• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Висновок

Викладені вище положення, які відносяться до предмета і методу правового регулювання, системи норм, дозволяють зробити висновок, що кримінально-виконавче право – це галузь права, яка представляє собою сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері виконання і відбування всіх видів кримінальних покарань.

Кримінально-виконавче право як самостійна галузь права тісно пов’язана з іншими галузями права, оскільки при виконанні покарання зберігається загальногромадянський статус засудженого.

Питання3. Поняття кримінально-виконавчих правовідносин та їх особливості.

Перш ніж перейти до розгляду поняття та особливостей кримінально-виконавчих правовідносин необхідно чітко визначити структуру та види норм кримінально-виконавчого права.

Розглядаючи питання поняття та змісту норм кримінально-виконавчого права необхідно зазначити, що під нормою кримінально-виконавчого права розуміютьвстановлену державою модель належної поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин (державних органів, організацій, громадських об'єднань, посадових осіб, засуджених і окремих громадян). В них встановлюються правила, у відповідності з припасами яких регулюються суспільні відносини, які виникають з приводу та в процесі виконання покарання та застосування до засуджених заходів виправного впливу.

Розподіл норм кримінально-виконавчого права на види може проводитись в залежності від різноманітних факторів, які відіграють роль класифікаційних підстав.

1. В залежності від предмету правового регулювання кримінально-виконавчих правовідносин виділяють норми, які регулюють виконання/відбування покарання у виді: штрафу, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, конфіскації майна, арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі.

2. В залежності від способу правового регулювання норми кримінально-виконавчого права поділяються на регулятивні (правоустановчі), правоохоронні та спеціальні.

І Регулятивнінорми кримінально-виконавчого права встановлюють юридичні права і обов’язки учасників кримінально-виконавчих відносин. Ці норми розраховані на правомірну поведінку суб’єктів цих відносин і складають більшість норм кримінально-виконавчого права. Саме на підставі регулятивних норм встановлюються основи правового статусу засуджених ( ст. 7 КВК), їх основні права ( ст. 8 КВК), обов’язки ( ст.9 КВК), визначається порядок і умови виконання окремих видів кримінальних покарань тощо. В свою чергу регулятивні норми кримінально-виконавчого права в залежності від форми виразу правових приписів поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі норми.

Уповноважуючі (правоустановчі) норми - надають право учасникам кримінально-виконавчих відносин здійснювати певні позитивні дії. Операторами вольової поведінки в уповноважуючих нормах виступають слова «має право», «може» (ст. 8, 10, 73, 108, 110 КВК). Вони надають засудженим певну можливість поведінки, яка гарантується відповідним обов’язком адміністрації забезпечити належну реалізацію якогось суб’єктивного права засуджених.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язок учасників кримінально-виконавчих правовідносин здійснювати певні, як правило, позитивні та корисні як для суспільства в цілому, так і для окремої особи, зокрема, дії. Операторами вольової поведінки суб’єктів кримінально-виконавчих відносин виступають слова «зобов’язаний», «повинен», «покладається», «здійснює» (ст. 9, ч.2 ст.26, ч.1 ст.34, ч.1 ст.37 КВК). Суб’єктами зобов’язуючих норм кримінально-виконавчого права є не тільки засуджені, але й органи та установи, підприємства, що обслуговують кримінально-виконавчу систему (ст. 32, 33, 39, 44 КВК). Ці норми передбачають активні позитивні дії суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, втілюючи в собі динамічну форму реалізації юридичних норм.

Забороняючі норми забороняють зафіксовану в них поведінку, яка визнається кримінально-виконавчим законодавством як правопорушення. За своєю сутністю забороняючі норми це державно-владні веління, основна мета яких не допустити чи запобігти можливим небажаним діям, які можуть спричинити шкоду суспільним інтересам. Ці норми зорієнтовані на пасивну поведінку суб’єктів і пов’язані зі статичною формою реалізації норм кримінально-виконавчого права. Операторами вольової поведінки є слова: «забороняється», «не може бути» (ч.2 ст.34, ч.4 ст. 37, ч.4 ст. 59, ч.4 ст. 107 КВК)

ІІ Правоохорнні норми призначені для забезпечення правових гарантій охорони встановленого порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання, охорони нормативно визначеного функціонування органів та установ виконання кримінальних покарань. Вони передбачають заходи державного примусового впливу за скоєне засудженими правопорушення та розраховані на неправомірну поведінку, і, як правило, містять санкції. Механізм реалізації приписів правоохоронних норм носить державно-владний характер. Важливою функцією правоохоронних норм є забезпечення порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання, у випадку порушення якого засуджені можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності у відповідності з санкціями, передбаченими як КВК України, так і іншими законодавчими актами нашої держави (ст. 27, ч.1 ст.35, ч.2 ст.40, ч.5 ст.46, 54, 132, 145, 122, 136, ч.1ст.46 КВК, ст. 389 КК ).

Правоохоронні і регулятивні норми тісно взаємодіють між собою, перші регулюють позитивні дії засуджених, а другі виражають негативну реакцію держави на неправомірну поведінку цієї категорії громадян, направлені на охорону регулятивних норм і несуть в собі державний примус.

ІІІ Спеціальні норми в кримінально-виконавчому законодавстві викладені у видідекларативних норм, норм-принципів та норм-дефініцій. Декларативною нормоює ст. 1 КВК, яка проголошує мету і завдання кримінально-виконавчого законодавства. Норми-принципивизначені в ст. 5 КВК. Норми-дефініції - це приписи, які містять повне чи часткове визначення правових категорій та понять(ст. 6, 102, 123, 133 КВК)

3. В залежності від методу правового регулювання кримінально-виконавчих відносин, норми цієї галузі права поділяються на імперативні, диспозитивні, заохочувальні. Імперативні норми – категоричні, суворо обов’язкові, які не припускають відступів чи іншого трактування приписів, вони не припускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів кримінально-виконавчих відносин. Саме імперативними є переважна більшість норм кримінально-виконавчого права. Диспозитивні нормиприписують варіанти поведінки засуджених, але при цьому надають їм можливість в межах законних засобів врегулювати відносини на свій власний розсуд (ст. 89, ч.6 ст.110 КВК). Заохочувальні норми направлені на стимулювання правослухняної поведінки засуджених, заохочують їх прагнення до виправлення та ресоціалізації. Права засуджених декларуються у виді поєднання таких слів як «може бути дозволено», «може бути збільшено» при умові позитивної поведінки і настання підстав для застосування заходів заохочення, передбачених змістом конкретної юридичної норми.

4. В залежності від характеру правовідносин, що регулюються нормами кримінально-виконавчого права, розрізняють матеріальні і процесуальні норми.

Матеріальні норми кримінально-виконавчого права регулюють змістовну сторону правовідносин, служать мірою юридичних прав і обов’язків їх учасників. Вони визначають юридичний статус засуджених. У них знаходить вияв той правовий режим, у рамках якого повинні функціонувати ограни і установи виконання покарань та їх структурні підрозділи.

Процесуальні норми цієї галузі права регулюють юрисдикційну процедуру (порядок) діяльності органів і установ виконання покарань по реалізації і захисту матеріальних норм кримінально-виконавчого права, прав і обов’язків засуджених. Процесуальні норми кримінально-виконавчого права передбачають різноманітні процедури та адресуються перш за все суб’єктам кримінально-виконавчих правовідносин, які володіють владними повноваженнями по застосуванню норм матеріального кримінально-виконавчого права і такими суб’єктами є посадові особи органів і устанво виконання покарань. Процесуальні правові норми регулюють перш за все організаційні кримінально-виконавчі відносини та носять виключно організаційно-процедурний, управлінський характер. Вони завжди регламентують порядок, форми і методи реалізації норм матеріального права. Якщо матеріальні норми кримінально-виконавчого права визначають зміст прав і обов’язків суб’єктів права, відповідають на питання, що потрібно зробити для реалізації прав та обов’язків, то процесуальні норми відповідають на питання, яким чином, в якому порядку зазначені права і обов’язки можуть чи повинні бути реалізованими (ст. 123, 124 КВК).

Технічні нормикримінально-виконавчого права являють собою правила, якими керуються суб’єкти у своїх діях зі знаряддям праці та різними предметами природи. За допомогою технічних норм вирішуються питання пов’язані з ізоляцією засуджених, здійснення постійного нагляду за ними, їх матеріально-побутовим забезпеченням, а також залученням їх до суспільно-корисної праці. Ці норми містяться переважно в Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (п. 7, 8, 17 ПВР).

5. В залежності від суб’єкта нормотворчості виділяють норми законів, які володіють вищою юридичною силою і підзаконні норми, що містяться в підзаконних нормативно-правових актах, які видаються на їх основі і направлені на виконання законодавчих норм. Більшість норм, які регулюють порядок виконання та відбування кримінальних покарання містяться в Кримінально-виконавчому кодексі. Разом з тим окремі законодавчі норми, стосовно цієї сфери відносин містяться в Кодексі законів України про працю, Цивільному кодексі, законах України «Про виконавче провадження», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про охорону здоров’я», «Про оплату праці», «Про освіту» тощо.

З точки зору структури норма кримінально-виконавчого права, як і будь-яка інша норма, має гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотеза норми КВП визначає межі її чинності (дії), тобто ті умови, за яких повинна діяти норма, і тих суб’єктів правовідносин, яких диспозиція наділяє певними правами і обов’язками. Диспозиція норми КВП встановлює права і обов’язки суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин. Санкція норми КВП містить вказівки на ті правові наслідки, до яких вдаються за порушення вимог диспозиції норми.

Одним із результатів реалізації норм кримінально-виконавчого права є виникнення специфічних кримінально-виконавчих правовідносин. Норми кримінально-виконавчого права та кримінально-виконавчі правовідносини знаходяться у тісному взаємозв’язку. Така залежність полягає в тому, що кримінально-виконавчі правовідносини виникають лише на основі норм кримінально-виконавчого права, які в свою чергу, реалізуються в життя тільки завдяки правовідносинам, які виникають у відповідності з умовами, які передбачені цими нормами. Встановити умови виникнення кримінально-виконавчих правовідносин означає визначити в кримінальному законодавстві: хто і при яких умовах може чи повинен вступати в правовідносини цього виду. Кримінально-виконавчі правовідносини виникають з моменту вступу вироку суду в законну силу і продовжуються до закінчення відбування засудженими покарання. Такий висновок випливає із ст.4 КВК, згідно з якою підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також Закон України Про амністію та акт помилування.

При характеристиці правовідносин виділяють поняття загальних і реальних чи конкретних правовідносин.

Загальні правовідносини існують між невизначеною кількістю фізичних осіб, як носіїв загальних прав і обов’язків, між громадянами, з одного боку, державою і її органами, з іншого. По відношенню до засуджених загальні правовідносини являють собою, немов би, перший, основний «пласт» правовідносин, які виникають в процесі реалізації функцій юридичних норм кримінально-виконавчого права, які регулюють конкретний вид покарання. Ці юридичні норми закріплюють коло суб’єктів цього виду покарань, їх правовий статус і створюють правову основу для утворення багаточисленних і різноманітних правовідносин, які виникають при виконанні відбування більшості видів покарань. Після вступу вироку суду в законну силу і прибуття засудженого для відбування покарання в кримінально-виконавчу установу вищезазначені загальні правовідносини здобувають форму реальних чи конкретних правовідносин в сфері режиму відбування покарання, суспільно-корисної праці, виховної роботи, загальноосвітньої та професійно-технічної освіти, які виникають на підставі норм кримінально-виконавчого права, що регулюють покарання у виді позбавлення волі.

Мета кримінально-виконавчих правовідносин, для досягнення якої вони встановлюються, відповідає меті та завданням кримінально-виконавчого законодавства, передбаченого ст.1 КВК України. Тому ці відносини є логічним продовженням кримінально-правових та кримінально-процесуальних відносин.

На підставі викладеного, можна виділити наступні особливості кримінально-виконавчих правовідносин:

1. Вони виникають на підставі норм кримінально-виконавчого права.

2. Постійними суб’єктами цих відносин можуть бути лише органи і установи виконання покарань, і особи, які засуджені до відбування кримінальних покарань.

3. Суб’єкти кримінально-виконавчих правовідносин знаходяться в нерівному правовому становищі, оскільки засуджені знаходяться у підлеглості по відношенню до адміністрації органів і установ виконання покарань.

4. Більшість цих відносин є довготривалими, оскільки мають реальний строк дії, встановлений вироком суду.

5. У процесі виконання/відбування покарання виникають не тільки прості, а й складні (комплексні) правовідносини, в яких можуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права.

6. Реалізація цих правовідносин не допускає, так званої, солідарної відповідальності засуджених за їх порушення, а лише індивідуальної (що можливе в інших галузях права), а також не допускає їх розриву в разі взаємного порушення обов’язків сторонами чи принаймні одним із суб’єктів.

7. Кримінально-виконавчі правовiдносини передбачають рiзнi види вiдповiдальностi одночасно за вчинення одного правопорушення (наприклад, за навмисне знищення державного майна: дисциплiнарну, передбачену КВК України, та матерiальну, регламентовану КЗУпП);

8. Кримінально-виконавчі правовiдносини забезпеченi суворим контролем та наглядом, у тому числі з боку самих засуджених шляхом подачi звернень у рiзнi інстанції.

9. Процес кримінально-виконавчого впливу не може бути цiлком і повнiстю регламентований нормами права. Наприклад, немає потреби регламентувати нормами права рiзноманiтнi методи та засоби виховної роботи iз засудженими. Така робота повинна проводитись iндивiдуально, з урахуванням вимог педагогiки та психологiї на ґрунтi наукових досягнень.

10. Не всi вiдносини, що виникають з приводу виконання покарання, слiд вважати кримінально-виконавчими й навiть правовiдносинами взагалi. Так, фактичнi вiдносини мiж засудженими членами самодiяльних органiзацiй будуються на моральнiй основi й не вважатимуться правовими.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини - це урегульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини, які виникають між державою в особі органів і установ виконання покарань та засудженими з приводу виконання/відбування кримінальних покарань.

Кримінально-виконавчі правовідносини тісно пов’язані з іншими видами правових відносин: кримінальними, кримінальними процесуальними, трудовими, цивільними, шлюбно-сімейними. Цей взаємозв’язок полягає у виникненні певної сукупної спільності кримінально-виконавчих відносин на основі інтеграції останніх з іншими правовідносинами, їх спільного впливу на одного і того ж суб’єкта – засудженого.

Склад кримінально-виконавчих правовідносин – це цілісна сукупність (система) взаємопов’язаних елементів. Як і будь-які інші правовідносини, кримінально-виконавчі правовідносини складаються з наступних елементів: суб’єкти та учасники правовідносин; об’єкти правовідносин; зміст правовідносин.

Суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин можуть бути як фізичні так і юридичні особи, які володіють значним обсягом суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Одним із суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин завжди є засуджений, оскільки саме він є «винуватцем» їх виникнення: по відношенню до нього виконується вирок суду про покарання. Засуджений як суб’єкт кримінально-виконавчих правовідносин - це фізична осудна особа, яка наділена суб’єктивними правами та має юридичні обов’язки, які встановлені кримінально-виконавчим правом. Іншим суб’єктом кримінально-виконавчих правовідносин виступають органи і установи виконання покарань, в особі їх адміністрацій, які наділені державно-владними повноваженнями по відношенню до засуджених. В юридичній літературі були спроби розширити коло суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, включаючи до них прокуратуру, представників органів державної влади та місцевого самоврядування, різні громадські організації, членів сімей та близьких родичів засуджених, адвокатів, самодіяльні організації засуджених. Однак більшість вчених вважають, що зазначені органи, організації є не суб’єктами, а учасниками кримінально-виконавчих правовідносин, оскільки здійснюють юридично значимі поступки які є необхідною умовою реалізації суб’єктом правовідносин його прав та обов’язків. Названі організації, органи і особи вступають в правовідносини з адміністрацією органів і установ виконання покарань, а не з засудженими. Аналіз змісту цих правовідносин дає підставу дійти висновку, що вони носять організаційно-правовий характер, а не кримінально-виконавчий і вони направлені на забезпечення законності, прав і свобод засуджених при відбуванні ними кримінальних покарань. Сукупність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин в певній мірі залежить від виду кримінальних покарань, а для засуджених до позбавлення волі також і від рівня безпеки кримінально-виконавчої установи.

Вся діяльність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин направлена на відповідні об’єкти, якими є фактичні суспільні відносини.В найбільш узагальненому вигляді об’єктом будь-яких правовідносин виступає те на що направлені суб’єктивні права і юридичні обов’язки його учасників, іншими словами, те, заради чого виникають самі правовідносини. Об’єктомкримінально-виконавчих правовідносин будуть дії, які здійснюються у відповідності з нормами кримінально-виконавчого права органами і установами виконання покарань та засудженими з приводу виконання/відбування покарань, а також певні блага інтереси та предмети тощо. В якості об’єктів кримінально-виконавчих правовідносин виступають різноманітні сторони порядку та умов виконання/відбування покарання: поведінка засуджених під час відбування ними покарання у виді позбавлення волі (як правомірна так і протиправна), правомірна поведінка адміністрації кримінально-виконавчих установ, нематеріальні особисті блага засуджених (життя, честь, гідність, здоров’я, безпека тощо), матеріальні блага засуджених (заробітна плата, речі, предмети), продукти духовної творчості (раціоналізаторські пропозиції, твори літератури, мистецтва, живопису, скульптури, винаходи – тобто все, що є результатом інтелектуальної праці засуджених ).

Зміст кримінально-виконавчих правовідносин утворюють фактична поведінка суб’єктів і сукупність їхніх прав і обов’язків. Права і обов’язки належать обом суб’єктам. Однак, якщо один з них має якийсь обов’язок, то другий – відповідні йому права. Характер і обсяг належних суб’єктам кримінально-виконавчих відносин прав і обов’язків залежить від виду кримінального покарання і розкривається в процесі його відбування/виконання і здійснення заходів виправного впливу. Одночасно розрізняють юридичний, фактичний та вольовий зміст правовідносин.

Під юридичним змістом кримінально-виконавчих правовідносин розуміється можливість певних дій уповноваженого суб’єкта (адміністрації органу, установи) необхідність певних дій чи утримання від якихось дій з боку зобов’язаного суб’єкта (засуджених). Оскільки кримінально-виконавчі правовідносини є складними і двосторонніми то права і обов’язки належать всім учасникам цих відносин. Якщо один із суб’єктів має який-небудь обов’язок, то інший – відповідне до обов’язку право.

На існування правовідносин, зокрема кримінально-виконавчих, визначальний вплив здійснюють юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Юридичними фактами визнаються дії і події.

Щодо юридичних фактів, які мають місце під час розгляду кримінально-виконавчих правовідносин у сфері виконання покарань у виді позбавлення волі, то їх класифікація, має наступний вигляд:

1. Юридичні факти, як чинники, що зумовлюють виникнення або продовження кримінально-виконавчих правовідносин, якими є вироки (ухвали) суду, які набрали законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування (ст. КВК).

2. Юридичні факти, які змінюють, але не припиняють кримінально-виконавчих правовідносин. До них можна віднести:

а) юридичні факти, що зумовлюють поліпшення правового становища засудженого до позбавлення волі на певний строк (переведення до дільниці ресоціалізації з дільниці посиленого контролю (ст..97 КВК) – юридичним фактом є постанова начальника колонії; зміна умов тримання шляхом переведення засудженого до виправної колонії середнього рівня безпеки із колонії максимального рівня безпеки (ст.. 100 КВК) – де юридичним фактом є рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання покарань; переведення засудженого до позбавлення волі, які стають на шлях виправлення з приміщень камерного типу в звичайні жилі приміщення колоній максимального рівня безпеки або в колонію середнього рівня безпеки за рішенням відповідних керівників (ст..100. 101 КВК) тощо, де ці рішення є юридичними фактами, що змінюють статуси відповідних категорій засуджених на краще, але не припиняють в цілому кримінально-виконавчих правовідносин;

б) юридичні факти, що тимчасово обмежують правове становище засуджених і також не припиняють кримінально-виконавчих правовідносин в цілому (до них можна віднести: переведення до колонії іншого виду – з колоніх середнього рівня безпеки до колонії максимального рівня безпеки (ст..133, 100 КВК), де юридичним фактом буде рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання покарань; поміщення засуджених до дисциплінарного ізолятора (карцеру), приміщення камерного типу (одиночну камеру) ст..132, 134 КВК, де юридичним фактом є постанова начальника виправної колонії.

3. Юридичні факти, які припиняють кримінально-виконавчі правовідносини. До них можна віднести:

а) юридичні факти у виді події (що не залежить від волі і компетенції суб’єктів правовідносин): 1) смерть засудженого – яка зумовлює відсутність одного із обов’язкових суб’єктів цих відносин; 2) відбуття (закінчення) встановленого судом строку покарання засудженим, що зумовлює його негайне звільнення з місць позбавлення волі без будь-яких додаткових умов, та тягне однозначний розрив кримінально-виконавчих правовідносин.

б) юридичні факти у виді дії, які залежать від волі і компетенції державних органів влади:

1. звільнення засудженого за законом України про амністію (як за юридичним актом і юридичним фактом у виді дії – рішенням (постановою) суду);

2. звільнення засудженого за актом Президента України про помилування, де відповідний Указ є юридичним фактом у виді дії, що припинив кримінально-виконавчі правовідносини;

3. звільнення засудженого на підставі скасування вироку суду і закриття кримінального провадження, де юридичним фактом, що припинив ці відносини є рішення (постанова чи ухвала) суду;

4. звільнення на підставі закінчення строків давності виконання обвинувального вироку за юридичним фактом – рішенням суду;

5. звільнення засудженого умовно-достроково від відбування покарання – юридичним фактом, що припинив ці відносини є рішення (ухвала чи постанова) суду;

6. звільнення від покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу – юридичним фактом, що припинив ці відносини є рішення (постанова чи ухвала) суду.

Питання4. Поняття науки кримінально-виконавчого права.

Наука кримінально-виконавчого права як галузь юридичної науки, має свій відокремлений предмет дослідження, власну методологію (загальну і особливу теорію), тісно взаємодіє з іншими юридичними науками.

Під наукою кримінально-виконавчого права слід розуміти галузь знань, що вивчає проблеми протидії злочинності шляхом виконання кримінальних покарань, а також соціально-економічні закономірності, які зумовлюють місце і роль цієї діяльності в державі, її принципи та інші положення.

Наука кримінально-виконавчого права, як специфічна діяльність, спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку системи виконання та відбування кримінальних покарань. Основними її ознаками є: наявність систематизованого знання з теорії і практики виконання покарань (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, принципів, гіпотез, основних понять, фактів тощо); наявність наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження; практична значущість процесу, що вивчається, та знань про нього.

У цьому контексті проголошений Україною курс на Європейську інтеграцію вимагає, серед іншого, створення в українській державі сучасної моделі виконання покарань відповідно до норм і стандартів Ради Європи, а також безумовного виконання міжнародних зобов’язань України. Особливе місце у цій моделі повинна зайняти наука кримінально-виконавчого права, бо тільки за умов належного її розвитку залежить розв’язання сучасних проблем призначення, виконання та відбування засудженими покарань.

Особливістю розвитку науки кримінально-виконавчого права є розробка наукової концепції, яка спрямована на пізнання і використання закономірностей діалектичного процесу виправлення і ресоціалізації засуджених, накопичення і систематизацію знань з теорії і практики виконання кримінальних покарань, ведення наукових досліджень з цих проблем.

Зміна суспільно-політичних та соціально-економічних умов країни суттєво впливає на процес правового регулювання призначення, виконання та відбування покарань засуджених, тим самим іншого змісту набуває і предмет науки, який розглядається науковцями набагато ширше, ніж сама галузь права.

Предметом будь-якої науки слід вважати певні об’єктивно існуючі явища та закономірності, що лежать в основі його існування.

Якщо предметом галузі права є певний комплекс суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі, то предметом науки стає те, що вона вивчає, пізнає, пояснює, оскільки будь-яка наукова діяльність – це насамперед процес пізнання.

Наука кримінально-виконавчого права відповідає однойменній галузі права і направлена на:

1) вивчення комплексу соціально-політичних, економічних, правових, моральних, психолого-педагогічних проблем, які виникають у сфері виконання кримінальних покарань;

2) виявлення тенденцій та закономірностей, що складаються в процесі кримінально-виконавчої діяльності;

3) надання пропозицій щодо удосконалення даної галузі законодавства і практики його застосування.

Виходячи з цього, предмет науки кримінально-виконавчого права за своїм змістом значно ширший за предмет відповідної галузі права. До нього входять: політика держави у сфері виконання кримінальних покарань; історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства та органів і установ виконання покарань; зміст, структура кримінально-виконавчих норм; система законодавства та його джерела; кримінально-виконавчі правовідносини; пенітенціарне законодавство зарубіжних країн та міжнародні акти про поводження із засудженими; практика виконання покарання і виправлення засуджених та ін.

Варто зазначити, що коло проблем, які досліджуються наукою кримінально-виконавчого права, не залишається постійним, оскільки змінюється зміст і обсяг виправного впливу на засуджених, виникають нові форми участі громадськості, змінюються суспільно-політичні та соціально-економічні умови в державі. Усі ці зміни відображаються тією чи іншою мірою на правовому регулюванні виконання покарань, тим самим набуваючи змісту предмета науки кримінально-виконавчого права.

Для будь-якої галузі науки завжди важливою залишається проблема методології. Особливе значення вона має для науки кримінально-виконавчого права, оскільки дослідження в цій галузі знаходяться у постійному пошуку, а практика породжує нові проблеми і шукає шляхи їх вирішення.

Методологія науки кримінально-виконавчого права, як різновид наукової методології, підпорядковується загальним закономірностям розвитку методологічного знання. В широкому розумінні, її можна визначити як систему принципів і способів організації та побудови пізнавальної діяльності в сфері виконання покарання.

Методичною основою науки кримінально-виконавчого права є загальнонауковий (філософський) метод пізнання, який опирається на матеріалістичне розуміння і пізнання дійсності. При цьому явища і процеси повинні вивчатися в конкретній історичній обстановці, у всьому їх різноманітті, з урахуванням тенденцій і закономірностей розвитку, з обов’язковим виявленням протиріч у цьому розвитку.

Методологія науки кримінально-виконавчого права, як і будь-якої іншої науки, поряд із загальними принципами й прийомами дослідження, охоплює значну групу загальнонаукових методів: аналізу і синтезу, індукції і дедукції, аналогії і порівняння, системно-структурний, сходження від абстрактного до конкретного тощо.

Важливою особливістю даних методів є те, що вони відображають загальні закономірності людського пізнання, розробляються в сфері формальної і діалектичної логік та використовуються у багатьох науках.

У науці кримінально-виконавчого права активно використовуються також приватнонаукові методи дослідження: метод комплексного аналізу, який припускає вирішення завдань з позиції не однієї, а декількох галузевих наук (кримінології, психології, педагогіки, економіки та ін.); метод конкретних соціологічних досліджень; метод експертних оцінок; метод порівняльного правознавства тощо.

Складність сучасних досліджень з проблем кримінально-виконавчого права все більше потребує методів, які б постачали найдостовірніші, найточніші й найдокладніші дані: методи математичної логіки, математичної статистики, математичного моделювання тощо.

Наука кримінально-виконавчого права тісно взаємопов’язана з різними галузями юридичних наук. В першу чергу, мова йде про взаємозв’язок з наукою кримінального права, насамперед з теорією покарання, а також з деякими іншими її розділами, що обумовлюється близькістю предметів і методів цих галузей.

Існує взаємозв’язок з наукою кримінального процесуального права, особливо з розділом, який присвячений проблемам виконання вироку.

Наука конституційного права по ряду положень виступає як базова щодо науки кримінально-виконавчого права. Мова йде про правовий статус громадянина, загальні питання законності, компетенцію органів влади, правове регулювання діяльності органів і установ виконання покарань.

Наука кримінально-виконавчого права має ряд спільних проблем з наукою адміністративного права стосовно управління системою органів і установ виконання покарань, їх персоналу, проходження ним служби та соціальної захищеності.

Зазначена галузь науки має багато спільних позицій з наукою цивільного, трудового, сімейного, господарського права, оскільки функціонування органів і установ виконання покарань пов’язане з правозастосовною діяльністю, що регулюється відповідними галузями законодавства.

Існує тісний взаємозв’язок науки кримінально-виконавчого права і кримінології. Насамперед, це пов’язано з кримінологічною обґрунтованістю ряду норм даної галузі права, зокрема, щодо роздільного тримання засуджених, постпенітенціарного контролю за певними категоріями осіб, що звільняються з місць позбавлення волі тощо. Для вивчення засуджених і осіб, звільнених від відбування покарання, широко застосовуються методи кримінологічного аналізу.

Як відомо, процес виконання покарання являє собою комплексну правову й психолого-педагогічну проблему. Неминучий взаємозв’язок науки кримінально-виконавчого права з пенітенціарною психологією і педагогікою. Кожна із зазначених галузей наук взаємно збагачує інші. Наука кримінально-виконавчого права використовує дані зазначених галузей наук при розробці проектів норм права, активно застосовує результати досліджень при удосконаленні механізму реалізації інститутів і норм цієї галузі законодавства.

Таким чином, взаємозв’язок науки кримінально-виконавчого права з іншими галузями наук припускає застосування теоретичних положень, узагальнень, емпіричних даних при дослідженні актуальних проблем теорії і практики виконання покарань, розробці нових нормативних актів, а також формуванні науково-методичних рекомендацій, спрямованих на удосконалення процесу виконання покарання.

Наука кримінально-виконавчого права України сьогодні перебуває у стадії свого становлення, тому коло проблем, які досліджуються нею, постійно змінюється. Як складна соціальна система, будь-яка галузь науки, у тому числі і наука кримінально-виконавчого права, потребує для свого розвитку чітко визначених і погоджених за змістом основних завдань, мета яких полягає у забезпеченні підготовки науково-педагогічних кадрів, створенні науково-дослідних установ, лабораторій, плановості науково-дослідної діяльності.

До таких пріоритетних завдань можна віднести: 1) визначення концептуальних напрямків розвитку кримінально-виконавчої системи в сучасних умовах; 2) наукове забезпечення законодавчої і нормативно-правової діяльності в сфері виконання покарань; 3) прогнозування чисельності засуджених і злочинності серед них; 4) розробка нових форм і методів виправлення засуджених з урахуванням досягнень вітчизняного й зарубіжного досвіду, досягнень пенітенціарної педагогіки і психології; 5) розробка та науковий супроводження вивчення (моніторингу) громадської думки про діяльність кримінально-виконавчої системи України та ін.

Предметом навчальної дисципліни кримінально-виконавчого права є галузь науки, що висвітлює проблеми правового регулювання виконання кримінальних покарань.

Оскільки наука кримінально-виконавчого права має своїм основним завданням пізнати відповідні явища та закономірності, а навчальна дисципліна – дати отримані завдяки науковим дослідженням знання, можна вважати, що зміст навчальної дисципліни відображає зміст відповідної науки. У той самий час, навчальна дисципліна може включати в себе не весь комплекс проблем, які вивчаються наукою.

Практика свідчить, що обсяги курсів навчальних дисциплін визначаються головним чином двома факторами. Перший – відомча приналежність і спеціалізація навчального закладу; другий – спеціалізація студентів. Зрозуміло, що курс кримінально-виконавчого права, який вивчається у вузах пенітенціарного профілю, значно більший за обсягом, ніж курс, що викладається в навчальних закладах іншої відомчої належності.

Однак вважається, що обов’язковими у цьому курсі повинні бути теми, які розкривають поняття та систему кримінально-виконавчого права і законодавства; його цілі, завдання, принципи; історію розвитку вітчизняного кримінально-виконавчого права й практики його реалізації; питання правового статусу засуджених, інші загальні положення, відповідно до яких організується процес виконання і відбування конкретних видів покарань.

Система курсу кримінально-виконавчого права традиційно поділяється на дві частини – Загальну та Особливу, що відповідає структурній побудові КВК України.

У Загальній частині висвітлені загальні питання теорії кримінально-виконавчого права: кримінально-виконавче законодавство України, предмет, метод, система норм і принципів кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчі правовідносини, правовий статус осіб, які відбувають покарання, система органів і установ виконання покарань, участь громадськості у виправленні засуджених.

Спеціально виокремлюються проблеми законності при виконанні кримінальних покарань, історії кримінально-виконавчої системи і законодавства України, питання виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах, а також вивчаються міжнародні акти щодо поводження з засудженими.

В Особливій частині розглядаються, передусім, питання порядку і умов виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Після цього розглядаються порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк: класифікація засуджених, правове регулювання застосування до них основних засобів виправлення, матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування, особливості відбування покарання окремими категоріями засуджених, комплекс правових та організаційних питань звільнення від відбування покарання та закріплення результатів виправлення. Окремо вивчаються питання тримання під вартою та виконання покарання у виді довічного позбавлення волі.

Переглядів: 833