Джерела та основні риси права Речі Посполитої

Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебників, сеймових постанов, королівських універсалів та привілеїв тощо). Основи державного устрою Речі Посполитої визначалися рішеннями, що ухвалювалися на Люблінському сеймі та крім того до кінця ХVІІІ ст. визначали так звані Генріхові артикули (статті) та Пакта Конвента, які були укладені 1573 р. між королем Генріхом Валуа та полько-литовською шляхтою. Вони обмежували владу короля й коригували форму правління Польсько-Литовської держави у напряму так званої шляхетської демократії.

Українські та литовські землі мали досить розвинену систему права. З утворенням Речі Посполитої, остання успадкувала правову систему Литовсько-Руської держави. II Статут 1566 р. залишався чинним у Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина). Після прийняття III Статуту 1588 р. він стає головним джерелом права, як на українських так і польських землях. Про це говорить те, що тільки польською мовою він друкувався 9 разів. У містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзького права.

Досить поширеними джерелами права у Речі Посполитій були універсали короля – листи, що адресувалися всім жителям міста, за допомогою яких монарх здійснював державне управління (універсалами скликалися загальнодержавні сейми та військові «посполиті рушеня»). Основна частина універсалу завжди розпочиналася типовою фразою – «Усім і кожному особисто …». Назву саме цього документу було широко використано гетьманами Війська Запорізького протягом другої пол. ХVII-ХVIII ст.ст.

Своєрідна правова система складається на Запоріжжі. Козаки не визнавали а ні Литовських Статутів, а ні постанов і конституцій сейму, магдебурзького та іншого іноземного права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося відповідно до старовинних звичаїв, «словесним правом і здоровим глуздом».

Особливості поширення магдебурзького права та його характерні риси. Початок розповсюдження німецького міського права у слов’янських народів сягає ХІІІ ст. Цей процес був напряму пов’язаний із проблемою німецької колонізації сусідніх слов’янських земель. У зв’язку з помітним зростанням кількості населення в Німеччині протягом ХІІІ ст., німецькі селяни масово переселялися на схід у пошуках кращих умов для господарювання. Саме ці «вільні гості» ставали основою нових поселень. До середини ХIV ст. німецька колонізація в західній частині Польщі (Сілезії) була настільки потужною, що населення регіону були змушені перейти на “німецьке право”.

У Центральній та Малій Польщі, Мазовії магдебурзьке право спочатку було винятково колоніальним правом. Тобто стосувалося тільки колоній німецьких поселенців, які осідали в польських містах і селах. До кінця ХIV ст. «німецьке право» стало домінуючим у всіх поселеннях Польщі, замінивши собою стару слов’янську правову систему.

Поширенню магдебурзького права на територію Польщі сприяв Казимир Великий (1333-1370 рр.). За його правління магдебурзьке право отримало офіційне визнання в польському королівстві. Так, Вісліцький статут (1350 р.) зафіксував необхідність вживати всіма поселеннями королівства “німецького права”.

Протягом ХIV-ХVI ст.ст. сформувались основні засади самоврядування міст на магдебурзькому праві в Україні. Міста звільнялися від суду і влади воєвод, старост, намісників, панів, суддів та інших державних урядників. Мешканці міст звільнялися від необхідності нести військову повинність, з’являтися на посполите рушення. Вони зобов’язувалися лише постачати обоз до війська. Міста отримували право володіти земельною власністю, тоді як раніше цим правом користувалися лише магнати і шляхта.

Зазвичай, міське самоврядування здійснювалося двома виборними органами: радою та лавою, що носили спільну назву магістрат. Рада виконувала адміністративні функції і складалася з бурмистрів і райців. Члени міської ради обиралися здебільшого серед найзаможніших городян, внаслідок чого, рада з часом, перетворилася на замкнуту касту міського патриціату. Лава була судовим органом і очолювалася війтом. Роль присяжних виконували виборні городяни (лавники). Кількість лавників коливалася від 3-12.

Стосовно короля або власника міста, уряд війта носив характер бенефіцію – довічного або навіть спадкового, причому доволі вигідного у матеріальному плані. Війтові належала третина всіх судових оплат і частина міського податку сплачуваного на користь короля чи іншого власника населенго пункту.

Колосальною проблемою для українських міст Речі Посполитої була проблема національної та релігійної нерівноправності мешканців міст. У великих містах право на магдебургію надавалося лише членам громади римо-католицької віри – полякам та німцям. Натомість українці, євреї та вірмени, які становили більшість у містах, залишалися часто поза межами дій магдебурзького права. І королі та власники міст змушені були видавати додаткові привілеї на магдебургію.

В Україні, Польщі та Литві, практично не були розповсюджені автентичні правові збірники створені в Німеччині (Саксонське зерцало, Вайхбільд, Вульгата, тощо). Міське самоврядування здійснювалося на основі польських перекладів та переписів оригінального магдебурзького права. Найпопулярнішими збірниками муніципального права, що застосовувалися в українських містах протягом століть залишалися праці польських правників Б. Гроїцького та П. Щербича.

Волоське право на українських землях Речі Посполитої. Протягом ХVІ – XVIII ст.ст. на українських землях (Закарпаття, Буковина та Галичина) поширювалося волоське право – звичаєве молдавське право, яке регулювало суспільні відносини у сфері сільського самоврядування та судочинства. Назва пішла від слова «волох» – так у той час у Карпатах називали незалежного від національного походження селян, котрі займалися пастушим тваринництвом. Волоське право поширювалося тільки на вільних селян.

За цим правом, керівником села був представник місцевої знаті (сільський староста), якого називали «кнез» (ватажок), «жуде», «ватаман», повноваження якого відповідали солтису (представник села на магдебурзькому праві, який здійснював адміністративні, поліційні та судові функції).

В селах на волоському праві спори у громаді вирішували старійшини села в присутності всіх мешканців. Волоське право знало інститут присяжництва. У випадку судового позову, відповідач мав право виправдатися, представивши свідків, які складали присягу. Позивач міг спростувати свідчення, представивши подвійну кількість свідків, готових укласти присягу.

Існував обов’язок жителів «гнати слід», тобто колективно розшукувати «злодіїв» або «розбійників», виявлених на території сільської громади. Коли злочинець утікав на територію іншої громади, то мешканці першої повинні були лише «голосними криками» повідомити сусідів, що до них перебіг злочинець, і переслідування продовжували члени сусідньої громади. Коли громада губила слід утікача, то вона несла відповідальність за його злочин.

Найпоширенішою формою покарання був штраф. Судові штрафи були настільки високими, що мало хто з селян мав можливість їх сплатити. Наприклад, за криваву рану, смикання за волосся сплачувався штраф у розмірі 5 грошів; за синець – 12 грошів. Штраф за вбивство у другій половині ХVII ст. становив 100 грн. (160 польських злотих).

Застосовувалися покарання у вигляді громадських робіт. Поширеним було покарання у вигляді арешту, яке засуджений відбував у сільській в’язниці строком від кількох годин до 2-3 місяців.

[1] Лівонська війна (1558-1583 рр.) Московського царства проти Лівонського ордену німецьких рицарів, а після його розпаду 1561 р. з Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським (з 1569 р. Річ Посполита) за Прибалтійські землі та вихід до Балтійського моря.

[2] Кварцяне військо – наймане військо, що діяло протягом ХVІ – ХVIII ст.ст., у Речі Посполитій. Було створене в Королівстві Польському у 1562 за часів правління Сиґізмунда II Авґуста. Його використовували переважно для охорони державних кордонів і придушення народних повстань. Кварцяне військо утримувалося за рахунок 4-ї частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва).

[3] Райці – члени виборної міщанами ради магістрату, яка здійснювала управління містом (контроль за дотриманням чинного законодавства міщанами, встановлення правил торгівлі, впорядкування і забудови міста тощо). Райці обиралися із представників заможної верхівки міського населення. Але фактично у ряді міст їх призначав війт.

[4] Таких укріплень було чимало, але перша велика січ з кам’яним замком з’явилася на о. Хортиця між 1552-1556 рр. Її спорудили козаки з ініціативи Дмитра Вишневецького. Сам Вишневецький, хоча й походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, мав великі маєтності на Тернопільщині й обіймав високу адміністративну посаду, відзначався великою любов’ю до України. захищав Волинь і Поділля від татарських набігів, брав участь у багатьох сутичках і битвах. Замок на о. Хортиця став новою козацькою сторінкою в історії України. Вишневецький перетворив її на плацдарм для подальшого відвоювання південних українських земель.

[5] Французький інженер Боплан у першій половині ХVII ст. писав про це так – «Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість. Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана».

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Судоустрій Речі Посполитої	\|	Перша фундаторка академії Ельжбета-Гальшка княжна Острозька

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.