Джерела права Литовсько-Руської держави

ЗМІСТ

1. Джерела права Литовсько-Руської держави.. 1

2. Судебник Казимира-ІV.. 3

3. Право Литовсько-Руської держави за Литовськими статутами 1529, 1566 та 1588 рр. 4

4. Розвиток цивільного та шлюбно-сімейного права у Литовсько-Руській державі 5

5. Злочини та покарання у Литовсько-Руській державі 6

6. Судовий процес. 8

Джерела права Литовсько-Руської держави

Литовське князівство займало 1/10 всієї території Литовсько-Руського утворення, куди входили землі Полоцьк, Мінськ, Вітебськ, Смоленськ; Турово-Пінська земля; Чернігово-Сіверська, Київська, Волинська та Подільська землі. Литовсько-Руська земля охопила корінну і давню Русь, територію зародження і розвитку всіх правових інститутів України, зафіксованих передусім у Руській Правді. Давньоруські культура, усталені звичаї та право надали сильний імпульс для розвитку національних правових систем українського, литовського та білоруських народів.

Як і раніше діяли звичаєве право, Руська правда, великокнязівське законодавство та магдебурзьке право. Проте, відсутність єдиного для всієї країни законодавства, котре б регулювало взаємини центральної влади із залежними від неї територіями, наявні суспільні відносини, призвело до того, що землі мали різні права. Залишалися неврегульованими питання відповідальності за посягання на чужу власність, відповідальності родичів злочинця, порядку звернення до суду, був відсутній чіткий розподіл компетенції судів. Саме через це, окремим землям, містам від Великого князя надаються привілеї (обласні, земські, міські); панівним соціальним станам (баронам, магнатам, шляхті) – привілеї та імунні грамоти. Приймається Судебник Казимира-IV (1468 р.). Норми цих документів, до прийняття у 1529 р. Першого Литовського Статуту, регулювали суспільні відносини у всіх сферах державного та правового життя ЛРД.

До джерел права Литовсько-Руської доби відносяться також міжнародні договори та постанови польсько-литовських сеймів. У вжиток згодом увійшли нові назви законодавчих актів – постанова, устави, ухвали.

Норми Руській правди були покладені в основу інших джерел права. Вона значно вплинула на подальший розвиток Литовсько-польського законодавства. Майже весь період з кінця ХIV-XVI ст.ст. був періодом панування у державі Литовській народного звичаєвого “руського” права, норми якого прикладалися до життя не тільки виключно на етнографічних українських і білоруських землях, але і на самій Литві.

1. Привілеї і грамоти– були головними джерелами писаного права, що закріплювали основи суспільного та державного ладу до укладення Литовських Статутів. Це були документи, що виходили з державної канцелярії за підписом або печатками Великого князя,радних панів і писаря. Акт називався привілеєм, якщо був написаний латиною, грамотою або господарським листом, – якщо староруською (старобілоруською) мовою. Спочатку вони стосувалися окремих осіб чи питань, потім привілеї почали групам осіб і навіть цілим соціальним станам. Вони поділялися на пожалувані(надання землі, титулу чи посади), пільгові (звільнення від сплати податків, військової служби) та охоронні (якщо порушувались особисті чи майнові права).

За територіальним поширенням існували привілеї: земські (загально-земські), обласні, волосні та міські.

Загально-земські привілеїмали загальнодержавне значення для всієї Литовсько-Руської держави (Ягайла 1387 р., Городельський 1413 р., Казимира 1447 рр., Олександра 1492 р., два привілеї Сигізмунда – 1506 і 1522 рр.). Перші три привілеї від 1387 р., були спрямовані на поширення католицизму серед вільних селян і шляхти; католицьке духовенство виключалося з державної юрисдикції та усі жителі ВКЛ переходили в католицьку віру; останнім привілеєм запроваджувалася адміністративна система за польським зразком.

Городельський привілей 1413 р. зміцнював і поширював католицизм. За цим актом усіх некатоликів, головним чином православних, які становили переважну більшість населення, не допускали на державні посади. Відповідно до привілеїв 1432 і 1434 рр. православна шляхта зрівнювалась у правах із католиками.

Привілей Казимира 1447 р.– детально регламентував права магнатів та шляхти. Визначав принципи кримінального, цивільного і конституційного права. Закріплював право здійснення суду за феодалами над залежним населенням. Тобто встановив доменіальні суди над населенням. Цей акт юридично оформив кріпосну залежність селян. Привілей забороняв уряду роздавати державні землі та посади іноземцям – ці положення були спрямовані проти проникнення польських феодалів у ВКЛ і фактично закріплювали територіальну цілісність держави.

Загально-земський привілей 1492 p. був універсальним – підтверджував усі права та привілеї, проголошені в раніше прийнятих привілеях. Цим документом були: обмежена влада Великого князя і посилено становище магнатів; визначені основні принципи міжнародної політики; встановлений порядок збирання податків; світські справи заборонялося передавати у духовні суди і навпаки; вимагав розгляд судових справ у певні строки та прийняття по ним справедливих рішень.

Привілеї, прийняті протягом першої половини ХVI ст., дедалі більше обмежували владу Великого князя.

Обласні привілеї –видавалися окремим воєводствам і повітам. Вони зазвичай видавалися на прохання князів, шляхтичів, бояр, власників невеликих земельних угідь. Привілеї надані Київській землі (1494, 1507, 1529 рр.), Волинській землі (1452, 1501, 1509 рр.) передбачали автономію українських земель у складі Литовського князівства. Обласні привілеї: забезпечували “добровільні християнські права”; судити киянина належало лише в самому Києві за участю киян і за місцевим правом; значне місце приділялося забезпеченню охорони майнових і особистих прав заможних верств населення; гарантували право вдів на володіння маєтками після смерті чоловіків, а також забезпечували всім жінкам право одруження без втручання посадових осіб.

Волосні привілеї – були спрямовані на правове закріплення повинностей і деяких прав населення. Наприклад, податки могли сплачуватись грошима, продуктами праці (полювання, промислу). Як правило такі привілеї діяли безстроково, до видання нового акту адміністрації.

Міські привілеї –це грамоти, видані протягом XIV-XVI ст., що виводили міста з ведення органів місцевої територіальної адміністрації і засновували особливі міські органи за зразком німецьких міст на магдебурзькому праві. Якщо раніше повинності міщан визначалися нормами звичаєвого права, то після їхнього відділення від волості вони стали регламентуватися правовими актами. Прикладами можуть бути привілеї на право самоуправління Луцьку (1432), Житомиру (1444) та ін.

2. Нормативні документи Сейму –ухвала, ухвала земська, постанова, конституція, устава, статут, грамота, привілей, лист, універсал, артикул. До компетенції Вального сейму належали: оголошення війни, встановлення військової повинності, обрання Великого князя.

Підготовка сеймової ухвали починалася із законодавчої ініціативи, яка належала господарю і Панам-раді, за їхньою ініціативою приймалася більшість законодавчих актів. Статути 1566 і 1588 pp. прямо приписували депутатам сейму привозити листи з побажаннями місцевих сеймів щодо потреб усієї держави. Крім депутатів сейму, прохання про видання законодавчих актів могли подавати міщани, купці, ремісники, селяни.

Обговорення й ухвалення законів здійснювалося на засіданнях сейму. Протягом 60 років (1529-1588 рр.) литовський уряд тричі здійснив кодифікацію права. Велике значення в правовій системі Литовсько-Руської держави мали збірники законодавства.Першим таким збірником був Судебник Казимира-IV 1468 року.

3. Канонічне право(православне і католицьке).Найвідомішим католицьким джерелом права, яке діяло у ВКЛ, був “Звід канонічного права” від 1532 р.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Недержавні суди Литовсько-Руської держави	\|	Судебник Казимира-ІV

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.