• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема № 7.

Право власності

1. Поняття та зміст права власності.

Речове право є невід’ємною частиною цивільного законодавства. Праву власності та іншим речовим правам присвячено книгу 3 ЦК України.

Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що перебуває в особи.

Характерні риси речового права:

1) речовим правам притаманне право слідування. Носій речового права зберігає його і тоді, коли річ переходить до нового володільця. Зокрема, передача майна у заставу не веде до припинення права власності на це майно, власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння;

2) об’єктом речового права є річ;

3) речове право має безстроковий характер;

4) речові права користуються абсолютним захистом.

Право власності є одним із найважливіших, базових, основних прав. Усі інші права є похідними від нього (право володіння, право застави) або ґрунтуються на ньому (право користування).

Відповідно до ст. 316 ЦК України право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Право власності розглядається в об’єктивному та в суб’єктивному розумінні.

В об’єктивному розумінні право власності – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб’єктам, у тому числі визначають підстави виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі норми утворюють інститут права власності.

У суб’єктивному розумінні право власності – це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта-власника здійснювати володіння, користування, розпорядження щодо належного йому майна.

Традиційно право власності розглядають як елемент абсолютних правовідносин, в яких уповноваженій особі власнику відповідає обов’язок необмеженого кола осіб поважати і не порушувати його інтереси.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право володіння – це юридично забезпечена можливість власнику мати майно у своєму іданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Володіння буває законне і незаконне. Володіння, яке здійснюється на законних підставах, називається законним або титульним. Володіннябез будь-яких законних підстав називається незаконним володінням. Незаконне володіння поділяється на: добросовісне та недобросовісне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння є незаконним добросовісним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається незаконним недобросовісним володінням.

Право користування – це юридично закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Право розпорядження – це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення. Всі три правомочності разом можуть належати лише власнику майна.

2. Підстави виникнення та припинення права власності.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Підстави набуття права власності поділяються на:

· первісні;

· похідні.

Первісні – це такі підстави, коли право власності виникає вперше або незалежно від волі попередніх власників. Похідні підстави набуття права власності – це такі, за яких набуття права власності даною особою грунтується на праві попереднього власника.

До первісних підстав виникнення права власності можна віднести:

а) виготовлення речі;

б) переробка речі;

в) привласнення загальнодоступних дарів природи;

г) набуття права власності на безхазяйну річ;

д) набуття права власності на знахідку;

е) набуття права власності на бездоглядну домашню тварину;

є) набуття права власності на скарб;

ж) набувальна давність.

До похідних підстав виникнення права власності належать:

а) договори;

б) одержання доходів від цінних паперів;

в) спадкування.

1) Відповідно до ст 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.

2) Відповідно до ст 332 ЦК України переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.

Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

3) Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

4) Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

5) Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ.

Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

Відповідно до ст. 338 ЦК України особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.

Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо). Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

6) Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.

Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.

Відповідно до ст. 341 ЦК України якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду відповідно до статті 339 цього Кодексу.

7) Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. У разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна. Положення статті 343 ЦК України не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків.

8) Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановленоЦК України.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред’явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п’ятнадцять, а на рухоме майно — через п’ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Відповідно до ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

3. Форми власності.

ЦК України визначає такі форми власності:

• приватна;
• державна;
• комунальна.

Відповідно до ст. 324 ЦК України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Відповідно до ст. 325 ЦК України суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Відповідно до ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Відповідно до ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

4. Право приватної власності фізичних осіб

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи. Перелік видів майна, яке не може належати ФО на праві власності встановлений Постановою ВРУ „Про право власності на окремі види майна” від 17.06.1991 р., якою затверджено перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських обєднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені у додатках № 1 і № 2.

Право приватної власності фізичної особи виникає на підставі певних юридичних фактів.

1. На доходи від участі у суспільному виробництві. Юридичною підставою виникнення права власності на такі доходи є факт одержання працівником матеріальних благ (у грошовому виразі або іншим майном у натурі). Саме момент видачі-одержання працівником заробітної плати є юридичною підставою поширення на неї права приватної власності.

2.На доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності. Громадяни на свій розсуд обирають види індивідуальної та підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 42 ГК України підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економіки і соціальних результатів та одержання прибутку.

3. За договорами або іншими правочинами. Основна частина власності ФО формується саме шляхом укладення договорів: купівлі-продажу, дарування, поставки, міни, ренти, довічного утримання, спадковим, позики, кредитним.

4. Внаслідок успадкування майна. Спадкування за законом і за заповітом.

5.Внаслідок приватизації об’єктів державної власності. Регулюється ЗУ „Про приватизацію майна державних підприємств”, „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, „Про приватизацію державного житлового фонду”).

5. Право приватної власності юридичних осіб.

Ст. 325 ЦК України встановлює, що суб’єктами права приватної власності є не тільки фізичні особи, але і юридичні особи. Поняття юридичної особи (ЮО) розкривається у ст. 23 ЦК України. До числа таких осіб не належать юридичні особи, які засновані на державній чи комунальній власності, які, як відомо, володіють закріпленим за ними майном на праві господарського відання та праві оперативного управління.

Для права власності ЮО характерні певні закономірності:

1) ЮО є єдиним власником належного їй майна.

2) Власністю ЮО є майно, передане їй як вклад засновниками, учасниками, а також майно, вироблене і набуте ЮО на інших підставах у процесі діяльності.

3) ЮО, як і інші власники, мають право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушують охоронювані законом інтереси інших осіб.

4) ЮО набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через органи, що діють відповідно до закону, інших правових актів та установчих документів.

5) В установчих документах визначаються джерела формування майна ЮО, порядок розпорядження майном, поділу прибутків і збитків тощо.

6) ЮО відповідають за своїми зобов’язаннями усім належним їм майном.

Об’єктами права власності ЮО може бути в принципі будь-яке майно виробничо-господарського призначення, за винятками, встановленими законом, та придбане на підставах, не заборонених законом.

Перелік майнових об’єктів, джерела формування власності ЮО передбачені у ЦК України, ЗУ „Про господарські товариства”, „Про споживчу кооперацію”, „Про об’єднання громадян” та ін.

6. Право державної власності.

У ст. 318 ЦК України вказано, що суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК України. Отже, суб’єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом, за винятком виключної власності народу.

Відповідно до ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Об’єктами державної власності є майно ВРУ та утворених нею державних органів, майно Збройних Сил України, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні об’єкти, кошти республіканського бюджету, НБУ, майно навчальних закладів, майно державних підприємств, об’єкти соціально-культурної сфери, майно, передане Україні іншими державами.

Державна власність виникає на різних підставах, які можуть бути як загальними, характерним для всіх суб’єктів власності, так і спеціальними, властивими тільки державній власності. До останніх належать:

• набуття права власності на скарб, який є культурною чи історичною цінністю;
• викуп пам’яток історії та культури;
• реквізиція;
• конфіскація.

Відповідно до ч. 4 ст. 343 ЦК України у разі виявлення скарбу, що є пам’яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

Відповідно до ст. 352 ЦК України Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження.

Якщо власник пам’ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження.

Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

Викупна ціна пам’ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

Ст. 353 ЦК України передбачає, що у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов’язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв’язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Ст. 354 ЦК України: до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

7. Право комунальної власності.

Законодавче закріплення права територіальних громад на місцеве самоврядування викликало об’єктивну потребу підвести під місцеве самоврядування відповідну матеріальну базу. Тому у ЗУ „Про місцеве самоврядування” від 21.05.1997 р. комунальна власність уже закріплювалась як самостійна форма власності.

Суб’єктом права комунальної власності виступає територіальна громада.

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно до ст. 60 даного Закону територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи, організації, в тому числі банки, страхові товариства, пенсійні фонди, заклади освіти, культури, житловий фонд.

Відповідно до ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

Залежно від цільового призначення все комунальне майно можна поділити на такі основні категорії:

• майно, що забезпечує діяльність безпосередньо територіальної громади села, селища, міста, району в місті;
• майно, що забезпечує діяльність органів місцевого самоуправління;
• майно, що забезпечує реалізацію спільних інтересів територіальних громад;
• майно, необхідне для функціонування створених територіальними громадами юридичних осіб.

Об’єкти права комунальної власності мають цільовий характер, оскільки призначені для вирішення потреб населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

8. Право спільної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Для спільної власності характерною є множинність суб’єктів права власності. Такі суб’єкти є учасниками спільної власності, співвласниками. Оскільки відносини між ними виникають щодо одного об’єкта, що є у спільній власності, тому існує необхідність їхнього правового регулювання.

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Підставами виникнення спільної власності є будь-які юридичні факти, не заборонені законом. Підстави виникнення спільної часткової власності не визначені. Вони можуть бути найрізноманітнішими. Спільна часткова власність може виникати з правочинів, що вчиняються сторонами, за рішенням суду, успадкування майна. Спільна часткова власність може об’єднувати різних суб’єктів: юридичних, фізичних осіб, державу.

Спільна сумісна власність виникає зазвичай у випадках, передбачених законом. Хоча можливе встановлення спільної сумісної власності за договором. Спільною сумісною власністю є майно подружжя, майно, придбане в результаті спільної праці членів сім’ї, квартира, передана у власність при приватизації.

Відповідно до ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Для спільної часткової власності характерними є:

1) множинність суб’єктів-співвласників;

2) визначення часток кожного з них у спільному майні.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 359 ЦК України).

Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.

ЗУ „Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” від 29.11. 2001 р. встановлює режим спільної сумісної власності на неподільне майно співвласників багатоквартирного будинку і спільної часткової власності на загальне майно. Неподільним майном є неподільна частина житлового комплексу, яка складається з частини допоміжних приміщень, конструктивних елементів будинку, технічного обладнання будинку, що забезпечують належне його функціонування. Загальне майно – частина допоміжних приміщень житлового комплексу (кладові, гаражі, майстерні тощо), що можуть використовуватися згідно з їхнім призначенням на умовах, визначених статутом обєднання.

Частка в загальному обсязі обов’язкових платежів на утримання та ремонт неподільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у власності ФО або ЮО. Частка у загальному обсязі обов’язкових платежів на утримання і ремонт загального майна та в інших спільних витратах у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у користуванні ФО або ЮО.

Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Відповідно до ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.

Ст. 364 ЦК України передбачає, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 ЦК України), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (ст. 366 ЦК України).

Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Спільна сумісна власність відрізняється від спільної часткової власності фактично лише за ознакою визначеності часток. У спільній сумісній власності частка кожного із співвласників не визначена. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ст. 74 СК України встановлює режим спільної сумісної власності на майно, набуте у фактичному шлюбі.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Переглядів: 851