• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Сформулюйте, що таке юридичне (судове) красномовство.

2. Опишіть основні історичні етапи становлення юридичного красно­мовства в різних суспільствах давнини. Що з його досвіду запозичила сучасна судова риторика?

3. Назвіть юридичні посади, які виступають як "ключові фігури" в сьогоднішньому суді. Хто, окрім юристів, може виступати в судових су­перечках?

4. Чому суд першої інстанції особливо важливий для здійснення пра­восуддя?

5. Що таке репліка і яку роль вона відіграє в судових дебатах?

6. Чим пояснюється велика роль суду присяжних у сьогоднішній сві­товій юридичній практиці?

7. Спробуйте відтворити формулу судової промови (за ВМолдованом).

8. Яку роль відіграє в судовому ораторстві морально-етичне начало?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бондаренко П.С. Судова промова. — Львів, 1972. Гольдинер ВД. Защитительная речь. — М., 1970.

Гурвич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики. — К., 1988. — С.179-215.

Ивакина Н.Н. Культура судебной речи. — М., 1955. Кохтев Н.Н. Риторика. - М, 1994. - С.41-45.

Культура русской речи /Под ред. Л.К.Граудиной и Е.Н.Ширяева. — М., 1998. — С.101-102.'

Любітов С. Промова адвоката в кримінальній справі //Рад. право. — 1966. — № 4.

Матвиенко Е.А. Судебная речь. — Минск, 1972.

Михайловская М.Г., Одинцов В.В. Искусство судебного оратора. — М, 1981.

Молдован В.В. Судебньїе прения. Игровьіе занятия. — К., 1989.

Молдован В.В. Судова риторика. — К., 1998.

Судебньїе речи адвокатов Украинской ССР. — К., 1959.

Судебньїе речи прокуроров: Сб. — М., 1958.

Шенберг В.А., Савкова З.В. Риторика. - СПб., 1997. - С.77-79.

2.4. ЦЕРКОВНЕ КРАСНОМОВСТВО¹

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії в практиці різнома­нітних християнських конфесій.

Релігійне красномовство характерне не лише для сфери хри­стиянської культури. В зародку воно існувало, наприклад, у Давній Греції. Але тут про богів розповідали переважно поети, а сер­йозні релігійні мислителі, насамперед Піфагор, дуже з того при­воду гнівалися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!"). До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху еллінізму греки, в свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма видат­ного філософа Сократа вже в V ст. до Христа стратили в Афінах за "неповагу до богів". Оборону стародавніх вірувань, так само як і справу визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії або релігій (так, єгипетський Озіріс прирівнювався до грецького Зевса).

В епоху еллінізму духовне життя навіть пожвавилося, але зріс інтерес до всіляких марновірств та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса й зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр — ареталогія, який доводить справжність таких явищ і розповідає про появу богів і напівбогів у людській подобі тощо. Самі ж античні письменники ставилися до тих розповідей часом дуже скептично (наприклад, Лукіан з Самосати, Тіт Лукрецій Кар).

Нестачі в проповідях, що обстоювали нові синкретичні куль­ти (спроби зв'язати греко-римських богів з азійськими та афри-

'За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише хрис­тиянське релігійне красномовство, яке виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (в свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентуємо перш за все на практиці православної та греко-католицької церков і лише почасти — протестантських конфесій). Що ж до релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, то ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цією практикою. канськими) не було, як не бракувало й у всіляких дивних сект та об'єднань містиків, учасників містерій для "посвячених". Але ці тексти були найчастіше "прихованою" літературою для "посвяче­них" (наприклад, виклад "релігії Піфагора", який намагався зма­лювати міфологічного співака Орфея як "втаємниченого" проро­ка божественних істин). Усе це досить швидко розпалося після появи християнства.

Як ми вже знаємо, християнська свідомість базується на Біб­лії і на тих догматах (непорушні істини віри), які упродовж сто­літь усталювалися колективним досвідом церкви. Щоправда, лише для ортодоксальних християн (православні та католики) цей досвід важить не менш, ніж Біблія (Святе Передання); протеста­нти ж його таким не визнають.

Це визначає своєрідність церковного ораторства, основним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії (хоча христия­нин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадянські та інші інтереси людини стають "крупнішими", узагальненими. По­літичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в пропо­віді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Письмом. Пропо­відник не повинен відділяти Біблію від мирського, світського, а навпаки, якомога інтенсивніше їх поєднувати. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить "ілюстрацією" для зведення якихось політич­них чи життєвих рахунків.

Так, виголошуючи проповідь про повернення блудного сина, священик може навести приклади з сучасного життя, коли полі­тичні чи громадські діячі, або й багато звичайних людей наверта­ються до церкви, відвернувшись від того корита з жолудями, яке їм пропонувало безбожництво, і повертаються до дому Батька Небесного. Таким чином, підкреслюється мудрість Святого Пись­ма, яке передбачає гріхи людини й дає відповідь на ті болючі екзистенціальні питання, які заново розв'язує для себе кожне нове покоління.

У церковній практиці здавна усталилося читання Нового За­віту відповідно до річних свят та повсякденних богослужінь. Літу-ргічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на що­тижневі цикли, які в сумі своїй підпорядковано розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об'явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому свяще­ник мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, про

що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.

Одночасно нагадаємо, що церковний рік, згідно зі старозаві­тною традицією, починається Першого вересня¹, коли за Літургі­єю читається уривок з Євангелія про початок проповіді Христа — як Він прочитав в назаретській синагозі уривок про Месію (Лк. 4:26-30), а також Помазаника Божого, який прийшов сповістити про "час милості Господньої". Саме під цим знаком починається церковне новоліття.

Але ідейно весь цикл церковних^свят пов'язано зі світлим Христовим Воскресінням - Пасхою. Й основні 12 свят (за виня­тком Пасхи, що є "усім святам свято"), так само, як усі інші, покликані розкрити нам містичне значення приходу Христа на землю, його величний, спасительний зміст. Без імені Христа не може відбутися жодна проповідь. Без пояснення того, чим сього­днішній день є з точки зору земного шляху Христа та Його місії, немає й проповіді, а є просто "розмови з приводу".

У народі нерідко й донині церковні свята сприймаються не завжди так, як потрібно. Справа в тому, що коли в часи христи­янізації було прийнято церковний календар, то він механічно наклався на землеробський поганський календар, створений упро­довж минулих століть, який дбайливо фіксував прикмети пого­ди та інші подібні речі з точки зору землероба. Здавна помічено, що в той чи інший день певна погода знаменує, якими будуть пори року. Стародавні слов'яни-землероби вважали свій труд свя­щенним. Вони думали, що коли землероб перестане виконувати річний цикл обробки землі, всесвіт западеться². Звичайно, такий календар має велику матеріально-практичну цінність. Але досі в народі спостерігається явище двовір'я: язичницькі уявлення "при­ліпилися" до християнського календаря. Так, донині відоме свя­то Івана Купала — за церковним календарем день народження Івана Хрестителя. Але це свято пов'язане зі святкуванням літ­нього рівнодення — коли сонце стоїть у найвищій точці небосхи­лу. В той день слов'яни-язичники мали звичай: молодь наголо купалася в річці й скакала через багаття (ритуальні очищення), а потім починалися любощі. Те язичницьке свято й називалося "купала". Як у свідомості людей образ суворого аскета Івана Хрестителя сполучається з тими явищами — подиву гідне!

Саме в роз'ясненні християнської віри полягає освіта, яку має здійснювати проповідник. Він мусить пояснити, що Стрітен-ня — це не "зустріч Зими з Літом", а зустріч Христа-немовляти з Симеоном Богоприїмцем та пророчицею Ганною в Храмі Єруса­лимському за звичаєм Старозавітної Церкви і т.д.

Християнська наука — це істини віри, що їх, згідно з церков­ними канонами, Бог прищеплює людям. Біблію віруючий сприй­має як Боже Об'явлення. Тобто Бог сповіщає людям, Хто є Він Сам, як створено Всесвіт і людину, навіщо їх створено, чому людство відійшло від Бога, хто є батьком зла у світі, чому Бога не слід звинувачувати в існуванні зла, яким є шлях спасіння, в чому величезний зміст жертви Христової. Іншими словами, Свя­те Письмо є основою християнської катехізації, наставлення й навчання пастви в християнському дусі.

Найперше, що прихожани повинні засвоїти з Біблії, це — Декалог (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб з проповіді паст­ва засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використову­ються в богослужінні Псалтир та пізніші християнські гімни. Церква свого часу потурбувалася, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викла­дом Святого Письма та подій церковного року, допомагало лю­дині відчувати свою причетність до справ Божих. Проповідник же повинен закликати людей молитися.

З проповіді прихожанин мусить засвоїти Священну Історію, тобто здобути певний обсяг знань про творення світу й людини, відхід людини від Бога, історію праотців та патріархів, гнів Бо­жий на давнє людство, утворення народу Божого та основних подій в його існуванні (обрання Авраама, поселення його наща­дків у Єгипті, Вихід з Єгипту, відвоювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спа-сителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Вос­кресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нагадуємо: в євангельських та апостольських читаннях за рік на літургії Новий Завіт прочитується повністю (крім Апокаліпси­су), а Старий при нагоді доречно якомога ширше згадувати, тлу­мачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно мати на увазі, що Священна історія му­сить тлумачитися втрьох аспектах:а) богословському; б) історич­ному; в) літературному. Богословський аспект означає тлума­чення духовного змісту Біблії, який буває виражений відкрито або езотерично (у вигляді символів тощо). Історичний аспект передбачає історико-археологічний коментар подій Біблії. Літе-

ратурний (філологічний) аспект означає, що слухачам слід пока­зувати й красу біблійного слова, яка є виразом духовного ідеалу християнства.

Наприклад, витонченість і багатство літературних прийо­мів Біблії можна побачити в притчі Христа про Сіяча, зерна з руки якого падали в різні місця. Де їх було потоптано, де птахами видзьобано, де вони засохли на камені, де терня заглу­шило стебло. Але зерна, які впали на добру землю й дали плід великий, стали тим, на що сподівався Сіяч. Тут Христос гово­рить про Самого Себе й про кожного, хто слухає слова Його. Переконують слухача саме влучність, точність і повнота художньо­го образу.

З проповідей прихожанин засвоює, нарешті, що церковний рік є виразом вершинних моментів Священної історії, й кожне свято є пам'яттю про певну подію даного циклу. Цим пояснюєть­ся увага до святкової урочистої проповіді, яка повинна поясню­вати ключові події Писання. Так, свята Хрещення, Трійці та інші є етапами Богооб'явлення, об'явленням Святого Духу як Іпостасі Бога. Тут проповідник має виявити вміння розуміти й поясню­вати символіко-алегоричну змістовність моменту.

Поет чи політичний оратор, судовий красномовець або пере­січний балакун, звичайно, теж не "відлучені" від Святого Пись­ма. Але відмінність тут полягає в тому, що вони не можуть або й не прагнуть висвітлювати саме його релігійний зміст.

Проповідник-гомілет за своїм покликанням є професіоналом, який спеціалізується на вивченні та популяризації Біблії.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена напер зд церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Про­повідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини, й при цьо­му не повторюватися щорічно.

Навіть тут можна визначити якісь проблемні аспекти. Так, хоча в практиці церковної проповіді тематика визначається що­денним читанням і коментуванням тих чи інших Євангелій (іс­нує навіть ґрунтовний посібник, в якому подано матеріали для такого коментаря¹), величезне ідейно-тематичне багатство Свя­того Письма в одному і тому ж уривку дає змогу знаходити матеріал для найрізноманітніших за темою проповідей. Можна коментувати не Євангелія, а Послання; можна брати й моменти з тропаря і т.п. Наведемо кілька таких прикладів: НЕДІЛЯ СВЯТОЇ ПАСХИ. СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ.

Читається: Діян., (1, 1-8).

З цього уривка можна взяти такі теми: Воскресіння Христове. Дух Святий. Хрещення. Свідоцтво Істини. Царство Боже.

Читається: Ін., 1 зач., (1, 1-17).

Тут є ґрунт для тем: Безначальність Божа. Благодать. Бог Слово. Боговтілення. Істина. Світло. Творіння світуК

Протягом століть склалася така загальноприйнята система, як чотири види проповіді:проповідь-розповідь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді:епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина, або виклад ма­теріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумування; заклик.

Згідно з загальноприйнятою практикою, пастир долучає та­кож до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.

Слід сказати кілька слів про специфіку протестантської про­повіді. Зберігаючи основні риси церковного красномовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно і суб'єктивно тлумачить Святе Письмо (не визнаючи ор­тодоксальний досвід рівним Біблії). По-друге, протестантській проповіді властиво ширше спиратися на досягнення сучасної науки, приклади з суспільного життя тощо. По-третє, протестант­ський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'єру, більше ува­ги приділяє міміці, жестикуляції і власне ораторським прийо­мам, аби утримати увагу аудиторії. Все це визначає розкутий, модернізований стиль протестантського проповідування.

Базові поняття: церковне красномовство, катехізація, про­повідь: проповідь-розповідь, проповідь-слово, проповідь-повчання, бесіда-тлумачення.

Переглядів: 491