Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ПІЗНАВАЛЬНІ ПРОЦЕСИ

Пізнавальні процеси розглядаються у психології як своєрідні

інформаційні канали між людиною та навколишнім світом. Вони відбуваються

на різних рівнях психічної організації – від простих, якісно тотожних у людини

та вищих ссавців, до специфічно людяних процесів, пов`язаних із другою

сигнальною системою та функціональною асиметрією головного мозку.

До пізнавальних процесів належать такі: відчуття, сприймання, увага,

пам`ять, мислення та уява. Вони встановлюють своєрідний інформаційний

баланс між людиною та навколишнім середовищем.

ВІДЧУТТЯ

1. Поняття відчуття. Види. Механізми.

2. Загальні особливості відчуття: адаптація, сенсибілізація,

синестезія.

3. Роль відчуттів у професійній діяльності.

Відчуття – найпростіший психічний процес, що полягає у відтворенні

психікою людини окремих якостей предметів та явищ за умов їх

безпосереднього впливу, дії матеріальних подразнювачів на відповідні нервові

клітини.

Органи відчуття – спеціально пристосовані органи для поглинання

відповідних типів інформації. Вперше органи відчуття були описані

Аристотелем у IV ст. до н.е. Їх існує стільки, скільки існує найпростіших форм

безпосереднього впливу подразнювачів: зір, слух, смак, нюх, доторкування. За

своєю структурою органи відчуття відповідають особливостям подразнювачів.

Існування органів відчуття – результат довгої еволюції усього живого.

Для того, щоб людина відчувала u1073 біль, запах, смак, звук, дотик, потрібна

не тільки наявність відповідного матеріального подразнювача, але й відповідна

робота організму. Механізм відчуттів полягає в тому, що вони виникають як

результат перетворення специфічної енергії подразнювача, що діє в даний

момент на відповідний орган відчуття, у відповідну енергію нервових процесів.

Відповідний подразнювач викликає відповідний нервовий процес.

Cукупність клітин, що сприймають енергію подразнювача, носить назву

аналізатора. Аналізатор складається з кількох частин. Найважливіші з них:

• рецептори – нервові клітини, що трансформують зовнішню енергію

подразнювача у внутрішню енергію, нервовий процес;

• центростримкі та центробіжні нерви – нерви, що поєднують

периферичний та центральний відділи нервової системи;

• підкоркові та коркові відділи, що перероблюють нервові імпульси

(наприклад, диференціація звуку за частотою, зору за кольором, болю за

ступенем).

Для появи відчуття необхідна робота всього аналізатора в цілому.

Залежно від місця розташування рецепторів всі відчуття можна

розподілити на декілька груп:

• екстероцептивні – ті, що мають рецептори на поверхні тіла;

• інтероцептивні – мають рецептори у внутрішніх органах;

• пропріоцептивні – рецептори розташовані у м`язах та зв`язках.

Екстерорецептори можуть бути контактними (смак, дотик) або

дистантними (зір, нюх, слух). Деякі відчуття можна класифікувати як

зовнішньо-внутрішні (температурні, больові, м`язо-суставні).

Кожне відчуття має свою специфічну якість, що відрізняє його від інших.

Але всі відчуття мають загальні особливості. До них належать такі.

Адаптація – зміна чутливості під впливом дії подразнювача. Адаптація

може бути як позитивною, так і негативною. Негативна має місце у разі

повного зникнення відчуття під впливом тривалої дії подразнювача (наприклад,

людина звикає до гуркоту трамваю за вікном) або притуплення відчуття під

впливом сильного подразнювача (наприклад, через деякий час не помічається

запах фарби). Позитивна адаптація – підвищення рівня чутливості під впливом

дії слабкого подразнювача (наприклад, збільшення чутливості ока у темряві).

Сенсибілізація – підвищення чутливості у результаті взаємодії

аналізаторів та тренування (наприклад, відомо, який розвинутий звуковисотний

слух у дітей, що займаються музикою).

Синестезія – виникнення під впливом подразнювача одного аналізатора

відчуття, характерного для іншого аналізатора (наприклад, звукові

подразнювачі викликають зорові образи – так звана “кольорова” музика).

Відчуття розвиваються під впливом умов життя та вимог практичної

діяльності людини. Так, сенсибілізація, наприклад, має місце у тих осіб, що

займаються специфічною діяльністю: парфумер, дегустатор тощо.

СПРИЙМАННЯ

1. Поняття сприймання. Сприймання та відчуття..

2. Головні характеристики сприймання.

3. Роль сприймання у професійній діяльності.

Сприймання – відтворення у свідомості людини предметів та явищ при їх

безпосередньому впливі на органи відчуття, у ході якого відбувається

упорядкування та об`єднання окремих відчуттів у цілісні образи. У порівнянні

з відчуттям сприймання більш складний пізнавальний процес. Це якісно новий

ступінь пізнавальної діяльності. У процесі сприймання людина пізнає такі

якості та особливості навколишнього середовища, що не можуть бути

пізнаними у процесі відчуття. Наприклад, глибина, питома вага, прискорення.

Причина полягає в тому, що в основі сприйняття як пізнавального процесу

мають місце два типи нервових зв`язків: як у межах одного аналізатора

(наприклад, сприймання мелодії як сукупності ритму та частотності), так і

зв`язки між аналізаторами (наприклад, сприймання слова як сукупності

наочності та слуху).

До головних характеристик сприймання як пізнавального процесу

належать предметність, константність, усвідомленість, цілісність та

обумовленість минулим досвідом або аперцепція сприймання.

Предметність полягає в об`єктивізації ______відомостей, що отримуються із

навколишнього світу, до цього ж світу в цілому. Наприклад, цеглина та блок

вибухівки мають однаковий вигляд, але людині відомі функціональні якості

цих предметів, при сприйманні вони кваліфікуються як не тотожні предмети.

Предметність пов`язана із обумовленістю процесу сприймання минулим

досвідом людини, так званою аперцепцією сприймання.

Цілісність полягає в тому, що на базі розрізнених відомостей про окремі

якості предметів та явищ, отриманих у вигляді відчуттів, у процесі сприймання

складається єдиний образ даних предметів та явищ.

Константність сприймання – одна із найважливіших характеристик:

людина завжди сприймає відносно постійну, інваріантну структуру оточуючого

середовища, предметів та явищ дійсності. Дана характеристика забезпечує

стабільність світу, відтворює єдність предмету та умов його існування.

Усвідомленість сприймання полягає у тісному зв`язку даного

пізнавального процесу з мисленням та мовленням: предмети, явища та образи,

що сприймаються, завжди містять у собі відповідний зміст.

Сприймання – активний пізнавальний процес, пов`язаний також з

емоційною сферою. Даним процесом можна керувати. Важлива форма

сприймання – спостереження. Це спрямоване сприймання предметів та явищ

дійсності. Спостереження можна розглядати як самостійну діяльність, якій

потрібно спеціально навчатися. У навчальній діяльності особливого значення

набувають так звані наочні засоби. Активне та послідовне спостереження

сприяє ефективності процесу навчання.

У психології сприймання вивчається за такими напрямками: сприймання

простору, сприймання форми, сприймання за розміром, сприймання глибини та

віддаленості, сприймання напрямку, сприймання часу, сприймання руху.

Вивчення кожного із даних напрямків відіграє важливу роль в залежності від

професійної орієнтації та діяльності людини.

УВАГА

1. Поняття уваги. Головні характеристики.

2. Рівні уваги: безпосередня, посередня, післяпосередня_______.

3. Розвиток уваги. Роль уваги у професійній діяльності.

Увага – спрямованість та зосередженість психічної діяльності людини на

відповідних предметах або явищах. Спрямованість психічної діяльності носить

вибірковий характер. Зосередженість передбачає відвертання від всього іншого,

поглибленість у відповідну діяльність. Головні характеристики уваги як

пізнавального процесу: стійкість та коливання, динамічність, розподіл та

переключення.

Стійкість уваги характеризується її довготривалістю та ступенем

концентрації на весь період збереження. Стійкість уваги підвищується, коли

людина має справу із достатньо складним об`єктом. Дана характеристика у

значній мірі залежить також від інтересів людини, наявності вольових зусиль,

значення діяльності.

Динамічність уваги виявляється у зрушенні її стійкості на протязі

тривалої роботи.

Розподіл уваги – характеристика, з якою пов`язана можливість

одночасного успішного виконання двох або більше видів діяльностей.

Головною умовою успішного розподілу є автоматизація одного із видів

діяльностей, що виконуються одночасно.

Переключення уваги – здатність швидко переходити від однієї діяльності

до іншої. Успішність переключення найчастіше залежить від значення нової

діяльності для людини.

За характером походження увага може бути посередньою, безпосеред-

ньою та післяпосередньою. Це так звані рівні уваги.

Посередня увага характеризується наявністю відповідної мети та

вольових зусиль. Наприклад, необхідно бути уважним, щоб вірно вирішити

задачу.

Безпосередня увага виникає за умов відсутності вольових зусиль. Вона

пов`язана з потребами людини, з тим, наскільки діяльність викликає

зацікавленість. Відповідного значення набуває також і характер подразнювача

(його розмір, колір, подовженість дії). Наприклад, завжди привертає увагу

яскравий об`єкт (одяг, автомобіль та ін.) або об`єкт, що становить контраст із

навколишнім середовищем (чорна хмара на синьому небі, пляма на скатертині

та ін.).

Післяпосередня увага походить із посередньої, але поступово

перетворюється у безпосередню. У даному випадку особливого значення

набуває не лише мета діяльності, а й сама діяльність викликає відповідну

зацікавленість, і вольові зусилля на досягнення мети зникають. Наприклад,

конспектуючи необхідну літературу, студент примушує себе бути уважним, але

по мірі знайомства з матеріалом у нього виникає інтерес до даної проблеми і, як

наслідок, вольові зусилля зникають.

Увага – важлива та необхідна умова ефективності всіх видів професійної

діяльності. Особливого значення набуває її характер, розподіл та переключення

у тих видах діяльності, що потребують уваги у найвищій мірі.

ПАМ’ЯТЬ

1. Поняття пам’яті. Головні процеси пам`яті.

2. Види пам’яті.

3. Роль пам’яті у професійній діяльності.

Пам’ять – запам’ятовування, збереження та подальше відтворення

людиною її попереднього досвіду. Пам’ять забезпечує єдність та взаємозв`язок

усіх пізнавальних процесів людини.

Пам’ять складається із окремих процесів. До них належать:

запам’ятовування, збереження, відтворення та забування матеріалу.

Розподіл пам’яті за видами обумовлений особливостями діяльності, у

якій безпосередньо відбуваються її процеси.

1. За характером психічної активності існують такі види пам’яті: пам’ять

руху, емоційна пам’ять, пам’ять образна та словесно-логічна.

Пам’ять руху – запам’ятовування, збереження та відтворення різно-

манітних рухів та їх систем. Даний вид пам’яті служить підставою для

формування різноманітних практичних навичок. Наприклад, ходити, плавати,

писати.

Емоційна пам’ять – пам’ять на почуття. Емоції відіграють дуже важливу

роль у житті та діяльності людини, вони сигналізують про те, як

задовольняються потреби та інтереси, стимулюють вони або стримують

діяльність. Емоційна пам’ять у відповідному значенні може виступати

сильнішою за інші види.

Образна пам’ять – пам’ять на образи, картини життя та природи, ситуації,

а також на звуки, запахи, смаки. Найбільше розвинута образна пам’ять у людей

творчих професій – художників, музикантів, акторів.

Словесно-логічна пам’ять – пам’ять на будь-яку вербальну інформацію та

думки. Вона тісно пов`язана з другою сигнальною системою та притаманна

лише людині.

2. За характером мети діяльності: безпосередня та посередня.

Посередня пам’ять пов’язана з спеціальною метою – запам’ятати

відповідний матеріал, а також із відповідними вольовими зусиллями людини.

3. За подовженістю закріплення та збереження матеріалу: оперативна,

короткочасна та довгочасна.

Оперативна пам’ять обслуговує безпосередню діяльність людини

протягом відповідного часу. Наприклад, при читанні або математичних

операціях ми пам’ятаємо матеріал до того часу, поки працюємо з ним. Матеріал

у даному випадку не передбачає подальшого відтворення.

Короткочасна пам’ять зберігає інформацію на відповідний час, матеріал

передбачає відтворення через короткий час.

Довгочасна пам’ять – стратегічний вид пам’яті. Він характеризується

подовженим збереженням матеріалу після його багаторазового повторення.

Усі види пам’яті пов’язані між собою. Індивідуальні особливості процесів

пам’яті можна розподілити на різноманітні її типи: наглядно-образна, словесно-

абстрактна та проміжна. Даний розподіл залежить у відповідній мірі від

співвідношення першої та другої сигнальної систем у вищій нервовій діяльності

людини. Особливості процесів пам’яті необхідно мати на увазі у професійній

діяльності – як з боку індивідуальних проявів процесів пам’яті тих, хто працює,

так і враховуючи особливості конкретної роботи.

МИСЛЕННЯ

1. Поняття мислення. Мова та мислення. Соціальний характер

мислення.

2. Логічні форми мислення: поняття, міркування, умовивід.

3. Психологія мислення: аналіз, синтез, узагальнення.

4. Види мислення.

Мислення – процес узагальненого та опосередкованого відтворення

дійсності, вищий пізнавальний процес.

Мислення – найбільш складний аналітико-синтетичний пізнавальний

процес, пов`язаний з мовою та мовленням, що становить принципову різницю

між психікою людини та тварин. Мислення тварин пов`язано тільки з

безпосереднім сприйманням предметів та явищ дійсності, не має здатності

бути абстрактним. Особливості мислення людини визначаються наявністю

другої сигнальної системи. В яких би формах мислення людини не відбувалося,

воно обов`язково існує в матеріальній формі слова. Формулювання думок у

мовленнєвому процесі є найважливішою умовою їх формування. Завдяки слову

думка не зникає, а фіксується у відповідних формах.

Мислення людини у значній мірі носить відповідний соціальний

характер. Історична спадкоємність інформації можлива лише за умов її фіксації,

закріплення, збереження та передачі як від людини людині, так і від покоління

поколінню.

Мислення вивчається як з точки зору результатів розумового процесу, так

і з боку тих операцій мислення, що призводять до даних результатів,

формальною логікою та психологією. Дані науки взаємодоповнюють

дослідження складного процесу мислення.

Логіка вивчає логічні форми мислення: поняття, міркування, умовивід.

Поняття – це думка, у якій відтворено загальні, суттєві, визначні ознаки

предметів та явищ. Наприклад, поняття “людина”, “навчання”, “весна”. Зміст

понять розкривається у міркуваннях, що являють собою більш складну логічну

форму мислення.

Міркування стверджують або заперечують відповідні зв`язки між

предметами та явищами дійсності. Наприклад, міркування “Метали при

нагріванні розширюються” відбиває зв`язок між зміною температури та

об`ємом металів. Міркування можна утворити двома шляхами: безпосередньо,

коли в них висловлюється те, що сприймається (наприклад, ”стіл білий”,

“погода лагідна”), або опосередковано – шляхом розмірковування та

умовиводу. Розмірковування відбивають зв`язок між міркуваннями. Наприклад,

“Сьогодні холодно, слід одягати теплі речі”.

Умовивід – такий зв`язок між думками, коли із одного або декількох

міркувань ми отримуємо нове міркування, що витікає із змісту попередніх.

Наприклад, “Усі метали проводять електричний струм. Олово також являє

собою метал. Із сказаного виходить, що олово проводить електричний струм.”

Мислення як процес досліджує і психологія. Процес мислення – це перш

за все аналіз, синтез та узагальнення.

Аналіз – виявлення в об`єкті тих або інших його особливостей, елементів,

розглядання об`єкту з точки зору його окремих складових частин. Наприклад,

для того щоб зрозуміти, як працює технічно складна машина, необхідно

виділити її головні деталі. Об`єкт дослідження, таким чином, розкладається на

окремі частини за відповідною ознакою.

Синтез – об`єднання виділених аналізом компонентів за спільними

ознаками шляхом порівняння. В результаті відбувається виявлення зв`язків між

різними компонентами аналізу. Наприклад, шляхом зіставлення виділених

деталей машини можна встановити їх взаємовплив у процесі роботи. Синтез –

виявлення зв`язків та взаємовідносин між різними елементами. Аналіз та синтез

завжди тісно пов`язані між собою.

Узагальнення – виявлення спільного у ході аналізу та синтезу.

Закономірності аналізу, синтезу та узагальнення являють собою головні

внутрішні закономірності мислення як процесу.

Серед видів мислення виділяють мислення наочно-діюче, наочно-образне

та абстрактне.

Наочно-діюче мислення розвивається переважно у дітей до трьох років.

Даний вид мислення пов`язаний із послідовним дослідженням, опануванням

дійсності малою дитиною. Підстава розвитку даного виду мислення –

практична діяльність.

Зв`язок із практичними діями зберігається у дітей і в більш старшому

віці, але поряд з ним формується і наочно-образне мислення. У порівнянні із

попереднім даний вид мислення вже не так тісно пов`язаний із конкретною

практичною ситуацією. Процес формування даного виду мислення відбувається

у віці чотирьох-семи років. Безпосередньо практична дія вже не завжди

служить підставою породження думки, але в цілому наглядно-образне

мислення підпорядковане процесу сприймання. Діти дошкільного віку мислять

більш наочними образами і ще не володіють поняттями у строгому розумінні.

На базі практичного та наочно-образного мислення у школярів

формується абстрактне мислення. Поступово складається система понять,

опановуються і більш складні логічні форми.

У професійній діяльності необхідно враховувати індивідуальні

особливості мислення людини – самостійність, гнучкість, швидкість.

УЯВА

1. Поняття уяви. Взаємозв`язок уяви та мислення.

2. Види уяви. Образи уяви.

3. Роль уяви у професійній діяльності.

Уява поряд із мисленням розглядається як вищий пізнавальний процес.

Уява являє собою процес утворення людиною на базі її попереднього досвіду

образів предметів, об`єктів та явищ дійсності, які вона безпосередньо не

сприймала і не сприймає зараз.

Найважливіше призначення уяви – здатність передбачити результат будь-

якої діяльності людини ще до її початку. Уява носить характер упередження,

орієнтує людину в ході діяльності шляхом створення образів як кінцевого, так і

проміжного результатів роботи. Практична цінність уяви як пізнавального

процесу полягає в тому, що вона дає змогу прийняти рішення та знайти

відповідний вихід навіть при відсутності необхідної повноти знань, що являє

собою обов`язкову умову процесу мислення. Завдяки утворенню образу

кінцевого результату людина нібито “перестрибує” через відповідні етапи

відсутності інформації. Мислення та уява доповнюють одне одного: залежно

від ситуації людина використовує у своїй діяльності як систему понять, так і

систему образів.

Уява може бути пасивною та активною.

Пасивна уява – це фантазії людини, що ніколи не втілюються у життя та

пов`язані з потребами. Наприклад, людині завжди приємно подумати про щось

радісне, привабливе, приємне, хоч вона і усвідомлює, що дані образи u1089 скоро не

будуть втілені у життя, бо на даний час не планується відповідної програми

поведінки.

Активна уява представлена уявою творчою та відтворюючою. Творча

уява передбачає самостійне створення нових образів, що реалізуються в

оригінальних, неповторних та цінних продуктах діяльності людини.

Форми синтезування образів творчої уяви можуть бути різними.

1. Аглютинація, або об`єднання в одному об`єкті ознак різних предметів,

що не існують поруч у повсякденному житті. Наприклад, у технічній творчості

таким чином створений танк-амфібія. У фольклорі – русалка, кентавр.

2. Загострювання ознак. Наприклад, шаржі та карикатури.

3. Гіперболізація – збільшення або зменшення предмета, зміна кількісних

частин предмета. Наприклад, міфологічні образи – багаторукі богині.

4. Схематизація – створення образів на підставі акцентування схожих

рис. Наприклад, художник відтворює пейзаж на полотні, безпосередньо

спостерігаючи подібну картину природи.

5. Типізація – виявлення найбільш суттєвого, важливого та узагальнення

даних рис у конкретному образі. Наприклад, створення образу літературного

персонажу.

Відтворююча уява передбачає створення образів, що відповідають опису.

Наприклад, сприймання художнього тексту.

Уява, як пізнавальний процес, набуває великого значення у пошуках

нових, оригінальних рішень в усіх галузях людської діяльності. Неабияку роль

даний пізнавальний процес відіграє на ранніх етапах наукової та дослідницької

діяльності, у художній творчості та мистецтві. Фантазія – необхідна умова

пошуку нового, розвитку особистості, виховання творчого ставлення до

навчання та праці.

ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВА СФЕРА ЛЮДИНИ

1. Поняття емоційної сфери людини. Функції почуттів. Види

переживання почуттів.

2. Емоції та почуття. Форми переживання почуттів: емоція, настрій,

афект, стрес, пристрасть.

3. Поняття волі. Функції волі.

4. Емоційно-вольова сфера та професійна діяльність.

Емоційна сфера людини відбиває ставлення людини до фактів, явищ та

подій навколишнього світу. Якщо пізнавальні процеси становлять своєрідний

інформаційний канал між людиною та навколишнім середовищем, то емоції та

почуття являють собою факт ставлення до даної інформації або будь-якого

явища. Звідси витікають функції почуттів:

1. Сигнальна – емоції та почуття інформують про те, що безпосередньо

має значення для людини, викликає відповідну реакцію.

2. Емоція як мотив діяльності, те, що стимулює та активізує її.

3. Регуляційна. Це експресивний бік почуттів: наявність емоцій дозволяє

зрозуміти, що саме відчуває людина, регулювати поведінку.

Існує чотири головних якісних емоційних стани: позитивний, негативний,

амбівалентний та невизначений. Останній досить нетривалий і з часом

трансформується у позитивний або негативний.

Поняття „почуття” значно ширше, ніж поняття „емоція”. Остання

розглядається як одна із форм переживання почуттів, це безпосереднє

переживання будь-якого почуття.

Афект – емоційний процес, що швидко оволодіває людиною, дуже

інтенсивно протікає, часто характеризується змінами у життєдіяльності

людини: підвищенням тиску крові, частковою втратою свідомості тощо.

Афективний шок – стан пригніченості, знесилення, що оволодіває людиною

після афекту.

Стрес – стан напруженості. Виникає, як правило, у ситуаціях небезпеки,

фізичного та психічного перенавантаження.

Настрій – загальний емоційний стан, що впливає на психічні процеси та

поведінку людини протягом тривалого часу.

Пристрасть – стійке, глибоке та сильне почуття, що визначає

спрямованість активності людини, її думок та вчинків. Пристрасті часто

виконують функцію мотиву діяльності людини.

Почуття, афект, стрес, настрій та пристрасть розглядаються як форми

переживання почуттів.

Воля – організація та саморегуляція людиною своєї діяльності та

поведінки, що спрямована на подолання труднощів при досягненні поставленої

мети. Воля забезпечує виконання двох взаємопов`язаних функцій – спонукати

людину u1076 до діяльності або заторможувати діяльність.

Одним із найбільш характерних проявів волі є поведінка людини у

ситуації ризику. Ризик – характеристика діяльності при неозначеності для

людини її результату та наявності припущення про негативні наслідки у разі

невдачі.

Перша причина ризику – розрахунок на перемогу. Мотивація успіху у

даному випадку сильніша за мотивацію запобігання невдачі. Друга – ризик

заради ризику, це здатність людини підвестися над рівнем вимог ситуації,

поставити мету, що перебільшує вихідну задачу.

Емоційно-вольова сфера людини завжди відіграє значну роль у

професійній діяльності. Так, наприклад, завдяки почуттю здивованості людина

розпочинає пильніше аналізувати, оцінювати нову ситуацію, шукати шляхи

вірного вирішення проблеми.

ОСНОВИ ПСИХОЛОГІЇ ТВОРЧОСТІ

ПОНЯТТЯ ТВОРЧОСТІ

1. Творчість як властивість діяльності.

2. Аспекти вивчення творчості.

Творчість – своєрідний прояв активності людини, що може бути

притаманний всім видам діяльності – грі, навчанню та праці.

Більшість психологів будь-яку активність людини розподіляють на два

протилежних типи. Перший тип активності – так званий адаптивний,

пов`язаний із тими ресурсами діяльності, що вже заздалегідь відомі людині,

використовувались нею раніше та повністю знаходяться у її розпорядженні.

Другий тип – креативний (від англ. creation – створення), протягом якого

створюється нова реальність, своєрідна та неповторна, яка може

усвідомлюватись та використовуватись іншими людьми. Така реальність

передбачає вихід за межі традицій та стереотипів і може бути представлена

продуктами як інтелектуальної, так і практичної діяльності.

Творчість – явище складне, багатопланове та далеко не вивчене. Саме

тому теоретичний аналіз даного поняття, перш за все, передбачає виявлення

найважливіших аспектів поняття творчості та встановлення між цими

аспектами відповідних закономірностей. Аналіз таких аспектів має практичне

значення для розуміння суто психологічного змісту даного поняття, що може

відкрити можливість навчання творчості як важливій властивості будь-якої

діяльності.

Сучасні дослідження щодо питань творчості відзначають три

найважливіших аспекти її вивчення: культурно-історичний, соціальний та

психологічний. Найважливішим вважається психологічний, і у такій ролі він

відбивається у двох інших.

Культурно-історичний аспект полягає в тому, що прояв творчості

передбачає використання існуючих, вже відомих явищ, предметів та ідей.

Ніхто, навіть найбільш незалежний митець, не створює із нічого. Його

діяльність базується на відповідних культурних реаліях, що вже існують у

суспільстві. Даний факт є свідченням необхідності відповідних знань для

творчого процесу.

Але в той же час у надрах вже відомого з`являється принципово нове, на

зовсім іншій основі, і механізми його утворення не співпадають із

традиційними. Особливості таких механізмів вивчає психологія.

Соціальний аспект творчості полягає у виявленні значущості результату

творчої діяльності для відповідних груп людей. За обсягом результату творчої

діяльності розрізняють чотири рівні творчості.

Перший, найвищий рівень характеризує процес творчості, який

призводить до принципово нового результату, що стає культурним надбанням

всього людства. Це твори геніальних письменників, художників, композиторів,

винаходи та відкриття, які перетворюють життя людини й людства в нарізно-

манітніших напрямах – від атомної бомби до пеніциліну. Творчість такого

рівня властива досить вузькому колу творців, це прерогатива еліти людства.

Другий рівень творчості стосується продукту, який є новим для досить

великого кола людей, регіону, країни світу. Наприклад, нові технології ведення

сільського господарства за відповідних кліматичних умов.

Третій рівень характеризує новизну творчого продукту значно меншого,

обмеженого кола людей. Найочевиднішим прикладом творчості цього рівня є

технічні вдосконалення, що реалізуються, як правило, у межах якогось

підрозділу підприємства або у відповідній галузі.

Четвертий рівень стосується творчості, новизна продукту якої є

суб`єктивною, значущою тільки для людини, що творить. Прикладом може

служити робота педагога щодо впроваджння нових заходів у процесі виховання

конкретного учня.

Соціальна значущість новизни творчого продукту на всіх рівнях різна.

В той же час продукти творчої діяльності у будь-якій галузі мають суттєві

спільні соціально-психологічні риси. Особливості продуктів творчої діяльності

досліджує психологія.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ТВОРЧОСТІ

1.Процесуальний аспект творчої діяльності.

2.Особистісний аспект творчої діяльності.

Проблема вивчення психологічних особливостей творчої діяльності

постає як недостатньо досліджена сучасною психологічною наукою. Цією

проблемою займаються як вітчизняні, так і зарубіжні психологи:

Я.А.Пономарьов, Д.Б.Богоявленська, А.Медник, Р.Стернберг, Дж.Гілфорд,

К.Тейлор, А.Маслоу та ін.

Майже всі дослідники, що вивчають процес творчості, виділяють в ньому

два аспекти – процесуальний та особистісний. Перший аналізує психологічні

особливості творчої діяльності. Другий вивчає особистісні якості людини, що

спроможна та займається творчою діяльністю – людини творчої.

Практично всі дослідники пов`язують вивчення процесуального аспекту

творчості з особливостями протікання вищих пізнавальних процесів – уяви та

мислення. У разі творчої діяльності ці два пізнавальні процеси мають свої

особливості протікання та взаємозв`язку.

Найважливішою складовою творчої діяльності, перш за все, вважається

уява, зокрема її специфічний різновид, пов`язаний із створенням принципово

нових образів предметів та явищ, що мають велику практичну та теоретичну

значущість та цінність для життя людей. Таку уяву називають творчою.

Творче мислення також вирізняється особливостями, що притаманні

лише йому. Так, приміром, Дж. Гілфорд вказує на принципову різницю між

двома видами операцій мислення. Перший вид – конвергентне мислення, що

актуалізується у разі, коли людина, що вирішує задачу, має знайти єдине вірне

рішення або кількість таких рішень завжди обмежена. Другий вид мислення –

дивергентне, що розглядається як «тип мислення, що йде у різних напрямках»

(Дж. Гілфорд). Саме дивергентне мислення розглядається як мислення творче.

Для творчого мислення, як відзначає цілий ряд дослідників,

характерна наявність емоційної складової та інтуїції.

Проблема взаємозв`язку між емоціями та мисленням розроблена на

теперішній час недостатньо. В той же час роль емоційного передбачення

вирішення проблеми розглядається як факт, що не підлягає сумніву

(О.К.Тихомиров, В.К.Вілюнас). Емоційне усвідомлення проблеми може значно

опереджати інтелектуальне, бути своєрідним емоційним передбаченням

вирішення інтелектуальної задачі. У творчому мисленні емоції постають як

своєрідний стимул та регулятор інтелектуальної діяльності.

Своєрідний евристичний характер емоцій, передбачення, що зменшує

пошук вірного виходу із ситуації, найбільш яскраво виявляється в інтуїції, яка

завжди має місце у творчому процесі. Інтуїція – знання, що виникає без чіткого

усвідомлення шляхів та умов його отримання.

Творча діяльність, як відзначають дослідники (Столяренко Л.Д., Клепіков

О.І.), часто відбувається неусвідомлено. Проблема свідомого та несвідомого у

творчій діяльності конкретизується у питанні співвідношення прямого

(усвідомленого) та непрямого (неусвідомленого) продуктів цієї діяльності. Такі

продукти мають характер своєрідної «випадковості». Неусвідомлений продукт

діяльності пов`язаний саме з інтуїтивним рішенням. Такому рішенню може

сприяти ціла низка факторів, серед яких виділяють:

- високий рівень захопленості проблемою;

- віра в успіх, у можливість вирішення проблеми;

- високий рівень інформованості щодо проблеми;

- суттєвий накопичений досвід;

- високий рівень асоціативної діяльності мозку.

За словами Луї Пастера, випадковість ______доброзичлива до старанних.

І творча уява, і творче мислення, як правило, «працюють» паралельно,

доповнюючи одна одне. На ранніх етапах вирішення проблеми більш вагомою

постає уява, яка може надати можливості передбачити результат роботи ще до

її початку. На рівні володіння конкретним знанням перевагу має мислення.

Особистісний аспект творчої діяльності передбачає вивчення психології

творчої особистості. Більшість дослідників вважають, що головними ознаками

творчої особистості є наявність специфічної мотивації та особистісної захопле-

ності щодо конкретної діяльності. Крім того, відзначається своєрідна незалеж-

ність, орієнтація на особисті цінності, а не на зовнішні та загальноприйняті.

Серед найважливіших особистісних якостей творчих людей можна

назвати такі:

- незалежність – особистісні стандарти значно важливіші стандартів групи;

- відкритість мислення – готовність повірити своїм та чужим фантазіям,

вміння сприймати нове та незвичайне;

- високий рівень толерантності до невизначених ситуацій та ситуацій, що

не мають вирішення, прояв конструктивної активності у таких ситуаціях;

- розвинені емоції;

- прагнення до краси.

Найважливішою структурною складовою творчої особистості є наявність

творчих здібностей. В цілому, в психології існує декілька підходів щодо аналізу

творчих здібностей. Серед найпоширеніших слід назвати такі.

1. Як таких творчих здібностей не існує. Необхідна умова розвитку

творчих здібностей – інтелектуальна обдарованість та відповідна

мотивація( А.Маслоу, А.Танненбаум).

2. Творчі здібності являють собою самостійний фактор, що не залежить

від інтелекту. Творчий продукт передбачає включення інтуїції та не

може бути отриманий на підставі логічного висновку( Дж.Гілфорд,

К.Тейлор, Я.П.Пономарьов). Між рівнем інтелекту та рівнем

креативності існує незначна кореляція – не існує творчих особистостей

з низьким інтелектом, але існує інтелект з низькою креативністю.

3. Високий рівень розвитку інтелекту u1087 передбачає високий рівень творчих

здібностей та навпаки. Творчого процесу як специфічної форми

психічної активності не існує( Г.Айзенк, Л.Термен, Р.Стернберг).

Одним із головних питань творчої діяльності з точки зору особистості є

питання походження та розвитку творчих здібностей.

На думку дослідників, здібності до творчості розвиваються з 3-5 років,

важливу роль у їх формуванні відіграє сім`я. Серед багатьох факторів, що під-

тверджують важливу роль сімейно-батьківських стосунків, психологи виділя-

ють декілька. По-перше, більше шансів проявити творчі здібності має, як пра-

вило, єдина дитина у родині. По-друге, менше шансів проявити творчі здібності

у дітей, що ідентифікують себе із батьками. У більшості дітей батьки «середні»,

нетворчі люди, тому ідентифікація із ними призводить до формування у дітей

нетворчої поведінки. І якщо, навпаки, дитина ототожнює себе з «ідеальним

героєм», то шансів стати креативною особистістю у неї більше. Крім того,

частіше творчі діти з`являються у сім`ях, де батько значно старший за матір.

Для розвитку креативності сприятлива підвищена увага до здібностей дитини.

Високий рівень креативності зустрічається також у дітей із широким колом

спілкування та демократичним стилем взаємовідношень із матір`ю.

Питання походження та розвитку творчих здібностей психологи

пов`язують із генетичними факторами та середовищем. Одні дослідники

перевагу у формуванні креативності віддають спадкоємності, інші відзначають

рівноважне значення спадкоємності та середовища, треті – середовищу.

Так Д. Саймонтон особливо виділяє значення середовища у формуванні

креативності. На його думку, максимально сприятлива для розвитку

креативності соціально та політично нестабільне оточення. В той же час,

творчий потенціал людини за таких умов може й не бути реалізованим. Це

відбувається, якщо, по-перше, людина виказує свої ідеї занадто передчасно. По-

друге, якщо людина не виносить свої ідеї на обговорення досить u1076 довго і тоді ці

ідеї стають очевидними, «застарівають». Творчість, таким чином, пов`язана із

соціальним прийняттям на оцінкою.

ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА

1. Поняття педагогіки як науки.

2. Найважливіші категорії педагогіки.

3. Поняття дидактики як теорії та методики навчання.

Педагогіка – наука, що тісно пов`язана з психологією. Теоретичну основу

педагогіки являють психологічні відомості про особливості психіки людини,

закономірності протікання пізнавальних процесів, індивідуально-психологічні

риси особистості. Без психологічних знань неможливо існування педагогіки як

науки.

Педагогіка – наука про навчання, освіту та виховання людини на всіх

вікових етапах її особистісного та професійного розвитку.

Предметом педагогіки, з одного боку, є дослідження особистості людини

і розробка теорії та методики виховання як спеціально організованого

педагогічного процесу. З іншого боку, сам педагогічний процес та його

особливості також стають предметом дослідження педагогіки.

Педагогіка як наука вирішує такі проблеми: вивчення закономірностей

розвитку і формування особистості, визначення цілей виховання, розробка

змісту виховання, дослідження та розробка методів навчання та виховання.

Статус науки педагогіка отримала завдяки великій науковій праці

чеського педагога Яна Коменського «Велика дидактика». Дидактика – теорія

та методика навчання. На теперішній час дидактика являє собою не лише

складову педагогіки як науки, а й самостійну галузь загальної педагогіки.

До найважливіших категорій педагогіки належать виховання, освіта та

навчання. Найбільш значущою та широкою за змістом є категорія виховання.

Виховання можна розглядати як в більш широкому, так і в більш

вузькому значенні. В широкому значенні виховання розглядається як суспільне

явище, передача історичного та культурного досвіду від покоління до

покоління. У вузькому значенні – це комплекс своєрідних дій та заходів, у

результаті яких той, кого виховуєш, змінює своє розуміння світу, ставлення до

людей та до самого себе. Мета виховання постає як очікувані зміни в

конкретній людині або у групі людей.

Розуміючи виховання, перш за все, у вузькому значенні, щодо конкрет-

них осіб, педагогічна наука розглядає його як процес, що залежить як від

об`єктивних, так і від суб`єктивних факторів. До об`єктивних факторів, що

впливають на процес виховання, відносять: генетичні особливості та стан

здоров`я людини, соціально-культурну належність сім`ї, особливості біографії.

Серед суб`єктивних найважливішими вважають ціннісні орієнтири, інтереси та

потреби, що існують у суспільстві; систему стосунків із соціумом, ефективність

впливу виховних заходів з боку інших людей.

Розуміння виховання у широкому значенні передбачає аналіз відповід-

ного співвідношення між трьома найважливішими категоріями педагогіки.

Зокрема, виховання розглядається як найбільш містке поняття, що може бути

повністю розкритим завдяки аналізу його складових – освіти та навчання.

Освіта – один із оптимальних та інтенсивних засобів входження людини

у світ науки та культури. Поняття культури та освіти багато дослідників

розглядають як тотожні: освіта є не що інше, як загальна культура кожної

конкретної людини і за своєю суттю не може ніколи бути завершеною.

Завданням будь-якої освіти є прилучення людини до культурних цінностей

науки, мистецтва, моралі, права, господарства.

Освіта – поняття багатопланове. Залежно від підстав класифікації можна

визначити такі головні види освіти:

– залежно від типу та якості наукових знань: біологічна, медична,

економічна філологічна та ін.;

– залежно від майстерності опанування діяльності: музична, художня,

технічна, педагогічна;

– залежно від масштабу освоєння культурних цінностей суспільства:

національна, вітчизняна, європейська, міжнародна;

– залежно від загального рівня підготовки: неповна середня, вища та ін.

Поняття освіта та навчання близькі, але не тотожні. Поняття освіта постає

як значно u1096 ширше: само по собі навчання далеко не завжди є свідченням

отримання освіти. Результат навчання у значній мірі залежить від соціально-

психологічних особливостей та віку тих, кого навчаєш, раціонального викори-

стання прийомів та методів навчання. Саме тому навчання можна розглядати як

своєрідний засіб отримання освіти, незалежно від підстав класифікації

останньої. Це відповідним чином спланована та організована діяльність.

Навчання – процес взаємодії між тим, хто навчає, та тими, кого навчаєш.

Навчання – двобічний процес, учасники якого виконують кожен свої функції.

Той, хто навчає, передає учню відповідні знання, навички та вміння, керує про-

цесом оволодіння знаннями, створює умови для розвитку особистості того, кого

навчає. Той, хто навчається, отримує нову інформацією, навички та вміння,

проявляє ініціативу у пошуках нових знань, активно займається самоосвітою.

Навчання здійснюється завдяки спеціально організованій діяльності, що

носить назву педагогічна діяльність. Педагогічна діяльність – діяльність

педагога, спрямована на передачу суспільно-історичного досвіду, накопиченого

попередніми поколіннями. Така діяльність базується на відповідних

дидактичних принципах, що являють собою теорію та методику навчання. До

таких принципів належать: наочність, практична спрямованість, усвідомленість

навчання. Відповідно з даними принципами можна визначити послідовні етапи

процесу навчання, що були вперше описані Я. Коменським у його труді

«Велика дидактика»:

– самостійність спостереження учнів;

– виконання учнями безпосередньо практичних дій, яким вони

навчаються;

– використання отриманих знань та вмінь у практичній діяльності;

– вміння розповісти про результати своєї навчальної діяльності.

Виховання, освіта та навчання розглядаються як запорука розвитку

особистості учнів на різних вікових етапах та етапах становлення професійної

підготовки.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМПЕРАМЕНТ. ХАРАКТЕР. ЗДІБНОСТІ	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.064 сек.