Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Поняття інформаційного простору.

 

Об`єктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включення інформаційної сфери України до світового інформаційного простору. Активний розвиток радіомовлення, телебачення, кібернетики та інформатики призвели до появи принципово нових засобів передачі даних. Отже головною ознакою сьогодення став процес всеохоплюючої інформатизації суспільства. Після розпаду Радянського Союзу Україна не могла більше залишатись осторонь цього процесу і прийняла курс на інтеграцію в світовий інформаційний простір.

Кожна країна, яка не хоче залишитися на узбіччі світового цивілізаційного розвитку, розробляє і впроваджує різноманітні державні програми, що сприяють формуванню інформаційного суспільства або окремих його складових, таких як: заохочення до використання Інтернету, запровадження дистанційної освіти та освіти протягом усього життя, розвиток електронної комерції, створення електронного уряду, становлення електронної медицини, надання різноманітних електронних послуг тощо. Україна, починаючи з 2000 р., активно включилася в зазначений процес. Однак на цьому шляху виникає чимало труднощів, пов’язаних, насамперед, з недостатньою технічною базою, складним фінансовим забезпеченням цього процесу, неналежним законодавчим супроводом, а також відсутністю ґрунтовних наукових досліджень щодо процесу формування інформаційного суспільства та його складових, з урахуванням кращого зарубіжного досвіду.

У зв’язку з цим, ми вважаємо за необхідне дослідити шляхи вирішення цих проблем. Зрозуміло при цьому, що повноцінна інтеграція України в Євросоюз і європейський інформаційний простір, зокрема, неможлива без проведення ефективної інформаційної політики, тобто без заходів, спрямованих на підвищення ефективності інформаційного забезпечення курсу України на приєднання до ЄС. Важливою проблемою в цьому контексті є дослідження ситуації, яка склалась в інформаційному просторі нашої держави. Окрім того, необхідною складовою забезпечення ефективності процесу євроінтеграції є формування позитивного зовнішньополітичного іміджу нашої країни та забезпечення інформаційної присутності України в світі. Першочерговим є збереження балансу інтересів держави і світового співтовариства та забезпечення її національного інформаційного суверенітету. Проте, прагнення України приєднатись до європейської спільноти, зокрема інформаційної, слід розглядати не лише з точки зору існуючих проблем, але й дати оцінку можливим перспективам. В даній роботі викладені найголовніші міркування й аргументи на користь європейської інтеграції України та пропозиції щодо наступних першочергових ініціатив з боку нашої країни.

Зрозуміло, що основним поняттям, на яке варто звернути увагу, є поняття „інформаційного простору”. Необхідно визначитися з сутністю поняття „інформаційний простір”, оскільки у вітчизняній законодавчій базі немає єдиного сталого його визначення і розуміння, яке б охоплювало і пояснювало усю площину цього поняття, а деякі визначені є суперечливі за змістом.

Згідно з визначенням, яке подає глосарій з інформаційної безпеки України, інформаційний простір — інформаційне середовище, в якому здійснюються інформаційні процеси та інформаційні відносини щодо створення, збирання, відображення, реєстрації, накопичення, збереження, захисту і поширення інформації, інформаційних продуктів та інформаційних ресурсів, на яке розповсюджується юрисдикція держави[1].

Згідно наступного визначення, інформаційний простір – сукупність банків і баз даних, технологій їхнього супроводу й використання, інформаційних телекомунікаційних систем, що функціонують на основі загальних принципів і що забезпечують задоволення їхніх інформаційних потреб та інформаційну взаємодію організацій і громадян.

За цим визначенням, основними компонентами інформаційного простору є інформаційний ресурс та інформаційна інфраструктура. Інформаційна інфраструктура – система організаційних структур, що забезпечують функціонування й розвиток інформаційного простору країни й засобів інформаційної взаємодії[2]. Інформаційний ресурс – сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)[3].

Існує також таке розуміння інформаційного простору, як – сукупність технічних і програмних засобів зберігання, обробки й передачі інформації, а також політичної, економічної й культурної умови реалізації процесів інформатизації[4].

Коли йдеться про інформаційне поле конкретної держави (а кожна держава його має), то його межі, зазвичай, ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національні територію, повітряний простір та економіку. Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають про щось уявлення. А от що саме повідомляють, як саме зображають і яке саме уявлення складають, – це вже стосується сфери політики й залежить від інформатора. Наприклад, українське телебачення і радіо та російське про одну і ту саму подію нерідко розповідають по-різному. Ані дивуватися з цього, ані, тим більше, обурюватися цим не варто: українське телебачення має виражати інтереси української держави, російське ж – російської, а ці інтереси, як відомо, не збігаються. А от дивуватися та обурюватися тим, що чужоземний інформатор нерідко використовує наш національний інформаційний простір проти нашої держави, варто і потрібно[5].

Суб’єктами національного інформаційного простору є, передусім, юридичні особи, серед яких:

· державні та недержавні інформаційні агентства;

· органи державної влади, інші державні і недержавні установи (організації) – через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби;

· державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової інформації, структури, які їх об’єднують (компанії, корпорації, асоціації, спілки тощо);

· видавництва всіх типів, різних форм власності;

· виставкові організації та центри;

· бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи, що використовуються в інформаційній діяльності;

· поліграфічні підприємства;

· підприємства зв’язку та іншого матеріально-технічного забезпечення життєздатності національного інформаційного простору, збирання, дослідження та поширення інформації;

· зарубіжні і міжнародні організації, представництва, спільні підприємства, належним чином зареєстровані (акредитовані) в Україні;

· органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації;

· філії (представництва) суб’єктів національного інформаційного простору України за кордоном;[6]

Суб’єктами національного інформаційного простору визнаються також фізичні особи – громадяни України та інших країн, які здійснюють, відповідно до законодавства України, професійну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально.

У ст. 4 Проекту Закону України „Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України” від 1998 р. запропоновано таку редакцію цього поняття: „Національний інформаційний простір України – сфера (об’ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України”. Держава виступає гарантом цілісності національного інформаційного простору України на основі:· єдиної державної політики, визначеної законами, обов’язковими для всіх учасників інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі України незалежно від форм власності;· збереження права власності держави на провідні об’єкти національного інформаційного простору, використання нею належної бази та економічних важелів для здійснення регулятивного впливу на суспільні відносини в сфері інформації;· державної системи професійного навчання і підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації, наукової та експериментальної діяльності;· економічного забезпечення цільових програм, здійснення відповідних протекціоністських заходів.Об’єктами національного інформаційного простору є інформаційна продукція в усіх її різновидах, включаючи твори літератури і мистецтва, наукові праці, публічні виступи, використані в інформаційній діяльності, національні інформаційні ресурси, інформаційні послуги, організаційні та майнові функціональні елементи інформаційної інфраструктури [7].

На думку дослідників, інформаційний простір має кілька ієрархічних рівнів (масштабів): глобальний – міжнародний і загальнодержавний, регіональний – суб’єктний, локальний – міської й сільської місцевостей.

Термін „глобальний інформаційний простір” одержав широке поширення в соціальних науках на рубежі двох століть внаслідок інтенсивного впровадження новітніх досягнень інформаційно–технологічної революції в суспільну практику в багатьох країнах світу. У закордонних дослідженнях і багатьох міжнародних документах по цій актуальній проблемі назване поняття використовується в більш вузькому значенні і фігурує найчастіше як „глобальний кіберпростір” (global cyberspace). У наш час більшість дослідників ролі інформаційно-комунікаційних технологій у житті світового співтовариства, розглядають глобальний інформаційний простір як сукупність інформаційних ресурсів й інфраструктур, які становлять державні й міждержавні комп’ютерні мережі, телекомунікаційні системи й мережі загального користування, інші трансграничні канали передачі інформації[8].

Основні межі (параметри) національного інформаційного простору України визначаються:

· в юридичному плані – складом суб’єктів національного інформаційного простору, функціональною сферою та змістом їх діяльності, на що поширюється юрисдикція України;

· в територіальному плані – територією України та іншою територією, яка за законами України і міжнародними угодами є зоною діяльності суб’єктів національного інформаційного простору України, розміщення їх матеріально-технічної бази;

· в фізично-майновому плані – складом матеріально-технічних об’єктів, матеріальною та інтелектуально-інформаційною власністю суб’єктів національного інформаційного простору, включаючи власність його зарубіжних суб’єктів на території України[9].

Розглядаючи зміст функціонального навантаження інформаційного простору, доцільно виділити три його складові:

· пов’язану із самостійним і незалежним формуванням усіх його елементів;

· спрямовану на створення умов для інтегрування у світовий інформаційний простір для отримання максимуму користі із розвитку світової інформаційної інфраструктури та глобалізації інформаційних просторів;

· забезпечення захисту всіх елементів національного інформаційного простору (інформаційної безпеки), прав і свобод суб’єктів України, що діють у ньому, як важливого чинника збереження інформаційного суверенітету України[10].

До основних ознак інформаційного простору України можна віднести:

- єдині принципи і загальні правила взаємодії всіх суб’єктів інформаційної діяльності при оптимальному співвідношенні державного регулювання і саморегулюючих початків у формуванні й розвитку інформаційного простору держави;

- наявність умов для безпечної інформаційної взаємодії держави, організацій і громадян;

- максимально повне задоволення інформаційних потреб держави, організацій і громадян на всієї території держави;

- рівнодоступність суб’єктів інформаційної діяльності до відкритих інформаційних ресурсів та їхня правова рівність;

- збереження балансу інтересів держави і світового співтовариства при входженні України в глобальний інформаційний простір та забезпечення її національного інформаційного суверенітету[11].

Отже, єдиний інформаційний простір являє собою сукупність баз та банків даних, технологій їх ведення і використання, інформаційно-телекомунікаційних систем та мереж, які функціонують на основі єдиних принципів і за загальними правилами, що забезпечує інформаційну взаємодію організацій і громадян, а також задоволення їх інформаційних потреб. Іншими словами, єдиний інформаційний простір складається з таких головних компонентів:

· інформаційні ресурси (IР) — бази і банки даних, усі види архівів, системи депозитаріїв державних IР, бібліотеки, музейні сховища і т.ін.;

· інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура:

· територіально розподілені державні і корпоративні комп'ютерні мережі, телекомунікаційні мережі і системи спеціального призначення та загального користування, мережі і канали передачі даних, засоби комутації та управління інформаційними потоками;

· інформаційні, комп'ютерні і телекомунікаційні технології — базові, прикладні і забезпечувальні системи, засоби їх реалізації;

· науково-виробничий потенціал в галузях зв'язку, телекомунікацій, інформатики, обчислювальної техніки, поширення і доступу до інформації;

· організаційні структури, включаючи кадри, що забезпечують функціонування і розвиток національної інформаційної інфраструктури;

· ринок інформаційних технологій, засобів зв'язку, інформатизації і телекомунікацій, інформаційних продуктів і послуг;

· система взаємодії інформаційного простору України зі світовими відкритими мережами;

· система забезпечення інформаційного захисту (безпеки);

· система масової інформації;

· система інформаційного законодавства.

-


5. Формування та розвиток національного інформаційного простору

Інформаційний простір України перебуває в процесі становлення, і його розвиток характеризується значними нерівномірністю і відставанням від розвинених сусідніх країн, які приділяють набагато більше уваги вдосконаленню своєї інформаційної сфери. Окремі сектори національного інформаційного поля (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) не відповідають стандартам розвинутих країн, зазнають подальшого скорочення і навіть руйнування. Інші (Інтернет, мобільний зв’язок) хоч і не досягли рівня передових держав, однак виявляють стійку тенденцію до зростання. А характер нашої пострадянської економіки обумовлює специфіку її інформаційного забезпечення, яка полягає в наступному:

· стара інформаційна організація забезпечення економічного розвитку не відповідає новим потребам суспільства;

· копіювання відповідної організації інформаційної діяльності розвинутих країн неефективне, оскільки не дозволяє вирішувати нагальні проблеми перехідного суспільства;

· модель оптимальної організації, адекватна умовам перехідного суспільства апріорі невідома, вона формується в процесі життєдіяльності суспільства.

У розвинутих демократичних країнах монополізації інформаційного простору державою або приватними компаніями протистоять суспільне телебачення, могутні опозиційні партії з власними ЗМІ або розвинута система кабельного телебачення. У нас же таких переваг досі немає.

Для України 2007 рік виявився роком чергового етапу монополізації ринку. 25 жовтня цього ж року стало відомо, що “Ю.Ей. Інтер Медіа Ґруп Лімітд” (“U.A. Inter Media Group Limited”) домовилася про опосередковане придбання 60 відсотків товариства з обмеженою відповідальністю “Телестудія Служба інформації” (телеканал “НТН”).

Антимонопольний комітет України дав згоду на концентрацію медіа-активів і купівлю чергового каналу. Таким чином, “Ю.Ей. Інтер Медіа Ґруп” опосередковано володіє 61% акцій “Української незалежної телекорпорації” (телеканал “Інтер”), 90% “Кіно-ТБ” (телеканал “Ентер Фільм”), 90% “Музика-ТБ” (“Enter Music”), телевізійними каналами “К1”, “К2”, “Мегаспорт” та іншими медіа-активами.

Основна проблема в тому, що ніхто в Україні достеменно так і не знає, а хто ж власне володіє цією структурою – “Ю.Ей. Інтер Медіа Ґруп Лімітд”, яка у 2007 році перетворилася на найпотужнішу медіа корпорацію в країні.

Суперечки на цю тему – одні з найчастіших в середовищі медіа-експертів. Однак сьогодні бракує інформації про осіб, які хоча б якось причетні до цієї корпорації. Тому, дізнатися правду, хто ж визначає інформаційний простір країни, на даний час дуже важко.

Перший заступник Секретаря РНБО (з 28 січня 2009 року – перший заступник голови СБУ) Валерій Хорошковський, до того як вкотре подався до державної служби, стверджував, що саме він є власником цієї структури. Хорошковський є власником одного з лідерів українського медіаринку телеканалу «Інтер». Однак, багато хто не вірить, що Хорошковський мав достатньо ресурсів для такої концентрації медіа-активів і що йому дозволили це зробити, адже зацікавлених в цьому ринку серед наймогутніших людей в країні чимало. Із числа цих осіб виділяють, зокрема, українського мільярдера Дмитра Фірташа та російського олігарха Олександра Абрамова.

У 2007 році посилила свої активи на українському телеринку і компанія Рональда Лаудера американського міліардера “Сентрал Юеропіен Медіа Інтерпрайзс” (“Central European Media Enterprises”). Цій групі належить по декілька каналів у Чехії, Румунії, Словенії, а в Україні вона була власником другого рейтингового каналу “1+1”, “1+1 Міжнародний”, “Кіно” та “Сіті”.

З часу заснування телекомпанія «Студія 1+1» 1995 р. належала трьом власникам: 20% — голові ради директорів каналу Олександру Роднянському. 30% — американській медіакорпорації Central European Media Enterprises Ltd. (CME, засновник і головний акціонер Рональд Лаудер), 50% — компанії «Інтер-медіа», що в свою чергу належить німецькій компанії Innova-Film, яку до останнього часу контролював Борис Фуксман.

У 2005 — 2008 рр. CME поступово викупила у партнерів ще 70% акцій і довела свою долю до 100%.

Протягом 2009 — 2010 року СМЕ продала телеканал своєму міноритарному акціонеру Ігору Коломойському. Остаточно угода з продажу завершилася у квітні 2010 р.

Ігор Вале́рійович Коломо́йський (1964, Дніпропетровськ) — підприємець з українським і ізраїльським громадянством, член наглядових рад Приватбанку, нафтопереробного комбінату «Нафтохімік Прикарпаття», а також нафтовидобувної компанії «Укрнафта».

Генеральний директор каналу — Олександр Ткаченко.

Ігор Коломойський володіє медіа-холдингом «Главред-медіа», в який входять щоденники «Газета по-київськи», «Новая», «Известия в Украине», суспільно-політичні тижневики «Главред» та «Профіль». В холдинг також входить інформагентство УНІАН і телеканал «Сіті». В квітні 2010 закінчується угода з придбання 100% медіа-группи «1+1», до складу якої входять телеканали «1+1» та «Кіно».

Ігор Коломойський інвестував 110 мільйонів доларів в придбання акцій «СМЕ» і стає членом ради директорів компанії

Третім могутнім медіа-магнатом залишається Віктор Пінчук, який є власником трьох телеканалів, що стабільно входять до 5-ки найрейтинговіших – “Новий”, “СТБ” та “ICTV”[12].

В листопаді 2009 р. Віктор Пінчук вперше публічно назвав себе власником шести телеканалів - ICTV, СТБ, "Новий канал", М1, М2, і QTV, газета Факти і видавництво Економіка А його дружина Олена Франчук оголосила про створення медіагрупи StarLightMedia, до якої увійдуть ці канали, і про те, що з наступного року рекламу на них буде продавати власний сейлз-хаус. Це руйнує альянс телеканалів Віктора Пінчука з найбільшим гравцем ринку - сейлз-хаусами групи "Інтер".

Учасники ринку завжди називали пана Пінчука власником згаданих вище телеканалів, але публічно про це оголошено вперше. Ще більш гучною заявою стало рішення групи продавати рекламу на телеканалах самостійно.

Засмучує і той факт, що єдиний інформаційний простір в Україні на сьогодні відсутній. Регіони живуть своїм життям, яке описується своїми ж ЗМІ, в той час як у Києві плине зовсім інше, також своє, життя. В столиці не читають регіональну періодику і не дивляться регіональні телеканали, тоді як в регіонах зазвичай не можливо придбати київську періодику. Добре, що хоча б теле- та радіотрансляції з Києва доступні населенню інших областей України.

Нерівномірний розподіл елементів інформаційної інфраструктури між регіонами України заставляє бажати кращого. Особливо це помітно в порівнянні Києва з іншими областями. Так в столиці широко впроваджуються найсучасніші комп’ютерні технології, системи супутникового та оптоволоконного зв’язку, в той час, як в регіонах, а тим паче на селі, нерідко навіть доступ до друкованих ЗМІ надзвичайно обмежений.

 

Ситуація, що склалася, не тільки не відповідає сучасним вимогам, а й створює реальну загрозу національній безпеці та суверенітету. Діюче законодавство, наприклад, залишило відкритими легальні шляхи до фактично необмеженої концентрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб друкованих видань, усіх різновидів електронних засобів масової інформації, що вже було відмічено раніше.

Нинішнє законодавство без будь-яких обмежень дозволяє діяти на території нашої держави засобам масової інформації, які були засновані громадянами інших країн. Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального обсягу в друкованих засобах масової інформації.

Інформаційний простір завдяки нашим досить недосконалим законам виявився перенасиченим зарубіжними інформаційними потоками, ідеями і символами інших культур. Результатом цього є намагання витіснити вітчизняні засоби масової інформації з внутрішнього ринку, нездатність їх вийти у світовий інформаційний простір.

Слід також відмітити, що сьогодні в Україні 80 відсотків газет є приватними, і майже всі вони не користуються інформацією Національного інформагентства, віддаючи перевагу альтернативним джерелам, через що, знову ж таки, страждає українське інформаційне поле.

Зростання обсягу українського ринку друкованих ЗМІ останніми роками було викликане, насамперед, сприятливою кон’юнктурою – значними невикористаними можливостями вітчизняного ринку і наявністю внутрішніх та зовнішніх інвесторів. У 2005-2006 рр. Україна пережила період експансії іноземних видавців. Притягнуті високою динамікою росту вітчизняного рекламного ринку, європейські “видавничі доми” активно здійснювали свої проекти в Україні, розраховуючи на відносно швидкі прибутки. Нині, внаслідок фінансово-економічної кризи, почався зворотний процес – “відтік” іноземних підприємців та капіталів. Провідні вітчизняні видавництва, тим часом, заявляють про реалістичність своїх планів не допустити падіння обсягів ринку нижче рівня 2008 р.

Серед найбільш актуальних тенденцій розвитку галузі друкованих ЗМІ в Україні, крім названих вище, можна виділити такі:

· консолідація й укрупнення видавничих компаній, формування медіагруп (“Главред-Медіа” + видавництво “Прес-центр” + УНІАН, Telegraaf Media Group Ukraine + Gala Media Group);

· реструктуризація активів медіакомпаній, поступове зростання ступеня їх прозорості та публічності;

· формування мультимедійних платформ і активний розвиток онлайн-проектів друкованих ЗМІ (“Дело” і www.delo.ua, “Сьогодні” і www.segodnya.ua, “Огляд газета” і www.obzor.ua та інші);

· впровадження новітніх технологій (наприклад, “Edipresse Україна” свої онлайнові бізнес-проекти (формату В2С – Business-To-Consumers – Бізнес для клієнтів) запускає з версіями для мобільних користувачів).

Серед основних проблем галузі потрібно назвати, насамперед, такі:

· монополізація ринку друкованих послуг;

· відсутність єдиної та ефективної системи сертифікації тиражів;

· брак комплексного і регулярного фахового моніторингу галузі;

· відсутність єдиної системи галузевих стандартів і зокрема Національного класифікатора друкованих ЗМІ;

· недостатня розвиненість структур дистрибуції.

 

Предметом дискусій і суперечок була й залишається ситуація в телерадіопросторі України. Вона складна, але тут вже чимало зроблено, аби електронні засоби масової інформації займали і надалі домінуючу позицію. На жаль, переважна більшість недержавних телерадіоструктур, частково і державних, не дотримуються вимог статті 9-тої Закону України “Про телебачення і радіомовлення” від 1994 р.в частині мовлення, в якій чітко зазначено: “Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою”.

Не можна не сказати і те, що поряд із зареєстрованими телерадіоорганізаціями працюють незареєстровані кабельні мережі, які без ліцензії транслюють програми практично всіх телекомпаній Російської Федерації та окремі програми інших держав.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що інформаційний простір України знаходиться на дуже низькому рівні розвитку. Для нього характерні такі негативні якості як: незахищеність, корумпованість, непрозорість, невпорядкованість, нерівномірність розвитку, залежність від зарубіжних інформаційних ресурсів і т.д.

Наступною віхою у розробці нових для України підходів щодо захисту власного інформаційного простору та інформаційної політики держави можна вважати спробу МЗС представити проект Концепції формування міжнародного іміджу України. Уряд України ухвалив Постанову № 1609, якою вперше затвердив Державну програму забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003–2006 роки.

У Законі України «Про основи національної безпеки Украї­ни» від 19 червня 2003 р. йдеться «про основні сфери національ­ної безпеки» , серед яких виокремлюється й інформаційна.

Недавно, оцінивши ситуацію щодо забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері, констатуючи низку проблем і явищ, що створюють загрози для України і негативно впливають на суспільний розвиток та реалізацію її євроінтеграційних прагнень, Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ) 21 березня 2008 року прийняла важливе рішення “Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України”, яке було введене в дію Указом Президента України від 23 квітня 2008 року. За указом Кабінету Міністрів України:

1) у місячний строк:

а) внести у зв'язку із впровадженням в Україні цифрових стандартів телерадіомовлення Раді національної безпеки і оборони України пропозиції щодо органу управління відповідними установами та підприємствами галузі зв'язку;

б) затвердити Державну програму впровадження цифрового телерадіомовлення, в якій передбачити, зокрема, не менше одного частотного покриття за рахунок державних передавальних засобів, забезпечення державної підтримки населення під час впровадження цифрового телерадіомовлення;




Переглядів: 13701

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Модель конфликта как процесса | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.016 сек.