Види монологічної риторики

Монолог, монологічне мовлення (від моно і греч. lуgos - слово, мова), вид мови, зовсім або майже не пов'язаної (на відміну від діалогічної мови) з мовою співбесідника ні в змістовному, ні в структурному відношенні. Монологічне мовлення володіє набагато більшою мірою традиційності при виборі мовних, композиційних і інших засобів, має, як правило, складнішу синтаксичну побудову в порівнянні з репліками в діалозі. У побутовому спілкуванні монологічне мовлення зустрічається украй рідко, що дало підставу Л. У. Щербе припустити її похідна від діалогічної (у історичному плані). Основні комунікативні ситуації її вживання - сфера мистецтва, ораторського виступу, спілкування по телебаченню і радіо, ситуація навчання (мова вчителя в класі і т. п.). По своїй мовній і структурно-композиційній організації монологічне мовлення набагато складніше, ніж інші види мови; ці її особливості вивчає т.з. лінгвістика тексту (проблема складного синтаксичного цілого, абзацу і т. п.).

За межами художніх творів форму монологу приймають окремі різновиди усних висловів, таких, як мова оратора, лектора, виступ по радіо, телебаченню. Монологічне мовлення, що має зовнішнього адресата, характеризується такими загальними ознаками, як наявність в ній обігу, а також займенників і дієслів другої особи, дієслів наказового нахилу і інших форм волевиявлення. Мовні типи монологу обумовлені властивими монологу комунікативними функціями (розповідь про подію, міркування, сповідь, самохарактерістіка і т. п.). Так, для монологу оповідного типу характерне з'єднання дієслівних фраз, в яких співвідношенням видо-тимчасових форм дієслівних присудків виражена послідовність дій, рух подій. Для монологу-міркування типові синтаксичні побудови, які містять висновок, констатацію фактів, передають логічний зв'язок явищ (конструкції причинно-наслідкові, умовні, допустові, і ін.). Монолог-сповідь звичайно об'єднує в собі оповідні форми мови з формами міркувань. Орієнтуючись на усний вислів, монологи різних типів вільно допускають вживання розмовної і, експресивно забарвленої лексики, вигуків, розмовних і розмовно-експресивних синтаксичних побудов, в т.ч. і конструкцій діалогічної мови.

Особливим різновидом монологу є так званий внутрішній монолог, в якому імітується емоційно-розумова діяльність людини в її безпосередньому протіканні («потік свідомості»), Відповідно в монологічному мовленні цього типу часто уживаються переривисті, незавершені фрази, зовні не пов'язані один з одним синтаксичні побудови.

Сума втрат інформації при монологічному повідомленні може досягати 50%, а в деяких випадках і 80% від об'єму початкової інформації. Монологічність в спілкуванні виховує людей з малорухливою психікою, низьким творчим потенціалом. Дослідження ж показують, що найефективнішою формою спілкування є діалог.

33. Соціально-політичне (політичне) красномовство. Видами політичного красномовства є: політична промова, мітингова промова, агітаційна промова.
Політична промова – за наперед підготовний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуваннями, конкретними фактами, накресленими планами, перспективою політичних змін.
Метою політичних промов є показати, що один спосіб дії є прийнятним, оскільки веде до користі, інший – неприйнятним, оскільки веде до шкоди: «користь – шкода».
Політичною промовою може бути виступ у парламенті з метою переконати аудиторію у необхідності, доцільності якихось ідей, дій тощо.
Для цього послуговуються оригінальними пропозиціями, аргументами, емоційним викладом.
Мітингова промова – запальний виступ на гострополітичну, актуальну для суспільства чи частини громадян тему, дохідливою для слухачів мовою, з емоційно-експресивною оцінкою. Промовець хоче спонукати людей до дій.
Політичні промови завжди є гостропубліцистичними, оскільки в них є ствердження певної ідеї, погляду, ідеологічної позиції. Вираження ідеологічної позиції зажди потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими епітетами, порівняннями, метафорами, актуалізацією окремих слів тощо. Політичну промову готують заздалегідь і вона повинна бути розрахована на живе виголошення. Завжди має успіх політична промова, якщо вона не написана і не виголошена, а розумом сказана.
Парламентське красномовство – містить чимало секретів переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостереження, яскраві описи, щирі почуття, гумористичні сценки.

34. Промова. Типи промов.Слово диспозиція (від лат. dispositio — розташування) має в риториці два значення: 1) як етап підготовки промови, що відбувався за інвенцією (лат. inventio- — винахід, вигадка); 2) як розділ риторичної науки, в якому висвітлюються головні питання мистецтва організації повідомлення, власне, структури майбутнього тексту, його композиції.

Основна частина диспозиції складається з двох частин (планів): викладу предмета (теми) розмови й аргументації його. Перша частина — виклад — справляє враження об'єктивного погляду на предмет (так є!), друга частина — аргументація — суб'єктивована (так є, бо я таким бачу цей предмет тому-то й тому-то). В практиці судової риторики тривалий час (та й нині) ці частини функціонують окремо, тому що особливо важливо відділити корпус фактів від аргументів та коментарів промовця. В живих промовах і писемних текстах інших сфер діяльності такого чіткого фізичного розмежування (ось виклад, а ось — аргументація) може й не бути, бо первісно лінійні відношення між цими частинами поступово ускладнювалися, взаємопроникали одне в одне і спочатку могли називатися аргументами, а потім тезою. Проте це не означає, що в композиції теми і її мовному вираженні не повинно бути чіткого розуміння опозиційності предмета розмови і його доказовості.

Виклад

Виклад — це представлення, презентація (від лат. praesento — передаю, вручаю) попередньо відібраного факту (або фактів), що становить концепт предмета. Для викладу важливим (як і в інвенції) є критерій релевантності.

Критерій релевантності в риториці розуміється як критерій міри, тобто такої виваженості викладу, при якій немає зайвих подробиць і в той же час адресат буде достатньо поінформований. Отже, першою проблемою викладу є що і в якій кількості подавати. У судовій практиці виклад — це "справа" (набір фактів). Інші учасники обговорення так повинні проаргументувати ці факти, щоб суддя міг (мав достатньо підстав) виробити своє фахове рішення.

Топос, визначений в інвенції, в диспозиції, в основній її частині має бути розгорнутим у певному напрямку. Тут можливі дві моделі розгортання, які у зіставленні одна з одною деякою мірою відображають принципову ідею античної риторики, філософії і взагалі класичної науки, а саме: природа (natura) і мистецтво (ars), природне (живе) і витворене (штучне).

Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні — наслідком попередніх. Логіка топіків мовного повідомлення йде за логікою реального життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавались одна за одною, створюючи враження "йде як життя". Дотепні латиняни дали їй назву "ав ovo", що означає "від яйця", і цим засвідчили свою прихильність до думки, що в схоластичній суперечці "що було першим—курка чи яйце", вони на боці "яйця". "Від яйця" означало, що події подаються з самого початку від першої до наступної послідовно, крок за кроком, ніби самостійно і вперше переживаються. Ось наступна подія ще може бути, за нею ще інша. Сюжет розгортається як ланцюжок подій і фактів (оповідання, байка, переказ), як штучних, мистецьких побудов тексту для стимулювання інтересу слухача.

Вся увага в лінійному викладі спрямована на сам виклад предмета, а мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Чим офіційніший (діловий) текст, тим менше помітний там автор.

Виклад за моделлю "ав ovo" одержав згодом назву історичного (хронологічного) методу. Він зручний для промовця, тому що можна "пливти за течією" подій, особливо не мудруючи над композицією, користуючись порадою давнього ритора Катона: "Ret teсe, verba sequentur", що означає: "Тримайся теми — слова прийдуть самі". Якщо, звичайно, ти маєш слова з цієї теми.

Для слухачів виклад предмета за лінійною схемою також зручний: прозорий, легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки. Чітко простежується сюжетність подій і сторонність особи автора. Сам текст приведе слухача до закономірного висновку.

Однак такий комфортний виклад предмета діє на слухачів настільки заспокійливо, що вони втрачають інтерес, внутрішньо "застають". І оратор вже не може розраховувати на співпрацю з аудиторією, а отже, і на досягнення комунікативної мети.

Коли з'являється загроза втратити слухачів, то краще обрати другу модель викладу.

Друга модель викладу потребує від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю, а це означає, що треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Ця модель, на противагу "ав ovo", мала назву "in medias res" ("в середину речей"). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут не можна пливти за течією подій, треба самому уважно стежити за промовцем, визначати, запам'ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії.

Для другої моделі викладу характерним є поняття "інтриги" (фр. intrique, від лат. intricare — заплутувати) та "фабули" (від лат. fabula — байка, переказ) як штучних побудов тексту для стимулювання інтересу слухача.

Прямому сюжетному тексту першої моделі викладу протистоїть фабульно-інтригуючий текст другої моделі викладу. У фабульно-інтригуючому тексті попередня й наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об'єднуватися, розвиватися в обох напрямках — до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі.

Друга модель викладу потребує від автора більшої підготовки і досконалішої техніки для того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну кількість матеріалу (не більше і не менше, ніж потрібно), а також викликати зацікавлення представленим: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де тут причина, а де наслідок.

Слухач також має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого тексту, ніж до сюжетного тексту. В сюжетному тексті логіка речей і подій ніби сама веде слухача до мети, а в фабульно-інтригуючому слухач повинен уміти "читати" хід подій, їх причини і наслідки, розуміти переходи, бути готовим до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці, передбачати зміни у фабулі тексту.

Перша модель викладу предмета оперує історичним (хронологічним) та сюжетним методами. Матеріал викладається в часовій послідовності та за розвитком сюжетної лінії.

Друга модель послуговується кількома методами: дедуктивним, індуктивним, аналогійним, стадійним, концентричним.

Проте ці методи стосуються не тільки викладу предмета розмови, представлення, а й аргументації матеріалу, тому що виклад і аргументація з розвитком риторики все більше проникають одне в одне. Створюються інкорпоративні структури викладу й аргументації, в яких "порція" викладу потребує своєї "порції" аргументації, наприклад такі:

1. Перша підтема 1а. виклад 1 б. аргументація 2. Друга підтема 2а. виклад 2б. аргументація 3. Третя підтема 3а. виклад 3б. аргументація і т. ін.

35. Академічне красномовство. Найскладнішим у риторичній практиці є публічне ораторство. Власне, риторика й виникла як наука про публічну живу промову (на площах, зборах, у судах). Публічне мовлення залежно від галузевих і жанрових критеріїв має окремі різновиди, а саме: Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження,популяризує досягнення науки. Сфера його застосування — шкільна (різних рівній) та наукова аудиторія. В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т.ін). Видатними представниками українського академічного красномовства були М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович. Головні риси академічного красномовства — доказовість бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда. Лекція — основний жанр академічного красномовство.

36. Лекція як основний жанр академічного красномовства.
Лекція — основний жанр академічного красномовство. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотного зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.
У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (еступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).
Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу.
Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор пов'язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів включно.

37. Соціально-побутове красномовство. Суспільно-політичне красномовство обслуговує різноманітні життєві побутові ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, прощання тощо. Воно містить у собі чітко окреслений національний характер, зберігає традиції й звичаї народу. Кожна подія у житті народу (народження, хрестини, заручини, одруження тощо) супроводжуються тостами, привітанням, тостами, побажаннями тощо.
Отже, видами суспільно-побутового красномовства є ювілейна промова, застільна промова, надгробне слово.

38. Судове (юридичне) красномовство. Виникло з появою держави судів і законів. Судова промова – це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх під час розгляду кримінальної, цивільної, адміністративної справи. Мета судових промов полягає в обґрунтуванні винності або невинності певної людини. Судове красномовство охоплює різні види промов, кожна з яких має свої етичні межі й специфічні мовні формули:
а) звинувачувальна (прокурорська) промова;
б) захисна (адвокатська) промова;
в) самозахисна промова;
г) промова громадського звинувачувача;
ґ) промова громадського захисника;
д) судова промова
Судові промови – це звинувачувальні чи виправдовувальні промови, самозахисні виступи, звинувачення прокурора, захисні виступи адвоката, виступи суддів, свідків тощо. Ознаки судових промов: формулювання мети, переконлива аргументація, знання справи й ситуації, уміння знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки передбачати розвиток подій – впливати красномовством на судову владу.

39. Лекційно-пропагандистське красномовство.
Лекційно-пропагандистське красномовство поділяють на три види виступів:
- власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді, повідомлення
- науково-методичні: навчальні лекції;
- науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кінолекція.
Наукові доповіді й повідомлення містять теоретичні положення з якогось актуальної проблеми чи питання, докази, факти, ілюстративний матеріал. Виклад повинен бути об’єктивним, незалежно від власних уподобань промовця. Тут відсутні емоції, а мають місце докази, логіка, закономірність результатів. Такі лекції є монологічними.
Науково-популярні лекції до логічного викладу матеріалу ще й потребують емоційно-експресивних доповнень для того, щоб задіяти всі психологічні можливості сприйняття слухачами. У залежності від того, які елементи мовного спілкування задіяні у лекції розрізняють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесіду, лекцію-інструктаж, лекцію-підсумок тощо.
Кожен різновид лекцій має свої композиційні особливості й прийоми активізації пізнавальних можливостей слухачів. Лекція-показ – це розповідь з демонстрацією того, що і як потрібно робити. Лекція-інформація – це послідовний виклад теоретичних положень з великим фактичним матеріалом. Лекція-бесіда – це вміле поєднання монологу й полілогу, що активізує увагу і мислення слухачів. Будь-яка лекція повинна бути добре продуманою і підготовленою за планом.

40. Дипломатичне красномовство.
Серед найпоширеніших видів дипломатичного красномовства дослідники виокремлюють такі:
- промова під час дипломатичних актів (угод, комюніке);
- промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;
- промови під час візитів прийомів, прощань, нагород;
- дипломатичне листування.
Дипломатичне красномовство досягає свого розквіту лише в незалежних державах, що ведуть активну міжнародну діяльність. Воно потребує від промовця бездоганного володіння рідною літературною й іноземними мовами, гарної дикції, вміння підключатися до необхідних тем, думок, цікаво вести розмову, потребує такту й коректності. Характерними ознаками промовця-дипломата є інтелект, воля, сила, обережність й обачливість.
Дипломатичне красномовство – це елітарний рівень мовлення, навчитися якого самостійно неможливо. Його слід вчити як спосіб професійної діяльності дипломата. Щоб досягти успіху у розмові з дипломатами інших країн, потрібно бути гарним промовцем, вміти знайти контакт зі співбесідником, володіти майстерністю спілкування. Міжнародне дипломатичне співробітництво виробили певні правила і норми спілкування, порушення який не допускається і сьогодні. Їх необхідно дотримуватися в усіх жанрах дипломатичного спілкування, як усних, так і писемних.
Сукупність таких загальноприйнятих традицій називають дипломатичним протоколом.
Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, поведінки, але головну частину протоколу складають етичні правила поведінки і мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування.
Етика дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:
- знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка є іншомовною за походженням;
- знання мовних формулу сіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних) та умов використання їх відповідно до дипломатичного рангу промовця;
- володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангу співрозмовника, жанрів дипломатичного дискурсу;
- володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (синонімія) та альтернативності, контрастивності (антонімія), що дозволяє промовцеві уникнути прямолінійності суджень, категоричності відповіді;
- володіння різними комунікативними якостями мовлення: логічною послідовністю, точністю, ясністю, стислістю, доречністю, виразністю, національною традиційністю.
Українській дипломатії притаманні слова іншомовного походження, наприклад, аташе, комюніке, екстрадиція тощо.
Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами: аудієнція, альянс, декларація тощо.
Для дипломатичних промов обов’язковим є етос міжнародної ввічливості, поваги й шани всього, що символізує власну державу й державу співбесідника. Етос виявляється через мовні формули міжнародної й національної ввічливості та компліментів, без яких неможливим є як усне спілкування (промови, заяви, діалоги), так і писемне (листування).
Сукупність етикетних мовних формул формує систему мовного етикету кожної нації, і не лише у сфері дипломатичній.

41. Військове красномовство веде своє походження з найдавніших часів. Руські князі та воєводи неодмінно звертались до своїх дружин перед виступом у похід, перед початком битви. „Слово о полку Ігоревім” містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У „Повісті минулих літ” можемо познайомитися з промовою Святослава Ігоревича до дружинників.
У наш час у галузі воєнного мистецтва використовуються різні види красномовства. Максимально лаконічна промова має виразно патріотичний характер, вона небагатослівна, позбавлена образних прикрас і завжди одухотворена ідеєю героїзму, вимагає від солдат мужності, вірності своїй Батьківщині. Однією із особливостей військової промови є те, що вона не підлягає обговоренню. Військове красномовство має такі різновиди:
• промова-наказ;
• інструктивна промова;
• виступ на військово-політичну тему;
• промова-заклик.
Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного стилю, насиченістю прислів’ями, приказками, цікавими випадками з життя.

42. Рекламне красномовство – це один із різновидів соціального красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні. Українська реклама ще існує переважно в усній формі. Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної реальності, продуктом якої є словесний твір — рекламний. Його основні риси - зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних),
функціональні знаки, місце у загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою, зокрема, американська реклама — це складна структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор, лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші. Реклама — це особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має на меті зачепити увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а
також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид ідеологічних текстів. Рекламне красномовство в Україні робить перші кроки на шляху завоювання як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, йому ще бракує професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку, вже з'являються і штампи, кліше, які не приваблюють аудиторію, відлякують
«крикливістю, настирливістю або прямими запозиченнями.

43. Церковно-богословське красномовство. Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, виступ на Соборі, коментарі Біблії. Види церковного красномовства: а) проповідь-розповідь; б) проповідь-слово; в) проповідь-тлумачення; г) бесіда-тлумачення.
Структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина або виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумування; заклик. ЦЕРКОВНО-БОГОСЛОВСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО (ГОМІЛЕТИКА) — Один із видів церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію, видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та інші. Гомілетика — наука богословська; вона пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

44. Приватне і публічне ділове спілкування, їх жанри. Усне ділове мовлення, звичайно, поділяється на публічне і приватне (залежно від кількості співрозмовників і завдань спілкування).
До публічного ділового мовлення належать лекція, доповідь, промова, бесіда.
Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів.
Політична доповідь, як правило, виголошується політичним діячем. Насичена багатим фактичним матеріалом, добре аргументована, цілеспрямована.
Звітна доповідь – це промова, в якій офіційна особа повідомляє уповноваженому зібранню про здійснену колективом роботу, аналізує і оцінює її результати.
Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань з висновками і пропозиціями, призначена для усного читання. Ділова доповідь завжди містить значний обсяг інформації і розрахована на обізнаних слухачів.
Виступ по доповіді, як правило, короткий (5-15 хвилин) і фрагментарний за своїм характером: виступаючий торкається кількох питань, висвітлених у доповіді, і оформляє це не як єдине ціле, а як набір реплік.
Промова – це агітаційний виступ на мітингах або масових зборах; він охоплює одну значну тему, яка хвилює слухачів.
Мітингова промова має гостро політичний характер, присвячується злободенній, суспільно корисній і хвилюючій проблемі.
Агітаційна промова має основне завдання – роз’яснити щось, зорієнтувати в чомусь, вона звернена переважно до емоцій, до почуттів і уяви слухачів.
Ювілейна промова, звичайно, присвячується певній даті, ювілеєві підприємства, організації, установи, може бути виголошена і на честь окремої особи, яка має заслуги перед суспільством.
Найважливішою ознакою лекції є науково-теоретична база. У лекції найчастіше йдеться про більш загальні й уже розв’язані проблеми (у ній можуть мати місце елементи академічного характеру, чого немає в доповіді).
Огляд (міжнародний огляд) – це публічний виступ, у якому висвітлюється події на певний – порівняно невеликий – час. Такий виступ має інформаційно-коментаторський характер. Важливим є створення загальної картини того, що є предметом огляду.
Бесіда – типово агітаційний виступ: проводиться з невеликою кількістю учасників і охоплює порівняно незначне коло питань. Той, хто проводить бесіду, просто, стисло викладає основні положення своєї теми, відповідає на запитання, що виникають у слухачів під час бесіди, намагається викликати їх на розмову.
Одним з різновидів приватного ділового мовлення є телефонна розмова. Розмовляючи по телефону, співрозмовники не бачать один одного, тому виключається передача інформації через міміку, жести, вираз очей, вираз обличчя та ін. Телефонна розмова може бути офіційною і неофіційною.
Основні вимоги до мовця, який говорить по телефону, такі:
1. чіткість, чистота артикуляції, правильність дикції;
2. середній за силою голос мовлення;
3. лаконізм висловлення, чіткість, виразність побудови фрази;
4. темп мовлення – середній, тон – спокійний, ввічливий.
Службова розмова складається з таких компонентів: момент встановлення зв’язку, виклад справи, завершення розмови.
1. Момент встановлення зв’язку. Розпочинаючи розмову, треба назвати своє прізвище, ім’я, по батькові, а також сказати, від чийого імені Ви говорите (установа, службова особа та ін.). У відповідь теж називають себе й установу, сторони обов’язково вітаються.
2. Виклад справи слід будувати чітко, коротко, без зайвих подробиць. Лаконізм тут досягається за рахунок детально продуманого переліку головних і другорядних питань, що вимагають короткої і конкретної відповіді. Розмова по телефону не повинна перетворюватись на монолог: викладаючи багатослівне питання, слід передавати інформацію частинами, по можливості частіше робити паузи.
3. Завершення розмови. Ініціатива завершення розмови належить, звичайно, тому, хто телефонує, але якщо співрозмовник значно старший за віком (чи службовим становищем), слід дати можливість закінчити розмову йому. Якщо викликаний до телефону службовець – жінка, то співрозмовник повинен зачекати, щоб розмову закінчила вона.
При розмові про третю особу її слід називати на ім’я та по батькові або на прізвище (говорити весь час лише “він” – не ввічливо).
Не слід зловживати формулою “вас турбує такий-то”.
Приватні розмови мають особливі загальномовні та етичні норми, застосування яких залежить і від знання етикетних правил, і від мовленнєвої вправності.
Слід вдало підбирати час дзвінка, зателефонувавши, відрекомендуватися, особливо тоді, коли слухавку взяла не та людина, до якої ви телефонуєте, не зловживати часом співбесідника, не бути багатослівним та ін.
Основним видом писемного ділового мовлення є документ.
Текст документа повинен бути достовірним, точним, повним, стислим, переконливим.
При підготовці тексту документа рекомендовано дотримуватись таких правил:
1. Замінювати складні речення простими, що сприяє прискореному сприйманню тексту документа.
2. Уживати стійкі (трафаретні, стандартизовані) словосполучення (відповідно до Вашого прохання, згідно з рішенням комісії, відчувати гостру необхідність).
3. Уживати прямий порядок слів у реченні (підмет передує присудку, означення мають передувати означуваним словам, вставні слова краще ставити на початку речення).
4. Об’єктивно викладати думку.
5. Не вживати емоційної, експресивної лексики.
6. Використовувати мовні конструкції наказового характеру – наказую (у наказі), пропоную (у вказівках).
7. Писемне ділове мовлення повинно відповідати нормам сучасної літературної мови, недопустимим є калькування, змішування мов, уникання стильового дисонансу (розмовних, просторічних, емоційно-експресивних та інших засобів).
8. Лаконічно виражати думку.
9. Вживати пасивні конструкції (обговорюється питання, визначаються розміри, встановлюються терміни і т.ін.).
Вживати специфічні підсумкові конструкції: коротко кажучи, одне слово, як зазначалося вище.

45. Види виступів залежно від мети (інформаційний, переконувальний, надихаючий, спонукальний, розважальний).Інформаційний – в основному точне, як правило правдиве повідомлення фактів, інформації про події і явища. Х-р мови – оповідальний
Переконувальний – оперуючи логічними поняттями, вплив на емоції та почуття. Мета – довести чи спростувати певний пункт. Успіх залежить від аргументації. Надихаючий – на різних зібраннях, політиків в переддень виборів. Суть зводиться до увиразнення певної суспільної події, і вказівку на значущість. Акцент на почуття слухачів, створення певного настрою. Темп мовлення – розмірений. Спонукальний – спонукання може бути пряме або опосередковане (у підтексті). Успіх залежить від того, на скільки слухачі відкриті до спонукання. Розважальний – під час урочистостей, святкувань (тост, анекдот, цінується новизна, тактовність).

46. Етапи підготовки до виступу.
Будь-яка промова чимось подібна до наукового дослідження. Отже, промову слід будувати як певну проблему. Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди має проголошувати щось вагоме, нове. Виступ має бути актуальним, змістовним. Тільки за таких умов його слухатимуть.
Оратор повинен грунтовно володіти основними аспектами проблеми. Той, хто виступає перед аудиторією, має бути освічений в галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість і малоерудованість одразу помітні, й довіри в аудиторії такий оратор не викликає.
Промова, як правило, потребує попередньої підготовки.
Підготовка промови ? творчий процес, який можна поділити на такі епати: вибір теми ? складання плану ? збирання матеріалу ? запис промови ? розмітка тексту знаками партитури ? тренування. Розглянемо докладніше кожний блок цього алгоритму.
1) Вибір теми.
Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах вузу визначається навчальним планом чи науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським текстом.
2) Складання плану.
Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний. Простий план являє собою, по суті, ряд непоширених речень.
Складний план ? це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди зазвичай вводять вступ та висновки (хоча це не обов’язково).
Цитатний план ? це план, подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання.
3) Збирання матеріалу.
Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід. Матеріалом з власного життя можуть бути: власні думки, спостереження, емоції тощо. Матеріал, що містить чужий досвід, ? це, насамперед, книги, журнали, газети (хоча можуть бути й випадки з життя знайомих, друзів і т. ін.). Якщо промовець власні думки підкріплює цитатами, то вони набувають більшої ваги.
4) Запис промови.
Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи записати зібраний матиріал у вигляді звичайного тексту. Після запису необхідно уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що слід звернути увагу ? чи правильно було дібрано слова. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова „випадати” з тексту стилістично? Прослідкуйте, чи не втратили логічність і доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами.
5) Розмітка тексту знаками партитури.
Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найважливіші місця чи такі, що залишають простір для неточного витлумачення, тощо. Для цього використовуються знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи і т. ін.
Знаки партитури за місцем іх розташування в тексті поділяють на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові.
Рядкові знаки
1. Фразові паузи: | коротка (на один рахунок); || на два рахунки (раз, два); на три рахунки (раз, два, три).
2. Дужки ромбічні <>, якими варто позначати вставні речення або слова.
3. Дужки квадратні [] вживаються, якщо варто додати слово (слова), що допомогло б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію.
4. Лапки „”, в які беруть слова, що вимовляються з інтонацією іронії.
Надрядкові знаки
5. Знак наголосу. Якщо для вас якісь слова в тексті нові і ви не знаєте, де правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі.
6. Підвищення тону . Цей знак використовується для інтонування і означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні тощо.
7. Пониження тону . Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи певної частини його.
8. Злам інтонації . . Використовується при зламі інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки).
Підрядкові знаки
9. Логічний наголос _________. Логічний наголос не можна плутати з наголосом граматичним: це знак партитури, що виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватися залежно від мети, яку хоче досягти оратор. Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст.
10. Уповільнення темпу_ _ __ __. Цей прийом використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими.
11. Прискорення темпу . Використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова тощо).
12. Легато . Використовується для позначення злиття слів у вимові, якщо вони вимовляються як одне ціле. Знак свідчить, що пауза тут непотрібна.
6) Тренування
Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувати вголос чи „про себе”. Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100?120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відео-магнітофон, магнітофон чи дзеркало. З їх допомогою ви можете оцінити себе ніби „збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

47. Добір матеріалу для виступу.
Читання, спілкування з людьми (бесіди та інтерв’ю), спостереження і роздуми, власний досвід. Поняття джерел - це офіційні документи, довідкова література, публікації в газетах і журналах, радіо-, телепередачі, соціологічні дослідження, власні знання, особисті контакти.

48. Раціональні способи опрацювання матеріалу.
Античні теоретики вважали написання тексту виступу єдино правильним.
Підготовлений текст має такі переваги:
- його можна ґрунтовно правити
- написане краще запам’ятовується
- написаний текст дисциплінує ритора (уникнення пауз, дотримання структури)
- написаний текст має бути лише основою для виступу
- заучування тексту виправдане при переконувальних, вітальних промовах...
- краще виступ з опорою на тексті

49. Тезата аргументація. Теза потребує доказу, а часто і додаткового розгортання. Теоретично кожна теза ніби має право на докази її істинності чи неістинності. Проте практично більшість тез приймаються без доказів як очевидно істинні для оперативної пам'яті. Спільні фонові знання формують "енциклопедичне середовище" (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні аргументи.

Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічно загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння аргументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, наприклад, шукати істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у напрямках як "за" (pro), так і "проти" (contra) були, як правило, ігровими, тренувальними. В реальних мовних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку — істинності або неістинності.

Аргументація. У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції—це підбір матеріалу, в диспозиції—його розташування, в елокуції—добір мовних засобів і способів їх подачі, в мнеморії — запам'ятовування найважливішого, в акції—характер мовної поведінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінеси-ка, жести). Це підтвердження (confirmatio) і спростування (refutatio) певних положень. Проте основним етапом і змістом переконання є аргументація як логічна частина диспозиції. Аргументація в широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів і як результат—мистецтво дискусії. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза (гр. thesis), аргумент (лат. argumentum), демонстрація (лат. demonstratio).

50. Пожвавлення виступу. Не треба переобтяжувати теорією, абстрактними поняттями, термінологією. Можна використовувати доречні влучні афоризми. Найбільше пожвавлюють виступ дотепи.

Найважливіші висновки і поради (продовження)

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Феофан Прокопович.	\|	НА ПЕРШОМУ МІСЦІ – СЛУХАЧІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.