Чи не найпереконливішим (хоча й сумним) свідченням актуальності даної проблеми є той факт, що зі 150 збройних конфліктів, які спалахували у світі після Другої світової війни, майже 130 були зумовлені етнонаціональними суперечностями.
Практична значущість цієї проблеми спричиняється, зокрема, й тим, що зараз у більшості розвинених цивілізованих країн проживають різноманітні національні меншини (в європейських державах їх питома вага серед усього населення становить у середньому 15 відсотків, у Росії — 17, в Україні — 27 відсотків). Причому яскраво виражена тенденція державно-етнічного самовизначення, самоутвердження багатьох націй, народів діалектичне сполучається, поєднується, переплітається зі зростанням кількості держав саме з багатонаціональним складом громадян.
Між тим взаємозалежність прав людини і прав нації видається очевидною: адже, з одного боку,
будь-яке порушення прав нації неминуче тягне за собою порушення прав людей, які до цієї нації належать; а з іншого — порушення прав людини часто-густо (хоч, ясна річ, не всюди й не завжди) може відбуватися саме через її національність...