Українські землі в складі Російської імперії в першій половині XIX ст.: адміністративний устрій, соціально- економічний розвиток.

На початку XIX ст. українські землі , які входили до Росії, були повністю інтегровані у політичну та економічну систему імперії, тут було встановлено російський адміністративно-територіальний поділ на губернії і повіти.

У цей період у суспільно-економічному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. Поміщикам належало близько 70 % усієї землі і 60 % від загальної чисельності селян. Державні селяни складали на Лівобережжі 50 % населення, на Правобережжя — 13 %, на Півдні України — 37 % сільського населення цих районів.

Засноване на феодально-кріпосницькій системі, сільське господарство було малопродуктивним. В землеробстві панувала відстала трипільна система сівозміни, часто із неправильною черговістю озимих, ярових і пару. Рутинна техніка, недостача в селян тягла, стихійні лиха й інші причини обумовили низьку врожайність. У результаті основними постачальниками хліба на ринок залишалися поміщицькі господарства, що давали до 60 %, а селянські господарства давали лише 40 % хлібних надходжень на ринок.

Пануючою формою експлуатації кріпаків залишалася панщина. Офіційно вона обмежувалася трьома днями на тиждень, але поміщики давали такі завдання, які неможливо було зробити за 3 дні.

Поміщик мав право продати селянина, відібрати у нього майно, худобу. Посилення експлуатації підривало і поміщицькі, і селянські господарства, і узагалі всю систему, засновану на примусовій праці.

Чумаки-підприємці з багатих селян володіли десятками хур і чередою волів. Фурманами до них наймалися найбідніші, доведені до злиднів селяни. Чумацький промисел сприяв соціальному розшаруванню селянства і був основним із джерел первісного нагромадження капіталу.

Приблизно в середині 40-х років фабрична продукція активно витискає мануфактурну з ринку. Розробка вугільних багатств Донбасу в значній мірі здійснювалася з ініціативи заможних селян-підприємців. Щорічний видобуток вугілля в Донбасі зріс протягом 1796—1860 рр. із 146 тис. пудів до 6 млн. пудів. Помітно зросла роль в економіці важкої промисловості. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 чавуноливарних і 16 технічних заводів. Продуктивність праці, що зростала, у промисловому виробництві на Україні дала поштовх промисловому перевороту, що почався широким впровадженням у 40-х роках нового обладнання на цукрових заводах, у зв'язку з чим — виробництво цукру досягло 3 млн. пудів за один сезон.

Наприкінці 50-х років на Україні діяло 2,5 тис. винокурень, більше 40 тис. млинів, 254 шкіряних і 160 сукняних підприємств, 218 цукрових заводів, 54 миловарні і т.д. Найбільші міста: Київ — 70 тис., Харків — 50 тис., Житомир — 34 тис.; Херсон — 34 тис.; Катеринослав — 19 тис. жителів. Ріст на ринках збуту сільськогосподарської і промислової продукції сприяв росту торгівлі на Україні. Значну роль відігравали ярмарки. З 13 ярмарків, що мали всеросійське значення — 10 знаходилися на Україні: 3 харківських ярмарки, Ільїнський Масляний (Ромни), Контрактовий (Київ), Онуфрієвський (Бердичів), Георгієвський (Єлизаветград).

Крім того, існувала величезна кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких нараховувалася 12 тис. Наявність їхньої широкої мережі, а також великого товарообігу, постійної торгівлі в містах — усе це говорило про зростання товарно-грошових відносин, поглибленні суспільного поділу праці, підрив основ кріпосницької системи.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціально-економічний розвиток та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель в другій половині XVII- XVIII ст.	\|	Західноукраїнські землі наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст.: адміністративний устрій, соціально- економічний розвиток.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.038 сек.