Вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р.

Закон про вибори на основі якого відбувалися вибори 1990 р. у вищий законодавчий орган держави – Верховну Раду УРСР – був складений в такий спосіб, що надавав перeваги контрольованій комуністами владі й, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. Закріпивши юридично для себе переваги у виборчій кампанії “партія влади” не могла не розраховувати на успіх. До серпневого заколоту ніде в Україні, крім Галичини, позиції партноменклатури не були серйозно захитані, а суверен-комунізм, який проявився в останні місяці існування СРСР, був лише захисною реакцією на загрозливі для партократії процеси розкладу комуністичної системи в центрі. Закріпивши юридично для себе переваги у виборчій кампанії “партія влади” не могла не розраховувати на успіх. 19 березня 1990 р. було обрано 443 з 450 народних депутатів УРСР. Члени КПРС становили 85 % персонального складу новообраної Верховної Ради, більше 1/5 (93 особи) корпусу народних депутатів України були партійними функціонерами; порівняно з попередніми скликаннями кількість комуністів у Верховному законодавчому органі України зросла на 16,5 %. Як і слід було очікувати, Головою Верховної Ради УРСР було обрано першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка.

Однак низка процесів та явищ, що виявились у ході виборів, робили цю перемогу певною мірою умовною. По-перше, значна частина високопоставленої партійно-державної номенклатури зазнала поразки. По-друге, якщо у складі депутатського корпусу Верховної Ради України комуністи мали вагому перевагу, то на місцевому рівні ця перевага була значно менш переконливою. По-третє, суттєво звузилась традиційна соціальна база КПУ в Радах. По-четверте, національно-демократичним силам на місцевому рівні, особливо в західному регіоні вдалося завоювати міцні позиції. Опоненти КПУ становили в обласних радах значний відсоток – у Львівській, Івано-Франківській, Харківській – 2/3 місць, у Тернопільській – майже половина, у Київській міській раді – майже 40 %. Таким чином, вибори 1990 р. кардинально змінили внутріполітичну ситуацію: до важелів влади прийшли політичні лідери нової хвилі (склад Верховної Ради оновився на 90 %); представники демократичних сил набули статусу народних депутатів, що юридично посилило опозицію; перемога демократів на місцевому рівні і в ряді областей активізувала діяльність регіональних еліт. Щоб координувати свою діяльність у прокомуністичній Верховній Раді демократи заснували Народну Раду, до складу якої ввійшло 125 народних депутатів, які репрезентували парламентські фракції “Відродження”. “Вільні демократи”, “За права людини”, “Незалежність” та групу “Демократична платформа в КПУ”. Її основу складали депутати західного регіону. Головою Народної Ради було обрано І. Юхновського, його заступниками Л. Лук’яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка, секретарем – Л. Танюка. Однак остаточного перелому на користь якоїсь однієї з протидіючих сил у ході виборів у масштабах республіки фактично не відбулося. За цих умов кожен з політичних опонентів намагався перехилити шальку терезів на свій бік. Так, якщо демократи робили ставку на використання перважно парламентської трибуни, то комуністична більшість (т. зв “група 239”) – на процедуру голосування.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Перші президентські вибори в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.035 сек.