• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 3.

Українські землі у складі Литви та Польщі

(ХІV - середина ХVІ ст.). Виникнення козацтва

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Литовсько-Руська держава.

2. Завоювання Галичини Польщею. Поширення польсько-католицької експансії.

3. Формування українського козацтва. Козацтво як суспільно-політичний та військовий чинник українського національного поступу.

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Литовсько-Руська держава.

Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

Довгий час литовські племена не могли об’єднатися і жили розпорошено, кожне під проводом племінних князів.

Оскільки країна їх була небагатою, то землі ці не приваблювали сусідів. В свою чергу, ліси й багнища не забезпечували племена усім необхідним і це спонукало литовців здійснювати грабіжницькі наскоки на сусідні народи.

З ХІІ століття становище литовських племен погіршало. В безпосередній близькості від литовців почав посилюватись Лівонський, а потім Тевтонський орден. У 1230 р. Конрад Мазовецький відправив загін Тевтонського ордену для проникнення в землі литовців. Ці лицарі заснували місто Марієнбург як форпост наступу на Литву та Жмудь. У 1237 р., після об’єднання Тевтонського і Лівонського ордену, натиск на Литву посилився. Лицарі несли під прапором поширення християнства політичне підкорення литовців.

Крім німців, насідали на литовські племена руські князі, зокрема, Роман, а також князі полоцькі. Загострились обопільні напади литовців на Пінщину.

Оточені з усіх сторін ворогами, литовські племена почали об’єднуватися. На початку ХІІІ століття літописи згадують імена перших князів – ними були Мендовг та Довспрунк. Після довгих міжусобиць Мендовг об’єднав під своєю владою великі території навколо Гродна, Слоніма, Новгородка, а також землі в гирлі річки Березини або Аукшайтію, Жемайтію і Жмудь. У 1251 р. Мендовг уклав союз із Прусією, охрестився й коронувався, як король Литви. Зі смертю Мендовга Литву знову роздирають міжусобиці. Нове об’єднання відбулося за князювання Гедиміна в 1316-1341 рр., який заснував столицю держави Вільнюс. Він приєднав до своєї держави Мінськ і Турово – Пинське князівство, Берестейщину й Волинь. Цій експансії не могли протистояти ані західна Біла Русь, ані Русь південна – Україна. Після смерті Гедиміна в 1341 р. Великим князем Литовським став його син Ольгерд, що був дуже талановитим політиком і організатором.

Головну увагу Ольгерд звернув на експансію в бік руських земель, просуваючись на південь і південний схід. У 1350-их рр. Литовське князівство підкорило більшу частину Чернігівщини і Новгород-Сіверщини, де князювати починають родичі Ольгердових братів Дмитра і Корибута. У 1360-их роках Ольгерд захопив Київщину і посадив у Києві свого сина Володимира, тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Історія Києва у ХІІІ столітті мало висвітлена, але безперечною є його залежність від татар. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід проти Ольгерда. Над річкою Сині Води в 1363 р. Ольгерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. Ця перемога відкрила литовцям шлях на Поділля.

Поділля раніше належало до Галицького князівства, але коли прийшли татари, ця земля опинилася під їхньою безпосередньою владою. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Поділля стало жити власним життям. Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята – Юрія, Олександра та Костянтина. В літописах збереглася дуже цінна згадка, що ці князі почали боронити Поділля і перестали сплачувати дань татарським баскакам. Ця згадка пояснювала успіхи литовської експансії в українських землях – не як окупанти приходили вони, ламаючи старі звичаї і поводячись, як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з місцевим населенням. Коріятовичі обороняли народ від татар, будували фортеці – Бакоту, Смотрич, Кам’янець, який став столицею Поділля. Після смерті Ольгерда в 1377 р. між його синами почалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною сутички було те, що Ольгерд, оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Ягайла, сина від другої жінки. Але, не зважаючи на це, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі.

Особливості політичної системи Великого князівства Литовського. Для Литви було характерним те, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя, характерною рисою держави був феодалізм західноєвропейського типу, землеволодіння було зв’язане з військовою службою. Крім того, відбулася ліквідація удільної системи на всій території Південної Русі, хоч різні землі мали свою самоуправу, але вона обмежувалась господарськими справами, не заважаючи централізації державного життя.

Феодальне право було законодавчо оформлене Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр.

Умови швидкого просування Литовської держави на українські землі: знесиленість руських земель внаслідок татаро-монгольської навали й занепад Києва, як політичного центра Русі; відсутність єдності; налагодження політичних і культурних зв’язків між руськими землями й литовцями в процесі створення литовсько-руської держави; вплив на Литву руської (української, білоруської) культури, мови й традицій; поява литовських військ вселяла надію на визволення від татарської орди.

Особливо варто зазначити, що не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель, як нашестя ворожих орд. Для опису цього процесу краще підходять такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Ольгерда вглиб України населення часто вітало його війська, які складалися також і з українських підданих. Для українців литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Також литовці за браком людей для управління своїми завоюваннями дозволяли місцевій знаті займати найвищі адміністративні посади. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. З просуванням литовців, що тримались за язичництво, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих.

2. Завоювання Галичини Польщею. Поширення польсько-католицької експансії.

Дуже тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий.

Після смерті Данила Романовича в 1264р. і його молодшого брата Василька, Галицько-Волинське князівство під впливом наростання процесів феодальної роздробленості і невдалих воєн із сусідами, поступово розпадається. Деякі зусилля для об’єднання земель робили галицько-волинські князі з роду Романовичів, але після смерті останніх із них – Андрія й Лева, припиняється династія Романовичів, а князем в 1325 р. обрали мазовецького княжича Болеслава, що княжив під іменем Юрія-Болеслава ІІ і проводив досить жорстку політику стосовно Польщі, маючи династичні зв’язки з литовськими князями. В результаті внутрішніх інтриг, Юрій-Болеслав ІІ у 1340 р. був отруєний боярами, чим скористалися поляки, зробивши набіг на Львів і пограбувавши його. В Галичині вибухнуло повстання під проводом боярина Дмитра Детка. Вигнавши поляків, він стає фактичним господарем, а після смерті Детка галицькі бояри починають орієнтуватись на Литву, що призводить до довготривалого конфлікту з Польщею, який, врешті, завершився приєднанням до останньої у 1349 р. Галичини й частини Волині. У договорі з Людовіком Угорським Казимир погоджується на перехід до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тільки чотири доньки. Угорці займають Галичину. Однак, те що було втрачено внаслідок династичних угод, поляки повернули шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка Угорського Ядвіга, яка остаточно приєднала Галичину до володінь Польської корони.

На завойованих землях проводилась політика, спрямована на утвердження привілеїв польської шляхти, римо-католицької церкви і польської культури. Ще у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язаннями зберігати їхні давні обряди й традиції. У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти і стали активно полонізуватися, бажаючи отримати рівний з поляками статус. Таким чином, Галицька земля була приєднана до Польського королівства спочатку на правах автономної області, а потім, у середині ХV ст., була перетворена на польську провінцію під назвою “воєводство Руське”.

Кревська унія та її вплив на Україну. Врегулювавши суперечки між Польщею й Литвою після захоплення Галичини, польські й литовські володарі зрозуміли, що вони мають спільні інтереси. Обидві держави перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену. Виснажена своєю експансією на сході, Литва була нездатна чинити опір німцям на півночі. Ситуація погіршувалася із зростанням могутності Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Поляки, у свою чергу, хотіли, укріпивши свої позиції, далі просуватися на схід. У 1385р. в м.Креві було підписано Кревську унію, за якою великий князь литовський Ягайло після одруження з королевою Польщі Ядвігою отримував титул короля, зобов’язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України приєднати до Польської корони. Ця політика викликала опозицію з боку литовської й української знаті. Лідером цієї опозиції став кузен Ягайла князь Вітовт, який зберігав фактичну незалежність Литви, укріпивши централізовану князівську владу. Хоч у 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітовтом дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які мала польська шляхта, процес полонізації йшов дуже повільно. Лише після смерті Вітовта, у 1430 р., загострився конфлікт між православними і католиками, а відтак і між прихильниками й противниками унії з Польщею в особі князів Свидригайла й Сигізмунда. Перемогла пропольська партія Сигізмунда, що знищила згодом багато привілеїв українських магнатів і православної шляхти.

3. Формування українського козацтва. Козацтво як суспільно-політичний та військовий чинник українського національного поступу.

У ХV ст. на українські землі насунулась нова грізна небезпека. Золота орда, ослаблена внутрішніми суперечками, розпалася на окремі орди. Кримські татари утворили свою державу на чолі з династією ханів Гиреїв, яка згодом почала робити спустошливі напади на українські землі. Литовський уряд намагався організувати оборону. Було відбудовано київський замок, укріплено прикордонні міста. У захисті України від татар активну участь брали козаки.

Слово “козак” – тюркського походження, вперше зафіксоване у 1240 р. У половецькому словнику 1303 р. це слово означає “страж” або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським заняттям, боронили землю від іноземних завойовників.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються у ”Хроніці польській” М.Бєльського за 1489 р. та у грамоті Великого литовського князя 1492 р.

Серед головних причин виникнення козацтва були татарські походи і соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. У перший час свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами – ватагами на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення – січі, зроблені з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ. Першою із Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. і була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого під іменем Байди-Вишневецького. Пізніше була заснована на острові Томаківка Томаківська Січ (60-70 рр. XVI ст. – 1593 р.) і Базавлуцька Січ (1594 - 1638 рр.) у гирлі ріки Базавлук. На час існування Базавлуцької Січі припадають знамениті морські походи запорожців на узбережжя Чорного моря. У 1638 році була заснована Микитинська Січ, де на початку 1648 р. Б.Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького.

Байда-Дмитро Вишневецький (р.н. невід.–1563 р.), волинський князь, відомий землевласник та володар маєтків на Волині. У 1550-х рр. був черкаським і канівським старостою. У 1553 р. зібрав бл. 300 сміливих та відчайдушних молодих людей, в основному волинян, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок, укріпив його з усіх сторін та тримав у ньому постійну козацьку залогу. З окремих козацьких ватаг було утворене постійне козацьке військо з міцною організацією та дисципліною, заснованою на демократичних підвалинах. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, або гетьман, який під час війни мав необмежену владу. Таким першим гетьманом і став Дмитро Вишневецький, який показав себе умілим організатором козацтва, відважним військовим керівником. Деякий час він, разом із військом Івана Грозного, нападав на Іслам-Кермень, Очаків та Азов і здобув славу найбільшого ворога Турецької імперії та Криму.

У січні 1557 р. велике татарське військо на човнах добралося до Хортиці. Облога тривала 24 дні, але ворог не добився перемоги і змушений був відступити. Через деякий час, значно більшою силою, татари знову напали на Січ, зруйнували козацькі укріплення й Вишневецький змушений був відступити на острів Монастирський, де побудував нові укріплення і продовжував військові дії. Під час одного з походів він із військом пішов у Молдавію, де виборював молдавський трон, але був поранений, захоплений у турецький полон і відправлений у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам, доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою версією, турки вирвали у козацького лицаря серце, подробили його і з’їли, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Цю мужність та непідкупність українського патріота народ оспівав у відомій усім нам із дитинства пісні про Байду.

Устрій і військова організація Запорозької Січі.На Запорозькій Січі існувало своє законодавство, військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Загальна Рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали запорозьку адміністрацію – гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря (відав канцелярією), осавула (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозного (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.

На Січі існувала струнка військова організація. Кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”, у чому виявилися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка обиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, приймала рішення про походи, ділила землі й угіддя між куренями.

У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною наступальною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратегії позиційної оборонної війни.

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша – стріляла, друга подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Кіннота у козаків була менш численна і менш боєздатна, але теж відзначалася військовою майстерністю. Крім того, козаки робили морські походи Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”. Козаки були озброєнні шаблями й списами, а також вогнепальною зброєю – мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Вони мали келепи (бойові молотки) і якірці, що застосовувалися проти ворожої кінноти.

Багатогранним було духовне життя запорожців. У Січі і в паланках на території Запорожжя існували загальноосвітні школи й школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії. На Січах завжди будувалися церкви, переважно на честь Покрови пресвятої Богородиці, а саме козацтво було дуже побожним.

Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні багатьох болючих питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок колонізації української знаті.

Підсумки.

Після занепаду Київської держави, а згодом і Галицько-Волинської Русі у ХІV ст. на території України стає панівним вплив нових держав – Литви і Польщі. Становище українців під владою нових володарів не було однаковим. У складі Великого князівства Литовського вони зберегли певні політичні і релігійні свободи, а відтак могли вільно розвивати свою культуру і мову. Але у Литви та українського народу з кінця ХІV ст. з’явився могутній суперник – Польща, яка захопила частину території України, зокрема, Галичину. Вже на початку ХV ст. польсько-латинська стихія взяла у Литві гору над українською православною. Руський (українсько- білоруський) компонент слабшав і обмежувався лише частковою опозицією. Коли ж більшість українських земель опинилися безпосередньо під Польщею, почав дуже швидко наростати конфлікт, оскільки Польща несла на українські землі зовсім інший соціальний уклад, ніж той, що був у литовській державі. І тому протистояння було фатально неминуче. Воно почалося наприкінці ХVІ ст. після об’єднання Литви з Польщею. У ньому найактивнішу роль відігравало українське козацтво – суспільна верства, що забезпечила своєму народу можливість зберегти деякі політичні і соціальні привілеї та не розчинитися у чужому національному середовищі.

Питання для самоконтролю:

─ становлення Литовсько-руської держави: передумови, основні віхи, причини швидкого захоплення Литвою українських земель;

─ захоплення українських земель Польщею; порівняльний аналіз становища українських земель у складі Литви і Польщі;

─ причини та наслідки литовсько-польського зближення; Кревська та Люблінська унії;

─ виникнення українського козацтва, особливості його устрою та військової організації.

Перші організатори козаччини

Семен Полозович (Полоз Русак)– київський ключник, у 1508 р. здобув перемогу над татарськими загонами; у 1520-х рр. разом з чорнобильським намісником Криштофом Кмітичем контролював дніпровські переправи, неодноразово вербував козацькі загони для походів у пониззя Дніпра.

Костянтин Острозький (бл. 1460–1530) – український князь, брацлавський і луцький староста, київський воєвода, великий гетьман литовський; у перших десятиліттях ХVІ ст. успішно воював проти татар і Московського царства; у 1512 р. розгромив велике ханське військо під Вишневцем на Волині, у 1527 р. – на р. Ольшаниці (Білоцерківщина).

Предслав Лянскоронський (Ляндскоронський), р.н. невід. – 1531,канівський і хмільницький староста, згодом київський воєвода; у 1512 р. разом із К.Острозьким відбивав напади крим. татар; у 1516 р. здійснив похід на Очаків і Білгород; у 1528 р. знову на Очаків; прославлений у легендах як перший запорозький гетьман.

Остафій Дашкович (Дашкевич),р.н. невід.–1535,канівський і черкаський староста, організатор козаччини і військових походів у 1514–1535 рр.; у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби.

Бернард Претвич– барський староста, у 1540–1550-х рр. організував прикордонну службу на Поділлі, неодноразово здійснював походи на Білгород, Очаків, у Крим; за переказами, 70 разів вступав у битви з татарами і стільки ж разів перемагав.

Дмитро Вишневецький (Байда)– волинський князь, найвідоміший козацький гетьман у 1550–1560-х рр.; організатор будівництва кам’яної фортеці на о-ві Хортиця та численних походів у татарські володіння і у Молдавію; страчений турками у 1563 р.

Хронологічний довідник

Бл.1 млн. –11 тис. років тому – доба давнього кам’яного віку – палеоліту.Поява найдавніших людей у Закарпатті, Подністров’ї, Донбасі та ін. 150–35 тис. роківтому первісна людина навчилася добувати вогонь, будувати штучні житла. 35–11 тис. роківтому з’явився сучасний тип людини – людина розумна (Homo Sapiens).

Х–VІ тис. до н. е. – доба середнього кам’яного віку – мезоліту. Закінчився льодовиковий період, сформувалися сучасні ландшафт, клімат, флора та фауна. Людина приручила собаку, винайшла лук із стрілами, опанувала рибальство, навчилася виготовляти найпростіший посуд.

VІ–ІV тис. до н. е. – доба нового кам’яного віку – неоліту. Відбулася “неолітична революція”: перехід до землеробства й скотарства.

ІV–ІІІ тис. до н. е. – мідний вік (енеоліт). З’являються вироби з міді та золота, колісний транспорт, зароджується орне землеробство з використанням плуга.

Бл.3500–2700 років до н. е. – найвищого розвитку набула Трипільська культура.

ІІІ–І тис. до н. е. – епоха бронзи, завершальний етап первіснообщинного ладу та переходу до класового суспільства. Відбувся перший великий поділ праці: тваринництво остаточно відокремилося від хліборобства.

Х–VІІ ст. до н. е. –кіммерійський період, початокзалізної доби.

VІІІ–VІ ст. до н. е. – виникнення грецьких міст–держав у Північному Причорномор’ї та у Криму.

VІІ–ІІІ ст. до н. е. – період панування на українських землях скіфів.

V ст. до н. е. – заснування Боспорського царства у Криму.

ІІІ ст. до н. е. –ІІІ ст. н.е. – панування сарматів у причорноморських степах.

І–ІІ ст. н. е. – найдавніші письмові згадки про слов’ян (венеди, ставани) у працях античних істориків та географів (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та ін.).

ІІ–ІІІ ст. н. е. – навала готів – германських племен.

ІV–V ст. н. е. – навала гунів, завершення античного періоду європейської історії.

ІV–VІІ ст. н. е. – письмові відомості про антів та склавинів. Кін.V– перша пол. VІ ст.– ймовірний період князювання легендарного князя Кия. VІ–VІІ ст.– велике розселення слов’ян та поділ їх на східних, західних та південних.

VІ– ІХ ст. н.е.– існування на території сучасної України східнослов’янських союзів племен, формування у Подніпров’ї Руської землі з центром у Києві.

838–839 рр. – посольство “русів” до Константинополя та інших країн.

Бл.860–882 рр. – правління літописних князів Аскольда і Дира.

860, 866 рр.– походи руського війська на чолі з Аскольдом на Константинополь. Хрещення Аскольда.

Бл.882–912 рр. –князювання Олега.

907, 911 рр. – літописні відомості про походи Олега на Константинополь та заключення мирних договорів.

912–945 рр. – князювання Ігора.

941, 944 рр. – походи Ігоря на Візантію.

945 р. – повстання древлян, вбивство Ігоря.

945–957 (964) рр. – князювання Ольги.

946 р. – мирне посольство у Константинополь, хрещення Ольги.

959 р. – посольство Ольги до германського імператора Оттона.

957 (964) – 972 рр. – князювання Святослава.

964–966 рр. – розгром Святославом в’ятичів, волзьких булгар, хазарського каганату.

968–972 рр. – походи князя Святослава у Болгарію та війни з Візантією.

972–978 рр. –князювання Ярополка Святославича.

978–1015 рр. –князювання Володимира Великого.

988 р. – літописна дата запровадження на Русі християнства.

989–996 рр.– у Києві споруджено Десятинну церкву.

1015–1019 рр. – міжусобна боротьба синів Володимира, загибель Бориса й Гліба.

1019–1054 рр. –князювання Ярослава Мудрого.

1030–тірр. – запроваджено норм законів “Руської правди” (“Правди Ярослава”).

1036–1037 рр. – розгром печенігів. Початок будівництва у Києві Собору св. Софії. Створено першу бібліотеку.

1037–1050 рр. –Іларіон написав “Слово про Закон і Благодать”.

1051 р. – засновано Києво–Печерський монастир. Іларіона призначено київським митрополитом.

1054–1093 рр. –князювання синів Ярослава Мудрого – Ізяслава, Всеволода і Святополка. “Тріумвірат” Ярославичів (1054-1073 рр.).

1068 р. – перший великий напад половців на Русь. Поразка Ярославичів на р.Альті. Народне повстання у Києві.

1072 р. – укладено збірник правових норм (“ Правди Ярославичів”).

1076 р. – підготовлено відомий літературний твір "Ізборник".

1093–1113 рр. –князювання Святополка Ізяславича.

1097 р. – з’їзд (“снем”) князів у Любечі; встановлення вотчинної форми правління.

1113 р. – повстання киян. Нестор–літописець зредактував “Повість врем’яних літ”.

1113–1125 рр. –князювання Володимира Мономаха.

1125 – 1132 рр. - князювання Мстислава Володимировича. У 30-40-х рр. ХІІ ст. посилилися процеси феодальної (політичної) роздробленості Русі.

1124-1153 рр. –князювання у Галичині Володимирка Володаревича (Галицького). У 1141–1144 рр. відбулося об’єднання галицьких земель з центром у Галичі.

1152-1187 рр. –князювання у Галичині Ярослава Осмомисла.

1169 р. – коаліція князів на чолі з Андрієм Боголюбським захопила і знищила Київ.

1170-1205 рр.- князювання на Волині і у Галичині Романа Мстиславовича.

1185 р. – похід новгород–сіверського князя Ігоря Святославича проти половців (“Слово о полку Ігоревім”).

1187, 1189 рр. – перші літописні згадки етноніма “Україна”.

1199 р. – князь Роман Мстиславович об’єднав Волинь і Галичину.

1205–1238 рр.– боротьба за галицько–волинські землі.

1223 р. – поразка русько–половецького війська від монголо–татар на р. Калка.

1237–1238 рр. – розгром Д. Галицьким німецьких рицарів під Дорогочином на півночі Волині; утвердження влади Д. Галицького у Галичині (князював до 1264 р.). На Волині до1269 р. князював Василько Романович.

1239–1241 рр. – захоплення монголо–татарами українських земель.

1240 р.– перша письмова згадка слова “козак” у Початковій монгольській хроніці. Монголо-татари захопили Київ.

1245 р. –Данило Галицький розгромив угорсько–польські війська під Ярославом.

1253 р. – коронація Д. Галицького у м. Дорогочині.

1254–1255 рр. – перемога Д. Галицького над ордою Куремси під Крем’янцем.

1256 р. – перша літописна згадка про м. Львів.

1264 р. – смерть Д. Галицького; похований у м.Холм.

1264 – 1301 рр. – князювання у Галичині Лева І Даниловича.

1272– 1288 рр. –князювання на Волині Володимира Васильковича.

1288 – 1292 рр.– князювання у Гал.-Волинському князівстві Мстислава Даниловича.

1300 р. – перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира–на–Клязьмі. (згодом митрополит переїхав до Москви).

1301 – 1308 рр. – князювання Юрія Львовича.

1303 р. – утворення галицької православної митрополії. Поява терміну “Мала Русь”.

1308 – 1323 рр.– князювання Андрія та Лева ІІ Юрійовичів.

1323–1324 рр. – приєднання до Литви Київської, Берестейської та Дорогочинської земель.

1324 р. – перша писемна згадка про дію магдебурзького права в українських містах (Володимир–Волинський). Згодом це право отримали також міста Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець–Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.) та ін.

1325 – 1340 рр. –князювання Болеслава Юрія ІІ (Тройденовича).

1340, 1349 рр. – походи польського короля Казимира ІІІ на Львів. Приєднання Галичини до Польщі.

1340 – 1385 рр. – князювання на Волині Любарта (Дмитра) Гедиміновича.

1359 р. – приєднання Буковини до Молдавського князівства.

1362 р.– перемога литовсько–руських військ над татарами у битві на р. Сині Води (Синюха) на Поділлі.

1370–1387 рр. – Галичина знаходилася під владою Угорщини.

1377 р. – захоплення Угорщиною Холмщини і Белзщини.

1380 р. – участь у Куликівській битві волинського князя Боброка.

1385 р. – Кревська унія між Литвою й Польщею.

1387 р.– остаточне приєднання Галичини до Польщі.

1393 р. – приєднання Поділля до Польського Королівства.

1399 р. – ліквідація удільного устрою українських земель у складі Литви. Поразка литовсько–руських військ під проводом Вітовта від ординців на р. Ворскла.

1410 р. – Грюнвальдська битва. Перемога над Тевтонським орденом.

1413 р. – Городельська унія між Литвою і Польщею.

1415 р. – спорудження фортеці Хаджибей (тепер Одеса).

1415–1420 рр. – утворення Вітовтом окремої Київської митрополії.

1419–1434 рр. – гуситський рух у Чехії з участю українських князів.

1425 р. – У Львові укладено перший реєстр міських ремісничих цехів.

1432–1440 рр. – громадянська війна у Литві та боротьба українських і білоруських князів за автономію.

1433–1434 рр.– утворення у складі Польського королівства Руського воєводства (Перемишльська, Сяноцька, Львівська, Галицька землі). Запровадження земських та гродських судів.

1434 р. – остаточне приєднання західного Поділля до Польського королівства. Утворення Подільського воєводства. Урівняння в правах української православної шляхти з католицькою.

1435 р. – поразка українсько–білоруських князів під проводом Свидригайла на р. Швянті під Вількомиром (тепер м. Укмерге у Литві). Загинуло 13 руських князів, 42 – потрапили у полон.

1440 р. – відновлення Київського та Волинського удільних князівств.

1440–1452 рр. – правління останнього волинського князя Свидригайла.

1447 р. – перший напад кримських татар на українські землі.

1449 р. – відокремлення Кримського ханства від Золотої Орди.

Бл. 1450–1494 рр. – життя і діяльність Юрія Котермака (Дрогобича) – першого відомого у Європі українського вченого, ректора і професора Болонського і Краківського університетів, першого українського автора друкованої книги і друкованого вірша.

1452 р. – остаточна ліквідація Волинського князівства.

1454–1470 рр. – правління останнього київського князя Семена Олельковича. У 1471 р. Київське князівство було остаточно ліквідовано.

1458 р. – відокремлення київської митрополії від московської.

1462 р.– утворення Белзького воєводства з центром у м. Белз.

1475 р.– вторгнення турків у Крим і перетворення Кримського ханства на васала султанської Туреччини.

1479 р. – кримські орди Менглі–Гірея здійснили напад на Поділля.

1481 р. – змова українських князів М.Олельковича, І.Гольшанського та Ф.Бєльського проти Литви.

1482 р. – великий напад кримських татар на Київ за намовою Москви.

1489 р. – дата першої згадки про козаків на Поділлі у "Хроніці польській" М.Бєльського.

1490–1492 рр. – повстання селян на Покутті під проводом Мухи.

1491 р. – у Кракові Швайпольт Фіоль видав перші кириличні книги.

1492 р. – перша документальна згадка про козаків на Дніпрі у листі великого литовського князя Олександра.

1503 р. – найдавніша писемна згадка про кобзарів.

1508 р.– повстання української та білоруської шляхти на чолі з князем М.Глинським проти Литви.

1526 р. – захоплення Закарпаття Угорщиною (Трансільванією).

1529 р.– перша писемна згадка про опришків. Запровадження І Литовського статуту.

1553–1556 рр. – будівництвом князем Д.Вишневецьким фортеці на острові Хортиця (Мала Хортиця).

1556–1561 рр. – на Рівненщині створене Пересопницьке Євангеліє.

1562–1563 рр. – похід Д.Вишневецького у Молдавію, ув’язнення й страта його у Стамбулі.

1564–1566 рр. – адміністративна реформа у Великому Князівстві Литовському з встановленням на українських землях Київського, Волинського і Брацлавського воєводств; запроваджено земські суди.

1566 р. –ІІ Литовський статут.

1569 р. – Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Перехід українських земель під юрисдикцію Польської держави.

Література

Аркас М.Історія України-Русі. – К., 1991

Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001

Бойко О.Д.Історія України (запитання і відповіді). – К., 1997

Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ ст. – К., 1996

Велика історія України.Т. 1. – К., 1993

Винокур О., Трубчанінов С.Давня і середньовічна історія України. – К., 1996

Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л.Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995

Грушевський М.Ілюстрована історія України. – К., 1992

Грушевский М.Очерк истории украинского народа. – К., 1990

Давня історія України.Кн. 1-2. – К., 1994-1995

Дорошенко Д.І.Нарис історії України. – Л., 1991

Єфименко О.Історія України та її народу. – К., 1992

Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Л., 1993

Залізняк Л. Первісна історія України. – К., 1999

Історія України.Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Л., 1996, 1998

Історія України. Посібник під ред. В.А.Смолія. – К., 1997, 2000

Історія України: нове бачення.Т. 1. – К., 1995

Історія України в особах ІХ-ХVШ ст. – К., 1993

Історія України в особах.Литовсько-польська доба.– К., 1997

Історія українського війська. Т. 1.– Л., 1992

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття. – Харків, 2002

Костомарів М.Історія України в життєписах визначніших її діячів. – К., 1991

Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993

Котляр М.Ф., Смолій В.А.Історія в життєписах. – К., 1994

Котляр М.Ф.Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996

Котляр М.Ф.Галицько-Волинська Русь. – К., 1998

Крип’якевич І.П.Галицько-Волинське князівство. – К., 1984

Крип’якевич І.Історія України. – Л., 1990, 1992

Лановик Б.Д., Лазарович М.В.Історія України. – К., 2001

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г.Історія України. – К., 2002

Малик Я., Вол Б., Чуприна В.Історія української державності. – Л.,1995

Мицик Ю., Власов В. Історія Украни від найдавніших часів до кінця ХVШ ст. – К., 2002

Оніщенко І.Історія України. – К., 1999, 2001

Остафійчук В.Ф.Історія України. Сучасне бачення. – К., 2002

Політична історія України.Посібник за ред. В.І.Танцюри. – К., 2001

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – К., 2002

Рибалка І.К.Історія України. Ч. 1. – Х., 1994

Світлична В.В.Історія України. – К.-Л., 2002

Семененко В.І., Радченко Л.О.Історія України з прадавніх часів до сьогодення.–Харків, 2000

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993

Терещенко Ю.Україна і європейський світ. – К., 1996

Україна крізь віки (у 15 т.):

т. 1. Бунатян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В.На світанку історії. – К., 1998

т. 2. Крижицький С.Д., Зубар В.М., Русяєва А.С.Античні держави Північного Причорномор’я. – К., 1998

т. 3. Баран В.Д.Давні слов’яни. – К., 1998

т. 4. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1998

т. 5. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К., 1998

т. 6. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К., 1998

Шевчук В.П., Тараненко М.Г.Історія української державності. – К., 1999

Яковенко Н.Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – К., 1997

1 Норманську теорію вперше розробили німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер і А.Шлецер, які у XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що слов’яни не здатні до самостійної державно-історичної творчості і що держава у східних слов’ян виникла завдяки діяльності норманів (варягів), виходців із Скандинавії. Тоді ж із антинорманською теорією виступив російський учений М.Ломоносов. Українська історіографія в цілому дотримується антинорманської теорії, проте не заперечує ролі перших князів, дружиників варязького походження у формуванні руської державності.

Переглядів: 884