Зарубіжна культура в роки другої світової війни

Пройшовши складний шлях пошуків і боротьби, на провідні позиції культурного життя в світі напередодні війни виходить реалістичний напрям у літературі і мистецтві, що грунтується насамперед на прагненні правдиво показати життя людей, їх думки, почуття.

Відчуваючи наближення війни, велика група діячів культури своєю творчістю розпочинає боротьбу проти фашизму. Визначне місце в ній займають письменники, критики і теоретики-реалісти Ромен Роллан (Франція), Крістофер Кодуелл і Ралф Фокс (Англія), Шон О'Кейсі (Ірландія) та ін.

Проте воєнні роки закономірно внесли нові явища в реалізм. Зокрема, значна частина письменників США бере участь у боротьбі проти внутрішньої реакції і німецького фашизму, порушує дедалі гостріші соціальні проблеми. Голос протесту відчувається в творчості Дж. Стейн-бека. Активно впливає на життя суспільства найбільш відомий представник літератури «втраченого покоління» Е. Хемінгуей. Новий тип героя, якого Хемінгуей ввів у літературу, не вірить у віддалені ідеали, є справжнім життєлюбом, мужньою людиною при будь-якій небезпеці, стриманим і добрим героєм, який вміє по-справжньому любити і самовіддано дружити.

Крутий поворот відбувається в ідейному розвитку Е. Хемінгуея. Його співчуття боротьбі американських трудящих і особливо участь в антифашистській боротьбі в Іспанії привело до того, що він переріс літературу «втраченого покоління». В романі «Мати і не мати», в п'єсі «П'ята колона», в ряді новел і повістей воєнної доби Хемінгуей створює поетичні і водночас глибоко правдиві реалістичні образи, розглядає філософські і моральні питання сучасності.

Одним із найвидатніших літературних представників «втраченого покоління» в Німеччині був Е. М. Ремарк. У своєму романі «Три товариші», написаному напередодні війни, він намагався зберегти позицію політичного нейтралітету, але пізніше різко виступив як непримиренний обвинувач злодіянь німецькому фашизму.

Для німецьких прогресивних культурницьких, зокрема літературних, кіл характерною була боротьба проти фашизму в еміграції. Після приходу Гітлера до влади, коли тисячі людей було вбито і десятки тисяч кинуто в концентраційні табори, а на вулицях німецьких міст палали вогнища із книг, розпочалась емігращя майстрів культури. За кордон виїхали Б. Брехт, брати Т. і Г. Манн, И. Бехер, А. Зегерс, Л. Фейхтвангер, Е. М. Ремарк, Л. Франк, А. Цвейг, В. Бредель. Від фашистської диктатури вимушені були рятуватись і консерватор,С. Георге, католики А. Деблін і Ф. Верфель, австрійський монархіст И. Рот та ін.

Фашистське людиноненависництво — погроми, масові вбивства, проповідь расизму — примушувало навіть поміркованих і «мирноліберальних» літераторів, за умови їх гуманістичної філософії, боротися проти фашизму. Ця підсвідомість визначила надзвичайне піднесення творчої активності німецьких письменників-емігрантів. Виступаючи проти фашистської диктатури в Німеччині, вони дедалі глибше проймались інтересами свого народу, створюючи художні цінності, розширюючи міжнародне визнання німецької культури.

Особливе місце в цій боротьбі займала література реалістичного напряму. Драматург і поет Б. Брехт, поет, романіст і теоретик мистецтва И. Бехер, автор бойових пісень і сатиричних віршів Е. Войнерт, А. Зегерс, В. Бредель, Ф. Вольф, Егон Ервін Кіш та інші поети, прозаїки і драматурги стали проповідниками пролетарської, народної літератури, яка послідовно сприймала реалістичний метод — балади Брехта, філософську лірику і поеми Бехера («Лютер»), романи А. Зегерс «Сьомий хрест», В. Бределя «Твій невідомий брат» тощо.

Фашизм негативно позначився на італійській культурі. Вплив фашистської ідеології відчули на собі як ліберально настроєні до влади культуротворці, так і та їх частина, яка засуджувала фашизм.

Поборником фашистських ідей і виразником фашистської літературної політики була творчість Г. Д'Аннунціо, в минулому одного з найвідоміших італійських письменників і поетів. Проте сприйняття ним фашистської ідеології досить швидко зробило з нього «придворного» пишнослова-трубадура.

Негативно позначилась тогочасна дійсність на творчості іншого італійського письменника — романіста і драматурга Л. Піранделло. В гнітючій атмосфері фашистської диктатури творчість Піранделло набуває рис примирення з навколишньою дійсністю. У його п'єсах («Нова колонія», «Легенда про підміненого сина») соціальна проблематика майже зовсім зникає, а персонажі перетворюються в невиразні символи.

Антифашистський табір не був в Італії настільки широким, монолітним як у Німеччині. Фактично прихований протест проти фашизму знайшов відображення в творчості Д. Джерманетто, .представників молодого покоління „письменників — А. Моравіа, Ф. Йовіне, Ч. Павезе та деяких інших. їх об'єднував інтерес до долі інтелігенції в тогочасному суспільстві, до їхніх ідейних пошуків. їхні твори були написані з великою майстерністю психоаналізу і зустрінуті офіційною критикою досить вороже, оскільки вони показували справжню потворність, що домінувала серед фашистського «покоління нових римлян». Проте окрім духу опозиції в творчості цих письменників-антифашистів спостерігається настрій песимізму і скепсису, невпевненості в можливості боротьби зі зЛОМ.

Повною мірою у роки другої світової війни реалізм домінує в культурі слов'янських народів. Велику реалістичну болгарську літературу представляють письменники А. Стоянова, Г. Караславова, С. Даскалова, К. Григорова, Г. Стаматова та ін. їх творчість присвячена життю простого народу, боротьбі проти зла, темноти, будь-якого гніту.

Великий загін молодих письменників-реалістів входить у літературу Югославії. Серед них виділяються Б. Чопич («Під Грмечем»), Б. Нушич («Покійник»). І. Андріч виступив із серією новел, які вирізняються глибокою правдою і сарказмом щодо темних сторін дійсності.

Сміливими антифашистськими творами завоював собі славу чеський письменник К. Чапек. Кращий із них — роман «Війна з саламандрами» (1936), в якому фашистська небезпека представлена у вигляді наступу бездумних, тупих, надзвичайно швидко засвоюючих «вершки» технічної цивілізації «саламандр» і подано різку критику західних демократій з їх політикою поступливості фашизму. Творчість ще одного представника чеської літератури Я. Гашека була забороненою в рейху, а ряд його творів і насамперед «Пригоди бравого вояка Швейка», написаного ще в 1923 р., фашистські власті в Німеччині оголосили «біблією саботажу» і спалили.

У Польщі новий революційний підхід до теми виявляється у творчості В. Василевської, Б. Ясенського, Л. Кручковського.

У літературах країн Латинської Америки провідна роль належала жанру соціального роману. На зміну «роману про революцію», творам про трагічну долю індійців у воєнні роки приходить творчість літераторів, які шукають причини злиднів, нещасть, війн. Подібний пошук характерний для творчості великого венесуельського письменника Ромуло Ґальєгоса. В його творчості на повний голос звучить антиімперіалістична, антифашистська тема, започаткована ще в довоєнній «Доньї Барбарі» і яка стала центральною темою для всієї латиноамериканської літератури.

Значний вплив на культурницькі процеси в країнах Латинської Америки мала творчість видатного чилійського поета і громадського діяча Пабло Неруди. Пройшовши героїчну боротьбу в Іспанії, він не міг залишатися осторонь боротьби з фашизмом у роки другої світової війни. «Пісні Сталінградові» і «Нові пісні любові Сталінградові» (1942— 1943) — пристрасні, бойові творіння, в яких він втілює свою відповідальність перед людьми, часом, закликає до мужності і знищення фашизму.

Неоднозначні літературні процеси відбувалися в країнах Азіатського континенту та Океанії.

Настає помітний спад літературного руху в Японії. Провідні діячі культури змушені були йти в підпілля. Частина письменників зовсім пориває зв'язки з прогресивною літературою і переходить на бік реакції, інші створюють «літературу повороту», в якій спостерігається відхід від позицій пролетарської літератури.

Після початку агресивних дій Японії проти Китаю і особливо в період бойових дій проти США в японській літературі посилюється шовіністичний вплив. Проте серед прогресивних японських письменників спостерігаються антивоєнні настрої (Ісікава, Тацудзо), зростає протест проти реакції. Зокрема, діячами культури, які раніше входили в пролетарський літературний рух (Накано Сігехару, Міямото Юріко та ін.), засновується «література опору». їх голос не дав умерти живому слову японської літератури.

Індійська література, збуджена реалізмом видатного письменника, поета, художника, гуманіста і просвітителя Робіндраната Тагора, просякнута глибоким ліризмом і широкими філософськими узагальненнями, характеризується подальшим поширенням демократичного реалістичного напряму. Нове покоління письменників-реалістів (Вішвамбхарнахт Шарма, Яшпал, Крішан Чандар та ін.) основне своє завдання вбачають у боротьбі за визволення індійського народу від колоніалізму.

В Індонезії художня література також була носієм визвольних ідей і багато в чому сприяла формуванню національної самосвідомості. Журнал «Новий письменник» за редакцією Аміра Шаріфуддіна, Сутана Такдіра Алішахбана, Армійна Пане, Санусі Пане та інших відомих діячів національного руху сміливо критикував колоніальні голландські власті, що забезпечило виданню широку читацьку аудиторію. Навколо журналу групувалися передові письменники, які вбачали весь сенс своєї творчості в досягненні Індонезією національної незалежності.

Завойовницька політика німецького фашизму, пронімецька політика державних властей внесли в ряди більшості турецьких письменників настрої песимізму і безнадійності. В той час як видатний поет, революціонер, поет-гуманіст Назим Хікмет Ран виступив з рядом відкритих антифашистських творів («Листи до Таранта-Бабу», «Біля воріт Мадрида»), за що був засуджений на 28 років ув'язнення, значна частина літераторів Туреччини проповідувала пасивне ставлення до життя, індивідуалізм, аполітичність, смиренність.

Недовгий творчий сплеск у країнах Африки в 20—30-х роках, який дав змогу розвинути багатожанровість літературного життя, розкрити самобутність національних культур, змінюється з початком війни посиленням реакційних тенденцій і занепадом революційних настроїв місцевої інтелігенції. Зокрема, єгипетська література вступає в смугу декадентських блукань. Елементи символізму проникають у творчість багатьох письменників, які розпочали свій шлях як реалісти, — Махмуда Теймура, Таха Хусейна, Тауфіка аль-Хакіма. Письменникам, що залишились на позиціях реалізму, стали властиві песимізм, індивідуалізм, відмова від постановки суспільних проблем.

Вторгнення німецьких та італійських загарбників у країни північної і північно-східної Африки затримало активізацію літературно-творчих процесів.

Фашистська ідеологія негативно позначилась на театральному житті. В період диктатури Птлера і його поплічників театр був підпорядкований пропаганді фашистських ідей і не представляв художньої цінності. Фашисти насаджували в завойованих країнах розважальну, псевдо-патріотичну арійську драматургію мілітаристського характеру, одночасно знищуючи будь-які паростки реалістичного національно забарвленого театрального життя. Фізичний і моральний терор примусив кращих діячів сцени Німеччини, Франції, Італії та ряду інших країн емігрувати, пітиу підпілля або приєднатися до Руху опору.

Проте живий струмінь творчості не припинився навіть у таких умовах. Справді реалістичні елементи відчувалися в творчості італійських драматургів Луїджі Піранделло, Раффаеле Вівіані.

Серед англійських акторів найбільший слід залишили Д. Плгуд, С. Торндайк, Е. Евакс, А. Пннесс. Вони створили низку прекрасних ролей у спектаклях класичної і воєнної драматургії.

У французькому театрі цих років важливі зміни були пов'язані з діяльністю незалежних художніх колективів під керівництвом режисерів Л. Жуве, Ш. Дюлленій, Г. Баті, Ж. Пітоєва.

Передові принципи режисури і оформлення спектаклю утверджували в американському театрі Д. Мільзенер, Лі Сінгонсон, Г. Мак Клінтік. На повну силу заявили про себе талановиті актори Д. Баррімер, П.Робсон.

Свій внесок у боротьбу проти фашизму зробило кіномистецтво. Зокрема, в період Народного фронту у Франції режисери Ж. Ренуар і Ле Шануа створили за народні кошти ряд фільмів патріотичного, прогресивного, антифашистського змісту. Проте політика «умиротворення» загарбників, яка провадилась урядом Блюма, звела цей рух у французькому кіномистецтві нанівець.

Англійське кіномистецтво було відзначено появою низки яскравих і талановитих документальних фільмів школи режисера Д. Грірсона, який поклав в основу своєї роботи тезу про те, що «документальний фільм є творчою інтерпретацією сучасної дійсності».

В Італії і особливо в Німеччині в умовах диктатури кіно перетворилось в знаряддя фашистської пропаганди. Практично всі провідні творчі працівники змушені були емігрувати.

Проте в мистецтві в ці роки спостерігались як реакційні явища, зумовлені воєнною дійсністю, так і прогресивні тенденції, спрямовані проти впливу формалістичних явищ і поширення фашистських ідей.

Отже, незаперечним фактом історії є те, що в умовах війни, незважаючи на весь жах фізичного і морального терору з боку фашизму, діячам культури вдалося зберегти і навіть поставити на більш високий щабель розвитку духовне життя людей. Висока духовність противників фашизму забезпечила їм незламну віру в перемогу над злом.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Структура нового федерального государственного внешнего долга Российской Федерации (по состоянию на 1 января 2007 г.)	\|	Становлення української культури у воєнний період

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.122 сек.