Техніка дихання і техніка мовлення

Для того щоб виконати одну з важливих порад Цицерона, а саме: "необхідно надати красу самому мовленню", кожному промовцеві треба звернути увагу на те, як він дихає і як виголошує промову, як вимовляє звуки, звукосполучення, слова й вирази.

Риторична практика виробила кілька правил, виконуючи які можна відпрацювати дихання так, щоб воно було легким для промовця і непомітним та приємним для слухачів. Від дихання залежить самопочуття промовця і озвучення промови, адже звуки творяться на видихові.

На дихання оратора впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх належать розмір приміщення (замале або велике для певної кількості людей, з доброю або поганою акустикою, неестетичне, непровітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, поспішність, доброзичливість або недоброзичливість аудиторії та керівництва тощо.

Внутрішні чинники залежать від самого промовця, тому, враховуючи їх та дотримуючись певних правил дихання і вимови і тренуючись, можна досягти значних успіхів на цьому шляху:

— Слід обрати зручне місце і зручну позу. Краще говорити завжди стоячи, з трохи піднятою головою, розправивши плечі, тоді мовні органи будуть вільними, не затисненими.

— Вдихати й видихати повітря треба безшумно, не втягуючи і не сопучи, не хекаючи і не крекчучи, не натужно, так, щоб слухачі не помічали дихання промовця, бо якісний звук утворюється тільки на спокійному струмені повітря.

— Вдихати повітря слід тільки через ніс, спокійно, вільно, безшумно.

— Починати мовлення можна лише тоді, коли в легені набереться повітря стільки, що його вистачить на вимову певної структурно-логічної частини тексту, щоб не робити позачергового, рятівного вдихання, яке може порушити плавність і ритм мовлення. Отже, цю структурно-логічну частину тексту треба уявляти внутрішнім зором або пробігти поглядом у тексті, щоб зорієнтуватися, наскільки вона довга.

— Слід витрачати повітря рівномірно і не допускати повного видиху, тому що звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. falsetto, від falso — неправильний, помилковий). Складається враження, що промовець втратив наснагу, а він же повинен бути для всіх невтомним. Не рекомендується починати промову репліками на зразок "Оце вже я втомився розповідати...".

— Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря (піддихувати) треба своєчасно і непомітно.

Промовець має орієнтуватися, яка сила звучання йому потрібна, щоб набрати відповідну кількість повітря. Якщо треба говорити гучніше, сильніше (для великої аудиторії), треба більше набирати повітря. Проте й великий надлишок повітря також заважатиме утворенню звучання.

— Ніколи не треба говорити на крайній межі сили свого голосу, особливо починаючи промову. Бажано обрати середній рівень, щоб за потребою можна було підняти силу голосу чи опустити.

У слухачів повинно скластися враження, що промовець може ще говорити багато і гарно.

Кожний промовець повинен знати можливості і межі свого голосу і не перенапружувати голосові зв'язки, щоб не бути смішним.

— Риторична практика радить обов'язково готуватися до промови не тільки письмово (писати текст виступу), а й усно, тобто озвучувати промову. Добре, якщо є можливість записати промову на магнітофонну стрічку і прослухати себе, щоб уникнути помилок і вилучити все непотрібне.

19. Органи мовлення бувають активні і пасивні. До активних органів належать:
- легені;
- голосові зв’язки;
- язик;
- нижня щелепа;
- язичок;
- губи.
До пасивних належать:
- зуби;
- ясна;
- тверде піднебіння.
Саме завдяки одночасній злагодженій роботі активних та пасивних органів і можливе творення звуків людської мови.
Робота мовних органів, спрямована на утворення будь-якого звука мови, називається артикуляцією. В артикуляції звука розрізняються три фази різної
тривалості:
1) приступ або екскурсія - підготовка до вимовлення звука;
2) витримка - промовляння звука;
3) відступ або рекурсія - повернення органів мовлення на вихідну позицію.

20. Якості гарного голосу: широкий діапазон по висоті і гучності, чистота і ясність тембру, милозвучність, здатність до тональних змін, політ, витривалість, сугестивність. Вправи на розвиток якостей хорошого голосу

21. Уміння користуватися, керувати роботою резонаторів певною мірою визначає технічну грамотність, зрілість, рівень вокальної культури виконавця, міру володіння голосом.

До резонаторам відносяться:

В· грудна клітка з легкими, трахеєю та бронхами - нижній резонатор, основною в системі резонаторів;

В· порожнини голови - верхній резонатор;

В· гортань - носоглотка - зів - проміжний резонатор;

В· порожнину рота - передній, завершальний резонатор.

Взаємодія і координація роботи резонаторів часто є першо - причиною тих чи інших відхилень в якості вокального звучання.

Хороша "грудна віддача "насичує звук соковитістю, щільністю, тембральної бархатистістю, наділяючи силою, густотою, стійкістю. Надлишкова "грудна віддача" отяжеляет звук, роблячи його надмірно масивним. Хороша головний резонація надає голосу інтонаційну "впевненість", звуку - політ, гнучкість, загостреність, високопозіціонность. Голос знаходить здатність навіть при малих енергетичних витратах - витраті дихання - "голково" пронизувати будь-яку оркестрову "товщу", проникати і наповнювати всі куточки великого залу. Український вокальний педагог Олександр Мішута, порівнюючи спів з "продовженої промовою ", рекомендував" Всі слова ... виразно вимовляти одним безперервним звуком, а голос повинен спиратися в одну і ту ж саму точку при вимові всіх голосних ". Ця точка, про яку говорить Мішута, "знаходиться в передній частині неба, над якій розташовані ніздрі ". Інші вокальні педагоги позначають цю точку - два передніх верхніх різця. При такому способі звучання голос набуває дзвінкість і чистоту і не стомлює співака.

Переважання ж головний резонаціі проявляється різкістю звучання: перезаостренная звукова струмінь надто стоншується.

Проміжний резонатор - носоглотка. Це і є точка злиття регістрів, "змішувальна" камера, яка розподіляє частку участі грудей і гол

Р·Р°РіСЂСѓР·РєР°...

ови в загальному балансі резонаціі.

М'яке небо, приймаючи те чи інше положення при фонації, істотно впливає на якість звуку: пасивно звисаючи - підсилює віддачу носових раковин, направляючи туди велику частину звукових хвиль, ніж варто було б; занадто піднімаючись - перепиняє їм шлях у голову.

Активна позиція м'якого неба - нормальна піднесеність, збільшуючи зів, як би витягає по вертикалі сферичний купол резонатора; у свою чергу нормально опущений корінь язика і піднесений м'яке піднебіння утворюють резонатора вертикал, сприяючий округленню звуку і однорідності переходу від низів до середини і від неї - до верхам в міру прикритим і наповненим.

Таким чином, облагороджування звучання (а це і є найважливіший з параметрів культури вокалу) в основному здійснюються саме тут, в проміжному резонаторі, завдяки його збільшення по вертикалі.

Завершальний резонатор - рот. Саме у роті здійснюється остаточна резонаторна доведення позиції звуку, його якості на всьому діапазоні і на всіх голосних, посилювати чи послаблювати участю органів артикуляції, їх взаємодією. Розмова про резонаторах буде неповним, якщо не сказати про взаємовплив і взаємодію всіх резонаторів на різних ділянках діапазону. Як правило, кожен співаючий так чи інакше відчуває свій голос - напрямок звуку в якесь певне місце. Одні називають верхні зуби, інші - "носової хрящик", треті - "куполочек" (М'яке піднебіння), четверті - тверде піднебіння, інші тім'ячко ... С.І. Сквирський, учень Є.В. Іванова, називає спосіб контролю резонаціі і суть його зводиться до наступного. "Для врівноваження резонаціі, надійності контролю резонаторних відчуттів рятівним буде відчуття в співі одночасно двох равнодействующих резонацій: в області перенісся - головний, верхній і у підстави верхніх різців = грудей і голови, тобто загальної нижній. Обидві равнодействующие відчуваються як би розходяться радіусами в напрямку руху звукових хвиль в голову і на зуби. Суть контролю резонаціі складається головним чином в регулюванні домірності їх взаємодії в кожен даний момент звучання: чим вище звучання - тим більше грудей, не втрачаючи участі головний. Цю ж думку ми можемо прочитати у Еверарді.

Регістри. Скільки їх в голосі? За механізмом звукоутворення, сторого кажучи, всі голоси мають два регістра - грудний, і головний. Але для плавності переходів з одного в інший штучно утворюється третій - серединний, проміжного, змішаного звучання, який іноді називають медіум, мікст. Це як правило, невеликий ділянка серединних звуків на рубежі грудного регістрів, де як би перемішується резонація обох в однорідне звучання - грудно-головне. Якщо в початковій стадії навчання не надається значення згладжуванню реєстрових рубежів, то надалі голос буде являти собою суцільні регістрові "пороги". Задача згладжування, вирівнювання регістрів полягає в тому, щоб "западаючі" звуки: затінені, приглушені - Висвітлюючі до нормальної яскравості, а "випирають - Занадто світлі - округляти, "ретушувати" до нормальної яскравості, домагаючись, таким чином однорідності звучання на всьому діапазоні.

Суть механізму змішування регістрів полягає в умінні співати з'єднані звуки грудного регістра механізмом головного, а межують з головним - прийомами грудного, зливаючи в єдине. Зрозуміло, при змішуванні регістрів потрібно вміти дозувати частку участі "грудей в голові "і навпаки.

Без належного запасу головний резонаціі на крайніх низах голосу не взмуть до верхів. Низи будуть потрапляти в позицію верхів, підтягує резонаціей голови. І, в свою чергу, добре опертих верху знайдуть гнучкість, подібно кроні дерева, що стоїть на хороших коренях.

Певною мірою згладженість регістрів служить критерієм культури вокалу, мірилом достоїнств школи, технічної грамотності співака, компетентності та вимогливості педагога, оскільки правильне злиття регістрів не мислиться без хорошого дихання, врівноваженості резонаціі, артикуляційної узгодженості - вірного взаємодії у всіх взаємозв'язках компонентів механіки "вокалу. Тому резонно вже з перших кроків навчання проявляти турботу про вирівнювання голосу в єдиний звуковий моноліт. [5, с.45]

22§ 1. Основні етапи підготовки тексту промови

Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим ґрунтовніша підготовка, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже — і переконливіше.
Як будь-яка розумова робота, підготовка промови — процес творчий, і кожен використовує власну методику. Хоча інколи можна почути твердження, що промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо імпровізування. Але більшість початківців нерідко розгублюються, коли їм доводиться вийти зі своїм словом на широку аудиторію. Запропонований до вивчення матеріал вони переписують з якихось джерел. Та коли слухаєш такий виступ, одразу ж впадають у вічі незграбність, некомпетентність, маловченість і, нарешті, цілковита відсутність впевненості в собі. Такий промовець викликає лише співчуття.
Отож, для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так: вибір теми — формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція.
Визначення теми
Підготовка до будь-якого виступу розпочинається з визначення теми промови. При цьому можливі різні ситуації: або пропонують виступити з певною темою, тобто тема є заданою, або тему виступу ви обираєте самі. В першому випадку оратору необхідно лише конкретизувати її. Складніша справа — визначити і сформулювати свою тему виступу.
Інколи тему промови підміняють її об’єктом. Наприклад, пропозиція висловитися про сучасну українську культуру не є власне темою. Це саме об’єкт уваги. Бо ж культура — поняття широке: його становлять і науковість викладання, і потреба слухачів у матеріалі, і висвітлення окремих галузей (література, живопис, музика тощо). Перелічені конкретні питання — це тематика, що відбиває в своїй сукупності багатогранний і складний об’єкт уваги. Тема завжди конкретна, стосується одного питання. Інша справа, що слід виділяти в межах однієї теми ще й так звані підтеми. Наприклад, лекцію про екологічну чистоту середовища можна розвивати на таких підтемах, як чистота повітря, чистота води, чистота продуктів, соціальна та особиста гігієна людини тощо. Всі ці моменти слід добре продумати. Коли промовець не уявляє, що конкретно він хоче сказати, не варто розраховувати на позитивний результат.
Обираючи тему, перш за все потрібно виходити із свого особистого досвіду, а також знань по цій темі. Окрім того, важливо, щоб тема являла інтерес для вас і ваших слухачів.
Отже, при визначенні теми виступу потрібно враховувати наступні моменти:
1. Обирайте тему, яка відповідає вашим пізнанням і інтересам.
По-перше, подумайте про ті галузі знання, в яких ви маєте особливий досвід або теоретичну підготовку. По-друге, поспілкуйтесь на яку-небудь цікаву тему зі своїми товаришами чи друзями. По-третє, зверніться до книги. Продивіться довідники, свіжі журнали і газети.
2. Підбирайте доречну тему.
Настрій аудиторії залежить від місця і часу. В аудиторії він один, в приватному житті — інший. В побутовій ситуації слухачі сприйматимуть як досить природну річ те, що в аудиторії їм може здатися нецікавим, смішним, шокуючим.
3. Обирайте тему, яка відповідає аудиторії.
Тема повинна бути досить цікава, досить важлива, досить зрозуміла для слухачів. Для того, щоб вирішити, чи буде вона відповідати цим вимогам, необхідно мати уявлення про рівень знань слухачів, їх виховання, вік, особливі інтереси.
Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання.
Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що підлягають обговоренню.
Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст виступу і обов’язково привертати увагу слухачів. Вдала назва теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до сприйняття майбутньої промови.
Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштовхують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу.
Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви потребують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Тому серед слухачів будуть невдоволені, бо вони не отримають відповіді на питання, які їх цікавлять.
Існують такі поняття, як тема “розкрита” та тема “не розкрита”. Тема “розкрита”, коли матеріал їй відповідає, коли основна думка промовця зрозуміла, коли вона доведена. Бажано, щоб тема мала точки зіткнення з іншими темами, апелювала до вже відомого слухачам.
Формулювання мети
Необхідно ясно уявляти, для чого, з якою метою виголошується промова, якої реакції слухачів ви добиваєтесь. Чи бажаєте ви тільки що-небудь пояснити, описати чи просто розповісти? Або ви хочете змінити свою думку чи переконати аудиторію що-небудь зробити?
Так, судовий оратор може й жартувати, й кепкувати, й розповідати про подробиці справи, запалювати слухачів праведним гнівом або зворушувати почуття глибокого зацікавлення й симпатії до жертви несправедливості. Але він мусить твердо знати, чого прагне. Якщо це прокурор, то мета його промови — довести провину звинуваченого. Діаметрально протилежна мета в адвоката, який прагне виправдати підсудного. Якщо б прокурор та адвокат раптом захопилися невластивими проблемами, втратили загальну настанову, суд не міг би здійснитися.
Для того, щоб отримати чітке уявлення про те, чого ви добиваєтесь, викладіть письмово ваш намір у формі цілого речення. Потрібно також мати на увазі, що мету виступу слід формулювати не тільки для себе, але й для своїх слухачів. Чітке визначення цільової настанови полегшує сприйняття ораторської промови, певним чином налаштовує аудиторію.
Існує загальна і конкретна мета виступу. Загальна мета визначається видом реакції, яку оратор хоче викликати у слухачів і залежить від того, чи бажає він тільки розважити їх або задовольнити цікавість, надихнути, переконати чи схилити до дії. Конкретна мета виражена в самому змісті промови, який може розважати, вгамовувати жагу знань, надихати, переконувати і викликати готовність до дії.
Певним чином можливе і злучення цих цілей. Наприклад, розважальна промова іноді не обійдеться без інформації і навіть без елементів впливу. Промова, яка спонукає до дії, не буде мати успіху, якщо вона не цікава, не надиха-юча, не переконлива. Але оратор повинен ясно уявляти собі, яка ж із загальних настанов є переважною, і у відповідності до цього будувати свою промову.
В той час як загальна мета визначає, якої реакції ви хочете добитися, конкретна чітко показує, що слухач повинен знати, почувати і робити. Вона виражена в самому змісті промови.
Конкретне тематичне ствердження не повинно бути загальновідомою істиною. Ваша справа показати, що дещо, вірогідно або можливо, правильно чи той або інший хід дій, можливо або вірогідно, повинен бути прийнятий.
Збирання матеріалу
Якщо зміст промови взято не тільки з особистих переживань, матеріал можна добирати з багатьох джерел. Прочитайте не одну, а декілька журнальних статей, зберіть інформацію не з однієї, а з декількох з них. Розкрийте точки зору різних авторів, зіставте їх. Поспілкуйтеся з оточенням, запишіть думки і факти, що приходять в голову і про які прочитали.
Отже, наступний етап підготовки публічного виступу — підбір матеріалів для ораторської промови.
Існує чотири основних джерела накопичення матеріалу: 1) особистий досвід; 2) роздуми і спостереження; 3) інтерв’ю і бесіди; 4) читання. Не обов’язково використовувати завжди всі перелічені джерела, але при всіх умовах необхідно обмірковувати питання і обов’язково заглядати в книжки.
В методичній літературі визначені основні джерела, з яких можна черпати нові ідеї, цікаві дані, факти, приклади, ілюстрації для своєї промови. До них відносяться:
- офіційні документи;
- наукова, науково-популярна література;
- довідникова література: енциклопедії, енциклопедичні довідники, довідники з різних галузей знань, лінгвістичні довідники, бібліографічні покажчики. Ці джерела доцільно використовувати для дискусій, тематично обмежених і базованих на загальновизнаних авторитетних даних;
- художня література;
- статті з газет і журналів. Для поточної інформації можна користуватися статтями зі звичайних журналів. За більш свіжою інформацією і за матеріалом з питань, що мають місцеве значення, потрібно завжди звертатися до газет, хоча зібрані в них дані менш надійні і солідні, ніж дані, які містяться в книгах або журналах;
- результати соціологічних досліджень;
- статистичні дані. Обсяг даних, які є в цих посібниках, не може не вражати.
Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а декілька.
За етапом збирання настає обмірковування матеріалу, встановлення зв’язків, коментування. В цілому це можна назвати “інкубаційним періодом”. До нього відносяться перевірка фактів і уточнення думок, їх підпорядкування.
Передумовою плідної підготовки є виділення найкращого часу для роботи, який у кожного індивідуальний.
Внутрішніми передумовами плідної підготовчої роботи є:
- самоопитування (“В чому причина, яка дія факту?”, “Яка суть, головна думка того, що я повинен повідомити?” і т.ін.). Постановка питань самому собі є засобом активізації думки. Якщо є запитання, то існує і відповідь;
- чередування станів — роздуми вголос і прослуховування “внутрішнього голосу”. Обравши час, ми звертаємось “в себе”, потім знову висловлюємо наші думки уже вголос. Ця зміна станів зазвичай веде до з’ясування думки;
- терпляча, систематична робота над текстом, поєднання частин, раціональна організація матеріалу і ефективна розробка визначень. Регулярна робота веде до більшого успіху.
Робота над конспектом
Єдина мета нарисів — не краса, не ефектність написаної промови, а її доступність при виступі. Робота над конспектом досягає цієї мети, якщо її робити, не лякаючись повторів і не забуваючи про призначення промови і про слухачів. Перший крок до найкращої систематизації — це складання без всякої класифікації переліку фактів і міркувань, які були накопичені при підготовці. Робити це найкраще на картках. Конспекти в зошитах або на великих аркушах дуже зв’язують. А компактний набір карток завжди можна розкласти перед собою на столі, “тасуючи” їх так, як вам потрібно. До того ж між двома вже знайденими цитатами можна завжди легко вставити нову картку — з новою цитатою або з власною думкою.
При роботі над конспектом необхідно дотримуватись наступних правил:
1. Користуйтесь повними реченнями. Існує два найбільш вживаних засоби складання конспекту: короткий запис одних тільки найменувань пунктів і запис закінчених речень. Перший полягає в більш чи менш систематизованому злученні слів і окремих висловів, що викликають в уявленні оратора закінчену думку. Такий прийом з успіхом можуть застосовувати досвідчені оратори, які завдяки практиці і знанню предмета в змозі повністю утримувати в пам’яті весь ряд промови.
2. Використовуйте загальновизнаний спосіб визначень.
Визначення повинні вказувати на головну, або підлеглу роль розділу. Кожне визначення повинно бути розміщено в конспекті у вигляді ясного абзацу.
3. Розміщуйте розділи у відповідності з їх взаємозалежністю.
4. Уникайте суджень складних і з різним змістом.
5. Користуйтеся твердженнями, уникайте запитань. Головна слабкість запитальних формулювань в конспекті полягає в тому, що вони не вказують на своє відношення до головної і підлеглої тези. З одного боку, саме по собі запитання — не теза, яка підлягає доведенню, тому що в ній нічого не стверджується. З іншого боку — воно не може бути опорою для головної тези, тому що не містить певної констатації.
Після попередньої роботи необхідно скласти картки за логікою розвитку теми й переписати їх у вигляді вже звичайного тексту, щось додаючи, поширюючи, а від чогось, можливо, і відмовляючись. Підлеглі положення розмістити під головними. Потрібно уважно проглянути — чи точно обрано слова. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? Аудиторії, до якої вона буде звернена? Чи не будуть деякі слова “випадати” з тексту стилістично? Зверніть увагу на наявність елементів художності в тексті — без них текст виглядає занадто сухим. Простежте, чи не втратилися логічність та доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами.
Після складання конспекту, необхідно його відредагувати. Конспект не може і не повинен містити все багатство самої промови. Але словесне його оформлення складає першу умову, яка визначить у підсумку вражаючу силу промови при її проголошенні.
Редагування конспекту необхідно проводити з точки зору:
а) ясності;
б) конкретності;
в) специфіки питання;
г) краткості.
Складання плану
Перш ніж розпочати роботу над композицією своєї промови, необхідно визначити порядок, за яким буде викладатися матеріал, тобто скласти план.
План — це взаємне розташування частин, коротка програма будь-якого викладення.
Важливо одразу ж визначити, які конкретно питання ви передбачаєте висвітлити в своїй промові. Тому складається попередній план, який відображує особисте визначення оратором теми виступу і підходу до даної проблеми. У процесі вивчення літератури, аналізу підібраного матеріалу план може змінитися, та в будь-якому випадку він буде сприяти вашій роботі.
Після того, як вивчена література, обміркована тема, зібраний фактичний матеріал, складається робочий план.
Виділіть питання обраної теми, відберіть суттєві і основні, визначвть, в якій послідовності їх викладати. До робочого плану вносяться формулювання окремих положень, наводяться приклади, факти, цифри, які ви хочете використати.
Робочий план допомагає краще обміркувати структуру виступу, визначити, які розділи виявились перевантаженими фактичним матеріалом, які, навпаки, не мають прикладів, які питання слід пропустити, які включити і т.ін.
Робочий план може мати декілька варіантів, тому що він постійно уточнюється.
Характерною особливістю робочого плану є те, що він являє цінність для самого оратора, тому що його пунктами бувають не тільки закінчені речення, але і незакінчені, а також словосполучення і навіть окремі слова.
На основі робочого плану складається основний план. Цей план не стільки для оратора, скільки для слухачів.
Формулювання пунктів основного плану повинні бути чіткими і ясними. Цей план оголошується слухачам після повідомлення теми виступу або у вступі при розкритті мети промови. План промови не завжди оголошується оратором. Це залежить від виду виступу, від складу і настрою аудиторії, від намірів оратора. Найчастіше план оголошується в лекціях, доповідях, наукових повідомленнях. Слухачі під час таких виступів ведуть записи, і план допомагає їм слідкувати за ходом викладення матеріалу. Наприклад, в вітальних, призивних промовах оголошення плану є недоречним.
Плани бувають трьох видів: простий, складний та цитатний. Простий план складається з декількох пунктів, що відносяться до основної частини викладення теми. Він являє собою, по суті, ряд непоширених речень.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ОРФОЕПІЯ	\|	Тема: “Правовий статус дитини в Україні”.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.031 сек.