• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Структура та зміст уроку

І. Перевірка домашнього завдання

Аналіз практичної роботи

II. Актуалізація опорних знань

Повторення знань про склад, будову Сонячної системи та закономірності руху тіл, що її утворюють.

III. Вивчення нового матеріалу

Земля — третя від Сонця і п'ята за величиною планета Сонячної системи. За сучасними космогонічними уявленнями, її вік становить близько 4,6 млрд. років. Земля рухається навколо Сонця по еліптичній орбіті, середній радіус якої 149,6 млн. км. Планета також здійснює осьове обертання, результатом якого є її стиск (екваторіальний радіус Землі на 21,38 км більший .за полярний). Тому форма Землі, хоч і дуже близька до кулястої, не є такою. Поверхня нашої планети має форму геоїда. Відомо, що прискорення вільного падіння на різних широтах різне — від 9,78 м/с² на екваторі до 9,83 м/с² на полюсах.

Земля — єдина планета Сонячної системи, яка має гідросферу (на якій вода існує в рідкому стані). 70,8% поверхні нашої планети (361 млн. км²) покриті водою. Середня глибина Світового океану дорівнює 3900 км. Величезна кількість води; питома теплоємкість якої висока, запобігає різким добовим та сезонним перепадам температури на планеті. Світовий океан є колискою життя на Землі.

149 млн. км² (29,2% поверхні Землі) займає суходіл. На Землі є 6 материків і значна кількість островів. Євразія — найбільший материк (37% суходолу), Австралія — найменший. Домінуючим видом рельєфу материків є рівнини. Гори, а особливо високі, займають незначну частину поверхні планети. Материк Антарктида повністю вкритий льодовиком. У льодовику сконцентрована більша частина прісної води Землі. Якби лід повністю розтанув, рівень Світового океану піднявся б на 60 м.

Земна поверхня відносно молода. Протягом останніх 500 млн. років (за астрономічними мірками — це мало) ерозія і тектонічні процеси зруйнували майже всі сліди ранньої теологічної поверхні (зокрема, метеоритні кратери).

Безпосереднє вивчення надр планети неможливе, бо навіть найглибші свердловини завглибшки близько 15 км, що в 425 разів менші за радіус Землі. Джерелом інформації про внутрішню будову планети є сейсмологія — наука про поширення пружних хвиль у Землі. Використовуючи сейсмічні методи, а також вивчаючи вулканічні викиди, вдалося зазирнути у глибини нашої планети. Встановлено, що Земля має шарувату будову і складається з ядра, мантії та літосфери.

Тверду оболонку Землі називають літосферою(від грецького літос — камінь), або корою (див. рис); Товщина земної кори неоднакова: під материками вона становить 35-65 км, а під океанічним дном :— 6-8 км.

Верхній шар земної кори складається переважно з оксидів кремнію, алюмінію, заліза та лужних металів. Середній шар кори гранітний, а нижній сформований із базальтів. Під океанами гранітного прошарку у корі нема. Літосфера складається з 8 величезних літосферних плит, які дуже повільно переміщуються. Найбільша — Тихоокеанська плита — рухається найшвидше — 9,3 см/рік. Межі плит є областями підвищеної сейсмічної та вулканічної активності.

Під корою залягає мантія. Вона складається з базальтів і силікатів, які перебувають в розплавленому, але дуже в'язкому стані. Межа між корою і мантією, на якій різко зростає густина називається поверхнею Мохоровичича (А. Мохоровичича (1857-1936) — югославський учений). На глибині 120-250 км під материками та 60-400 км під океанами розташований шар мантії, який називають астеносферою (від грецького астенес — слабкий). Речовина астеносфери, як і усієї мантії, близька до плавлення, але в'язкість її низька. Літосферні плити ніби плавають в астеносфері.

На глибині 2900 км виявлений різкий стрибок густини речовини від 5560 кг/м³ до 10100 кг/м³. Тут починається зовнішнє ядро. Його речовина електропровідна, дуже розжарена і перебуває під величезним тиском у стані дуже в'язкої рідини. Всередині зовнішнього ядра розташоване тверде внутрішнє ядро. Його радіус приблизно 1250 км. Ядро, імовірно, складається в основному із заліза та нікелю.

Буруючи свердловини, вчені виявили що в корі на глибині 10 км температура сягає 180°С. Із глибиною температура, тиск та густина речовини зростають. У центрі ядра температура досягає 9000°С (вища, ніж на поверхні Сонця), густина понад 15 000 кг/м , а тиск у 3,5 млн. разу більший за нормальний атмосферний.

Переважна частина маси Землі зосереджена в мантії та ядрі. На літосферу, гідросферу та атмосферу разом припадає менше ніж 0,5% земної маси (див. рис.).

Основними хімічними елементами, з яких складається наша планета, є Fе, О, Sі і Мg (див. рис.). Усі вони важкі, тому Земля має найбільшу середню густину в Сонячній системі — 5517 кг/м³, що приблизно дорівнює густині мантії. Середня густина земної кори удвічі менша — 2700 кг/м³, а ядро, відповідно, більш щільне.

Земля оточена атмосферою, 78% маси якої складає азот, 21% кисень, а вміст решти газів малий. Вуглекислого газу в атмосфері зараз 0,03%, але він відіграє дуже важливу роль, підтримуючи парниковий ефект. Досліджуючи газ, ізольований у порожнинах древніх гірських порід, учені дійшли висновку, що земна атмосфера зазнала значних, змін у процесі еволюції. Зокрема, 3,5 млрд. років тому в атмосфері було близько 60% вуглекислого газу, близько 40% сполук сірки і зовсім мало аміаку, азоту та інертних газів.

Протягом перших 4 млрд. років існування Землі вільного кисню в її атмосфері не було. В геологічних пластах знайдені речовини відповідного віку, які легко окислюються, але не окислені. Значна кількісна кисню в атмосфері нашої планети зараз зумовлена життєдіяльністю рослинного світу протягом останніх 400 млн. років.

Розрізняють кілька шарів атмосфери Землі. Найнижчий шар називають тропосферою. Тут зосереджено понад 80% усієї масу повітряної оболонки Землі. На висоті 12-15 км тропосфера межує зі стратосферою. Температура газу там - 55°С, а тиск усього 0,026 атм. У стратосфері на висоті 20-30 км над поверхнею планети є шар озону (О₃). Озон погашає найшкідливе короткохвильове ( λ <3∙10^-7 м ) випромінювання Сонця. Результатом недбайливої діяльності людини є інтенсивне руйнування озонового шару Верхні шари атмосфери, іонізовані сонячним промінням; називаються іоносферою. Сліди атмосфери простежуються до висоти майже 2000 км.

Навколо Землі існує магнітне поле. Електропровідна речовина зовнішнього ядра безперервно рухається. Потоки плазми у надрах планети і є тими струмами, навколо яких виникає земне магнітне поле, його полюси з часом змішуються.

Простір навколо планети, у якому проявляється дія її магнітного поля, називають магнітосферою. З космічного простору у магнітосферу потрапляє значна кількість заряджених частинок (протонів, електронів, α-частинок). Рухаючись по спіралях уздовж магнітних даній поля, частинки утворюють радіаційний пояс. Залежно від енергії, частинки проникають на різну глибину магнітосфери, утворюючи в радіаційному поясі три зони (три максимуми). Біля магнітних полюсів Землі частинки радіаційного поясу потрапляють в іоносферу і бомбардують молекули повітря, унаслідок чого ті випромінюють світло. Так виникає полярне сяйво. Це мальовниче оптичне явище відбувається на висотах від 80-100 до 400 км, а іноді до 1000-1100 км. Потік частинок із Сонця (сонячний вітер) дуже впливає на форму магнітосфери, значно викривляючи її. Під час сонячної активності у простір викидається значна кількість заряджених частинок із високими енергіями. Раптове посилення сонячного вітру спричиняє збурення магнітного поля Землі. Виникають так звані магнітні бурі, під час яких погіршується радіорелейний зв'язок. Основні характеристики Землі наведені в таблиці.

Місяць — єдиний природний супутник нашої планети. Це холодне кулясте тіло, що має тверду поверхню і обертається навколо Землі по орбіті, середній радіус якої становить 384 400 км (= 60 радіусів Землі).

Основні характеристики Місяця подані в таблиці (див. додаток 2).

Вік Місяця вважають близьким до 4,6 млрд. років, тобто до віку Землі. Про походження супутника одностайної думки в учених нема. Зважаючи на розміри і склад Місяця, його іноді відносять до планет земної групи (радіус Місяця становить 71% радіуса Меркурія), а систему Земля — Місяць розглядають, як подвійну планету. Місяць не має атмосфери. Доба на Місяці дорівнює 29,53 земним добам, тобто близько 14,8 діб триває місячний день і стільки ж — ніч. Удень поверхня Місяця нагрівається до + 130°С, а вночі охолоджується до - 170°С. Зрозуміло, що за таких умов вода в рідкому стані на супутнику існувати не може. Унаслідок того, що періоди обертання Місяця навколо осі та навколо Землі рівні, супутник завжди повернутий до нашої планети одним і тим же боком. Але використовуючи особливості руху Місяця, земні спостерігачі мають можливість побачити до 60% усієї поверхні супутника.

На думку вчених, Місяць, як і Земля, складається з кори, мантії та ядра. Середня товщина кори 68 км, хоча є райони, де її немає взагалі (море Криз), а місцями вона дуже товста (107 км під кратером Корольова). Вважають, що мантія Місяця, на відміну від земної, лише частково розплавлена. Ядро супутника тверде, складається із силікатів і має температуру до 1500°С. Центр мас Місяця зміщений у напрямку до Землі приблизно на 2 км відносно геометричного центра.

Місяць не має магнітного поля. Проте деякі гірські породи на поверхні супутника проявляють залишковий магнетизм, що, імовірно, є доказом існування магнітного поля Місяця в його ранній історії.

Вся поверхня супутника густо вкрита кратерами вулканічного або метеоритного походження. Розміри кратерів різноманітні — від 1 км до 250 км. Великі кратери оточені валами (кільцевими горами), мають рівне дно, посередині якого іноді височить центральна гірка. Такі кратери називають місячними цирками. їхнє плоске дно — це затверділа лава, яка вилилася внаслідок метеоритного удару.

Рельєф невидимої із Землі півкулі Місяця відрізняється від рельєфу видимої. Зворотний бік супутника сильніше кратерований, на ньому обмаль рівнинних ділянок.

Поверхню Місяця поділяють на два типи:

• материк — древня гориста місцевість з великою кількістю вулканів;

• моря — відносно молоді темні низовинні рівнини.

Материк укритий окремими горами і гірськими хребтами заввишки близько 8 км. Часто гірські хребти розташовані на межі морів. На поверхні Місяця багато плоскогір'їв та широких і вузьких тріщин у корі завдовжки десятки і сотні кілометрів.

У морях на Місяці, на відміну від Землі, немає жодної краплини води. Місячні моря є результатом заповнення лавою величезних кратерів, утворених при падінні метеоритів. Поверхня місячних морів приблизно на 4 км нижча від середнього рівня місячної поверхні. Моря займають 16% усієї поверхні супутника, переважна їх більшість сконцентрована у північній частині видимої половини Місяця (моря займають 40% видимого боку Місяця і 7% зворотного). Моря мають протяжність від 200 км до 1100 км і називаються Морем Спокою, Морем Дощів, Морем Хмар, Морем Ясності, Морем Криз (або Морем Небезпеки) тощо. Найбільша низовина протяжністю понад 2000 км називається Океаном Бур. На зворотному боці Місяця є Море Москви, Море Мрії, Море Східне.

Переважна частина поверхні Місяця вкрита шаром сірого уламкового матеріалу — реголіту — завтовшки від 4 м до 12 м. Теплопровідність пухкого реголіту надзвичайно мала, тому значні коливання температури на поверхні майже не передаються вглиб.

Місяць відомий людям споконвіку. Навіть розглядаючи його неозброєним оком, удається побачити найпомітніші елементи рельєфу. Телескопічні спостереження поверхні Місяця вперше здійснив Г. Галілей.

Найінтенсивніші дослідження супутника проводяться з 60-х років XX століття. 7 жовтня 1959 року радянська автоматична міжпланетна станція «Луна-3», облетівши Місяць, уперше сфотографувала його зворотну півкулю. Після цього і були створені перші карти зворотного боку Місяця та його повний глобус. 3 лютого 1966 року вперше на місячну поверхню в Океан Бур здійснила посадку радянська автоматична станція «Луна-9». Протягом двох діб цей апарат передавав зображення місячного ландшафту.

21 липня 1969року в Море Спокою здійснила посадку кабіна «Ігл» («Орел») американського космічного корабля «Аполлон-11», і перші земляни — астронавти Ніл Армстронг та Едвін Олдрін — ступили на поверхню Місяця. Вони встановили на супутнику кілька наукових приладів, зібрали зразки місячних порід і повернулися на корабель, де їх чекав астронавт Майкл Коллінз. 24 липня «Аполлон-11» повернувся на Землю. До грудня 1972 року ще 5 американських експедицій літали на Місяць. Загалом на супутнику побувало 12 людей.

Гравітаційні сили між Землею і Місяцем створюють таке цікаве явище, як морські припливита відпливи.

Що більша відстань, то слабше притягання. Так, точка А земної поверхні (див. рис.) притягається до Місяця найсильніше, а точка В — найслабше. Якби Земля була рівномірно вкрита водою то утворилися б два припливних горби: більший — на підмісячному боці Землі й менший — на зворотному.

Реально ж вода в океані піднімається на 1-2 м. Рівень суходолу піднімається значно менше. Унаслідок обертання Землі навколо своєї осі припливні горби рухаються поверхнею. планети за Місяцем зі сходу на захід. Амплітуда морських припливів залежить від рельєфу дна, характеру берегової лінії та інших чинників. Найвищі припливи спостерігаються в затоці Фанді, що в Канаді, їхня максимальна висота 16,6 м. Енергію високих припливів використовують, будуючи припливні електростанції.

IV. Домашнє завдання:

Опрацювати §13,

підготувати реферати на теми: «Меркурій», «Венера», «Марс», “Олександр Гнатович Шаргей.”

Для допитливих:

Несправедливо і дивно, що ім'я одного з піонерів космонавтики тривалий час замовчувалось. Ідеться про Олександра Гнатовича Шаргея. Саме він зробив безсмертним ім'я іншої людини Юрія Васильовича Кондратюка. 9 червня 1897 року у Полтаві в сім'ї Гната та Людмила Шаргеїв народився син Сашко. У тринадцять років Олександр залишився круглою сиротою і жив у бабусі. Хлопець захопився науковою фантастикою, особливо вразив його юну уяву роман Бернарда Келлермана «Тунель» про створення підводної дороги між Європою та Америкою. Прочитав його Сашко влітку 1914 року під час канікул. Пізніше вчений згадував, що прочитане справило на, нього величезне враження і він, наскільки міг, почав обмірковувати дві теми: пробивання глибокої шахти для дослідження надр Землі та використання тепла земного ядра і політ за межі Землі.

У 1916 році О. Шаргей закінчив зі срібною медаллю полтавську гімназію і вступив на перший курс механічного відділення Петроградського політехнічного інституту. Але студентське життя було недовгим. Ішов третій рік світової війни. Події змінювались із калейдоскопічною швидкістю: мобілізація в армію, Турецький фронт, жовтнева революція, демобілізація, громадська війна, мобілізація у білу армію, втеча додому в Полтаву, переїзд до Києва, мобілізація в армію Денікіна, втеча...

Незважаючи на всі перипетії, до осені 1919 року О. Шаргей закінчив рукопис «Тим, хто буде читати, щоб будувати». На 144 сторінках помістилися значна кількість наукових пророцтв, зокрема, і траса на Місяць.

У 1921 році громадянська війна завершилась, але тривали масові розстріли білих офіцерів, навіть тих, хто поклявся в лояльності до нової влади. Олександр Шаргей, колишній прапорщик, який 8 місяців відслужив у білогвардійській армії, змушений переховуватися. Після невдалої спроби виїхати за кордон О. Шаргей поселився у мачухи у містечку Мала Віска на Херсонщині.

Ніна - рідна сестра Олександра Шаргея — вчилася у місцевій школі. В учителя цієї школи помер брат. Олександрова мачуха зуміла роздобути документи цієї людини. Так Олександр Гнатович Шаргей став Юрієм Васильовичем Кондратюком, який народився у 1900 році в Луцьку Волинської губернії. Він мріяв продовжувати здобувати освіту, повернути своє справжнє ім'я, але хвороба — тиф — завадила цьому.

У Малій Висці Олександр-Юрій, працюючи у млині, потім на цукровому заводі, пише новий варіант свого твору.

У 1925 році Кондратюку вдалося розшукати «Вісник повітроплавання» за 1911 рік з частиною праці К. Ціолковського. Згодом він згадував, що був частково розчарованим, бо у своїх працях відкрив аналогічні речі лише іншими методами. Тішило вченого, те що він уніс і нові важливі ідеї у теорію польотів.

Влітку 1925 року Ю. Кондратюк спробував опублікувати свою працю «Про міжпланетні подорожі». Більше двох із половиною років тривала тяганина — редагування, доопрацювання, підготовка до друку — та врешті вченому відмовили. Більше того, не дозволили видрукувати книгу за кошти автора.

Гроші на видання у Кондратюка були, би він отримав гонорар за один зі своїх винаходів для елеватора. У 1925 році уряд СРСР прийняв рішення про будівництво великих елеваторів на Північному Кавказі і Ю. Кондратюк у жовтні цього року вирушив туди. На будівництві елеваторів талант ученого знайшов застосування — він робить низку винаходів. Згодом, переїхавши до Сибіру, вчений продовжує займатися зерносховищами. Дотепер стоїть у міст» Камінь-на-Обі величезна дерев'яна споруда, збудована без жодного цвяха. На пам'ятній Дошці написано «Найбільше дерев'яне зерносховище у світі на 10 тисяч тонн. Побудовано у 1930 році за проектом і під керівництвом Ю. В. Кондратюка». Ще кілька таких споруд було зведено у Сибіру.

У січні 1929 року нарешті вийшли у світ 2000 екземплярів книги Ю. Кондратюка «Завоювання міжпланетних просторів». У цій праці всього 73 сторінки і 6 аркушів схем та креслень, на яких детально описаний спосіб здійснення міжпланетних подорожей — так звана траса Кондратюка. На жаль, ідеї українського вченого випереджували час і технічні можливості.

Улітку 1930 року Ю. В. Кондратюка і його співробітників за доносом звинуватили у шкідництві й заарештували. Через кілька місяців без оголошення звинувачень і без суду вченому дали три роки ув'язнення. Згодом усім засудженим табори замінили засланням у Західний Сибір. У тюрмі Юрій Кондратюк дізнався про конкурс на кращий проект потужної вітроелектростанцій. Створивши ескізи та зробивши розрахунки, вчений відправив їх фахівцям. Варіант Кондратюка високо оцінили і у квітні 1932 року звільнили із заслання та запропонували взяти участь у розробці проекту.

Кажуть, що у 1933 році Ю. Кондратюк зустрівся у Москві з С. Корольовим, який пропонував йому роботу в галузі авіаційної та ракетної техніки. Але той відмовився, бо боявся анкетних перевірок, які могли викрити його минуле. У такому випадку вченого репресували б.

У червні 1941 року Ю. Кондратюк пішов добровольцем на фронт. Коли загинув учений невідомо. Сталося це в кінці 1941 року. Лист, який знайомі послали Кондратюку на фронт у січні 1942 року, повернувся через «неможливість вручити адресату».

Через 26 років із космодрому на мисі Кеннеді стартував «Аполлон-9». Він полетів на Місяць так, як це рекомендував робити український учений Олександр Шаргей майже півстоліття тому; Взагалі в США існувало три напрямки реалізації польоту на Місяць. Одні вчені пропонували прямий політ величезної ракети із Землі на супутник. Інші віддавали перевагу схемі, за якою із Землі стартували дві ракети: одна з додатковим паливом, інша — з космічним кораблем. На навколоземній орбіті вони стикувались, після чого космічний корабель із додатковим запасом палива відправлявся на Місяць. Були вчені, які пропонували використовувати трасу Кондратюка. (У 1960 році праці Кондратюка перекладені англійською мовою). Із Землі запускають ракету, яка досягає Місяця і стає його штучним супутником. На Місяць спускається лише модуль, який після виконання завдання стартує з поверхні супутника і повертається на космічний корабель. Після цього апарат летить до Землі. Третій варіант виявився найпридатнішим, хоча б тому, що був найдешевшим. За словами одного із фахівців проекту «Аполлон» Джона Хуболта, коли ракета із трьома астронавтами мчала до Місяця, він думав про Юрія Кондратюка — талановитого вченого та інженера, який проклав трасу до інших планет.

Переглядів: 867