Особливості візантійської риторики

Візантія успадкувала від античності теорію риторики, однак тепер красномовство базувалося на новому змісті - християнстві. Стосовно стилю, то панівним був азіанізм.

Основоположником візантійської риторичної теорії вважається Гермоген Тарсійський (II-III cm. н. е.). Він першим залишив арістотелів погляд на риторику як "прикладну логіку". Йому приписують корпус фундаментальних творів з 5-ти частин - "Мистецтво риторики", що був дуже популярний у Візантії аж до її занепаду. Хоча насправді повністю цей збірник склався лише в VI ст.

Найбільш значний внесок у розвиток і вдосконалення християнської риторики зробив так званий "Каппадокійський гурток". Представники цього гуртка - Василій Кесарійський, Григорій Ниський, Григорій Богослов - прекрасно знали античну літературу, риторику і філософію.

Василій Кесарійський (приблизно 330-379 рр.) отримав риторичну освіту в Афінах. Потім вдосконалив ясність та точність свого стилю через професію логографа, якою займався досить тривалий час. Зразком для нього довгий час залишався Лібаній і Антиохійська риторична школа. В 370 р. Василій повернувся в Каппадокію, де був обраний єпископом Кесарії. На цій посаді він всіма засобами сприяв утвердженню християнства, за що був потім прозваний Великим. Всю майстреність оратора він вкладав у свої проповіді. Серед них найбільшою популярністю в середньовіччі користувався "Шестоднев" - бесіди про шість днів творення.

Василій вважав, що християнський оратор повинен знати античну риторику, але брати у язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відкидаючи вихваляння пороків.

Відповідно до цього Василій обирає не азіанський, а аттичний стиль для своїх промов. Адже завдання християнського оратора - не вразити, а переконати слухача в істинності вчення. Проте слухач повинен "через видиме пізнати невидиме", тому образи й порівняння його промов символічні, продумані і разом з тим доступні. Християнська тема велична сама по собі, тому не потребує додаткового прикрашання. Всі зусилля проповідника повинні бути спрямовані на те, щоб проповідь була засвоєна. Тому Василій вимагав, щоб паства під час промови перебивала його і запитувала про те, що залишилось незрозумілим.

Розквіт християнської риторичної прози досягає своєї кульмінації в IV ст. у творчості антиохійського проповідника Іоана, якого за красномовство прозвали Златоустом (344-407 рр.). Іоан був учнем Лібанія. Лібаній жалкував, що християне переманили учня. Іоан пішов до Сирії, де жив аскетом, потім повернувся в Антиохію і здобув популярність своїми проповідями. В 398 р. його викликали в Константинополь і зробили столичним архієпископом. Там він заслужив ненависть двора, особливо імператриці, своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер.

Промови Іоана є зразком християнської риторики. Він писав надзвичайно багато. Іоан став ідеалом проповідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі й для України. Його стиль - бурхливий, захоплюючий.

Велике значення мають екзегетичні гомілії Іоана, які він імпровізував, а скорописці за ним занотовували (сам Іоан згодом лише редагував ці твори). Звідси - жива, невимушена форма бесіди. Але тут виразно вимальовується також велика вченість, увага до історико-граматичних питань у дусі антиохійської риторичної школи. Іоан враховує відомості про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, бере до уваги його мовну структуру. При цьому він, так би мовити, вільно, алегорично витлумачує ті місця Святого Письма, які важко трактувати буквально. Його витлумачення - це не просто коментар, але й повчання. Характерна велика кількість цитат із Біблії.

Збереглися також догматичні виступи Іоана проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він говорив в основному про любов як головну суть християнської поведінки. Для гомілетики важливими є такі його погляди, а саме: перш ніж створювати проповідь необхідно:

1) вибрати тему з Святого Письма;

2) обміркувати її виклад.

Крім того, Іоан Златоуст підкреслює переваги християнства над античною філософією, які полягали насамперед у тому, що християнство - це релігія для всіх, її може зрозуміти кожний:

"У коротких та ясних словах Христос навчив нас, у чому полягає і справедливе, і чесне, і корисне, і будь-яка доброчесність. Все це є зрозумілим та легкоосяжним і для земле-робця, і для раба, і для вдовиці, і навіть для підлітка та вкрай малодумаючого".

На протилежність цьому античні філософи намагалися пояснити досить складні питання у довгих та незрозумілих промовах.

Згодом візантійська риторика починає тяжіти до все більш точної, навіть дріб'язкової класифікації типів риторичного слова. Порівняймо: в античні часи Деметрій Фалернський (IV-ІІІ ст. до н. е.) виділяв 21 тип епістолярного красномовства, а пізньовізантійські риторики - вже 113 типів послань.

Особливістю ранньовізантійської риторики було те, що її підтримувала імператорська влада. Укази Юстиніана прямо приписували містам мати й утримувати своїх риторів. Однак згодом значення політичного красномовства все більше знижується. Практично вона зводиться до придворної риторики.

Загалом, починаючи із ст., можна говорити про занепад не лише політичної, але й християнської риторики. В цей період християнська проза поступово витісняється поезією.

Пізньовізантійська риторика високо тримала рівень риторичної майстерності. Хоча, наприклад, Михаїл Псьолл (XI ст.), сам блискучий представник світської словесності, дещо іронічно хвалив ораторів, мова яких "немов насильно підкорює міркування, але не ллє солодощів у душу".

У візантійському вжитку встановлюється три типи риторичних творів за правилами гомілетики Василя Великого:

1. Проповідь як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2. Настановча проповідь, призначена для простого люду.

3. Богословська проповідь, що трактує питання віри й оберігає від єретичних відхилень.

Деякі люди мають природний хист до ораторства. Цим не були обділені вже й античні софісти. Тому виникало питання: як об'єднати людське вміння з благодаттю?

Давня церква до риторів ставилася дуже обережно: достатньо сказати, що до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії.

З середини ІІІ ст. Церква припинила практику, коли проповідь довзолялася не лише священникам, але й іншим особам, зокрема вченим мирянам.

На Заході від VII до ХІІ ст. спостерігається занепад гомілетики як теорії. Звичайно, були проповідники, однак латинська проповідь розвивалась хаотично.

У ХІІ-ХІІІ ст. було перекладено латиною "Риторику" Аріс-тотеля, в якій, зокрема, уважно аналізувалося сприйняття слухачами. Це зміцнювало християнське положення про те, що важливим є не стільки мистецтво ритора, скільки результат промови.

ХІІІ ст. - розквіт схоластики. Римською Церквою визнане вчення Фоми Аквіната як офіційна філософія. Він оголосив можливість "подвійної" - релігійної та наукової - істини. Європа вкривається університетами.

17. Неориторика є прямим продовженням риторики класичної, не дивлячись на істотні відмінності і в змісті, і в методах. Схожість класичною і новою риторик в їх цілях: по Арістотелю, мета ораторської майстерності – якнайкраще, найбільш ефективна дія, переконання слухачів в правоті оратора. В наші дні мета неориторики визначається як пошук якнайкращих варіантів (оптимальних алгоритмів) спілкування, дії, переконання. В неориториці, як і в традиційній, виділяються наступні етапи: 1) підготовка – робота над темою виступу, збір матеріалу, якнайглибше оволодіння темою; 2) розташування матеріалу – побудова плану мовного твору; 3) ретельне мовне оформлення тексту. Збереглись і отримали новий розвиток і такі установки, як націленість стилю мови на рівень аудиторії, пошук контакту з нею, вивчення інтересів слухачів, майстерність виразної усної мови, уміння вносити корективи до підготовленого тексту «на ходу», аналіз власної мови і самооцінка. Велику роль в неориториці грає нова галузь мовознавства – лінгвістика тексту, його синтаксис (вивчає побудову тексту, його компонентів, логічні, лексичні, граматичні зв'язки усередині цих компонентів). Ця нова теорія використовується для аналізу і оцінки готового тексту, для складання і вдосконалення (редагування) нового тексту на різних етапах його підготовки. Істотно розширюється практичне використання неориторики: вона шукає застосування і в діловому і побутовому спілкуванні, і в професійній і особистій діяльності, і навіть в спілкуванні з самим собою, тобто у внутрішній мові.

18. Давньоукраїнське ораторське мистецтво.
У Київській державі грецька міфологія й антична риторика стали відомими в XI ст. Першим великим християнським проповідником у Київській Русі був митрополит Іларіон , який свою урочисту проповідь, виголошену у 1049 р. в храмі Святої Софії у Києві в присутності княжого роду і киян, називає „Словом про закон й благодать”. До проповідників та письменників давньоукраїнської доби належав і сам князь Володимир Мономах. Його „Повчання”, звернені до власних дітей і молоді, а також молитви та лист до князя Олега Святославича не втратили актуальності й нині, тому що в них сформульовані основні засади не стільки княжої, скільки народної моралі. Красномовство слов’ян базувалось як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. У 1620 році створюється перша руська риторика невідомого автора, яка дійшла до нас у 36 списках, її вивчали понад 70 років. Це був переклад латинськомовної „Риторики” німецького вченого Філіпа Механхтона у короткій переробці його учня Луки Лоссія.

19. Київська школа риторики. На XVII ст. припадає розквіт теорії красномовства в Україні. З цього часу до нас дійшли численні підручники з поетики й риторики, розроблені переважно професорами Києво-Могилянської академії. Із середини XVII ст. проповідництво набуває особливого розвитку завдяки зміцненню панівного становища православної церкви на Гетьманщині та розвитку духовного шкільництва в Києві. Братства, монастирі і кафедри мали у своєму штаті красномовних проповідників. Українське ораторське красномовство цього періоду вже не обмежувалося церковними проповідями-казаннями. Воно настільки було популярним, що ним суціль займалися у звичайних братських школах, не кажучи вже про те, що вести полеміку, змагатися, сперечатися, просторікувати було властиво мало не кожному йому українцеві. Навіть на весіллі златоусти були найпочеснішими і найбажанішими гостями, тому що вони вміли гарним словом підтримати настрій на торжестві. До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський. Він є автором численних повчань, послань, молитов. Володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що у народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову. Найвидатнішими проповідниками і риторами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський. Інокентій Гізель архімандрит Києво-Печерської лаври, історик, ректор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького підручника для духовенства „Мир з Богом чоловіку” (1669 р.). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Інокентія Гізеля називають українським Арістотелем, він відзначився у багатьох галузях знань.

20,21. Риторика в Києво-Могилянській академії. XVI — початок XVII ст. — це період поширення книгодрукування, науки й освіти в Україні. Масово відкривалися братські школи, вищі навчальні заклади — колегіуми й академії. У Києві в 1615 р. була заснована вища школа при Києво-Братському монастирі на Подолі, в 1631 р. митрополитом Петром Могилою відкрита Лаврська школа. У 1632 р. обидві школи об'єдналися і започаткували Києво-Могилянську колегію (пізніше—академію). Вона стала осередком освіти й культури не тільки в Україні, вплив її поширювався на всі слов'янські землі ціле наступне століття. Випускники її ставали відомими церковними і політичними діячами, вченими, письменниками: Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, митрополит Дмитро Ростовський (Димитрій Туптало), Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Григорій Сковорода, Микола Бантиш-Каменський. Певний час у ній навчався Михайло Ломоносов.

В академії культивувалися усі типи давньої української літературної мови—слов'яноруська, слов'яноукраїнська і проста українська мова. Гуманітарну освіту тут здобували, вивчаючи поетику, риторику, діалектику (полеміку), грецьку і латинську мови. В риториці розвивався бароковий стиль з пошуками вибагливих пишномовних форм, символів, незвичних уподібнень, урочистих протиставлень, несподіваних персоніфікацій.

Інокентій Гізель — архімандрит Києво-Печерської лаври, історик, ректор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького підручника для духовенства "Мир з Богом чоловіку" (1669 р.). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Соціальне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними) — це гріх.

Інокентія Гізеля називають українським Арістотелем, він відзначився у багатьох галузях знань.

Інший відомий проповідник ректор Києво-Могилянської колегії Лазар Баранович написав книгу "Меч духовний є глагол Божий" (1666 р.), у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і "Труби словес проповідних", що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.

Учень Лазаря Барановича і також ректор Києво-Могилянської колегії, відомий український культурний діяч і письменник

Іоаникій Галятовський, сам викладач риторики, розробив теорію новомодного красномовства. У 1659 р. він видав книгу проповідей "Ключ розуміння" з теоретичною частиною "Наука, албо Способ зложення казання", яка стала відомою науковою працею далеко за межами України. І. Галятовський пропонує кожному, хто хоче "казання учинити", обрати тему, за якою має повідати все казання, що мас складатися з трьох частин: перша — ексордіум, початок; друга — нарація, оповідь; третя — конклюзія, кінець.

Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися у публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письменника і культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського. Він автор двох збірок проповідей: "Огородок Марії Богородиці" (1676 р.), в якому 199 проповідей на релігійні свята, а також проповіді з морально-етичних тем світського життя;. Як теоретик вітчизняної риторики Радивиловський розробляв методику складання і виголошення проповідей, визначав завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією Радивиловського, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним.

Стефан Яворський, викладаючи риторику в Києво-Могилянській академії, написав працю, яку також можна називати підручником з риторики, "Риторична рука", в якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п'яти її розділів (п'яти пальців "риторичної" руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського — це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам'ять і виголошення.

Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала "хліб". Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). Кажуть, що в архівах збереглося 283 таких рукописних риторик. Основу їх складали давньогрецька і давньоримська риторики, візантійська гомілетика (церковне проповідництво Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова), західноєвропейська риторика середньовіччя, епохи Відродження, французька, іспанська, польська риторики з помітним впливом барокової культури, зокрема "Риторики" іспанця Ф. Суареса. Найважливішими працями київських риторів були: "Оратор могилянський, прикрашений найдосконалішими ораторськими розділами Марка Туллія Цицерона", Иосифа Кононовича-Горбацького (1735 p.), "Комора Тулліанського красномовства" Іосафа Кроковського (1683 p.), "Ритор український" Іоаникія Валявського (1689 p.), "Комора ораторського мистецтва" Прокопія Калачинського (1691 p.), "Ріг достатку" Иосифа Туробойського (1700 р.) та ін.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділи класичної риторики: (інтенція,диспозиція,елокуція,меморія,акція).	\|	Феофан Прокопович.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.