревським, М. Коркуновим, А. Михайловським, I. Беляевим, I., Б. Нольде тощо. Так, А. Михайловський розглядав самоврядування як частку загального державного управління, як особливу організацію державної влади на місцях, яка заснована на виборних началах. За цією теорією вибір предметів діяльності не залежить від самоврядних органів, а визначається державою. Всі повноваження в галузі місцевого самоврядування своїм джерелом мають державну владу. Все базується на тому, що держава визнає за необхідне передачу справ на місця, і, по суті, діяльність самоврядування та держави залишається однорідною. Однак на відміну від центрального державного управління місцеве самоврядування здійснюється не урядовими чиновниками, а за допомогою місцевих спільнот, місцевих жителів, які зацікавлені в результатах місцевого управління. Органи місцевого самоврядування при цьому діють за принципом „дозволено лише те, що передбачено законом”.

Згідно з державною теорією функції органів самоврядування за своєю природою, по суті не відрізняються від функцій державного (місцевого) управління, і тому розподіл справ між місцевими органами коронного управління та органами самоврядування має своїми підставами не відмінність природи цих справ, а лише міркування доцільності: є справи, відносно яких можна передбачити, що з ними краще впораються органи коронного управління, які керуються центральними установленнями (зокрема, справи політичної поліції); навпаки, є справи, які отримають більш повне вирішення, якщо вони будуть надані органам місцевим, зацікавленим не тим, щоб догодити вищому начальству, а тим, щоб задовольнити безпосередньо ним відомі нестатки місцевого населення (зокрема справи дорожні, санітарні). Виступаючи проти роздержавлення місцевих органів влади в особі земств, прихильник державної теорії Б. Нольде зазначав, що самоврядування — така ж сама частина державного управління, як і управління коронне, а суперечку про «власні», «особливі» справи громади та справи, покладені на неї державою, називав «повністю безплідною схоластикою позбавлених життєвого значення формул». Як це не парадоксально, демократичні ідеї Б. Нольде та інших вчених в аспекті державної природи органів самоврядування співпали з прагненнями більшовиків, спрямованими на боротьбу з земським самоврядуванням, послідовну його ліквідацію та заміну на всій території держави системою Рад — централізованою системою органів державної влади. Так, Л. Веліхов пише, що до державної теорії, з відповідними класовими поправками, приєднуються і радянські теоретики, причому радянське самоврядування з його специфічною своєрідністю може бути пояснено лише на основі цієї теорії.

Державну теорію місцевого самоврядування не слід змішувати з іншими концепціями, розробленими юридичною школою конституційного права (Ю. Панейко, А. Градовський, Г. Єллінек, О. Лабанд, X. Прейс тощо), зокрема теорією самоврядних одиниць як юридичних осіб, представники якої бачили у місцевому самоврядуванні не самостійний вид діяльності, а лише часткову заміну державної діяльності. З цієї точки зору органи самоврядування виконують функції державного управління, але є органами не держави як особливої юридичної особи, а міської та неміської громади, провінції, територіальних та інших союзів. Так, Г. Єллінек вважав, що місцеве самоврядування — явище політичне та є продуктом самообмеження держави. На його думку, самоврядування — це «будь-яке публічне управління, яке здійснюється або виключно особами, які не знаходяться на публічній службі, або при сприянні таких осіб». Він виділяв різні правові форми самоврядування: пасивне самоврядування, яке здійснюється державними органами, та активне, яке здійснюється союзами, що виступають не як органи держави, а від власного імені. А. Градовський зазначав, що органи громадського управління є «установленнями додатковими, які доповнюють діяльність органів держави, або відають такими предметами, які держава виділила з кола своїх піклувань. Мета самоврядування полягає в тому, щоб притягнути громадські сили до участі в державній адміністрації, а це не можна зробити іншим чином, як ввести громадські установи в коло урядових установлень». Причому органи місцевого самоврядування повинні «діяти на правах державних влад».

На рубежі століть значну активність проявляли різного роду анархо-синдикалістські теоретики і практики, які розглядали самоврядування як заперечення держави. Теоретики кінця XIX — початку XX ст. схильні були бачити в самоврядуванні насамперед антидержавну сутність. Зокрема, Л. Ґумплович писав, що «протилежністю до «державної діяльності» в більш вузькому її сенсі є поняття «самоврядування»... Якщо «самоврядування» слід розуміти як діючий у державі політичний устрій, то на нього можна дивитись, безумовно, лише як на доповнення до необхідної діяльності держави, і слід уявляти собі його тільки в обмеженому розмірі».

Серед представників соціологічних концепцій місцевого самоврядування (до яких відносяться різні авторитарні концепції місцевого самоврядування) важлива роль належить Л.Дюгі, який розглядав це поняття крізь призму соціальної солідарності людей. На його думку, люди солідарні один з одним тому, що: 1) в них є спільні нестатки, задовольнити які вони можуть лише спільним життям; 2) в них є різні нестатки і різні здібності, тому вони забезпечують задоволення своїх нестатків шляхом обміну взаємними послугами, які утворюються в процесі розвитку та застосування їх різних здібностей. Перспективи розвитку суспільства та держави він пов'язував з часом, коли «людська солідарність охопить місцеву, обласну та національну солідарність».

Наприкінці XIX — початку XX ст. набули розповсюдження соціал-реформістські муніципальні концепції, зокрема теорія муніципального соціалізму. її ідеологами виступали реформісти різних країн: посибілісти у Франції, фабіанці та керівники Неза лежної робочої партії в Великій Британії, бернштейніанці у Німеччині, економісти та меншовики у Росії тощо. Серед найбільш відомих ідеологів цієї теорії - М.Загряцков, М. Курчинський тощо. Муніципальний соціалізм являв собою сукупність програмних положень та установок, спрямованих на забезпечення якомога повнішої демократизації місцевого життя. Першою вимогою, яка містилася в муніципальних програмах політичних партій, було наділення міської та сільської громади правами більш широкої автономії. Ще одна вимога полягала у збільшенні представництва населення в органах місцевого самоврядування. Прихильники ідеї муніципального соціалізму сподівалися шляхом послідовних реформ, зміни державного та громадського життя без різких стрибків та потрясінь перебудувати сучасне життя на нових підставах. Тобто її ідеологи виходили з можливості соціалістичної еволюції буржуазного місцевого самоврядування як одного з шляхів без революційної трансформації сучасного суспільства у соціалістичне. Створення на місцях оплотів демократії, здатних протистояти центральним органам, розширення прав місцевого самоврядування в політичній сфері трактувалося прихильниками муніципального соціалізму як корінна зміна влади у суспільстві.

Слід зазначити, що муніципальний соціалізм нічого спільного з соціалізмом в звичайному значенні цього слова не має. Тези муніципального соціалізму висувалися насамперед в більшості буржуазних партій. Противник цих ідей В. Ленін вважав, що муніципальний соціалізм відволікає маси від класової боротьби, та є «соціалізмом в питаннях місцевого управління». Те що виходить за межі місцевих інтересів, за межі функцій державного управління, тобто все, що торкається основних джерел прибутку пануючих класів та основних засобів забезпечення їх панування, все, що зачіпає не управління державою, а устрій держави, тим самим виходить з сфери муніципального соціалізму.

Відомий радянський державознавець П.Стучка висуває поряд з наведеними теоріями ще органічну теорію самоврядування як перехідний напрямок до теорії державної. Органічну школу в соціології представляли Г. Спенсер, Лілієнфельд, Р. Вормс, І. Блюнчлі тощо. «Дана теорія, — писав П. Стучка, - якій віддавав данину й К. Маркс, прирівнює всю державу до живого організму. Держава — це складна особа. Низова її організація — це громада. Як низовий соціальний організм, вона має цілий ряд публічно правових повноважень, не делегованих від держави, а які належать їй самостійно, за власним правом, як соціальному організму».

Всі вище наведені теорії, враховуючи їх позакласовий підхід до питання організації місцевої влади, безумовно не могли бути сприйняті послідовниками К. Маркса, В. Леніна тощо. З точки зору ортодоксального марксизму, місцеве самоврядування являє собою державне управління будь-яким колом справ на місцях, яке утворюється шляхом обрання уповноважених на це осіб від пануючого класу місцевого населення, тобто це один з публічних інститутів держави, завдяки якому пануючий клас забезпечує на місцях дотримання своїх класових інтересів. Спробу сформулювати так звану соціально-класову теорію місцевого самоврядування зробили Л. Рейснер, П. Стучка, Л. Веліхов тощо. Останній, обґрунтовуючи наявність місцевого самоврядування в Радянській Росії, зокрема, писав: якщо дотримуватися тих теорій, які висувають самоврядування на противагу державному началу, то слід заперечувати існування місцевого самоврядування в СРСР. Навпаки, якщо бачити сутність справи, виходячи з державницької теорії місцевого самоврядування з відповідними важливими класовими поправками, тобто марксистського визначення останнього, дійдемо висновку, що особливий вид пролетарського самоврядування прийняв форму і зміст пролетарсько-класового само врядування.

Досліджуючи місцеве самоврядування з точки зору його самостійності та взаємовідносин органів місцевого самоврядування з центральними органами, О. Слістратов в 1922 р. в своїй роботі «Очерк административного права» писав: «... щодо адміністративного апарату держави самоврядування означає побудову адміністративних установ на началах відомої їх самостійності, в межах закону, та щільному їх зв'язку з сформованими територіальними, господарськими та іншими групуваннями населення, але при цьому самостійність самоврядування не слід ототожнювати з будь-якою незалежністю органів самоврядування від державної влади».

В роботах вчених цього періоду підкреслювалося, що відносна самостійність органів самоврядної одиниці відрізняється лише ступенем своєї залежності від інших циклів адміністративних установ.

У другій половині 20-х рр. з'являються роботи, в яких висловлювалася думка, що термін «радянське самоврядування» зберігся через недослідженість проблеми. Поступово з'явилися ідеї, які відкидали це поняття. Розвиток науки, як і рух держави, пішов по такому шляху, який не залишав місця для самостійності територій.

Однак, якщо ідея місцевого самоврядування в нашій країні затрималася в своєму існуванні, на Заході теорія і практика демократичного управління йшли пліч-о-пліч, розвиваючись та вдосконалюючись. Кардинальні зміни в соціально-економічній сфері викликали появу муніципальних концепцій, пов'язаних з теорією держави соціального добробуту. Муніципалітети проголошувалися інструментом соціального обслуговування, який забезпечує та охороняє в рівній мірі інтереси усіх класів та прошарків суспільства. Пануюча на Заході, зокрема в США, теорія соціального обслуговування, трактує функції муніципалітетів як один з проявів надкласової природи держави загального добробуту. Одним з основних завдань муніципалітетів має стати пропонування послуг своїм мешканцям, організація обслуговування населення. Становлення і розвиток держави загального добробуту, розширення комплексу послуг, які надаються громадянам, мало подвійний вплив на функціонування місцевого самоврядування сучасного світу. З одного боку, зросла роль місцевих органів в наданні послуг населенню, в реалізації урядової політики на місцях, що в свою чергу стимулювало зацікавленість держави в ефективності місцевого управління. З іншого боку, посилилася централізація податкової системи, контроль центру за діяльністю місцевого управління. Різка активізація ролі держави в галузі місцевих фінансів призвела до трансформації традиційного балансу між державним контролем за місцевою автономією в економічній сфері, поставивши місцеві органи в залежне становище від центральних влад. Еволюція місцевого управління, таким чином, «значно посилила державну природу муніципальних інститутів, зростивши місцеві справи з загальнодержавними та поставивши виборні муніципальні установи в сильну адміністративну та фінансову залежність від уряду і міністерств».

Сучасна правова доктрина місцевого самоврядування в основному підтверджує, що самоврядування поєднує у собі елементи державного та громадського начал. Поступово відбувається переоцінка традиційних цінностей місцевої автономії і муніципальних свобод. Головний акцент зміщується з питань свободи та невтручання з боку центральних влад в бік таких цінностей, як раціональність, ефективність, економія. Місцеве самоврядування розглядається вже не стільки як загальнодемократична мета, скільки як засіб для вирішення локальних проблем, реалізації інтересів територіальних громад, здійснення на місцях загальнодержавного політичного курсу. Сучасні зарубіжні вчені, як правило, трактують муніципальне управління як відносно децентралізовану форму державного управління на місцях. Так, на думку датських вчених, муніципалітети не є нерегульованою «державою в державі», але виступають у якості місцевих політичних одиниць з відносно великою незалежністю, яка вписується в загальну систему держави. Аналогічних позицій дотримуються М. А. Мутталіб і М. А. Алі Хан, які стверджують, що «положення про місцеве самоврядування як невід'ємне право населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць більш не є актуальним», оскільки місцеві органи «діють в якості агентів держави, а місцеве управління в цілому є інтегральною частиною загального політичного механізму управління країною». Фінські вчені, підкреслюючи зв'язок місцевого самоврядування з держав-ною організацією, разом з цим зазначають, що «традиції місцевого самоврядування старіше традицій держави. Тому недоцільно підкреслювати положення держави як органу, який дав права на самоврядування, та презентувати його як первинний суб'єкт суспільного врядування».

Подвійний характер муніципальної діяльності (самостійність в суто місцевих справах та здійснення певних державних функцій на місцевому рівні) знаходить своє відображення в теорії дуалізму муніципального управління (концепція дуалізму повноважень місцевого самоврядування, громадсько-державна теорія). За цією теорією муніципальні органи, здійснюючи відповідні управлінські функції, виходять за межі місцевих інтересів і повинні діяти як інструмент державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування є незалежними від держави лише в суто громадських справах, до яких держава байдужа, а у сфері політичній розглядаються як органи держави, що виконують її функції і повноваження. Відповідно до цього й ті справи, які покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, мають поділятися на так звані «власні» і «делеговані». Якщо при вирішенні власних справ, на думку прихильників цієї теорії, органи місцевого самоврядування мають діяти незалежно й самостійно від державних органів, дотримуючись лише закону, то при вирішенні делегованих — під контролем та адміністративною опікою відповідних державних органів.

Розглянуті теорії місцевого самоврядування мали суттєвий вплив на муніципальне будівництво нашої країни. Вони істотно вплинули і на зміст відповідних положень Конституції України 1996 р- Так, ст. 7 Конституції «визнає» в Україні місцеве самоврядування, що підводить цей інститут в ранг природного права територіальної громади, а якщо взяти за основу ст. 140 Основного Закону України, в якій йдеться про територіальну громаду як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то можна дійти висновку, що вибір в нашій країні зроблено на користь громадської теорії. Про це ж свідчить і той факт, що місцеве самоврядування самостійно вирішує в основному питання місцевого значення та зосереджується лише в селах, селищах та містах, як «природних» населених пунктах, а населення районів та областей не визнається самостійним суб'єктом місцевого самоврядування. В цьому аспекті варто зазначити, що Конституція України і профільний закон про місцеве самоврядування від 1997 р., декларуючи статус територіальної громади як провідного, центрального суб'єкту, є «надреволюційними» та безумовно, «йдуть далі» навіть Європейської Хартії про місцеве самоврядування 1985 р., будуючи систему місцевого самоврядування через призму «людського вимірювання», тобто від конкретної особи, людської спільноти, тоді як Хартія керується системою бюрократичних інституцій — органів місцевого самоврядування. Однак ці норми залишаються декларацією, динаміки, механізму функціонування територіальних громад, умов для формування дієздатного місцевого самоврядування, на жаль, створити не вдалося.

З іншого боку, чимало важливих положень Конституції написано в дусі державної теорії. В них послідовно проведено ідею, що коріння місцевого самоврядування в тій владі, джерелом якої є весь народ, а не його частина (громада), а обсяг повноважень — у законі, тобто за принципом «дозволено лише те, що передбачено законом». На користь державної теорії працює і збереження місцевого самоврядування на регіональному рівні, хоча й в якості районних та обласних рад, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Також державницькій підхід простежується в профільному законі про місцеве самоврядування. Якщо в Конституції територіальна громада фіксується як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, то в Законі закріплюється фактична конкуренція суб'єктів локальної демократії — якщо територіальна громада буде не здатна здійснювати своє право на місцеве самоврядування (а хто це буде визначати, залишається невідомим), то воно буде здійснюватися як відповідальність органів i посадових ociб місцевого самоврядування. Така законодавча можливість фактично нівелює конституційне право територіальної громади на самостійне здійснення місцевого самоврядування, усуває на другий план у вирішенні питань місцевого значення. Такі тенденції свідчать про те, що держава потенційно не довіряє територіальній громаді та в будь-який час може повернутися до централізованого управління, тим більше, що за ним Законом виконавчий орган и ради наділені не тільки самоврядними повноваженнями, а й делегованими повноваженнями державної виконавчої влади, в межах яких вони фактично трансформуються в одержавлені; структури. Kpiм того, за ст. 1-13 Конституції України з питань здійснення територіальними громадами повноважень орган ж державної виконавчої влади вони підконтрольні відповідним органам державної виконавчої влади. До того ж колосальний обсяг делегованих повноважень фактично унеможливлює здійснення справ громадських. Тому, на думку деяких вчених, прогноз peaлізації такого сценарію є сумнівним.

Отже, обрана в Україні модель місцевого самоврядування не знімає з порядку денного необхідність подальшого осмислення цього явища, а відтак i пошуку досконалішого варіанту місцевого самоврядування із врахуванням аналізу практики його функціонування в нашій країні та за її межами. Підводячи підсумки, зазначимо, що навіть простий перелік теорій та концепцій місцевого самоврядування вказує; на те, що наука розвивається та збільшує свої знання про неї важливий інститут публічного права i тільки на базі можна побудувати оптимальну модель місцевого самоврядування України. Взагалі питання про відносини держави та місцевого самоврядування нe втратило своєї актуальності й зараз, а знання уявлень про природу та взаємозв'язок них не зник, сформульованих на рубежі XIX — XX ст. ст. необхідне для його успішного вирішення. Теоретичні розробки, присвячені місцевому самоврядуванню, в наш час вкрай важливо, тому що практика не стоїть на місці та постійно породжує явища, які потребують правового регулювання. Необхідно вивчати теоретичну спадщину минулого, накопичені розробки про природу місцевого самоврядування, характер компетенції місцевих органів влади, аналізувати історичний досвід законодавчого регулювання місцевого самоврядування в Україні та за кордоном.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
К.ю.н., доцент кафедри	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.