• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ, А НЕ ТІЛЬКИ ПРОТИРЕЖИМНИЙ РЕЗИСТАНС

Стаття ця звернена проти ворожих намагань тих противників укра­їнського націоналізму, які в 1950-ті роки хотіли підірвати, чи звести на манівці український визвольний рух. У той час деякі українські соціялісти й члени УРДП – Української Революційно-демократичної Партії, створеної на чужині Іваном Багряним, намагалися поширити концепцію націонал-комунізму й висунути, як прапорне, гасло «За демократичний лад в Україні», а не гасло «За самостійну національну державу українського народу». Вказуючи на небезпеку гасел «тільки протирежимної боротьби», Степан Бандера висвітлив теж фальш московсько-большевицьких «демократичних» гасел.

Стаття була підписана повним іменем і прізвищем авїора й спершу надрукована в мюнхенському тижневику «Український Самостійник», рік І, чч. 4, 5, 7, 8, 10-13 і 15 за 1950 р., згодом передрукована під ско­роченим заголовком (без слова «тільки») в місячнику «Вісник», Нью-Йорк, вид. ООЧСУ, рік III, чч. 2/37 до 12/47, лютий-грудень 1950, а згодом у збірці «Україна проти Москви», вид. ЗЧ ОУН, Мюнхен, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 2, 1955 р., стор. 338-388.

Уривки чи розділи з цієї статті були друковані: під заголовком «На­ша визвольна концепція» у «Вояцькій Варті», сторінці Т-ва кол, во­яків УПА в Канаді й ЗСА, рік VIII, ч. 5/35, додатку до тижневика «Гомін України», рік XVI, ч. 43/805 з 17 жовтня 1964; під заголовком «Наше становище до Росії» в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік XV, ч. 41/764 з 13 жовтня 1968 р. і в «Гомоні України», Торонто, рік XXI, чч. 23/1046 і 24/1047 з 31 травня і 7 червня 1969 р.

*

Український визвольний рух, мотором якого е ідеологія і кон­цепція українського революційного націоналізму, єдиний в цілому нашому політичному житті останніх двох десятиріч, іде послідов­но своїм шляхом, постійно зростає, продовжує і поширює свою боротьбу через усі величезні потрясення і зміни, що їх переживає наша Батьківщина. Він переборює всі намагання ворогів України знищити його.

Большевицька Москва слушно вбачає в українському націо­налістичному, революційно-визвольному русі найнепримиреннішого, найнебезпечнішого ворога, що безупинно, веде боротьбу з нею на всіх фронтах і відтинках, який все наступає, не тільки підтримує, але й успішно поширює, скріплює протибольшевицьку визвольну революцію. Наша боротьба з Москвою ведеться скрізь, в Україні, серед інших народів поневолених большевизмом, і на закордонних теренах. Рівнорядно з нашим наступом на позиції московського імперіялізму й комунізму, большевики ведуть усиль­ні намагання, щоб знищити наш рух усюди, докорінно. Головний фронт боротьби проходить на Українських Землях. На закордон­них теренах існує його продовження, скрізь діє націоналістичний рух, як одностайна сила й акція.

Всі намагання Москви знищити український націоналістичний, революційно-визвольний рух ОУН-УПА фізично, тотальним на­ступом з чола – виявились даремними. Не зважаючи на найтяж­чі умови боротьби й великі жертви, наш рух продовжує боротьбу, розвивається далі. Велика, чиста ідея української нації, змагання за волю України й за Божу Правду на українській землі – це невичерпне джерело сили нашого руху, а витворені в боротьбі ви-соковартісні прикмети націоналіста-революціонера, досконалі ме­тоди організації і способи дії дають йому незламну снагу, міць і гарт. Бог благословить і спомагає нашу боротьбу за правду, проти червоного царства сатани.

Ворог розуміє, що самим фізичним винищуванням йому не зламати української революції, українського націоналізму. Тому він докладає всіх зусиль, щоб заатакувати самі джерела й головні внутрішні підпори його міці, конечно намагається нищити саму ідею українського націоналізму.

Проти націоналістичного руху, як в Україні, так і на чужині, большевики ведуть вперте намагання знищити його, розкласти. Але пряме атакування його з большевицьких позицій є безуспішне. Тому ворог намагається досягти своєї мети з допомогою тих проти-націоналістичних чинників і явищ, які існують в українському політичному житті за кордоном. Він старається різними способами використовувати їх для себе, підсилювати і спрямовувати на по­трібні йому рейки. Бити націоналістичний рух таки українськими руками – це головна напрямна большевицької диверсії.

До таких самих наслідків, корисних большевицьким бажанням, ведуть на ідеологічному й політичному відтинку всі тенденції наближення до комуністичних позицій, будування на них пере­хідних помостів. Затерти чітку межу поміж самостійницьким, виз­вольним рухом і російщиною чи комунізмом, засипати провалля поміж ними – це перша мета ворожих намагань по лінії ідейної демобілізації українського самостійництва. Кожне того роду явище, що творить вилім у непримиренності супроти ворога і його по­зиції – шкідливе визвольній справі, без уваги на те, з яких моти­вів воно походить.

В українському політичному житті за кордоном існує багато таких проявів, які сприяють большевицьким намаганням знищити націоналістичний рух і підривати його визвольницьку дію. Вони мають різнородні причини, а серед їхніх заступників і виконавців часто недостає належного усвідомлення й розуміння того, яку шкід­ливу роботу вони виконують у відношенні до визвольної протимосковської боротьби. Але таке нерозуміння ані трохи не зменшує шкідливости таких явищ. Вони за своєю суттю ідуть на користь ворожим намаганням. Навпаки, це часто збільшує ту шкідливість і покривається з головною тенденцією большевицької Москви – атакувати, підривати й нищити самостійний націоналістичний рух з нібито українських позицій, українськими руками, впрягти до того й використовувати українські сили. В оцінці й у трактуванні таких явищ мусимо дивитися в першу чергу на їхнє діяння і на­слідки, а не тільки на спонуки й наміри їхніх спричинників.

Боротьба на ідеологічно-політичному фронті проти всіх родів московського наступу й підступу має першорядне значення в ці­лому визвольному змаганні. Націоналістичний рух мусить висту­пати цілком чистий і революційно-безкомпромісовий проти всього, що походить від московського большевизму, або до нього доводить, хоч би в дальших, зразу невидних наслідках. Усі питання ідеоло­гічного й політичного порядку треба розглядати передусім з погля­ду боротьби з московським імперіялізмом і його формою-інструментом – комунізмом. Все, що послаблює наші позиції в тому від­ношенні, що притуплює, зменшує чи затемнює діяметральну протиставність, революційну непримиренність, ідейно-моральну й програмово-концепційну вищість українського націоналізму супроти московського большевизму – треба викривати й усувати з нашого політичного життя. У такому теж пляні мусимо розгля­дати те, що діється на міжнародньому форумі, й розшифровувати справжній, глибоко прихований сенс усього того, до чого больше-вики прикладають руки, большевицьку стратегію на ідейному форумі в світовому маштабі.

Ставимо собі завдання докладніше висвітлити деякі намаган­ня з боку відкритих і притаєних противників українського націо­налізму звести визвольний рух з його властивого шляху, підсунути йому неправильні і шкідливі позиції. Не займаємося тут тим, що відкрито поборює, опрокидує революційно-визвольний рух. Хочемо виявити справжню істоту таких явищ, які роблять це при сповид-ному прихильному до нього відношенні.

Провідна, і для всіх того роду намагань спільна, лінія полягає в тому, щоб сучасну визвольну боротьбу звести з її націоналістич­ного шляху, шляху повноцінної Української Національної Рево­люції – на шлях тільки протирежимного спротивурезистансу. Ця лінія спільна і для тих, які з різних причин відійшли від українсь­кого націоналізму чи не спроможні його сприйняти й хотіли б по­тягнути за собою на протинаціоналістичні манівці цілий визволь­ний рух, як і для тих, що уважають таку лінію за перехідний, те­пер конечний етап до підкошення і повного знищення визвольного РУХУ.

*

Намагаючись збити визвольний рух з його націоналістичного революційного шляху, його противники часто послуговуються методою фальшиво зображувати й пояснювати справжні позиції сучасної визвольної боротьби в Україні, як теж обосновувати такі намагання фальшивим висвітлюванням потреб та умов розвитку визвольних змагань. Однією з таких фальшивих суґестій, що на­магаються причепитись до нашого руху і впливати на дальший його розвиток, є наступна комбінація тез і висновків.

У 1941-43 роках, мовляв, виявилося, що на Осередніх і Східніх Українських Землях ідеологія і програма українського націоналіз­му та його концепція української національної революції – несприємливі. За двадцять літ панування большевизму в Україні сталися такі зміни в суспільно-політичному думанні широких мас українського народу, що світогляд, ідейно-програмові цілі марксо-большевизму в теорії знайшли загальне визнання, прийнялися як правильні, найпоступовіші, а ввесь найкращий, найактивніший елемент середнього й молодого покоління, вихований на большевицькій ідеології, є з переконання ідейно-комуністичний. Все не­задоволення – ґрунт для мобілізації мас до революційної боротьби – серед подавляючої більшості народу йде не по лінії принципо­вого заперечення комунізму, його цілей і основних засад, а по лінії заперечення тільки актуальної практики большевицького режи­му, що стоїть у повній протилежності до «приємливих, шляхетних» ідей теоретичного комунізму. В площині національно-політичної свідомости і таких же прагнень в масі українського народу нема тепер принципового глибокого заперечення самої істоти імперіялізму й духа Москви, яка намагається задушити духову культуру, національно-державну й суспільно-економічну самобутність укра­їнської нації. Відчуття й освідомлення того, національний інстинкт ніби вже притуплені. Існує лише заперечення суспільно-економічного визиску, економічного упослідження України й терористич­ного тоталізму большевицького режиму.

Тому боротьба за визволення України, щоб залучити до ак­тивної участи широкі маси, а передусім динамічний, здатний до революції молодий елемент, – мусить нібито бути в цілій поста­новці, отже і в програмово-концепційній, пристосована до тих даних, мусить завернути з націоналістичного шляху на шлях тільки протирежимної боротьби. Боротьбу за повалення больше­вицького поневолення України годі сперти в основі на національно свідомий, рішуче протимосковський і протибольшевицький рево­люційний елемент, бо такого, буцімто, в Україні дуже мало, її треба сперти на все, що наставлене проти самого режиму, проти існую­чого стану. І в тому треба розраховувати не тільки на тих, хто в засаді є проти московського імперіялізму і проти комунізму, але так само й на тих, хто є за комунізм, за його здійснення, а ворожо ставиться до режиму й його практики за «зраду комунізму». За­мість «непопулярного» заперечення цілости большевизму, треба визнати за позитивні «здобутки жовтневої (тобто большевицької) революції», і виступити в ролі їхніх захисників перед режимом, який їх зрадив.

Все це ставиться не як допоміжні, тактичні засоби для підси­лення чи відтяження головного нашого фронту, але навпаки, – як основну концепцію визвольної революції. Отже, це вже не про­блеми політичної тактики на окремих відтинках, в праці серед деяких середовищ, а тільки питання власної, основної програми. Мовляв, нам треба саме такі основні положення прийняти за голов­ні лінії і на них будувати все. Відповідно до того треба відкинути дотогочасні, «вже пережиті» засади українського націоналізму, викоренити їх у власних рядах, змінити свою ідеологію і програму.

Що це значить?

Сама діягноза політичного ґрунту на ОСУ3, яка служила за вихідну для такої концепції, базується на невірній оцінці ґрунту, національної свідомости, політичного наставлення народніх мас і революційних, динамічних елементів. Вона заперечує націоналі­стичну визвольну концепцію, достатню живучість і динаміку при­родних націоналістичних потенцій в українському народі та спро­можність ідеології українського революційного націоналізму захо­пити народ, підняти його на боротьбу за «бути чи не бути». Замість національної революції в повному сенсі, вона висуває концепцію тільки протирежимної боротьби, ідучи за самоообманом, що про­грамовий мінімалізм – усунення самого режиму і виправлення, а не докорінна зміна – суспільно-політичного ладу, гасло рятування «здобутків» жовтневої революції, а не повного відокремлення її теорії і практики, – швидше поведе народні маси на боротьбу, ніж максимальна програма нашої революції. Така концепція заперечує спроможність українського й інших поневолених большевицькою Москвою народів визволитися спільною революційною боротьбою, вона ставить на всі незадоволені з режиму елементи, на комуні­стичні й російські такою самою мірою, як на здецидовані протимосковські й протикомуністичні сили.

Ціла революційно-визвольна боротьба визначена двома основ­ними процесами: будування власної сили визвольного фронту і поборювання ворога, нищенням його сил і позицій. В цих рамках існує широка скаля похідних і перехідних процесів, як, напр., приєднання співдії чи прихильності різних сторонніх, чужих сил; відтягування їх від ворога; порізнювання його з третіми чинника­ми; демобілізування, нейтралізування різних елементів у ворожо­му таборі: перетворювання цілої обстановки з ударів з ворогом на найсприятливішу для нас, а трудну для ворога; активізування, по­силювання одних площин і відтинків боротьби, а зменшування інших – відповідно до відношення сил і важливости одних і дру­гих для обидвох сторін. Багато таких питань з засягу стратегії і тактики визвольної революції має дуже велике значення. Для їх доцільного, найуспішнішого розв'язання застосовуються методи, завжди відповідні до обставин, і проводяться різні політичні акції, започатковуються і підсилюються різні процеси і в чужому, воро­жому середовищі.

В осередку організування визвольної революції треба ставити кристалізацію, удосконалення і поширення серед мас націоналі­стичної ідеології, програми, визвольної концепції та підбирання, вирощування і формування на тій базі власної сили, її підстави – кадрів непохитних визнавців і борців. Необхідним є глибинно про­стежувати те, що живе й нуртує в народі, не тільки на поверхні, вже виявлене, але неменш те, що часто є приховане, в підґрунті. Тоді незмінний за своєю суттю зміст націоналістичної ідеології формується у найпромовистіші на актуальному етапі конкретні положення. Підбираються, залучуються і формуються такі сили, які за своєю глибокою природою є націоналістичні й революційні. Знову ж при однобічному наставленні праці тільки на актуальні акції і мобілізування до них якнайбільше учасників на перший плян виступають тактичні міркування. У правильному ставленні нашої революційної роботи завжди мусять вестися в гармонійному погодженні обидва процеси: ґрунтовне формування рушіїв і голов­ної сили революції у широкому маштабі, послідовно, через різні етапи, і – ведення актуальної революційної боротьби у формі різних акцій, які дають відсіч ворогові і мобілізують маси.

Дехто не розуміє і нехтує важливість процесу ґрунтовного формування елементів власної сили, зводить революційну діяль­ність тільки до актуальних проминаючих акцій, тому він усе роз­глядає під одним кутом – мобілізації до цих акцій такими засобами й гаслами, які дають швидкий, найбільший ефект. Через таку одно­бічність легко загубити напрямок розвитку національної револю­ції на довшу мету, прийняти окремі вимоги тактики одного періо­ду діяльности за основну концепцію, за генеральну лінію.

Процес збирання, плекання, формування і вирощування влас­ної сили визвольної революції мусить відбуватися на правильних засадах українського революційного націоналізму, на його ідеоло­гічних, програмових істинах. Тому супроти власних рядів, перед українським народом мусять бути належно поширювані й висвіт­лені наші цілі, наша ідеологія і програма, наша визвольна кон­цепція в цілій своїй суті, повністю. Наші основні засади мусять бути не тільки збережені й розвинені, але й з'ясовані у власному середовищі в повній чистоті, без жодних викривлень під впливом різних тактичних міркувань. Тільки на такій підставі, в такому дусі можна формувати ряди борців за визволення, які не підда­дуться жодним атакам ворога. Тільки поставивши перед українсь­ким народом цілком ясні, чисті безкомпромісові цілі визвольної національної революції, можна повести його на найтяжчу боротьбу, яка вимагає незмірних жертв і яка єдина може принести волю нації.

Всілякі пристосування власних ідеологічних і програмових за­сад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльности в чужому чи ворожому середовищі підкопує самі основи визвольної боротьби. Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народніх мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й до­цільна така боротьба за применшені, половинчаті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України.

Наша визвольна концепція, ідеологія і програма українського націоналізму мусять чітко відбивати найістотніші прагнення укра­їнського народу, в найчистішій формі, без сторонніх і ворожих суґестій і викривлень, а одночасно формувати національно-полі­тичну свідомість.

Натомість в усій політичній, пропаґандивній праці на чужому ґрунті й супроти чужого середовища лише моменти тактичної доцільности вирішують про те, як треба підходити, які відтинки й цілі української визвольної боротьби та в якому насвітленні їх треба підносити. Тільки частина цілей нашої визвольної боротьби відповідає прагненням сторонніх чинників, чужих народів і деяких елементів, які – волею чи неволею – єскладовими части­нами чи знаряддям ворожої сили. Такі універсального значення елементи нашої програми виставляємо і пропаґуємо скрізь однаково, на всіх відтинках. Натомість деякі наші програмові постанови, які мають засадниче значення в цілій націоналістичній ідеології, відбиваючи питоменні прагнення і потреби українського народу, для деяких сторонніх чинників, до яких теж звертається наша діяльність – є не важливі, байдужі. Наголошування перед тими сторонніми чинниками саме таких цілей і гасел було б цілком недоцільне, безуспішне. Для здобуття прихильности і співдії чужих сил, а також саме для ідейно-моральної демобілізації у ворожому таборі треба підбирати й висувати такі з-поміж наших гасел, які переконливо й притягаюче промовляють до тих чужих елементів. Натомість, якщо б ставити як програмові цілі для власного табору, перед українським народом тільки ті гасла, обмежитися лише на них, – то це, замість мобілізувати, лише вносило б баламутство, розгублення.

Мірою щораз ширшого розгортання дії української визвольної національної революції, мірою активізування і посилювання що­раз нових відтинків боротьби в широких маштабах, з впливом не тільки серед українського народу, але з перенесенням нашої офензивної революційно-політичної акції на чужонаціональні те­рени й у вороже запілля, в парі з тим, як українська національна революція стає аванґардом та організатором спільної визвольної протибольшевицької революції багатьох народів – арсенал нашої політичної зброї мусить відзначатися дуже широкою скалею. Ве­ликого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується і формується власні сили, і політично-пропаґандивною тактикою на окремих відтинках. У про­цесі розгортання революційної дії Організація виробила собі ви­сокоякісні політичні здібності в застосовуванні різноманітної полі­тичної тактики, вона влучно й успішно підбирає методи і кличі, відповідно до середовища, терену й цілої конкретної обстановки. Широкий діяпозон політичної праці і відповідаюча йому широка скаля тактичних засобів характеризують сучасний етап револю­ційно-визвольного руху в Україні.

*

В революційній концепції визвольна боротьба провадиться на всіх ділянках життя, широким фронтом, різними формами, як по­стійно діючий і всезростаючий процес, аж до повної перемоги. Революційне змагання – це національна боротьба в площині духо-вости, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за пов­не знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає по­требам і бажанням українського народу. Збройна боротьба тво­рить суттєву складову частину цілої революції. Всенародне пов­стання, збройний зрив цілого народу й остаточне повалення фізич­ної підстави та сили ворога у відповідний момент має завершити визвольну боротьбу, забезпечити будування самостійної держави, ладу, національної і соціяльної свободи.

Повстанчі дії й усяка збройна боротьба мілітарної сили рево­люції має завдання давати відсіч ворогові, а захист народові, творити опору й охорону рушійних сил революції, посилювати й увидатнювати цілість революційного процесу, плекати, формувати й розвивати збройну силу революції, щоб на відповідному етапі мобілізувати в повстанчій армії всі сили революції. В цілому роз­витку революційної боротьби величина, форми організації, засяг і методи дії збройних сил можуть мінятися, вони пляново нормують­ся в застосуванні до цілости революційного процесу.

При многогранності й складності революційної дії мусить па­нувати єдність і пляновість. Запевнює її ідеологічна єдність, одна програма й одна стратегічна концепція, політична й організаційно-оперативна координація. Ідейно-політична й організаційно-опера­тивна єдність є запевнена від початку органічною єдністю цілого Руху.

Дехто визнає сенс визвольної мілітарної боротьби, нехтуючи всі інші ділянки й види революційної дії. Зневіра в можливість та успішність широкої, затяжної революційної боротьби підказала деяким одиницям узалежнювати справу визвольного змагання від розвитку міжнародньої ситуації і від постави сторонніх сил. Такі люди трактують цілу революційну боротьбу в Україні не як властивий шлях до визволення, а тільки як фактор, що привер­тає увагу зовнішнього світу на українську справу, з'єднує їй при­хильників і пособляє нашій зовнішньо-політичній праці. Розці­нюючи під цим єдиним кутом крайову боротьбу, такий погляд при­знає вартість мілітарним діям УПА тільки тому, що вони найголосніше і найбільше притягають увагу чужинецьких чинників. Але властивий революційний процес, залучування щораз ширших народніх мас до визвольної боротьби не має суттєвого значення в очах тих людей, які не вірять у власні сили й у можливості виз­вольної протибольшевицької революції. Такий погляд може ви­даватися оправданим тоді, коли поверховно дивитися на справи революцйної дії, на її зовнішні вияви і на зовнішній ефект, а не на її внутрішні розвоєві потреби і закономірності.

Загальна політична ситуація, яка складалася після війни, зроби­ла неможливим щораз більше поширення мілітарних дій, розгор­тання повстанчих операцій. Прийшов період всебічного й глибин­ного революційного процесу, в якому мілітарний бік служить передусім підсиленню суспільно-політичних секторів революції. У цілісній стратегії революції звуження дійової мілітарної сили і її акції ніяк не є рівнозначне з послабленням, применшенням си­ли революції, цілого революційного процесу. Бо повстанча армія і мілітарні дії – це складова частина, одна з функцій і форм рево­люційної боротьби, а не єдиний, сам у собі замкнений фактор. Мілі­тарні дії УПА повністю капіталізуються на користь зросту рево­люції теж тоді, коли вони самі не зростають і кількісно не поширю­ють сили УПА. Капіталізуються в тому, що зростає, посилюється революційний процес в інших видах поширенням ідеї визвольної революції, зростанням суспільно-політичних революційних акцій. Коли – зважаючи на цілісну ситуацію і вимоги внутрішнього розвитку, – загальний плян диктує звуження мілітарного сек­тора, тоді сили цього сектора не демобілізуються, а переводяться до інших секторів для їхнього підсилення і там продовжують ту саму боротьбу іншими формами. Зріст сили революції в інших видах завжди несе в собі такі потенції, які у відповідний час ви­ступлять у мілітарній формі. Цю правду найкраще потверджує створення і блискучий розвиток УПА у висліді цілої попередньої діяльности УВО-ОУН. У найтіснішій співдії та ідейно-політичній єдності ОУН й УПА з самого початку була забезпечена одностай­ність і пляновість цілого визвольного руху та найдоцільніший за всяких обставин уклад окремих форм революційної сили і дії.

*

Ідеологія, програма, визвольна концепція і революційна бо­ротьба українського націоналістичного руху творять одноцілу, гармонійну будову, засновану на завершеному українському сві­тогляді. Ця архітектурна одностайність і гармонійність дає рухові внутрішню силу, дійову динаміку та відпорність на всі наступи й удари ворога.

З другого боку всякі шкідливі, неправильні та невдалі концеп­ції і почини в українському політичному житті мають своє ко­ріння в чужому, протиставному для українства, світогляді, або в світоглядовому безґрунті, чи є вислідом розбіжностей між теоре­тично визнаними світоглядовими засадами та життєвою політичною практикою. Хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих намаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить ру­їни. А хто в практичній політичній дії не звертає уваги на те, щоб закріпити основні філяри на непорушному ґрунті, того коньюнктурні конструкції і почини хиляться за вітром, хитаються і від змінних чи сильніших вітрів валяться.

При глибшій застанові можна переконатися, що найбільше ли­ха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх су­перечностей і шкідництва для визвольних змагань походить з матеріялістичного світогляду, з чужих, соціялістичних ідеологій і концепцій та з хиб характеру одиниць і цілих гуртів. Українсь­кий націоналістичний рух не приймає жодної з філософських си­стем, створених чужинецькими мислителями, не займається ними. При тому ж для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, приро­ди і цілого українського народу, посталий на базі загально-хри­стиянського світогляду. Він не створений одним мислителем чи якимсь науковим напрямком, не вкладений науково у філософ­ську систему, але виразно віддзеркалений і діючий в усьому жит­ті й творчості української нації та української людини, як упоряд­кована, гармонійна і завершена система вартостей, яка виросла органічно. Український світогляд є християнський.

Матеріялістичний же світогляд – витвір цілком іншого, чу­жого духу, на відмінному ґрунті, в своїх засадах і висновках ціл­ком незгідний з українським світоглядом, з українською духовістю, протилежний їм. Матеріялістичний світогляд є принесений в українське життя почасти ворожим пануванням в Україні, по­части соціялізмом, а впродовж останнього чвертьстоліття його на­кидає українському народові большевизм усіма засобами насильництва й терору. Сьогодні він є не тільки однією з існуючих у світі світоглядових доктрин, але найголовнішим, основним чин-ником-засобом ворога, щоб знищити душу, істоту, самобутність української нації, перетворити український народ, українську лю­дину в податливий для цілей Москви об'єкт. Тому ставлення до матеріялістичного світогляду будь-якої організації має в аспекті визвольної боротьби проти большевизму суто політичне значен­ня.

*

У визвольній боротьбі України проти большевицької Росії най­більше шкоди приніс соціялізм, який найгірше причинився до ідейної, політичної і мілітарної демобілізації України в змаганнях з большевизмом. Ця сама бациля і тепер діє в українському полі­тичному житті на еміграції. Але у відкритій формі сьогодні вона не має приступу до українських мас, наявні соціялісти, соціялістичні партії доживають свого віку. Натомість велику шкоду на­носять замасковані, приховані соціялістичні тенденції, які прояв­ляються в різних формах, скрізь просякають, навіть намагаються запустити коріння в революційно-визвольному русі, внести в ньо­го ідеологічний розклад.

Приписуючи соціялізмові монополію на захист соціяльного ста­новища робітництва, ідентифікуючи його з програмою соціяльної справедливости і поступу, дехто робить намагання поширити в цьому відношенні баламутство, паралізувати чуйність до всіх роз-кладових елементів соціялістичної доктрини. З'являються партій­ні новотвори, оформлені під власним іменем і замасковані, які зловживають назвою революційно-визвольних чинників. Одні й другі підшиваються під революційні, протибольшевицькі вивіски та намагаються поширити опортуністичні щодо комунізму тенден­ції. Вони визнають здобутки марксизму-комунізму й говорять про їхнє збереження в Українській Державі. Зокрема вони протистав­ляться категоричному відкидуванню колективізації, шукають у ній позитивних сторінок для національного господарства. Одні про­пагують збереження колективного господарства поруч із приват­ним землеволодінням, а інші йдуть ще далі й обстоюють збережен­ня колективізації всього сільського господарства.

Всі ці соціялістичні й прокомуністичні тенденції відзначають­ся таким ставленням, немов би боротьба українського народу, яка ведеться і за соціяльне визволення, мала справу не з соціялістичним, комуністичним ладом, а з капіталістичним. Приймаючи за свій большевицький погляд, вони трактують той соціяльний лад, який існував в Україні під російською окупацією до 1917 р., а на ЗУЗ під Польщею до 1939 р., чи який існує в інших країнах – як діючий ще фактор. Вони займаються ним і різними його інститу­ціями так, немов би нам доводилось боротися з капіталізмом, а не з комунізмом. Комуністичний, соціялістичний лад, силоміць на­кинений большевизмом, вони трактують як поступовий. За зраз­ком большевицької пропаганди в трактуванні соціяльних питань вони відтворюють мариво поміщиків, капіталістів і т. п. колишніх, уже неіснуючих в Україні, факторів і явищ так само, в такій са­мій постановці, як це робить большевицька демагогія і гореславна з часів визвольних змагань 1917-20 рр. соціялістична аґітка.

Що большевики це роблять для того, щоб являтися перед народніми масами захисниками від капіталістично-поміщицького нещастя і щоб большевицьке тотальне покріпачення зобразити як рай – це зрозуміле. Натомість намагання спрямувати визвольний рух у соціяльних питаннях на такі рейки, якими йде большевицька пропаґанда, є в своїх наслідках рівнозначне з дією ворожої ди­версії. Скеровання самостійницької енергії на фальшиві рейки боротьби з вітряками відвертає увагу від властивого, найстрашні­шого й актуально єдиного ворога і поневолювача, як національ­ного, так і соціяльного – від московського комуно-большевизму. Нові попутники соціялізму говорять про соціялістичну програму 1917-20 рр., як про прогресивні засади, які мали б лягти в підста­ву суспільно-економічної програми визвольного руху. А большевицька жовтнева революція, в їхній інтерпретації, несла прогре­сивні, позитивні здобутки, яких не треба відкидати, а тільки збе­регти й закріпити, очистивши їх від викривлень і надужиття ре­жиму. Такі позиції є в цілій своїй основі фальшиві й шкідливі.

Ми боремося проти московського большевизму в усіх його про­явах, на всіх ділянках. Наша боротьба – революційна, безкомпромісова, тобто ми заперечуємо, відкидаємо і поборюємо все суто большевицьке, що він приніс і накинув українському народові, відкидаємо принципово, повністю. Дошукуватися, відрізняти в большевицькій системі позитиви – неслушно, а з погляду рево­люційної стратегії шкідливо. Якщо в підбольшевицькій дійсності є речі, окремі явища чи процеси, які самі собою є вартісні, пози­тивні, то цього ніяк не можна зарахувати на користь большевиз­му. Бо при всій своїй тоталітарній безоглядності і большевизм не є такий всевладний, щоб уся діяльність, усе життя формувалися тільки його волею і плянами. Навпаки! Спротив большевизмові, намагання формувати життя в різних ділянках по лінії природ­ного розвитку поневолених ним народів і потреб людини виявля­ється в різних формах і на всіх ділянках, без уваги на больше-вицький терор. Большевизм не е спроможний повністю опанувати все і переламати, він примушений тут і там іти на поступки.

*

Большевики зображують природний ріст і розвиток, а навіть вимушені поступки, як свої власні досягнення, як реалізацію про­грамових цілей комунізму, щоб їх використати пропаґандивно й піднести в очах мас свій авторитет. Всі справжні досягнення здо­рових життєвих прагнень народів московський большевизм нама­гається в кінцевому ефекті повернути на свою користь, на проти­народні цілі. Але в усіх своїх проявах і наслідках, на всіх ділян­ках він має супроти українського народу тільки негативне зна­чення. Говорити про позитивні сторінки й здобутки жовтневої, большевицької революції, зараховувати на їхнє конто ті позитиви, які є вимушені й здійснені непереможними життєвими силами на­роду, а які та большевицька революція намагається повернути на згубу народу, – це вияв повного нерозуміння дійсности або не-припущеного легкодушного сприймання ворожих суґестій. Так само неправильним і шкідливим є затирати ріжницю, протилеж­ність між визвольною українською революцією 1917-20 рр. і таки­ми ж національними революціями інших народів – з одного боку, та жовтневою большевицькою – з другого.

З погляду визвольної національної революції, яка має з ко­ренем усунути московсько-большевицьке панування і тотальне за­кріпачення, все, що своїм змістом чи походженням є большевиць­ке, реакційне, антиреволюційне, – кожна тенденція, яка намага­ється виправдати, зберегти будь-які прояви і залишки большевицького ладу, є реакційна, протинародня.

Большевицька пропаґанда намагається накинути погляд, що всяка боротьба проти большевизму і його ладу прагне відновлен­ня того стану, зокрема соціяльного, який існував до 1917 р. Так ніби існують лише дві можливості: большевицький лад або та­кий, який був накинений в Україні царською Росією й іншими окупантами. Таким способом большевики намагаються використа­ти живу ще в нам'яті народу здорову ненависть до старорежим­ного стану, компромітувати визвольний рух і створити почуття безнадійности, безвихідности становища.

Український націоналізм так само катеґорично відкидає і по­борює московський большевизм-комунізм, як і всяке намагання привернути стан національно-політичного і суспільно-економічно­го поневолення білою чи будь-якою іншою Росією, або іншими окупантами. Ті соціяльні відносини, які були накинені Україні попередніми окупантами, й усяка спроба їх відновити знаходять в українському націоналізмі непримиренного ворога. Його метою є побудувати в Українській Державі свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань усього українського народу, що за­певнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України – всебічну свободу, справедливість і добробут. Тут укра­їнський націоналізм іде своїми власними шляхами, беручи за під­ставу і вирішальні критерії: український народ, українську ро­дину, природні дані, життєві умови і потреби України. З чужих прикладів і .досягнень український націоналізм приймає те, що відповідає українському народові. З минулого бере він за підставу ті вартості й засади, що їх витворив сам український народ у свобідному своєму розвиткові, а які відповідають сьогоднішньому життю і його рівневі. А все те, що накинене йому чужим пануванням проти його волі і прагнень упродовж цілого історичного роз­витку, як давніше, так і в останнє чвертьсторіччя – відкидається.

Ведучи тепер боротьбу проти большевицької Москви, мусимо туди спрямовувати всю увагу, всю енергію. І на відтинку бороть­би за соціяльне визволення, яке є неможливе без визволення на­ціонального, в центрі уваги мусить стояти заперечення, поборю­вання існуючого ворожого, большевицького ладу. Тотальне пова­лення і знищення большевицького тотального закріпачення на­роду і людини мусить стояти в свідомості і настанові народніх мас як головна істина і вимога в усій суспільній проблематиці. І це мусить робити, цього мусить досягти революційно-визвольний рух усією своєю політичною діяльністю. Справжній самостійник не мо­же говорити про «здобутки» жовтневої революції, про деякі по­зитиви комунізму, про правильність соціялістичної програми, не сміє відвертати уваги мас від боротьби з комунізмом у бік примар неіснуючого в нас приватного капіталізму. Бо таке ставлення соціяльної проблематики іде шляхом підривання протибольшевицької революції, ворожого наставлення до большевизму і до «всіх діл його».

У розвитку української політичної думки і політичних сил та­кі тенденції є рецидивом тих соціялістичних хворіб, які підточи­ли й знесилили національно-політичне відродження і визвольні змагання 1917-20 рр. Вони цілим своїм внутрішнім змістом, ду­хом, способом і тлом свого виникнення повторюють те саме, що тоді робили соціялістичні партії. Одне й друге – це витвір ідео­логічного опортунізму супроти ворога, опортунізму, який хоче здаватися революційним. Це діяння таких елементів, які в проце­сі тотальної боротьби за національне визволення і самостверджен­ня націй знайшлися у воюючому національному таборі, але духово не визволились від ідейного тиску ворога, або наново йому під­далися і хотіли б, щоб національна боротьба пішла по лінії яко­гось компромісу з «вартостями і надбаннями» ворога. Як у 1917-20 рр., так само теперішній явний і закаптурений соціялізм хоче виконати у визвольному таборі ролю політичного проводу, світи­ти тим, що переймає готове від чужих або й від ворога, і на такі рейки спрямувати визвольний рух.

Якщо йде про розміри, фактичний вплив і значення в сучас­ному політичному житті, то ці явища є незначною мініятурою того, чим були соціялістичні партії в 1917-20 рр. Однак саме виникнен­ня такого рецидиву, такої соціялістично-опортуністичної тенденції в сучасності є явищем шкідливим і його належить повністю усу­нути з українського політичного життя.

*

Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гас­ла «За демократичний лад в Україні», замість гасла «За самостій­ну національну державу» має ще інший мотив і вкрай шкідли­вий аспект. Концепцію тільки протирежимної боротьби висува­ється у формі проекту, щоб сучасні визвольні змагання ставити як боротьбу за устрій української держави, а не за здобуття са­мостійної держави. Ця концепція скристалізувалася на еміграції і настійливо підносилась у той час, коли УССР прийнято до ОН. Той факт викликав чимале захоплення в деяких людей і скріпив їхні погляди, що відповідно до того треба змінити постановку на­шої визвольної політики.

Хід думок і аргументів за тією концепцією такий: дуже важ­ко вести на міжнародньому форумі українську зовнішню політи­ку в умовах недержавної нації, яка щойно змагається за створен­ня своєї держави. В таких умовах не можна виступити як само­стійний політичний чинник, бо в розумінні засад міжнародньої політики, України як самостійного фактора не було. Через прий­няття до ООН (тепер ОН) УССР дістала міжнародне визнання як українська держава і тепер Україна є суб'єктом у міжнародньо­му житті. Хоч вона не може вести своєї незалежної політики і на ділі є колонією Москви, інструментом російської політики, ко­ристь із того така, що світ визнає в принципі українську держа­ву, зживається з фактом її існування, зпідметною позицією Укра­їни в міжнародніх взаєминах. Це полегшує міжнародне визнання української держави в майбутньому (самостійної), заздалегідь йо­го запевнює. З погляду міжнароднього права існуватиме тяглість української державности, майбутня самостійна, справжня Укра­їнська Держава в тому відношенні автоматично переймає спад­щину до УССР. Будування УССД матиме в міжнародньо-правному сенсі характер державного перевороту, зміни режиму й устрою. Тепер буде куди легше вести самостійницьку зовнішньо-політич­ну працю, коли Україна має право громадянства на міжнародньо­му форумі. Відповідно до цього – кажуть речники цієї концепції – нам треба в закордонній діяльності інтерпретувати сучасні виз­вольні змагання, як боротьбу за зміну державного устрою і режи­му в СССР, а не як боротьбу за саму державу, за її існування. Зо­крема перед зовнішнім світом нам не можна заступати станови­ща, що УССР не є українською державою. Тепер, мовляв, треба справу ставити так, що УССР не має повної суверенности і ми бо­ремося за ту суверенність, за повне відокремлення від СССР, від Москви, а так само за зміну влади й устрою держави на демокра­тичний, за усунення комуністичної диктатури. Така постанова потрібна для того, щоб не підривати користей для справи україн­ської державности на міжнародньому форумі, які можна витяг­нути з факту міжнароднього визнання УССР.

Такі погляди найсильніше акцентуються у два перші після­воєнні роки. Тепер уже надто очевидна помилковість тих мірку­вань і самі їхні речники охололи в своєму захопленні і рожевих сподіванках, що присутність УССР на міжнародній шахівниці, в ролі шахової фігурки в грі Кремля допоможе самостійницькій зовнішньо-політичній праці. Але суттєво такі заложення залиши­лись в основі коньюнктурно-опортуністичною концепцією в україн­ському політичному житті на еміграції. Концепція протирежимної боротьби за саму зміну системи товчеться далі в тому колі, як і виразне уникання того, щоб чітко, послідовно ставити, що т. зв. УССР не є жодною українською державою.

Це і є спільним знаменником усіх протинаціоналістичних тен­денцій на еміграції, від явних соціялістичних, ніби революційних протибольшевицьких, до псевдонаціоналістичних. Намагаючись виплисти на політичну поверхню на хвилях коньюнктури, силку­ючись виступити в українській самостійницькій політиці проти націоналістичної лінії зі своєю «прогресивною» концепцією, вони на ділі впадають у стару колію опортунізму проти ворога, прий­маючи приховані наміри його гри в новому, «прогресивному» ви­данні. Шкідливість такого напрямку є багатобічна. Передусім він вносить повне баламутство в українську самостійницьку політи­ку, в якій становище супроти УССР і всієї большевицької гри в цьому відношенні мусить бути принципово витримане й послідов­но проведене. Єдино правильним є таке становище, яке відповідає фактичному станові й випливає з наших основних цілей. Отже – УССР не є ніякою українською державою, це тільки вивіска, оманна форма, що нею большевицька Москва намагається прихо­вати перед зовнішнім світом імперіялістичне поневолення і коло-ніяльну експлуатацію України. Перед українським народом Мос­ква хоче скомпромітувати, знецінити ідею української державно­сти, підвівши під назву й форму УССР найгірше поневолення і ви­зиск. Таким чином большевизм намагається підірвати, ідейно обез­зброїти змагання за українську державу. Будь-який опортунізм, компромісовість, невиразність у цьому питанні є неприпустимі в самостійницькому русі, бо вони вносять дезорієнтацію і демобілі­зацію, ведуть до того, чого хоче ворог.

Правда, піти на такий шлях Москву примусила незламність змагань українського народу до державної самостійности. Не ма­ючи сили зламати його, большевизм пішов на обман, на підступне підривання. Однак, зробивши це, ворог намагається повернути таку так-тику на свою користь.

Виведенням УССР на міжнародній форум большевицька Мос­ква хоче зразу досягти кілька вигід: випровадити в поле, забурити змагання України до повної суверенності! й обдурити світ щодо справжнього становища т. зв. союзних республік СССР. В міжна­родньому житті, в світовій опінії большевики намагаються зв'яза­ти ім'я України з усією політикою Москви, і то не в сенсі понево­лення, а тільки так, ніби самостійна УССР добровільно солідари­зується в усьому з СССР; таким способом на міжнародньому фо­румі невтралізувати, здушувати правду, що Україна є головною революційною силою проти московського імперіялізму, що вона змагає до розсадження, знищення СССР; нарешті, большевики на­магаються мати ще одну, дуже вигідну позицію в своїй грі на міжнародніх форумах. Такі користі є для большевицької Москви.

А чи для справи української державности є якась користь з то­го, що Україна є репрезентована Мануїльським, що в світову опінію втискається уявлення про Україну, як про підголоска Мос­кви? Чи не краще, щоб ім'я України не стояло як одна з больше-вицьких фігур, але виключно було синонімом і символом протибольшевицької і протимосковської революції, яка несе розвал СССР, зламання московського імперіялізму, смерть большевизму? Чи краще, щоб слово Україна лунало в світі тільки безкомпромісовою визвольною боротьбою, що Москва боїться самої згадки про Україну в світі, чи щоб Мануїльські представляли світові осід­лану, слухняну Україну, що її большевики вже можуть спокійно показувати? Чого важче досягнути на міжнародньому форумі, в світовій опінії: чи здобути визнання для справжньої революції, розправи з большевицькою Москвою, – а іншого шляху немає, – чи направити, відродити все те, чим обтяжить ім'я України так звана УССР?

Чи для справи побудови УССД може мати серйозне значення т. зв. тяглість української державности з УССР як останнім вогнивом? Для чиєї справи в спадщині після УССР знайдеться біль­ше корисного для натягання в міжнародньо-правдивому змислі: для справи суверенности і соборности Української Держави, чи для нового московського загарбницького імперіялізму? Та зага­лом, коли, який народ здобув чи забезпечив свою державну неза­лежність самою об'єктивною рацією своєї справи перед міжнарод­нім правом? Пощо ж зводити на манівці самостійницьку думку?

І нарешті, чи доцільно й припустимо казати, що українська держава має добровільно брати на себе гіпотеку по УССР, усі ті зобов'язання, обтяження різного роду, що їх большевики роблять і ще зроблять під фірмою УССР? Всі обтяження внутрішнього й зовнішнього порядку, а серед них, крім того, що вже зроблено, можуть бути різні договори, воєнний стан УССР супроти інших держав і т. п.

Що ж то мала б бути за самостійницька та ще й революційна політика, яка готова так скоро і легко зміняти генеральну лінію супроти ворожого стану в зв'язку зі зміною політичної декорації ворога? І то тільки тому, що, може, колись вдасться мати з того якусь користь.

*

Намагання з'ясувати перед зовнішнім світом сучасну визволь­ну боротьбу за тією ж концепцією веде до її знецінення. Надати українській революції характер тільки протирежимної боротьби, державного перевороту, а не історичної боротьби України з Ро­сією – значить здеґрадувати її з погляду міжнародньої політики до якости таких протикомуністичних сил, як, напр., російський антибольшевицький рух.

У сучасному міжнародньому житті домінує многобічний кон­флікт між СССР і рештою світу. Цей конфлікт складається з двох головних елементів: боротьби з комунізмом, який прагне опанувати ввесь світ, і з експанзивним, загарбницьким імперіялізмом Росії. Ці обидва чинники є сплетені в одну цілість, діють по одній лінії, підсилюючи один одного. Але в дальшому розвитку вони можуть існувати й діяти відокремлено, а таке розділення ще не ліквідує жодного з них. Тобто, усунення большевизму в Росії ще не збиває російського імперіялізму, який може існувати й виступати так само в іншому вигляді, але з такою самою загрозою для зовніш­нього світу. І комунізм ще цілком не згине з своїм падінням у Росії, він може ще існувати в різних країнах. Відповідно до цьо­го в міжнародній політиці клясифікуються сучасні протибольшевицькі сили в аспекті розвитку на дальшу мету. Вони оціню­ються згідно з тим, по якій лінії протиставляться большевизмові: чи тільки як експанзивному комунізмові, чи теж як формі росій­ського імперіялізму, а особливо – чи вони так само будуть про­тиставитися кожному наступаючому російському імперіялізмові, без уваги на те, в якій формі він не виступав би. Ще іншу оцінку мають сили, які прагнуть повного знищення російського імперія­лізму, унеможлквлення йому відродитися.

Коли світ розумітиме українську визвольну політику лише як змагання до перевороту в УССР, до зміни ладу, усунення самого большевизму, тоді він буде враховувати її до складу таких чинників, які активно виступають проти большевизму, до його роз­валу, але роля яких в дальшому розвитку ще не е детермінована, ще може бути різною. Для нашої визвольної політики важливим є, щоб українська визвольна революція була повністю оцінювана, як продовження історичної боротьби України з Москвою, з мос­ковським імперіялізмом, і то всякої породи, не тільки большевицької. Ця боротьба не припиниться але до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсовєтській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та ство­рення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої си­стеми держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною аґресією. І далі, щоб світ знав, що Україна буде продов­жувати боротьбу проти всяких сил, які хотіли б її поневолювати, нищити її державну незалежність і суверенність, або які посяга­ли б по українські землі.

Маючи таку правильну оцінку своєї ролі, Україна буде зара­ховуватися в міжнародній політиці не тільки як сила в поборю­ванні большевизму, але як тривкий фактор, що протиставиться всякому російському імперіялізмові, як противник всякого стану поневолення, як активний чинник і наріжний камінь цілого укла­ду на Сході Европи й у підбольшевицькій Азії. В такому розумін­ні українська революція стає подвижником далекосяглих і трив­ких змін у тому просторі, які створять цілком нову констеляцію. Щоб така належна оцінка української справи закріпилася в між­народній політиці, треба, щоб світ побачив, що українська націо­нальна визвольна революція є відповідно сильна і має за собою готовість, вирішення українського народу боротися по тій лінії до кінця, до перемоги за всяку ціну. Вся революційна боротьба, яка тепер ведеться, дає належний доказ, що так є. Вона дає теж най­кращу базу для відповідної зовнішньо-політичної праці.

Українська закордонна політична акція мусить належно впо­ратися з завданням. При цьому дуже важливим є те, щоб у по­становці закордонної роботи, в репрезентуванні генеральної лінії визвольної політики була належна чіткість і послідовність. Треба якнайвиразніше підкреслювати те, що наша боротьба – це бороть­ба України з Росією, боротьба безкомпромісова, безперервна в істо­ричній послідовності. Тільки за такі безкомпромісовости і рішучости, з такою генеральною лінією можна належно ставити нашу зовнішню політику.

Однією з причин висування фальшивих концепцій в українсь­кій політиці є помилкова оцінка значення різних моментів у міжнародніх взаєминах. У деяких людей ще панує переконання, що зовнішня політика державних народів керується ідеологічними мотивами, що питання про приязне чи вороже ставлення якоїсь держави до інших народів вирішується передусім або великою мірою подібністю чи протилежністю пануючих у них державних доктрин, систем і суспільних устроїв. Було б наївним думати, що війни, ривалізації, антагонізми, союзи, коаліції й усі найважливі­ші стосунки поміж державами й народами, які ведуться під ідео­логічними знаменами й гаслами, в дійсності випливають з тих мо­тивів і прагнуть до тих цілей, які виставляються на показ. Деякі люди втратили зрозуміння того, що насправді діється в світі. Во­ни не розуміють, що головними рушіями всіх міжнародніх взаємин є в першу чергу змагання кожного народу за свої власні інтереси, за здобуття та забезпечення собі життєвого простору, землі, вся­ких дібр, потрібних для всебічного розвитку й добробуту, за до­сягнення, можливо великої, політичної, економічної і мілітарної безпеки та могутности. В імперіялістичних народів головну ру­шійну силу відіграє змагання за панування над іншими народами, в різній формі, щоб використати їхні сили й багатства для своїх послуг.

Боротьба за панування у світі тієї чи тієї державноустроєвої і суспільно-політичної системи, за такий чи інший лад в інших державах, в інших народів, є в дійсності боротьбою передусім за свої власні, егоїстичні цілі держави, яка ставить себе за безкори­сливого захисника даної системи. Під такими ширмами криється намагання накинути свою волю народам, що їх «навертається» на свій лад, на «поступ», справедливість і т. п., усунути невигідний для своїх намірів внутрішній лад даного народу, зламати ті його сили, які є найневигідніші, найнеприязніші, запевнити собі змо­гу втручання у внутрішні справи, довести до такого державно-політичного чи суспільно-економічного ладу, який найбільше сприяє власним плянам супроти даного народу, або посередньо зміцнює власні позиції, власну систему. У деяких випадках під покровом інтервенції проти однієї системи і за введення іншої приховується звичайна мілітарна аґресія, політичний та економіч­ний підбій. Змагання до заміни одного ладу на інший у чужих на­родів, як правило служить власним цілям даної держави і, якщо не є тільки ошуканством і покришкою, то засобом, шляхом для досягнення власних цілей, приносить посередню користь.

Це наочно виявляє історія. Зокрема міжнародній розвиток останніх часів, у війні і після неї, є щодо цього повний найдошкульніших прикладів. Передусім типовий приклад дає большевизм. Світова комуністична революція, поширювання комунізму серед усіх народів, комуністична акція в світовому маштабі – все це большевизм інспірує, організує і використовує, як знаряддя на послугах російського імперіялізму. Але також і поза большевизмом, серед його противників знаходимо чимало прикладів ви­користовування ідеологічних та альтруїстичних заслон для при­криття егоїстичних цілей.

У наш час широкі народні маси відіграють щораз активнішу ролю в політичному житті, війни стають тотальніші, охоплюють ціле життя, а міжнародні взаємини так тісно.сплетені й пов'язані, що всі зміни й гра зачіпають, крім безпосередніх учасників, бага­то інших народів. Разом із тим, у цілому політичному житті, отже й у міжнародньому, зростає значення пропаганди, яка набуває величезних розмірів, стає не тільки засобом, а й важливим чин­ником, окремою ділянкою політики. Сьогодні більш, ніж раніше, намагаються вести політику під такими гаслами, в такій поставі, щоб вона, незалежно від її справжнього змісту й цілей, виглядала згідною з панівними поглядами, наставленнями та бажаннями широких мас не лише власного, а й чужих народів.

І якраз тепер, усупереч найстараннішому пропаґандивному за­тушковуванню фактичного стану, виразно виявилося, що всі вели­кі гасла, під якими ведено світову війну і післявоєнну політику, а які виставлялись перед масами, як єдино правильні, і за які по­кладено стільки жертв – трактуються як тактичні засоби. Якщо це потрібно для голої політики інтересів, то робиться такі кроки, що стають запереченням тих же високих гасел і цілей. Війну про­ти Німеччини західні демократії вели під гаслами Атлянтійської хартії, в обороні свободи, людяности й демократії, проти тоталі­таризму, диктатури, насильництва й поневолення. А їхнім союз­ником у війні став СССР, де всі лиха – гніт, злидні, поневолення, терор, тоталітаризм, диктатура олігархії, винищування цілих на­родів, нищення релігії, свободи думки, викорінювання людсько­го й національного «я» і багато інших проявів крайнього варвар­ства та неволі – доведені до найвищого ступеня. СССР був голов­ною твердинею, зразком ірозсадником того всього зла, проти яко­го розпочато війну. Альянтська допомога поставила його на ноги, зробила з нього переможця над його молодшим братом і учнем у замахові на свободу народів і людини – над гітлерівською Німеч­чиною. Союзництво з большевицькою Росією довело до того, що її зроблено силою, яка загрожує всьому світові. Що більше, вже після війни, коли не стало гітлерівської загрози, большевики за­сіли як судді в міжнародньому трибуналі судити за злочини про­ти людяности і проти миру, вони ж дістали вирішальний голос (вето) в усьому міжнародньому житті, в найвищих міждержавних інституціях вони мають вирішувати в усіх міжнародніх питан­нях. Як же це погодити з гаслами, під якими західні демократії вели війну й ведуть цілу свою політику?

Знайдено «вихід»: большевики прийняли ті ж гасла демокра­тії за свої, щоб найцинічніше прикривати ними свою протилежну суть, бити ними саму західню демократію, а одночасно повністю скомпромітувати її гасла, обеззброїти її ідейно в дальшій розпра­ві. Політика західніх держав на початку не знайшла іншого ви­ходу з ситуації, створеної воєнним союзом з Росією, як робити добру міну при єхидній і безсоромній большевицькій грі, замика­ти очі на правду про большевицьку Росію й удавати перед своїми народами та цілим світом, що вони не бачать страшної супереч-ности між власними гаслами й спілкою з большевицьким СССР. Аж опісля поволі західні демократії почали завертати з тих ма­нівців. Значною мірою це діється під впливом дальшого большевицького наступу на позиції західніх держав і очевидного даль­шого готування агресії СССР.

Або політика західніх демократій щодо тітовської Югославії, виразна підтримка, передусім економічна, її большевицького ре­жиму - це теж клясичний приклад, яке практичне значення на­дається тому, що проголошується усьому світові. Не добачувати дійсного стану справи у тітовській Юґославії західні демократії вже ніяк не можуть, бо недавно вони голосно про це говорили. Кож­ний громадянин західніх держав добре знає, що режим Тіта точ­нісінько скопійований з большевицького, що він – типово боль-шевицький. Під політичним, суспільно-економічним і кожним ін­шим поглядом комунізм Тіта в Юґославії точно робить те саме, що діється в СССР. Той самий терор, тоталітаризм, монопартійність, комуністична колективізація-соціялізація всього господар­ства, переслідування релігії, примусове накидування марксівського, матеріялістичного світогляду, коротко – комуна, ривалізуюча з «матірньою» сталінською в «досягненнях» та ортодоксаль­ності.

І ось, вистачило б, щоб Тіто посварився з Сталіном, щоб у пи­танні автономії виявив себе неслухняним супроти Москви і на­кликав на себе її гнів, – і вже західні демократії забувають учо­рашнє велике обурення та засудження злочинного большевицько­го режиму Тіта, дають йому повне розгрішення, разом з матеріяльною допомогою. В ім'я чого, яких високих ідей, засад? Бо, ану ж, може Тіто піде далі шляхом неслухняности й само-вільности щодо Москви, а якщо Сталін захоче «пацифікувати» «націонал-комуністичну Югославію», то може вона ставитиме мілітарний опір. Усе це ясно «писане вилами по воді», і над серйозністю та тривкістю такого родинного спору між двома тоталітарними, брат­ньо-комуністичними режимами стоїть ще великий знак запитан­ня. Та західні держави допомагають Тітові на всякий випадок, спо­діваючись, що, може, якраз буде так, як їм хотілося б.

Але справа мас іншу, реальнішу сторінку – дійсність. Всю до­помогу, що її Тіто дістає від Заходу, він добре використовує для зміцнення комуністичної системи, комуністичного режиму в сере­дині країни. Все відбувається для внутрішнього зміцнення, ніби для зовнішньої відпорности проти московського натиску. Єдиним реальним ефектом є таки закріплення большевизму-комунізму в країнах, зліплених у маленький СССР – Югославію. Зміцнення в чию некористь? Не треба й казати, що передусім коштом біль­шого пригнічення, поборювання всіх самостійницьких, антикому­ністичних сил народів, поневолених тітовським большевизмом. Крім самого режиму Тіта, на тому виграє світовий комунізм, бо в Сербії, Хорватії і Словенії зміцнюється комунізм проти націо­нальних, антикомуністичних змагань тих народів, і то завдяки матеріяльній допомозі західніх демократій, зрештою не вперше. Історія повторюється, одні вчаться, а інші – все наново пробу­ють, в надії, що може тепер вийде інакше.

Не треба ламати собі голови над загадкою, чи спір Тіта з Мос­квою справжній, чи це тільки хитрий, тактичний маневр. Насам­перед треба дивитися на факти і на наслідки. Хай між Москвою і Тітом, між Москвою і режимом Юґославії буде найсильніша во­рожнеча, як це трапляється між братами, а попри все залишають­ся реальні факти й наочні висліди цілого розвитку такої ситуації. Передусім наступні: західні держави прихильно поставились до комуністичного режиму Тіта, дали йому допомогу; комунізм і большевицька система в Юґославії змінцились; нанесено підрив­ний удар протикомуністичній боротьбі; ідеологічні позиції захід­ніх демократій проти тоталітаризму, диктатури, насильства і т. п. ще раз скомпромітовано до крайности; Тіто дбає про вірність ко­муністичній лінії, і між: СССР та Юґославією немає справжніх ідеологічних суперечностей, поєднання між ними може прийти кожночасно і воно було б природнішим, ніж спілка комуністичної Юґославії з протикомуністичними державами; спір за автономію і підпорядкування у поважній ситуації втратить значення; буду­вання поважніших політично-стратегічних плянів з розрахунком на участь Юґославії у війні по боці противників СССР – надто ризиковне.

Чи цього всього не бачать, не розуміють відповідальні політи­ки західніх держав? Смішно було б таке припускати. Така політика лише в нашій оцінці є невиправданою. Але ж її ведуть і то свідомо, цілево, і з їхнього погляду – раціонально. Власне, те їхнє становище ми й розглядаємо. Воно ж просте. Це все для них є побічний відтинок, другорядні справи. Вони й так «відписали» Югославію большевизмові, а доля тих народів, які кинені кому­нізмові на пожертя, їх так само цікавить, як доля України, як на­ша боротьба. Всі справи підбольшевицьких країн стоять у полі­тиці західніх держав десь на далекому кінці. Більше уваги звер­нено на ті позички й достави, які йдуть на пропаще. Але порівняль­не це не такі великі суми, ними можна заплатити за те, щоб у т. зв. холодній війні з Москвою зробити маленький шах, дати публіч­ній опінії власних народів якусь заспокоюючу піґулку. Мовляв, Захід є у наступі, робить вилім у лініях противника, коли Тіто з форпосту став противником московського імперіялізму і хоче взяти від Заходу допомогу, значить, і західня демократія іде впе­ред! Серйозної ставки на Тіта, зокрема в стратегічному розу­мінні, західні політики не кладуть. Це в них побічний відтинок, малесенька ставка. Вони стоять у т. зв. холодній війні з СССР, але трактують її цілком інакше, ніж большевики, «холодніше». Для СССР – це стадія підготовки до остаточної розправи, бороть­ба меншою зброєю, за вигідніші позиції у війні. Для західніх держав холодна війна – це різні маневри, потягнення з метою зайняти вигідніші позиції для домовлення. з противником.

І в той саме час, коли міжнародні події дають такі показові лекції «реальної» політики без скрупулів, наші опортуністи стар­шої і молодшої політичної Генерації, кожний на свій лад, вистав­ляють за найістотнішу річ у зовнішньо-політичній діяльності за­перечення українського націоналізму і перефарбовування виз­вольного руху. Одні з них так і вірять, інші просто спекулюють, переконуючи, що політика західніх держав буде прихильною до визвольної боротьби України, якщо ми переконаємо світ, що ми є за демократію. Тим часом такі питання мають дуже мале зна­чення, а ставлення сторонніх сил до справи визволення України і до нашої боротьби залежить у першу чергу від їхньої актуальної політики супроти Росії, від їхніх плянів на майбутнє. Коли, з їх­нього погляду, є збіг інтересів – згідність між цілями наших виз­вольних змагань і плянами їхньої політики, між наслідками і впли­вами нашої боротьби та їхніми бажаннями щодо розвитку ситу­ації в нашому просторі, – тоді існують реальні підстави для по­зитивного, прихильного ставлення цих чинників до наших зма­гань. На це можна сперти не тільки відповідні заходи активізації і політичного використання цих можливостей, а й ширшу кон­цепцію нашої зовнішньої політики.

Вся зовнішньо-політична акція по лінії самостійницьких зма­гань мусить передусім належно зобразити перед зовнішнім сві­том визвольну боротьбу України, її теперішнє значення для за­гальної ситуації, її стримуючий вплив на зростання большевицької сили й експансії, її енергію, спрямовану на розвал большевицько-російської імперії – тюрми народів. Довести до усвідом­лення в світі, яке величезне значення матиме здійснення цілей нашої революції – розвал СССР, побудова УССД та інших само­стійних національних держав – для основної зміни політичних, господарських і всяких інших відносин на Сході Европи й в Азії. Довести це все до належного відома й розуміння інших народів, збудити в них зацікавлення, симпатії; шукати порозуміння і співдії з такими силами, цілі й політична лінія яких сходяться з на­шими цілями, з нашими змаганнями; розгорнути заходи, щоб на базі такої реально-політичної основи довести до дійового взаємо­відношення між нами й даними чинниками, яке буде корисне, допомагатиме боротьбі тепер і в майбутньому.

Перекладення точки ваги самостійницької зовнішньої полі­тики з реальної бази на шукання симпатій через співзвучність у демократичних поглядах і наставленнях – просто шкідливе. Воно позбавляє нашу справу її властивого значення для зовнішнього світу, властивого питомого тягару й підметно-активної ролі. Нінащо не здасться така зовнішньо-політична праця, яка апелює тільки до ідеологічних подібностей, яка хоче все будувати на симпатіях в ім'я демократичних засад, тоді коли віддається на поталу большевицькій Москві демократичних союзників з часів війни (Польща, Чехія, Китай та інші). Така політика виходить на­їв

Переглядів: 297