Закон достатньої підстави

Закон достатньої підстави завжди і постійно використовувався в риториці і логіці, але сформулював його значно пізніше (в кінці | XVII — на початку XVIII ст.) німецький філософ Лейбніц: жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження — справедливим без достатнього обґрунтування, чому справа стоїть саме так, а не інакше. Отже, будь-яке судження, що приймається, має бути належним чином обґрунтоване.

Цей закон «рятує» нас від багатослів'я, бо зобов'язує кожного промовця стверджувати тільки те, що він може обґрунтувати, на що він має підстави. Отже, треба з'ясувати, що ми розуміємо під обґрунтуванням і яке саме обґрунтування можна вважати достатньою підставою. Обґрунтуванням вважають таке судження або кілька суджень, які самі не потребують доказів, бо це вже все доведене або перевірене чи десь зафіксоване як доказ.

Достатньою підставою вважають:

— стійкі універсальні судження типу аксіом, законів, максим, принципів, постулатів: закон Архімеда, яблуко Ньютона таін.;

— загальновизнані людським досвідом судженняна зразок:хтонародився, той і помре; після зими настає весна тощо;

— власні судження, вже доведені або виведені з істинності інших суджень (силогізмів).

До сфери дії закону достатнього обгрунтування входять такі позиції:що належить обгрунтувати (які судження придатні для обгрунтування),чим обґрунтовуються судження і сам процес обґрунтування (доказу).

Отже, підвалиною судження служать прямі аргументи,одержанілогічним шляхом (побудовою коректних силогізмів), танепрямі,опосередковані аргументи у вигляді посилань на вже відомідосягнення науки, авторитетні імена тощо (див. «Аргумент»).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Аналогійна аргументація

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.