Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Розділ шістнадцятий

Сніг того року випав рано. Вже на початку листопада він укрив землю дюймів на шість, і тепер, вирушаючи в свою щоденну прохідку до поштової скриньки, Джонні мусив залазити в старі зелені гумові чоботи й надягати стару куртку-штормівку. Два тижні тому Дейв Пелсен прислав йому бандероллю підручники, за якими він мав викладати з січня, і Джонні вже почав накидати приблизні плани уроків. Йому не терпілося повернутись до школи. Дейв і помешкання йому підшукав - на Хауленд-стріт у Клівз-Мілзі. Хауленд-стріт, 24. Джонні сховав папірець з адресою в гаман, бо назва вулиці та номер будинку, на його досаду, щораз вислизали з пам’яті.

День був похмурий, з низькими хмарами, термометр показував близько семи градусів морозу. Поки Джонні простував під’їзною дорогою, у повітрі знов закружляли пластівці снігу. Він був на дорозі сам і тому, не соромлячись, висунув язика, щоб зловити сніжинку. Тепер він уже майже не кульгав і взагалі почував себе чудово. Ось уже два тижні, а то й більше, як його перестали мучити напади головного болю.

У поштовій скриньці були якийсь рекламний проспект, свіжий номер “Ньюсуїк” і невеликий цупкий конверт, адресований Джонові Сміту, але без зворотної адреси. Джонні розкрив його дорогою назад, застромивши решту в бічну кишеню куртки. Він вийняв з конверта якийсь друкований аркуш, побачив зверху слова “Всепроникний погляд” і зупинився на півдорозі.

То була третя сторінка журналу за минулий тиждень. Угорі привертала око “викривальна” історія про симпатичного коміка з детективного телесеріалу: як виявилося, його двічі виключали зі школи (двадцять років тому) і один раз заарештували за зберігання кокаїну (шість років тому). Просто-таки сенсаційна новина для американських хатніх господарок. Далі йшла зернова дієта, фото якогось вундеркінда і розповідь про чудесне зцілення в Лурді десятирічної дівчинки від церебрального паралічу (“Лікарі не знають, що сказати!” - переможно сповіщав заголовок). А внизу сторінки була обведена олівцем статейка без підпису під заголовком: ““Ясновидець” із Мену зізнається в шахрайстві”.

“Всепроникний погляд” завжди вважав за потрібне не тільки давати читачам найвичерпніші відомості про екстрасенсів, яких уперто ігнорує так звана “велика преса”, а й викривати шахраїв і дурисвітів, що й досі стоять на заваді офіційному визнанню паранормальних явищ.

Один з таких недавно сам зізнався в шахрайстві нашому кореспондентові. Цей так званий “ясновидець”, Джон Сміт із Паунела, штат Мен, заявив нашому кореспондентові: “То був хитрий трюк з метою оплатити мої лікарняні рахунки. А якби мені ще пощастило зробити книжку, я б зміг розквитатися з усіма боргами й пожити кілька років собі на втіху. Нині люди вірять чому завгодно, то чом би й мені не урвати ласий шматок?” І Сміт цинічно посміхнувся.

Завдяки “Всепроникному погляду”, який завжди застерігав своїх читачів, що на одного справжнього ясновидця припадає по два дурисвіти, ласого шматка Джонові Сміту тепер не бачити. І ми знов повторюємо свою обіцянку сплатити 1000 доларів кожному, хто наведе неспростовні докази, що викриють того чи того з наших славнозвісних екстрасенсів як шахрая.

Дурисвіти й шахраї, стережіться!”

Джонні прочитав ту статейку двічі, не помічаючи снігу, що сипав усе рясніше. І несамохіть посміхнувся. Атож, недремна преса не полюбляє, коли якийсь провінційний мужлай спускає її зі сходів. Він засунув журнальну сторінку назад у конверт і поклав його в кишеню до іншої пошти.

- Ну що ж, Дісе, - мовив він уголос, - сподіваюся, ти ще досі ходиш у синцях.

Батько сприйняв це не так добродушно. Прочитавши статейку, він з огидою припечатав журнальний аркушик до кухонного столу.

- Тобі слід притягти того сучого сина до суду. Це ж не що інше, як наклеп, Джонні. Злонавмисна мерзенна брехня.

- Цілком з тобою згоден, - відказав Джонні. Надворі було темно. Тихий сніг, що падав цілий день, на вечір перейшов у справжню зимову хурделицю. Вітер свистів і завивав навколо острішшя. Під’їзну дорогу вкрили хвилясті снігові дюни. - Але при нашій з ним розмові не було свідків, і Діс це чудово знає. Тільки його слово проти мого.

- Йому навіть не стало духу підписатися під цією брехнею, - не вгавав Герб. - Ти поглянь: “наш кореспондент”! А хто він такий, той кореспондент? Назвіть його мені, ось чого я хочу!

- Можеш тільки хотіти, - посміхаючись, сказав Джонні. - Це однаково що підійти на вулиці до найлихішого хулігана, приліпивши собі до гепи табличку: “Ану, наддай мені чимдуж!” Вони тобі справжнісінький хрестовий похід влаштують, витягнуть усе це на першу сторінку і так далі. Ні, дякую. Як на мене, то вони зробили мені добру послугу. Я не хочу кар’єри ясновидця, не хочу повідати людям, де їхні дідусі ховають свої цінні папери чи хто виграє чвертьфінал у Скарборо. Або візьми оту лотерею. - Серед новин, які найдужче вразили Джонні, коли він вийшов із коми, було те, що в Мені, та й доброму десятку інших штатів, стали легально проводити грошові лотереї. - За останній місяць я одержав шістнадцять листів від людей, що хочуть знати, на який номер випаде головний виграш. Це просто маячня. Навіть якби я міг сказати, - а я не можу, - то що б їм це дало? У цій лотереї однаково не вибереш собі потрібного квитка, а мусиш купувати що є. Та листи все йдуть.

- Не розумію, яке це має відношення до отієї брудної писанини?

- Якщо люди вважатимуть, що я дурисвіт, то, може, дадуть мені спокій.

- А-а, - мовив Герб. - Тепер розумію. - Він запалив люльку. - Тобі воно весь час було не до душі, правда ж?

- Так, - відповів Джонні. - Ми з тобою ніколи не розводилися на цю тему, і мені було хоч трохи легше. А то всі інші люди начебто заповзялися тільки про це й говорити.

Та річ була не тільки й не стільки в тому, що людям кортіло поговорити, це ще не так бентежило б Джонні. Але щоразу, як йому траплялося зайти до найближчої крамниці купити лимонаду чи хліба, дівчина-продавщиця намагалася так узяти в нього гроші, щоб не торкнутись його руки, і в очах її він непомильно бачив запопадливість і переляк. Батькові знайомі при зустрічі не подавали йому руки, а вітально змахували нею в повітрі. У жовтні Герб найняв одну місцеву школярку, щоб вона раз на тиждень прибирала в домі. Та через три тижні вона, нічого не пояснивши, перестала приходити - певно, хтось у школі сказав їй, у кого вона прибирає. Здавалося, на кожного, хто хотів, щоб Джонні доторкнувся до нього, щось повідав, виявив свій незвичайний хист, було двоє таких, що вважали його ніби за прокаженого. І тоді Джонні згадував, як дивилися на нього оті медсестри в лікарні, коли він сказав Ейлін Мегон, що у неї в домі пожежа, - як сороки на телефонному дроті. Згадував і телерепортера, що після несподіваного повороту прес-конференції сахався від нього й підтакував кожному слову, аби тільки Джонні не торкнувсь його рукою. І те, і те було ненормальним.

- Ні, ми про це не говорили, - погодився Герб. - Може, тому, що воно навертає мене на думку про твою матір. Вона була така певна, що цей дар... чи як його назвати... дано тобі не просто так, а на якесь діло. І часом я запитую себе, чи не мала вона рації.

Джонні знизав плечима.

- Єдине, чого я хочу, це жити нормальним життям. Поставити хрест на всій тій чортівні. І якщо цей нікчемний пасквіль мені допоможе, тим краще.

- Але ти й досі здатен на оте? - запитав Герб, пильно дивлячись на сина.

Джонні пригадався один вечір на минулому тижні. Вони з батьком дозволили собі нечасту при їхньому сутужному бюджеті розкіш повечеряти поза домом і поїхали до “Коулової ферми” - чи не найкращого ресторану в окрузі, де завжди було повно людей. Вечір видався холодний, а ресторанна зала зустріла їх теплом і веселим затишком. Джонні взяв свою і батькову куртки й поніс до гардеробної, і от, коли він, шукаючи вільних гачків, провів рукою по одежі, що там висіла, у його свідомості перебігла ціла низка напрочуд виразних відчуттів. Таке траплялося з ним не часто; якогось іншого дня він міг би хвилин по двадцять тримати в руках кожну річ і нічого не відчути. Ось жіноче пальто з хутряним коміром. Його власниця крутила роман з одним із чоловікових партнерів за покерним столом, страшенно боялася викриття, але не знала, як з тим усім покінчити. Чоловіча джинсова куртка, підбита овчиною. Її власник теж потерпав - але за брата, якого тиждень тому покалічило на будові. Штормівка якогось хлопчика: його бабуся в Даремі тільки сьогодні подарувала йому транзисторний приймачик, і він аж чортом дихав на батька, що не дозволив узяти його з собою сюди. А ще одна річ - просте чорне пальто - вкинула Джонні в холодний жах і враз відбила йому весь апетит. Власник того пальта помалу божеволів. Поки що він зберігав нормальний вигляд - навіть дружина нічого не підозрювала, - але його світосприйняття дедалі дужче потьмарювали параноїчні привиддя. Коли Джонні доторкнувся до того пальта, йому здалося, ніби він втрапив рукою в гадюче кипіло.

- Так, здатен, - коротко відказав Джонні. - Але з біса хотів би бути нездатним.

- Ти правду кажеш?

Джонні знову згадав оте просте чорне пальто. Він тоді ледь колупав виделкою їжу, а сам усе роздивлявся по залі, намагаючись вирізнити в тому велелюдді власника пальта, - але марно.

- Так, - мовив він. - Правду.

- Тоді забудьмо про все це, - сказав Герб і ляснув сина по плечу.

Минуло близько місяця, і все начебто забулося. Джонні з’їздив до Клівз-Мілза на збори вчителів, що мали стати до роботи з другого півріччя, а заразом одвіз деякі речі в своє нове помешкання - трохи замале, проте цілком придатне до житла.

Він поїхав батьковою машиною, і коли вже був майже готовий вирушити, Герб запитав його:

- А ти не боїшся? Дороги, машин?

Джонні похитав головою. Останнім часом спогади про катастрофу турбували його дуже рідко. А як з ним і має щось статися, то однаково станеться. Глибоко в душі він був певен, що блискавка не вдарить знов у те саме місце, отож навряд чи йому суджено загинути в автомобільній катастрофі.

І справді, довга подорож минула спокійно, без будь-яких пригод, та й на зборах панувала зичлива, мало не домашня атмосфера. Усі його давні колеги, що й досі працювали в школі, підходили й бажали йому всілякого добра. Та він не міг не помітити, що за руку привіталися лише кілька чоловік, та й в очах багатьох йому ввижалися настороженість і ляк. Їдучи додому, Джонні переконував себе, що, мабуть, усе те тільки гра його уяви. А як і ні, то що ж... у цьому навіть є щось кумедне. От якби вони читали “Всепроникний погляд”, то знали б, що він дурисвіт і його зовсім нема чого боятися.

Після тих зборів він не мав у Клівз-Мілзі ніякого діла, отож довелося повернутись у Паунел і чекати, поки настануть і закінчаться різдвяні канікули. Бандеролі з речами надходити перестали, так наче хтось поставив невидиму перепону (“Ось вона, сила друкованого слова”, - сказав Джонні батькові). Натомість посипалися гнівні, здебільшого анонімні, листи й листівки від людей, що, як видно, вважали себе персонально обдуреними.

“Тобі місце в Пеклі! за підлий намір пошити в дурні наші Американські Штати! - говорилося в одному з типових послань. Воно було написане на зім’ятому аркуші поштового паперу з емблемою готелю “Рамада” й відправлене з Йорка, штат Пенсільванія. - Ти всього паскуда Фокусник і брудне смердюче лайно. Дякую журнал, що він вивів тебе на чисту воду. Соромно, Сер! Святе Письмо говорить, простого грішника вкинуть у Вогнене Озеро і він там згине, а Брихливий Пророк горітиме вічно й навічно!!! Це ти Брихливий Пророк продав свою Бесмертну Душу за жменьку паршивих доларів. То я кінчаю цей лист і надіюсь для твого добра ніколи не здибати тебе на вулицях твого Рідного Міста. Підписую - Друг (Господа Бога, а не твій, Сер!)”.

За двадцять днів після тієї статейки у “Всепроникному погляді” Джонні отримав десятки зо два приблизно таких самих листів. Кілька заповзятливих людців запропонували Джонні своє партнерство. “Я був асистентом циркового фокусника, - вихвалявся один такий, - і за іграшку витягав стару шльондру з корсета. Якщо ви готуєте якийсь телепатичний трюк, я стану вам у великій пригоді!”

Потім потік листів припинився, так само як перед тим потік пакунків та бандеролей. Одного дня наприкінці листопада Джонні заглянув у скриньку, і вже втретє вона була порожня. Він повернув назад, і раптом йому пригадалося давнє пророцтво Енді Уорола: для кожного американця настане день, коли йому випаде п’ятнадцять хвилин слави. Як видно, його, Джонні, п’ятнадцять хвилин випали та й згинули, і ніхто не радів з цього дужче, ніж він сам.

Та, як показали дальші події, радіти було зарано.

- Сміт? - запитав голос у телефонній трубці. - Джон Сміт?

- Так. - Голос був незнайомий, але той чоловік не помилився номером. Дивно - адже батько ще три місяці тому зняв їхній номер з довідкової служби.

Було 17 грудня, і в кутку вітальні вже стояла ялинка, міцно заклинена в старій хрестовині, яку Герб збив ще в ті часи, коли Джонні був зовсім малий. Надворі йшов сніг.

- Моє прізвище Беннермен. Шериф Джордж Беннермен із Касл-Рока. - Чоловік прокашлявся. - Я хотів би... ну, можна сказати, я маю до вас одну пропозицію.

- Де ви взяли мій номер?

Беннермен знову прокашлявся.

- Ну, почну з того, що оскільки йдеться про поліційну справу, я міг би просто довідатись у телефонній компанії. Але мені дав його один ваш знайомий. Лікар на прізвище Вейзак.

- Сем Вейзак дав вам мій номер?

- Саме так.

Джонні, геть приголомшений, сів біля телефонного столика. Тепер прізвище Беннермен зринуло в його пам’яті. Зовсім недавно воно трапилось йому на очі в статті, надрукованій у недільній газеті. Беннермен був шериф округу Касл, що лежав ген далі на захід від Паунела, в районі озер. Окружний центр, Касл-Рок, був миль за тридцять від Норуея і за двадцять від Бріджтона.

- Поліційна справа?

- Еге ж, можна вважати, що так. То я подумав: чи не могли б ми десь посидіти вдвох за кавою...

- Це щось пов’язане із Семом?

- Ні. Доктор Вейзак не має до цього відношення, - відказав Беннермен. - Він тільки подзвонив мені й сказав про вас. Це було... та вже з місяць тому, не менше. Як по правді, то я тоді подумав, що він схибнутий. Та тепер справи стоять так, що ми й самі ось-ось схибнемося.

- На чому? Містере... шерифе Беннермен, я не розумію, про що ви говорите.

- Краще б нам справді зустрітися за чашкою кави, - сказав Беннермен. - Може, сьогодні ввечері? На Головній вулиці в Бріджтоні є такий заклад “У Джона”... Десь на півдорозі між нашими містечками.

- Ні, вибачайте, - відповів Джонні. - Мені треба знати, про що йдеться. А чому доктор Вейзак не подзвонив мені сам?

Беннермен зітхнув.

- Я бачу, ви не читаєте газет, - мовив він.

Та це було не так. Відколи Джонні прийшов до тями, він поклав собі за обов’язок читати пресу, щоб надолужити пропущене за час коми. І прізвище Беннермена трапилось йому зовсім недавно. Атож. Цей Беннермен опинився в якомусь скрутному становищі. Він мав...

Джонні відняв трубку від вуха, поглянув на неї і раптом збагнув. Він дивився на трубку, як людина дивилася б на змію, тільки-но зрозумівши, що вона отруйна.

- Містере Сміт! - деренчало в трубці. - Алло! Містере Сміт!..

- Я тут, - мовив Джонні, знов приклавши трубку до вуха. Його брала глуха злість на Сема Вейзака, Сема, який ще тільки влітку радив йому не лізти на рожен, а тепер сам за його спиною наговорив казна-чого цьому закутньому шерифові. - Ви дзвоните з приводу отих задушених, так?

Беннермен довгу хвилю вагався. Потім спитав:

- То ми могли б поговорити, містере Сміт?

- Ні. Категорично ні. - Глуха злість раптом змінилася спалахом люті. Люті і ще чогось. Страху.

- Містере Сміт, це дуже важливо. Якраз сьогодні...

- Ні. Я хочу, щоб мені дали спокій. А крім того, хіба ви не читаєте “Всепроникний погляд”? Я ж однаково дурисвіт.

- Доктор Вейзак сказав...

- Він не мав права нічого казати! - крикнув Джонні. Його аж трусило. - Прощавайте!

Він швиргонув трубку на важіль і швидко відійшов від телефону, наче це могло перешкодити новому дзвінку. Він відчував, як у скронях виникає біль. Глухими ударами. Може, подзвонити Семовій матері в Каліфорнію, зринула думка. Сказати їй, де її загублений хлопчик. Хай би зв’язалася з ним. Зуб за зуб.

Натомість він дістав із шухлядки під телефоном довідник, знайшов службовий номер Сема в Бангорі й набрав його. Та тільки-но почув на другому кінці довгий гудок, як знову чогось злякався й кинув трубку. Навіщо Сем підклав йому таку свиню? Навіщо, хай йому чорт?

Він подивився на різдвяну ялинку.

Ті самі старі прикраси. Два дні тому він і батько принесли їх з горища, повиймали з м’яких паперових гнізд і вкотре вже почепили на ялинку. Чудна річ із цими ялинковими прикрасами. Коли людина виростає, мало що з її дитячого оточення лишається незмінним. Мало що переживає літа й може служити людині і в дитячому, і в дорослому віці. Одяг переходить у спадок молодшим чи здається в Армію спасіння[28], в годиннику з каченям Дональдом на циферблаті ламається пружина, ковбойські чобітки зношуються. Замість гаманця, якого ти змайстрував собі на уроках праці в літньому таборі, з’являється солідний шкіряний гаман, а свій червоний візок і велосипед ти промінюєш на дорослі іграшки - автомобіль, тенісну ракетку чи, може, на оту новомодну електронну гру в хокей на телеекрані. Тільки дещо супроводить тебе роками. Ото хіба кілька книжок, та монетка на щастя, та колекція марок, яка збереглася й згодом навіть поповнилась.

Та ще прикраси для різдвяної ялинки в батьківському домі.

З року в рік усе ті самі щербаті ангелочки, й та сама зірка-верхівка із сухозліткою, й невеликий загін найстійкіших скляних куль, що лишилися з цілого батальйону (не забудьмо по-геройськи полеглих, подумав Джонні: одна загинула, необережно стиснута дитячою рукою, одна вислизнула в батька, коли він; чіпляв її, і брязнула об підлогу, а ще одна, червона, з Віфлеємською зіркою, виявилася не знати як розбитою, коли котрогось року їх принесли з горища; і ти гірко плакав за нею), ну й, звісно, дерев’яна хрестовина. Та часом, міркував він далі, неуважливо потираючи скроні, було б, мабуть, краще, милосердніше позбутися й цих останніх пам’яток дитинства, Старі книжки вже ніколи не захоплять тебе так, як тоді. Щаслива монетка не вберегла тебе від постійних ударів, принижень і знегод буденного життя. А оці ялинкові прикраси - дивишся на них і згадуєш, що колись тут порядкувала мати, і ялинку прикрашали під її наглядом, і раз у раз ти з досадою чув її настанови: “трохи вище”, або “трохи нижче”, або “здається, любий, тут зліва забагато сухозлітки”. Дивишся на них і думаєш, що цього року ви чіпляли їх на ялинку вдвох із батьком, тільки вдвох, бо мати стеряла розум і померла, - а от ламкі прикраси й тепер тут, на новій ялинці, зрубаній у невеликому гайку за будинком, і кажуть же, що на Різдво буває більше самогубств, ніж будь-якої іншої пори року. Воно й не дивно, їй-богу.

Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні!

Ще б пак, звісно, Господь - великий чудодій. Він випер мене крізь вітрову шибу таксі, і я поламав ноги й майже п’ять років пролежав у комі, а ще троє людей загинуло. Моя кохана дівчина вийшла заміж. У неї є син - він мав би бути моїм - від якогось юриста, що із шкури пнеться, аби пробитись у Вашингтон та й собі рухати вперед той великий іграшковий електричний поїзд[29]. Тепер мені досить побути на ногах дві години підряд, і я почуваю себе так, наче хтось узяв величезну шпильку й загнав мені в п’яту аж до гузна. Господь бог - неабиякий дотепник. Такий уже дотепник, що створив не світ, а справжній балаган, де різдвяна скляна куля живе довше, ніж людина. Пречудовий світ і біля керма його справді класний бог. Певно, він і у в’єтнамській війні був на нашому боці, бо саме так він править світом від незапам’ятних часів.

Він призначив тобі справу, Джонні.

Вирятувати з халепи якогось твердолобого закутнього фараона, щоб його переобрали наступного року?

Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері.

Він потер скроні. Надворі здіймався вітер. За такої негоди батькові треба б обережніше їхати з роботи додому.

Джонні встав, натяг грубий светр і вийшов надвір. Дивлячись, як з рота вихоплюються клубки пари, він рушив до дровітні. Ліворуч від дверей височів стіс рівненьких, за розміром топки полін, що їх він нарубав восени. Поряд стояв ящик з трісками, а біля нього лежала купа старих газет. Джонні присів і взявся їх перебирати. Руки враз задубли, та він перебирав далі, аж поки знайшов те, що шукав. Недільну газету тритижневої давності.

Він приніс її в дім, поклав на стіл у кухні й почав гортати. А натрапивши на потрібну статтю, сів перечитати її.

Статтю супроводило кілька фотографій: на одній була якась стара жінка, що замикала двері, на другій - поліційна машина посеред безлюдної вулиці, а ще на двох - майже порожні крамниці. Заголовок сповіщав: “Полювання на душогуба з Касл-Рока триває... і триває”.

П’ять років тому, говорилося в статті, молода жінка Елма Фречет, що працювала в одному з місцевих кафе, була зґвалтована й задушена, коли поверталася з роботи додому. Прокуратура штату і поліція Касл-Рока провели спільне розслідування. Наслідків - ніяких. Через рік у маленькій квартирці на третьому поверсі будинку на Карбайн-стріт було знайдено літню жінку, також зґвалтовану й задушену. Ще через місяць убивця знов дав про себе знати: цього разу його жертвою стала учениця місцевої середньої школи. Нове, ще ретельніше розслідування, із залученням фахівців із ФБР, так само не дало ніяких наслідків.

На наступних виборах, у листопаді 1972 року, шерифа Карла М. Келсоу, головного охоронця порядку в окрузі мало не від часів Громадянської війни, забалотували і на його місце обрали Джорджа Беннермена, великою мірою завдяки його активній участі в кампанії “Знайти душогуба з Касл-Рока”.

Минуло два роки. Злочинця так і не вистежили, але й убивства припинились. Та ось у січні цього року було знайдено тіло сімнадцятирічної Керол Денбарже. Відколи батьки заявили про її зникнення, вважалося, що вона пропала безвісти. З тією дівчиною в школі раз у раз щось траплялося: вона вічно спізнювалась, пропускала уроки, двічі її ловили на дрібних крадіжках у крамницях, а одного разу вона втекла з дому й дісталась аж до Бостона. І Беннермен, і поліція штату припускали, що дівчина “голосувала” на шосе і вбивця підібрав її. Знайти її тіло допомогла відлига, що раптом випала серед зими: на нього натрапили два хлопчаки біля Стріммерового потічка. Головний патологоанатом штату визначив, що смерть настала місяців за два перед тим.

І, нарешті, 2 листопада цього року виявлено ще одне вбивство. Жертвою стала Етта Рінгголд, учителька початкової школи Касл-Рока, яку в місті добре знали й любили. Все життя вона була парафіянкою місцевої методистської церкви, мала диплом бакалавра в галузі початкової освіти, брала активну участь у доброчинній діяльності, захоплювалася поезією Роберта Браунінга, її тіло знайшли в трубі, прокладеній під другорядною ґрунтовою дорогою. Убивство міс Рінгголд набрало широкого розголосу по всій північній частині Нової Англії. Згадували в цьому зв’язку Альберта де Сальво, душителя з Бостона, та ніякі порівняння не могли вгамувати збурену громадську думку. Аж ніяк не сприяла цьому й опублікована в очолюваній Вільямом Лоубом газеті “Юніон лідер” у не такому вже й далекому Манчестері, штат Нью-Гемпшир, редакційна стаття під назвою: “Поліція сусіднього штату ні кує, ні меле”.

Далі в тому задавненому, випущеному майже місяць тому тижневику, що вже встиг просякнути гострим духом дровітні, цитували двох місцевих психіатрів, які охоче погодилися прояснити ситуацію за умови, що їхніх прізвищ не буде названо. Один з них звертав увагу читачів на особливий різновид сексуального збочення - схильність чинити якесь насильство в момент оргазму.

“Дуже мило, - подумав Джонні, гидливо скривившись. - Отже, він душив їх, коли кінчав”. Біль у голові дедалі дужчав.

Другий ескулап відзначив те, що всі п’ять убивств було вчинено наприкінці осені чи на початку зими. І хоч маніакально-депресивна особистість не улягає ніяким усталеним схемам,, проте перепади настрою в таких хворих звичайно пов’язані із зміною пір року. У злочинця міг бути спад агресивності з середини квітня приблизно до кінця серпня, а потім вона починала наростати, сягаючи свого “піка” на той час, коли було вчинено вбивства.

У період маніакального, або “пікового”, стану той чоловік, як видно, стає надміру сексуально збуджуваним, дуже активним, сміливим і безбоязним. Судячи з усього, він упевнений, що поліція до нього не добереться, - так закінчував свій висновок анонімний психіатр. А автор статті, підсумовуючи сказане, зауважував: “І поки що така його впевненість має під собою підстави”.

Джонні згорнув газету й поглянув на годинник: ось-ось мав повернутися батько, якщо тільки не застряг у дорозі через сніг. Тоді взяв газету, відніс її до плити й засунув у вогонь.

Не моє це діло. А Сем Вейзак усе-таки свиня.

Не ховайся в печері, Джонні.

А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя - цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.

Ну, а себе ж то ти он як жалієш?

- Розтуди його все, - буркнув Джонні сам до себе.

Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину - але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.

Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.

Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, - на нормальне, буденне життя?

Немає такого життя, друже.

Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в “Коуловій фермі”. Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі - оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.

Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.

Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... ти світи, світи, світи...

Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п’ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:

- Алло, я слухаю.

- Сем?

- Джон Сміт? - Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.

- Так, це я.

- Як вам цей сніг? - спитав Вейзак, чи не занадто жваво. - У вас там теж мете?

- Мете.

- У нас тільки з годину як почало. Кажуть... Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?

- Так, він подзвонив мені, - відказав Джонні, - і я не зовсім розумію, як це вийшло. Чому ви навели його на мене? Чому не подзвонили мені й не сказали, що ви дали... та, власне, чому не спитали перед тим моєї згоди?

Вейзак зітхнув.

- Джонні, я міг би сказати вам неправду, але це ні до чого. Я не спитав вашої згоди, бо боявся, що ви відмовитесь. А вже потім не подзвонив вам тому, що шериф узяв мене на глузи. Коли людина глузує з моєї поради, я, природно, так розумію, що цю пораду знехтувано.

Вільною рукою Джонні потер скроню й заплющив очі.

- Але чому, Семе? Ви ж знаєте, як я до цього ставлюся. Та й ви ж самі казали мені не лізти на рожен і перечекати ту бучу. Ви ж самі так казали.

- Це все через ту статтю в газеті, - сказав Вейзак. - Я подумав: Джонні живе в тих краях. І ще подумав: п’ять убитих жінок. П’ять...

Він говорив повільно, затинаючись, явно збентежений, і від цього Джонні стало ще тяжче на душі. Він уже шкодував, що подзвонив Вейзакові.

- Дві - ще зовсім дівчинки. Молода мати. Вчителька молодших класів, що любила вірші Браунінга... Усе це дуже банальне, правда ж? Таке банальне, що з нього навряд чи зроблять кінофільм чи телепередачу. А проте, все воно правда. Чомусь найдужче мене вразила та вчителька. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...

- Ви не мали ніякого права приплутувати мене до своїх фантазій і гризот, - хрипко мовив Джонні.

- Мабуть, таки не мав.

- Без усяких “мабуть”!

- Джонні, як ви себе почуваєте? У вас такий голос...

- Добре! - відрубав Джонні.

- Судячи з голосу, не дуже.

- В мене голова розколюється від болю, хіба для вас це така дивина? Бога ради, дайте мені спокій. Коли я сказав вам про вашу матір, ви ж до неї не озвалися. Бо, як ви сказали...

- Я сказав, що є речі, які краще втратити, ніж знайти. Але це не завжди так, Джонні. У того чоловіка, хто б він не був, страшенно покалічена психіка. Він може накласти на себе руки. Певно, коли він два роки не давав про себе знати, поліція так і вирішила. Але в маніакально-депресивних осіб іноді бувають тривалі періоди заспокоєння, так зване “плато нормальності”, а потім знов починаються перепади настрою. Він міг вчинити самогубство й після вбивства тієї вчительки минулого місяця. Та якщо не вчинив, що тоді? Він може вбити ще одну жінку. Чи двох. Чи чотирьох. Чи...

- Годі.

- Чому шериф Беннермен усе-таки подзвонив вам? Що змусило його передумати?

- Не знаю. Гадаю, виборці напосідають.

- Я щиро шкодую, Джонні, що дав йому цю пораду і тим наразив вас на прикрощі. Та ще дужче я шкодую, що не подзвонив вам і не сказав про це. Я справді винен перед вами. Бачить бог, ви таки заслужили право пожити спокійно.

Слухаючи ніби відгомін власних думок, Джонні не відчув полегкості. Навпаки, почувся ще нещаснішим і провиннішим.

- Гаразд, - мовив він. - Забудьмо про це, Семе.

- Я більш і слова нікому не скажу. Це, звісно, однаково що поміняти замок у стайні, коли коня уже вкрали, але твердо вам обіцяю. Я вчинив необачно. Лікареві так чинити негоже.

- Гаразд, - повторив Джонні.

Його точило почуття власної безпорадності, а Семові збентежені вибачення тільки посилювали її.

- Ми скоро побачимося?

- Наступного місяця я починаю вчителювати у Клівз-Мілзі. Тоді й до вас під’їду.

- Добре. Ще раз щиро прошу пробачення, Джонні.

Та годі вже вибачатися!

Вони попрощались, і Джонні поклав трубку, шкодуючи, що подзвонив. Може, йому зовсім не хотілося, щоб Сем отак одразу визнав свою вину. Може, насправді він волів би, щоб той сказав: “Ну звісно, порадив. Хотів, щоб ви одірвали зад од стільця і бодай щось зробили”.

Він поволі підійшов до вікна й визирнув у темну заметіль. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...

О боже, як голова болить!

Через півгодини приїхав Герб і, тільки-но глянувши на зблідле обличчя Джонні, запитав:

- Болить голова?

- Так.

- Дуже?

- Та ні.

- Треба подивитись вечірні новини, - сказав Герб. - Добре, що не спізнився. Сьогодні в Касл-Року крутилися телевізійники з Ен-бі-сі, щось знімали. Була й ота репортерка, що тобі подобається. Кетті Маккін.

Джонні рвучко обернувся до нього, і Герб злякано кліпнув. На мить йому здалося, ніби на синовому обличчі лишилися самі очі, втуплені в нього й сповнені майже нелюдського болю.

- В Касл-Року? Знову вбивство?

- Еге ж. Сьогодні вранці в міському парку знайшли тіло маленької дівчинки. Такий жах, що й не сказати. Вона пішла до бібліотеки по якусь книжку, потрібну для занять, а туди йти через парк. У бібліотеці вона була, а назад не повернулась... Джонні, ти що, на тобі ж лиця немає...

- Скільки їй років?

- Усього дев’ять, - сказав Герб. - Та я б того, хто таке зробив, за .... підвісив би, ось що.

- Дев’ять років, - промовив Джонні й важко опустився на стілець. - Камінь заплаче...

- Джонні, тобі недобре? Ти ж білий, як крейда.

- Все добре. Вмикай телевізор.

Невдовзі на екрані з’явився Джон Чанселлор з уловом за день: політична боротьба (виборчій кампанії Фреда Гарріса бракує запалу), урядові настанови (за словами президента Форда, американським містам слід виявляти більше здорового глузду в бюджетних питаннях), повідомлення з-за кордону (загальнонаціональний страйк у Франції), біржові новини (курс іде вгору) і, нарешті, “для душі” - розповідь про хлопчика з церебральним паралічем, який, проте, зумів вигодувати корову.

- Мабуть, уже не дадуть, - сказав Герб.

Та після рекламної вставки Чанселлор сказав:

- В одному з невеликих міст на заході штату Мен сьогодні панують страх і обурення. Йдеться про Касл-Рок, де за останні п’ять років учинено п’ять жахливих убивств: зґвалтовано й задушено п’ять жінок і дівчат віком від чотирнадцяти до сімдесят одного року. А сьогодні місто було вражене новим убивством, жертвою якого стала дев’ятирічна дівчинка. Репортаж із Касл-Рока веде Кетрін Маккін.

І ось вона вже на екрані, схожа на чарівне видіння, перенесене на підмостки реального життя. Вона стояла перед будинком міської управи, і перші сніжинки, ніби віщуючи надвечірню заметіль, припорошували її пальто й біляве волосся.

- Це невелике фабричне містечко Нової Англії охоплене сьогодні тривогою, що помалу переростає в істерію, - почала вона. - Населення Касл-Рока давно уже втратило спокій через невідомого злочинця, якого в місцевій пресі називають “душогубом із Касл-Рока”, а також “листопадовим убивцею”. Цей неспокій змінився справжнім жахом - тут ніхто не вважає це слово перебільшенням - після того, як сьогодні вдень знайшли тіло Мері Кейт Гендрасен. Убивство вчинено у міському парку, недалеко від естради, де колись було знайдено1 труп офіціантки Елми Фречет, першої жертви “листопадового вбивці”.

На екрані виникла панорама міського парку, похмурого й неживого в пелені снігу. Потім з’явилася шкільна фотографія Мері Кейт Гендрасен, на якій дівчинка пустотливо всміхалась, показуючи широкі металеві скобки на зубах. Гарне біляве волосся. Сукенка кольору електрик. Мабуть, ЇЇ найкраща, гірко подумав Джонні. Мама старанно вбрала дочку, щоб та добре вийшла на шкільному фото.

Репортаж тривав - тепер глядачам нагадували історію попередніх убивств, - але Джонні був уже біля телефону й набирав номери: спершу довідкової служби, а тоді шерифової контори. Він насилу крутив диск, у голові в нього гупало. ^

З вітальні вийшов Герб і здивовано поглянув на нього.

- Кому це ти дзвониш, сину?

Джонні похитав головою, дослухаючись до гудків на тому кінці. Нарешті там зняли трубку.

- Контора шерифа округу Касл.

- Будьте ласкаві, я хотів би поговорити з шерифом Беннерменом.

- А хто ви?

- Джон Сміт, із Паунела.

- Заждіть, будь ласка.

Джонні обернувся до телевізора й побачив на екрані Беннермена, яким він був удень - у підбитій хутром куртці з каптуром і шерифськими нашивками на рукавах. Його оточували репортери, і він мав трохи розгублений вигляд, проте мужньо відповідав на їхні запитання. То був здоровий чолов’яга з високим чолом і темною кучерявою чуприною. Окуляри без оправи здавалися зовсім недоречними на його великому обличчі, а втім, на таких чоловіках окуляри завжди здаються недоречними.

- Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, - сказав Беннермен на екрані.

- Алло! Містер Сміт? - почувся голос Беннермена в трубці.

Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на “гігантських кроках”.

- Містер Сміт? Ви мене чуєте?

- Так, чую. - Джонні проковтнув клубок у горлі. - Я вирішив спробувати.

- Молодчага! З біса радий...

- Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.

- Я знаю. Але... не поженешся, то й не спіймаєш. - Беннермен прокашлявся. - Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.

На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.

- Притому до викритого ясновидця.

- Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе “У Джона”?

- Знайду.

- Ми зможемо зустрітись там о восьмій?

- Так, думаю, що зможемо.

- Дякую, містере Сміт.

- Нема за що.

Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.

- Він тобі вже дзвонив?

- Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.

- А ти як думаєш? Зможеш?

- Не знаю, - відповів Джонні, - але голова вже не так болить.

Він спізнився на п’ятнадцять хвилин. Кафе “У Джона” було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: “Шериф округу Касл”. Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.

Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов’ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.

Беннермен підвівся й потис йому руку. За першим же поглядом на бліде, змарніле обличчя Джонні та його худюще тіло, що потопало в просторій штормівці, він подумав: “Цей хлопець хворий і, мабуть, не довго протягне”. Тільки голубі очі Джонні були напрочуд живі й чіпко, пронизливо, з відвертою цікавістю дивилися на шерифа. А коли руки їхні зімкнулися, Беннермен відчув якесь дивне збудження, - згодом він назве його відтоком. Відчуття було трохи подібне до того, коли торкнешся рукою оголеного електричного дроту. Потім воно минуло.

- Радий, що ви приїхали, - сказав Беннермен. - Чашку кави?

- Дякую.

- А як щодо порції чілі? Воно в них тут просто чудове. Мені з моєю виразкою шлунка й не слід би його їсти, а от не можу втриматись. - Помітивши на обличчі ДжоннІ подив, він осміхнувся: - Я розумію, такий здоровило - і раптом виразка, навіть дивно, правда?

- Це кожного може спіткати.

- А ви не з боязких, - сказав Беннермен. - Що ж спонукало вас змінити своє рішення?

- Повідомлення у вечірніх новинах. Про оту дівчинку. Ви певні, що це той самий?

- Той самий. Однаковий спосіб дії. І група сперми.

Він уважно розглядав обличчя Джонні. Підійшла офіціантка.

- Кави? - спитала вона.

- Чаю, - сказав Джонні.

- І порцію чілі, міс, - докинув Беннермен, а коли офіціантка пішла, знов обернувся до Джонні. - Той лікар каже, що, взявши в руки якусь річ, ви іноді можете визначити, звідки вона, кому належить і всяке таке.

Джонні посміхнувся.

- Ну і що ж, - мовив він, - ось я тільки потиснув вашу руку, а вже знаю, що у вас є ірландський сетер, якого звуть Рудик. Знаю, що він старий, помалу сліпне, і ви вже часом думаєте, чи не приспати його уколом, але не уявляєте собі, як поясните це доньці.

Беннермен упустив ложку в судок із чілі - хляп! - і, розкривши рота, втупився в Джонні.

- Боже милий! - сказав він. - І все це ви видобули з мене? Просто оце тепер?

Джонні кивнув.

Беннермен покрутив головою і пробурмотів:

- Одна річ, коли хтось розповідає тобі про таке, і зовсім інша... Слухайте, а це вас не виснажує?

Джонні здивовано поглянув на шерифа. Про це його ще ніхто не запитував.

- Так, виснажує.

- А все-таки ви дізналися. Ах ти ж чорт!

- Але послухайте, шерифе...

- Джордж. Звіть мене просто Джордж.

- Гаразд. А ви мене просто Джонні. Так от, Джордже, того, чого я про вас не знаю, вистачить на п’ять великих книг. Я не знаю, звідки ви родом, в якій поліційній школі вчилися, хто ваші друзі, де ви мешкаєте. Знаю, що ви маєте малу дочку, її звуть начебто Кеті, але не зовсім так. Але не знаю, що ви робили минулого тижня, яке любите пиво, яка телевізійна передача вам найбільш до вподоби...

- Мою дочку звуть Катріна, - тихо мовив Беннермен. - їй дев’ять років. До речі, Мері Кейт була її однокласницею.

- Я ось до чого веду: іноді моя... здатність про щось дізнатися буває дуже обмежена. Через мертву зону.

- Мертву зону?

- Звідти, сказати б, не надходять сигнали, - пояснив Джонні. - Я ніколи не можу визначити назви вулиць, адреси. З цифрами також скрутно, хоч часом вони й зринають.

Офіціантка принесла Джонні чілі і чай. Він покуштував чілі й схвально кивнув Беннерменові.

- Ваша правда, смакота. А надто такого вечора.

- От і беріться до нього, - сказав той. - Ну й люблю ж я добре чілі! Хоч моя виразка від нього просто казиться. А я їй: є, виразко, іди ти знаєш куди... І наминаю.

Вони якусь хвилю мовчали. Джонні їв чілі, Беннермен з цікавістю роздивлявся на нього. Звісно, цей Сміт міг заздалегідь дізнатися про те, що він має собаку, якого звуть Рудик. І навіть про те, що Рудик старий і майже сліпий. Підемо далі: якщо він знав Катрінине ім’я, то цілком міг укинути оте непевне “начебто Кеті, але не зовсім так” просто задля більшої переконливості. Але навіщо? А чим пояснити оте дивне відчуття, яке пронизало його, коли Сміт торкнувся його руки? Ні, якщо це й фокус, то з біса майстерний.

Вітер надворі завивав усе дужче й, здавалося, розхитував невеличку будівлю. Сніг геть заліпив вікна кегельбану на тому боці вулиці.

- Чуєте? - мовив Беннермен. - Тепер, мабуть, до ранку не вщухне. От і вірте після цього, ніби зими пом’якшали.

- Ви щось знайшли? - спитав Джонні. Якісь предмети, що належали злочинцеві?

- Сподіваємося знайти, - сказав Беннермен, та одразу ж із сумнівом похитав головою. - Але надія на це мала.

- Поясніть мені.

Беннермен розказав усе до ладу. Початкову школу й бібліотеку розділяє міський парк. І коли комусь із учнів була потрібна для самостійної роботи якась книжка, вони звичайно йшли туди навпростець. Учитель давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці - десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени - футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.

- Ми гадаємо, що злочинець сидів на лаві й чекав, поки якась дівчинка піде повз те місце сама. З жодного краю парку побачити його не могли. А стежка проходить північним схилом улоговинки, недалеко звідти. - Беннермен скрушно похитав головою. - Треба ж було й ще такому статися, щоб і оту першу жінку, Елму Фречет, він теж убив там, просто на естраді. Уявляю собі, як мене мерзитимуть на зборах виборців у березні... якщо я тільки вдержуся до березня. Я, звісно, можу показати їм свою доповідну записку міському управителеві з проханням дати людей, які б патрулювали в парку в години шкільних уроків. Хоча, коди я її писав, мені й на думку не спадав той убивця, як перед богом кажу. І в найстрашнішому сні не міг припустити, що він знов повернеться на те місце.

- То що, ваше прохання відхилили?

- Не знайшли на це коштів, - відказав Беннермен. - Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і... - Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.

Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.

- Та й навряд би це щось зарадило, - провадив Беннермен уже рівнішим тоном. - Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.

- То ви певні, що він чекав на лаві?

Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки - порожню пачку. На жаль, злочинець курив “Мальборо” - одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.

- Жодного відбитка? - перепитав Джонні. - Дивно, правда ж?

- Чому ви так вважаєте?

- Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду... Але ж продавець...

Беннермен посміхнувся.

- Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.

- Ні, - визнав Джонні. - Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.

- Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться. Зрозуміли? Крім того, ви не врахували ще одного, Джонні. Знаєте чого?

Джонні подумав і сказав:

- Пачку могли просто витрусити з блока. А блоки пакує машина.

- Точно, - підтвердив Беннермен. - Казанок у вас таки варить.

- А торговельний ярлик на пачці чий?

- Штату Мен.

- Отже, якщо вбивця і той курець - одна особа... - замислено мовив Джонні.

Беннермен знизав плечима.

- Звісно, теоретично це може бути й не так. Але я намагався уявити собі, хто ще холодного зимового ранку став би так довго сидіти на парковій лаві - він же встиг викурити кільканадцять сигарет, - і нікого іншого уявити я не зміг.

Джонні відсьорбнув чаю.

- І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?

- Нічого, - сказав Беннермен. - Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.

- Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?

- Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина - дівчинка, - і то сама. Коли йдуть двоє чи кілька дітлахів, він чує їх здаля. І щоразу ховається за естрадою...

- А сліди? - спитав Джонні.

- Де там ті сліди сьогодні вранці. Снігу ще не було, тільки промерзла земля... Отож цей клятий маніяк, якому треба б видерти й запхати в горлянку все його бахурське причандалля, щоразу ховається за естрадою.

Хвилин за десять до дев’ятої парком проходять Пітер Гаррінгтон і Мелісса Логтінс. У школі вже двадцять хвилин тому почались уроки. Коли ці двоє зникають з очей, він повертається назад на лаву. А о чверть на десяту знов ховається за естрадою. Цього разу йдуть дві дівчинки - Сьюзен Флареті й Катріна Беннермен.

Джонні рвучко, зі стуком, поставив чашку на стіл. Беннермен зняв окуляри й люто протирав скельця.

- То й ваша дочка там проходила? О боже!

Беннермен знову надів окуляри. Обличчя його потемніло й спотворилось від гніву. І від страху, подумав Джонні. Страхало його не те, що виборці дадуть йому відкоша чи “Юніон лідер” ще раз нападеться на тупаків поліцаїв із сусіднього Мену, - його страхало те, що коли б його дочці трапилося сьогодні піти до бібліотеки самій...

- І мол дочка, - тихо підтвердив Беннермен. - Певно, вона пройшла за якихось п’ятнадцять-двадцять кроків віт того... того звірюки. То ви можете собі уявити, в якому я стані?

- Можу, - відповів Джонні.

- Та ні, думаю, що не можете. Я почуваю себе так, наче ледь не ступив у порожню шахту ліфта. Або за столом передав комусь гриби, а той отруївся ними й помер. Почуваю себе геть обліпленим грязюкою. Смердючим лайном. Мабуть, тому я і вирішив зрештою подзвонити вам. Я ладен на все, аби тільки схопити того мерзотника. На все що завгодно.

За вікном із снігової заметілі, наче якесь чудисько у фільмі жахів, виповзла величезна оранжева снігоочисна машина. Тоді зупинилась, з неї вибралися два чоловіки. Вони перетнули вулицю, увійшли в кафе й рушили до стойки.

Джонні допив чай. Їсти чілі йому перехотілося.

- Так от, він знов сідає на лаву, - повів далі Беннермен. - Але не надовго. О дев’ятій двадцять п’ять він чує, як повертаються з бібліотеки Гаррінгтон і Логгінс. І він знов-таки ховається за естраду. О дев’ятій двадцять п’ять - це приблизно, бо позначки в їхніх квитках зроблено в бібліотеці о дев’ятій вісімнадцять. А о дев’ятій сорок п’ять до бібліотеки йшли три хлопчаки з п’ятого класу. І один з них начебто бачив за естрадою “якогось типа”. Оце і все, що ми знаємо про зовнішність злочинця. “Якийсь тип”. Може, розіслати повідомлення по всіх усюдах, як гадаєте? Зверніть пильну увагу на якогось типа. - Беннермен коротко й хрипко засміявся, - О дев’ятій іґятдесят п’ять моя дочка і її подружка Сьюзен ідуть назад до школи. І ось приблизно о десятій нуль п’ять з’являється Мері Кейт Гендрасен... сама. Катріна і Сью зустрілися з нею на надвірних сходах школи. Ще й привітались.

- Боже милий, - пробурмотів Джонні й запустив пальці в чуприну.

- Нарешті, десять тридцять. Ті три п’ятикласники повертаються з бібліотеки. Один з них помічає щось на естраді. То Мері Кейт, ноги в неї голі й перемазані кров’ю, а обличчя... обличчя...

- Заспокойтеся, - мовив Джонні й поклав руку на плече шерифові.

- Не можу я заспокоїтися, - сказав той, ніби вибачаючись. - Вісімнадцять років працюю в поліції, а такого ще не бачив. Він зґвалтував дівчинку, і самого цього було досить... досить, щоб убити її... Медичний експерт сказав, що він так... ну, там такі розриви... атож, це напевне її вбило б... аж ні, він ще й задушив її... Задушити дев’ятирічну дівчинку й отак покинути... просто на естраді, із закривавленими ногами...

Раптом з очей Беннермена потекли сльози. Біля стойки ті двоє із снігоочисної машини обговорювали матчі за суперкубок. Беннермен зняв окуляри й утер обличчя носовиком. Плечі його здригались. Джонні мовчки колупався ложкою в своєму чілі.

Нарешті шериф сховав носовика в кишеню. Очі його почервоніли, обличчя без окулярів здалося Джонні якимсь не таким, немовби голим.

- Даруйте мені, друже, - сказав Беннермен. - Важкий був день.

- Та чого там, - мовив Джонні.

- Я знав, що цим скінчиться, але думав, якось дотягну до дому.

- Мабуть, надто довго було чекати.

- Ви маєте щиру, співчутливу вдачу. - Беннермен знов надів окуляри. - Та ні, не тільки це. Щось у вас ще таке є. Біс його знає, не можу сказати, але щось є.

- Які ще виявлено сліди?

- Ніяких. Майже за все мушу хапатися сам, бо поліційне управління штату ніяк не розворушиться. Так само, як і спеціальний слідчий прокуратури, і наш загальний улюбленець із ФБР. Окружна медична експертиза визначила групу сперми, але на сьогодні це нам ще нічого не дає. Найдужче дивує мене те, що під нігтями жодної із жертв не знайдено ані волосинки, ані найменшої часточки шкіри. Вони ж усі напевне опиралися, але ми не маємо й крихти шкірної тканини. Мабуть, тому мерзотникові сам диявол допомагає. Він ні разу не загубив ні ґудзика, ні чека з крамниці, анічогісінько. З ласки генерального прокурора до нас тут приїхав один психолікар з Огасти, то він каже, що всі ті психи рано чи пізно виказують себе. Оце така втіха. А що, як пізно? Коли ще з десяток трупів матимемо?

- Та сигаретна пачка у вас у Касл-Року?

- Так. Джонні підвівся.

- Тоді їдьмо.

- Моєю машиною?

Джонні прислухався, як надворі завиває вітер, і ледь помітно всміхнувся.

- Такого вечора зовсім непогано мати поруч себе полісмена, - сказав він.

Хурделиця розбурхалась над усяку міру, і навіть шерифовою поліційною машиною вони добиралися до Касл-Рока аж півтори години. Було вже двадцять хвилин на одинадцяту, коли вони ввійшли у вестибюль міської управи й стали оббивати сніг з чобіт.

У вестибюлі чатувало з півдесятка репортерів: вони сиділи на лаві під незугарним старим портретом якогось із батьків-засновників міста й розповідали один одному про свої вчорашні вечірні походеньки. Побачивши Беннермена й Джонні, вони миттю підхопились і обступили їх.

- Шерифе Беннермен, це правда, що розслідування зрушило з місця?

- Поки що нічого сказати вам не можу, - незворушно відповів Беннермен.

- Кажуть, ви затримали якогось чоловіка з Оксфорда. Це так, шерифе?

- Ні. Товариство, дозвольте нам...

Та вони вже обернулися до Джонні, і в нього аж серце впало, коли він упізнав двох репортерів, що були присутні на тій прес-конференції в лікарні.

- Боже ти мій! - вигукнув один з них. - .Ви ж Джон Сміт, чи не так?

- Так, - відказав Джонні. - Це я.

- Той самий ясновидець? - вихопився ще один.

- Слухайте, дайте нам пройти! - підвищив голос Беннермен. - Чи ви не маєте іншого діла, як...

- “Всепроникний погляд” твердить, що ви шахрай, - озвався молодик у теплому пальті. - Це правда?

- Можу сказати вам тільки одне, - відповів Джонні. - “Всепроникний погляд” друкує те, що йому до вподоби... Слухайте, нам треба...

- То ви заперечуєте версію “Всепроникного погляду”?

- Це справді все, що я можу сказати.

Вони зачинили за собою двері з матовими шибами і пройшли до шерифової контори, а газетярі вже бігли наввипередки до двох таксофонів на стіні біля будки чергового.

- Ну й вскочили ми в лайно, - скрушно сказав Беннермен. - Богом присягаюся, я й подумати не міг, що вони стовбичитимуть тут за такої негоди. Треба було провести вас задніми дверима.

- Дарма, - гірко мовив Джонні. - Ви хіба не знаєте, що всі ми, екстрасенси, страшенно ласі до реклами? Задля цього, власне, й стаємо екстрасенсами.

- Ні, не вірю, - відказав Беннермен. - Принаймні щодо вас. Ну, що сталося, те сталося. Нічого тепер не вдієш.

А Джонні вже ніби навіч бачив газетні заголовки - гостру присмачку до каші, яка вже й так аж булькала на вогні. Шериф із Касл-Рока залучає до розслідування вбивства місцевого екстрасенса... “Листопадового вбивцю” шукатиме ясновидець... “Моє зізнання в шахрайстві - фальшивка”, - заявляє Джон Сміт.

У першій кімнаті були два шерифові помічники. Один сидів і спав, другий пив каву й похмуро переглядав купу рапортів.

- Його що, дружина з дому витурила, чи як? - І роздратовано кивнув на сплячого Беннермен.

- Він щойно повернувся з Огасти, - відповів помічник. То був ще зовсім хлопчисько із запалими від утоми очима. Він з цікавістю позирав на Джонні.

- Джонні Сміт... Френк Додд. А цього сплячого красеня звуть Роско Фішер.

Джонні кивнув головою, вітаючись.

- Роско каже, що генеральний прокурор вимагає подати йому всю справу, - сказав Додд шерифові. Вираз його обличчя був обурений, задерикуватий, але водночас наче й трохи зляканий. - Маємо добрий подарунок на Різдво, еге ж?

Беннермен поклав руку Доддові на потилицю й злегка поплескав його.

- Даремно ти так потерпаєш, Френку. Та й надто ревно гризеш цю справу.

- Просто я весь час думаю: має ж виплисти щось із оцих рапортів. - Додд знизав плечима і тицьнув пальцем у купу паперів. - Бодай що-небудь.

- Іди додому й відпочинь, Френку. І цього сплячого красеня забери. Бо нам ще тільки бракувало, щоб хтось із репортерів його тут клацнув, а завтра фото в газеті й підпис: “Розслідування в Касл-Року йде на повний хід”, - і нас усіх посилають мести вулиці.

Беннермен провів Джонні до свого кабінету. Стіл, завалений паперами. На підвіконні - потрійна склада-на рамка з фотографіями дружини й дочки Катріни. На стіні - акуратно вправлений під скло диплом, а поряд, так само під склом, перша сторінка місцевої газети з повідомленням про перемогу Беннермена на виборах.

- Кави? - спитав Беннермен, відмикаючи шафу.

- Ні, дякую. Краще чаю.

- Свій чай місіс Шугермен пильно береже, - сказав шериф. - Щодня забирає його з собою додому. Ви вже даруйте. Можу запропонувати тонік, але до автомата знову доведеться проходити крізь той стрій. Хай їм чорт, хоч би вже позабирались по домівках.

- Та пусте, обійдуся.

Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.

- Оце вона, - сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.

Джонні взяв його, але розкривати не квапився.

- Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.

Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:

- Не поженешся, то й не спіймаєш.

Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку “Мальборо”. Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.

Нарешті він повернув пачку Беннерменові. .... - Вибачайте, - тільки й мовив.

- Нема діла, еге?

- Еге.

У двері недбало постукали, і до кабінету засунулась голова Роско Фішера. Вигляд він мав трохи засоромлений.

- Джордже, ми з Френком рушаємо додому. Здається, ви застукали мене сонного.

- Гляди, щоб я не застукав тебе сонного в патрульній машині, - сказав Беннермен. - Вітай од мене Діні.

- Неодмінно. - Фішер швидко позирнув на Джонні й причинив двері.

- Ну що ж, - мовив Беннермен. - Принаймні спробували, і то добре. Я одвезу вас назад...

- Я хотів би поглянути в парку, - зненацька мовив Джонні.

- Це марна справа. Там усе замело.

- Але ви можете знайти те місце?

- Авжеж. Та що це дасть?

- Не знаю. І все-таки ходімо.

- Джонні, за нами потягнеться й уся та братія. Це ж ясно як божий день.

- Ви казали щось про задні двері.

- Казав, але то запасний вихід. Увійти там можна, а якщо спробуємо вийти, спрацює сигналізація.

Джонні тихенько свиснув.

- Тоді біс із ними, хай тягнуться.

Беннермен якусь хвилю замислено дивився на нього, тоді кивнув головою.

- Гаразд, ходімо.

Тількй-но вони вийшли у вестибюль, як репортери враз попідхоплювались і оточили їх. Джонні це нагадало про те, як колись у Даремі він ходив на риболовлю повз ветху собачу буду, де одна схибнута стара тримала своїх колі. І досить було комусь з’явитися там з вудкою, як усі ті собацюри з гавкотом і гарчанням вискакували з буди й наганяли на перехожого неабиякого страху. Хоча й ніколи по-справжньому не кусали, тільки хапали за ноги.

- Ви вже знаєте, хто це, Джонні?

- Бодай якесь уявлення маєте?

- Є біоструми, містере Сміт?

- Шерифе, це ви вирішили залучити екстрасенса?

- Шерифе Беннермен, а в поліції штату й прокуратурі про це знають?

- Ви маєте надію розкрити цю справу, Джонні?

- Шерифе, він офіційно бере учать у розслідуванні?

На ходу застібаючи змійку на куртці, Беннермен повільно, але впевнено проштовхувався вперед.

- Не маю чого сказати... Не маю...

Джонні взагалі мовчав.

Залишивши репортерів тупцяти у вестибюлі, Джонні й Беннермен вийшли надвір і спустилися засніженими сходами. І тільки тоді, коли вони поминули шерифову машину й почали переходити вулицю, хтось із репортерів збагнув, що вони вирушили до міського парку. Кілька чоловік прожогом кинулися по свої пальта. А ті, що й раніш були вдягнені, вискочили за двері й, галасуючи, як школярі, пустилися сходами вниз за шерифом і Джонні.

Промінь ліхтарика хитався в засніженій темряві. Свистів вітер, обкидаючи їх зусібіч скісними пасмугами снігу.

- Ні біса ви однаково не побачите, - сказав Беннермен. - Ви ж... тьху ти!.. - Його мало не збив з ніг репортер у теплому пальті й недоладному береті.

- Пробачте, шерифе, - пробелькотів він. - Така слизота. А я забув галоші.

Попереду виникла з темряви жовта нейлонова мотузка, що перегороджувала дорогу далі. На ній хиталась на вітрі табличка з написом: “Поліційне розслідування”.

- Голову ви теж забули, - відрубав Беннермен. - А тепер здайте назад! Усі назад, чуєте!

- Парк - громадська власність, шерифе! - гукнув хтось.

- Хай так, але тут працює поліція. Отож залишайтеся за цією огорожею, коли не хочете переночувати у мене в камері.

Він присвітив ліхтариком в обидва боки, щоб вони побачили, де тягнеться мотузка, а тоді підняв її, даючи Джонні пройти. Вони рушили схилом униз, туди, девиднілися завалені снігом лави. Репортери скупчилися за мотузкою і теж світили кількома ліхтариками, так що Джонні й шериф ішли мовби в світлі тьмяного прожектора.

- Так мете, що аж очі заліплює, - сказав Беннер-мен.

- Усе одно нема на що дивитись, - озвався Джонні - Хіба не так?

- Поки що так. А я казав Френкові, що ту мотузку вже можна зняти. Добре, що він не встиг. Ви хочете до естради?

- Потім. Спершу покажіть, де були недокурки. Вони пройшли трохи далі, і Беннермен зупинився.

- Тут, - сказав він і присвітив ліхтариком на лаву, що невиразним сніговим горбочком випиналась із замету.

Джонні стягнув рукавички, засунув їх у бічні кишені куртки, а тоді став навколішки й почав згрібати з лави сніг. І знов Беннермена вразило його бліде, виснажене обличчя. Стоячи отак на колінах перед лавою, Джонні скидався на фанатичного богомольця, що ревно кається в своїх гріхах.

Руки в Джонні змерзли, потім майже задубли. Сніг сипався з них, танучи між пальцями. Аж ось і дерев’яне сидіння, щербате, потріскане від негод. І раптом Джонні побачив ту лаву напрочуд виразно, наче крізь збільшувальне скло. Колись вона була зелена, але тепер майже вся фарба облізла й стерлась. Два іржаві залізні болти з’єднували сидіння із спинкою.

Він стиснув лаву обома руками, і на нього враз наринуло щось незбагненне - він ще ніколи не звідував такого сильного відчуття, та й згодом звідає щось подібне тільки раз. Чимдуж стискаючи лаву руками й нахмуривши чоло, він зосереджено, невідривно дивився на неї. То була...

(звичайна собі літня лава)

Скільки сотень різних людей сиділо на ній, слухаючи “Боже, благослови Америку”, “Зорі і смуги навіки” і (“Не кривдь своїх маленьких друзів з перепончастими лапками... може, ця качечка теж має діточо-о-ок...”) чи бойову пісню касл-рокських “Пантер”? Зелене листя, легкий осінній серпанок, наче спомин про шурхітливе кукурудзяне листя та людей з вилами у м’якому присмерку. Глухе гупання великого барабана. Соковитий звук золотих труб і тромбонів. Шкільний оркестр в ошатній уніформі...

(може... ця качечка... теж має діточок...)

Сидять улітку добрі, щирі люди, слухають, плещуть у долоні, в руках у них програмки, намальовані й віддруковані в шкільній художній майстерні.

Але того ранку тут сидів убивця. Джонні відчував його.

На тлі сірого, що віщує сніг, неба чорніють голі віти дерев, схожі на руни. Він-я сиджу тут, курю, чекаю, йому - мені хороше, так ніби він - я можу І перескочити через дах світу і м’яко приземлитися І на обидві ноги. Мугикаю якусь пісеньку. Щось із І репертуару “Роллінг стоунз”. Не можу вловити, але і цілком ясно, що все... все... що? і

Чудово. Все чудово, навколо все сіре, ось-ось піде сніг, а я...

- Слизький, - пробурмотів Джонні. - Я слизький, і слизький, як в’юн.

Беннермен нахилився, за свистом вітру недочувши, що він сказав.

- Що?

- Слизький, - повторив Джонні.

Тоді звів очі на шерифа, і той мимоволі відс

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ п’ятнадцятий	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.071 сек.