ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 7 страница

Поскільки революційно-визвольна боротьба належить до найвищих змагань нації та вміщає в собі всі форми боротьби – від світоглядово-ідеологічної, політичної, до мілітарної включно, а революційна організація мусить сполучувати в своїй системі елементи ідеологічної, політичної, мілітарної і при тому конспіративної формації, то активне членство в такій організації є найповнішою і найважчою службою своїй нації. Бути членом революційно-визвольної організації, значить повністю поставити себе, своє життя і все своє на службу визвольній справі, віддати себе повністю до диспозиції організації та бути кожночасно готовим виконати кожний наказ, кожне завдання, без уваги на труднощі і небезпеки. До кожного члена-революціонера ставиться максимальні вимоги, передусім щодо його характеру, ідейности, особистої відваги і бойової активности. Тому організаційно-кадрова мобілізація відбувається за принципами добровільности, перевірки-випробування і добору найкращих, найвідповідніших кандидатів.

Організаційно-кадрова мобілізація має теж різні відміни. Поперше, розрізняємо повну, або завершену мобілізацію, тобто втягнення в членські ряди і частинну мобілізацію у формі приєднування прихильників, симпатиків, юнацтва і членських кандидатів. Далі є членство в основній революційній організації, якою в нашому випадку є ОУН, і членство у спеціяльних, нею творених і кермованих революційних формаціях з обмеженішими щодо терену, часу, чи родів дії.

Організаційно-кадрова мобілізація відбувається за ввесь час існування і діяльности революційної організації, як поповнювання і збільшування її членського складу. Велике і швидке збільшування організованих революційних кадрів звичайно є пов'язане з бистрим розширюванням і посиленням революційних дій. При цьому треба мати на увазі пляновість на дальшу мету. Демобілізація раз зорганізованих і введених в дію кадрів є надзвичайно складною і малодоцільною в умовах підпільної боротьби. Тому її треба уникати в розпляновуванні революційних дій. Організаційно-кадрову мобілізацію у широких маштабах доцільно переводити тільки тоді, як мається обоснований відповідними, передумовами плян, розгортати щораз ширші форми революційної боротьби на довшу мету, з перспективою переходу до партизанських і повстанських дій. Для короткотривалих, пробних і тактичних розширень, чи навіть умасовлень революційної боротьби не можна застосовувати масової організаційно-кадрової мобілізації. В таких випадках треба послуговуватися методами дійової революційної мобілізації, зглядно спеціяльними її комбінаціями з признаками організова-ности в обмежених, чи тимчасових формах.

Щодо питання, серед яких прошарків населення належить рекрутувати активних борців визвольної революції, то український націоналізм не має під цим оглядом однобічних наставлень. Наш. засадничий підхід, визначений ідеологічними принципами і попередньо з'ясованими напрямними в справі мобілізації сил народу, каже звертати головну увагу не на походження, тільки на особисті притаманності і вартості кожної людини. Як ідеологічно-політична і пропаґандивна, так само й мобілізаційна діяльність націоналістичного визвольного руху звертається до цілого народу, до всіх його частин і прошарків і намагається всюди знайти позитивний відгук. Отже завваги, які тут подаємо в цьому питанні, не мають на меті спрямовувати в мобілізаційній діяльності нашої уваги спеціяльно в одному напрямі, чи відвертати її від інших відтинків. Йде про підкреслення окремих важливіших, або в дотеперішньому розвитку замало наголошуваних проблем.

В історії українських визвольних змагань, і то не тільки останньої доби, але й попередніх періодів, позначується характеристичний факт, що головною діючою силою цих змагань було українське селянство. Поскільки в давніших часах це могло мати менше значення то в сучасній добі ця однобічність пов'язана з поважними неґативними наслідками. Місто є не тільки осідком головної ворожої сили, але в ньому концентруються осередки майже всіх ділянок життя. Тому опанування якоїсь країни не може обмежуватися опануванням її села, але необхідно вимагає повного опанування міст. Для української національної революції це є засадниче питання. Як його розв'язувати? Метода здобувати місто наступом з-зовні, з села не відповідає нашим потребам, ні умовам. Вона може мати місце в таких випадках, коли місто є чужим і ворожим для справи революції, з уваги на її характер, чи через склад і наставлення населення. Напр., революційні рухи з однобічним соціяльним цілеспрямуванням можуть спиратися виключно на одну суспільну верству, на селянство, чи робітництво. Натомість національно-визвольна революція мусить охоплювати цілий народ, всі його прошарки. Для цього є дані головні передумови. З одного боку міста в Україні мають достаточний склад українського патріотичного населення. Правда, у наслідок спеціяльної ворожої політики його відсоток не відповідає природньому розвиткові і рації українського народу, але він не є аж такий поганий, щоб національно-визвольні змагання не знаходили в місті природнього ґрунту й опертя. З другого ж боку, мета, ідеологія і програма українського націоналізму відповідають наставленню і прагненням українського міського елементу в неменшій мірі, ніж селянству і мають всі дані пірвати його до активної революційної боротьби. Тому стратегія націоналістичного революційного руху мусить бути наставлена на здобуття й опанування українського міста зсередини. Це відповідає нашій ідеологічно-політичній концепції і значно улегшує перемогу визвольної справи. Метода здобування міста ззовні, сказати б – облогою, значно утруднює боротьбу, залишає місто на довший час як виключну домену панування й оперування ворога та залишає майже цілком нечинним поважний потенціял українського міського населення, що може відограти важливу підметну ролю.

Опанування національною революцією українського міста зсередини вимагає упертої послідовної революційної діяльности серед українського міського населення в усіх періодах революційного процесу. Ця діяльність є значно важчою, ніж серед монолітного патріотичного селянства. Поперше, через концентрацію ворожої большевицької сили і активности у місті. Подруге, через велику кількість чужого і ворожого населення, яке впливає деморалізуючо і депримуючо на українське населення. І потрете, тому, що в наслідок дії двох попередніх факторів пересічний моральний і патріотичний рівень міського елементу є значно нижчий, ніж на селі. Та, не зважаючи на це, чи якраз через це саме треба з найбільшою наполегливістю над ним працювати, не зважаючи на жодні труднощі і жертви. Особливі якості і високі кваліфікації приєднаного міського революційного елементу та його важлива роля в цілому розвитку революційної боротьби, а зокрема в її вирішній стадії, варта поважних трудів і жертв.

Іде про розгорнення в місті ідеологічно- політичної і пропаґан-дивної роботи, про ведення революційних акцій та про організаційно-кадрову працю. Метою цієї діяльности є опанування українського населення міст ідеями українського революційного націоналізму, зформування з нього пробойового активу визвольної революції так, щоб він становив на місці поважну протиставну силу до концентрації ворожих, московсько-комуністичних сил. У розгортанні революційного змагання, зокрема у вирішньому етапі загального збройного повстання, стратегія остаточного опанування міст, ліквідації в них ворожих баз та перетворення їх на осередки революційних дій і державного будівництва полягатиме на пля-новій співдії автохтонних міських революційних сил з тими силами, які мають мобілізаційні й оперативні бази на селі. До них приєднаються революційні військові формації підпільного походження, чи творені з вояків совєтської армії.

В мобілізуванні населення міст до визвольної революції головну увагу треба звернути на молодь і на робітництво. Молодь усіх прошарків, зокрема студентська і робітнича, є з природи схильна до ідейних поривів, до боротьби і революційних зрушень. Молодь завжди була, є і буде головним динамічним, бойовим елементом в національно-революційній боротьбі. Діяльність націоналістичного руху мусить відкликатися передусім до молоді, її активізувати, виховувати й організувати, на неї спирати своє майбутнє.

Українське робітництво становить головну масу українського міського населення й одночасно, поруч з молоддю, має природні завдатки на те, щоб бути головним резервуаром революційного активу в місті. Воно не має неґативних прикмет того пролетаріяту, який був податливим ґрунтом для большевизму, а теж не обросло «міщанськими» навиками, які роблять людей непридатними до революційного змагання. Важливим чинником є живий зв'язок, виміна і побутова близькість великої частини теперішнього робітництва з селянством. Це сприяє розвиткові серед робітництва тих національних елементів, які сильніше втримуються в селянській масі, улегшує поширення націоналістичних рево-люційних ідей з міста на село і навпаки, та допомагає скоординувати розвиток революцій-ного процесу на селі і в місті в одноцілий, пляномірний національно-визвольний рух.

Наше підкреслення потреби звертати більшу увагу на активізацію революційної діяльности серед міського населення ніяк не має на меті послаблення доцьогочасної інтенсивности такої ж праці на селі. Йде про дальше її втримання на високому рівні, тільки щоб вона не була єдиною, щоб посилити і підтягнути на такий самий рівень вплив і дію націоналістичного руху в місті. Це підсилення і доповнення має виявлятися в різних формах. Передусім при дальшому формуванні ідеологічно-програмових позицій руху, його ідейно-політичного обличчя, мусить бути належно віддзеркалений той натиск, який кладемо на проблему міста, зокрема українського робітництва. Подруге, акція безпосередньої революційної боротьби з ворогом мусить бути перенесена більшою мірою на терен міста. Всякі революційні акти, переводжувані в місті, набувають більшого політичного значення, сильніше вдаряють у ворожу систему і найбільше причиняються до революціонізування загалу населення.

В питанні елементів мобілізованих до активної революційної боротьби окреме важливе місце займає справа вояків совєтської армії. Серед цього вояцтва так само, як серед всього населення СССР, зокрема неросійських країн, є дуже багато свідомих ворогів большевизму. Це великий революційний потенціял, який має тим більше значення, що в певній ситуації війни, чи загального повстання, від постави вояцтва в армії залежатиме доля большевицької імперії і режиму, і вояцтво може повернути свою зброю проти большевиків, ставши на бік визвольної революції.

Але відповідне урухомлення цього потенціялу в пляні визвольної революції є незвичайно важке. Вже сама військова система дуже утруднює будь-яку плянову дію вояцтва всупереч плянам і наказам командування. До того долучуються спеціяльні большевицькі методи – вимішування національного складу, дії партійної організації, система політруків, сексотсва, забезпечування спеціяльними вірними большевикам військовими частинами і т. п. Тому не можна розраховувати на те, що в совєтській армії виникнуть ініціятивні революційні зрушення, або що до них прийде в т. зв. нормальних, мирних обставинах. Вояцтво цієї армії може виступити більшими, чи меншими групами проти режиму тільки під час війни, і то в незвичайних умовах, або серед загального заколоту, створеного поважними протибольше-вицькими революційними зрушеннями.

В плянуванні залучення вояцтва совєтської армії до протибольшевицької боротьби на першому місці треба ставити як найреальнішу таку можливість, що це вояцтво переходить зі зброєю поодинці і більшими групами, евентуальне цілими відділами до діючих революційно-повстанських сил, або на другий бік воєнного фронту і там переформовується на відділи протибольшевицького, визвольного війська. Революційний переворот у самій армії, в пляні опанування її революцією в цілості, чи бодай більших її з'єднань, відтинків фронту, цілих Гарнізонів і т. п. може бути реальним вже в стадії далеко заавансованого розкладу большевицької системи в наслідок переможного розвитку революції, або у висліді воєнних подій.

Засадничою методою мобілізації вояцтва совєтської армії до протибольшевицької революційної боротьби є ініціятивна дія ззовні, тобто відповідна акція організованих революційних сил, діючих поза цією армією, але спрямованих до неї. Основне значення має існування революційних військових відділів, що про їх боротьбу і терени дії доходять відомості до вояцтва совєтської армії. Коли ці вояки стрічаються з конкретними закликами і вказівками повстанських відділів, що вони повинні робити і куди переходити, тоді це викликає багато живішу реакцію, ніж загальні заклики до революційних акцій, які вояцтво мало б само ініціювати й організувати.

Навіть у пригожій ситуації та при відповідній революційній акції ззовні є необхідною ініціятива й організаційно-керівна робота рішучих одиниць з революційним наставленням в самій армії, щоб повести більшу кількість вояцтва до протибольшевицьких виступів. Для того важливою справою є те, щоб у совєтській армії, в різних її формаціях і частинах, на різних теренах було якнайбільше таких людей із свідомим революційним наставленням і відповідною підготовою, які будуть здібні виступити у відповідній ситуації з ініціятивою, стати організаторами і керівниками революційно-визвольних дій серед вояцтва, у фронтових, чи запільних частинах совєтської армії. Іде передусім про політичних організаторів, які зуміють захопити і приєднати на бік революції не тільки рядових вояків, але теж кваліфікованих старшин. З поширюванням революційних ідей і революційної діяльности, в тому числі й організаційно-кадрові, серед цілого народу зростає, можна сказати автоматично, теж кількість революційного елементу в совєтській армії.

В питанні спеціяльної революційної пропаґандивної і організаційної роботи всередині совєтської армії треба бути дуже стриманим. В нормальних часах, під час миру доцільно облишити всяку підпільну, зокрема організаційну діяльність в самій армії, щоб не викликати настороження ворога і не причинятися до ліквідації активного революційного елементу. Щоправда большевики знищують не тільки активний, але й потенційно небезпечний для них елемент. Але будь-які прояви існування й дії протибольшевицької організації всередині якоїсь військової частини викликають незвичайне загострення большевицьких протизаходів. В нормальних часах свідомі й організовані революціонери, що відбувають військову службу, чи є професійними вояками в совєтській армії, не повинні провадити в самій армії безпосередньої революційної діяльности, тільки вивчати своє оточення й умови та приготовлятися до майбутніх завдань. Пряму революційну акцію, політично-пропаґандивну, організаційну і бойово-оперативну треба розгортати у частинах совєтської армії в той час, як настане відповідна пора для підіймання загального революційного зриву, зглядно для протибольшевицьких виступів окремих військових частин у зв'язку з льокальною ситуацією, (напр., на фронті, революційні заколоти в окупованій країні і т. п.). Натомість у всіх періодах революційної акції треба докладати найбільших зусиль, щоб відповідною роботою поза рамками совєтської армії поширювати серед її активних і майбутніх вояків протибольше-вицьку революційну свідомість і підготову.

При розгляді елементів, які мають дані ввійти в склад дійових сил визвольної революції, ще треба згадати великі маси політичних в'язнів, засланців й інших політичне репресованих людей. Це великий, в більшості підготований революційний потенціял, щодо якого нема проблеми морально-політичної, чи організаційної мобілізації, тільки стоїть трудне питання його визволення й уможливлення йому активної участи в боротьбі. У цьому питанні обмежимось на двох загальних напрямних.

Поперше, при розгортанні більших бойових, зокрема повстанських дій на якомусь терені, до перших операцій належать акції рятування і звільнення всіх політичне ув'язнених з тюрем, концтаборів, таборів примусової праці, таборів полонених і т. п. По-друге, в загальному плануванні революційної боротьби, не тільки на Українських Землях, але й поза їхніми кордонами, зокрема у співдії з іншими поневоленими народами та з прихильними чужими державами, треба формувати спеціяльні відділи і переводити спеціяльні операції з метою зв'язку, визволення, допомоги і постачання для ув'язнених і запроторених у далеких концтаборах і теренах примусового поселення. У певній ситуації там можуть постати великі огнища революційних дій, а тоді наладнання з ними зв'язку, постачання, допомога у.з'єднуванні відокремлених огнищ в більші комплекси, творення шляхів переходу на відповідніші терени і т. п. – буде велике і трудне завдання, яке вимагатиме зосередженої дії з усіх боків.

До питань тактики і форм революційної боротьби. На протязі діяльности українського національного визвольного руху розвинулися три засадничі тактики боротьби, які стосувалися в різних її етапах і знайшли своє виразне оформлення ирк кінці минулої світової війни і в перші повоєнні роки. Вони є наступні: тактика підпільна, партизанська і повстанська. Побіч цих трьох основних типів існують ще їхні комбінації: підпільно-партизанська і підпільно-повстанська тактика. З'ясуємо коротко характеристичні риси цих відмін.

При підпільній тактиці ціла революційна організація і вся її внутрішня діяльність є глибоко законспіровані. Назовні виявляються тільки акти її безпосередньої боротьби з ворогом і деякі форми її ідеологічної, політичної і пропаґандивної роботи масового засягу. До таких наявних форм революційної діяльности підпілля належать зокрема різні бойові акції, як саботажні, протитерористичні й інші; засоби масової політично-пропаґандивної дії, як підпільні видання, листівки, поширювання революційних гасел написами, плякатами, тощо; масові акції, ініціовані й організовані підпільною організацією, демострації, страйки.

При партизанській тактиці головною формою революційної діяльности і боротьби є акція партизанських відділів. Партизанські акції мають звичайно характер бойовий, але в їхньому цілеспрямуванні може переважати момент політично-пропаґандивний, або мілітарний. Характеристичною рисою партизанської форми боротьби є те, що військові партизанські відділи не мають сталої бази на терені своїх бойових дій, діють рейдами, або мають підтримку з зовнішніх баз.

Партизансько-підпільна тактика полягає на комбінації цих двох родів на одному терені, або на застосовуванні на одних теренах однієї тактики, а на других – іншої. Отже, поруч підпільної організації, яка веде свою діяльність як звичайно, рівночасно оперують військові партизанські відділи, формовані, втримувані і керовані матірною підпільною організацією, або принаймні в щільній співдії з нею, якщо це будуть відділи іншого походження (наприклад, рейдуючі партизанські загони з інших теренів, відділи союзних народів в перемарші через даний терен, парашутні відділи під час війни і т. п.). Партизанську і підпільно-партизанську тактику й форму боротьби стосується звичайно у воєнний час в переходових стадіях, перед повстанським періодом, або при його звужуванні. Ця форма боротьби відзначається тим, що вона може завдати ворогові поважні удари й ударемнювати його пляни, зокрема мілітарні, малими, відносно, засобами. Але у визвольній революції вона не дає остаточного вирішення – усунення ворожої окупації й опанування країни революційними силами. Для цього треба перейти до повстанських форм боротьби.

Повстанська тактика і форма революційної дії відзначається двома головними прикметами. Поперше – формуванням і введенням у дію більших військових з'єднань, які формами своєї організації, узброєнням і методами дії більше зближені до регулярної армії, ніж партизанські відділи. Другою прикметою є те, що повстанська боротьба змагає до повного опанування, очищення від ворога і втримання якогось терену, як не цілої країни відразу, то бодай її частини. Повстанська боротьба, якщо вона розгортається на повну широчінь, охоплює цілу країну і має переможний розвиток, становить завершуючий етап визвольної революції. Вона межує безпосередньо з періодом державного будівництва, яке розпочинається вже під час боротьби, скоро тільки поважна частина національної території знаходиться в руках революційно-повстанських сил. Швидкий перехід від повстанських до державних форм дії і до державно-визвольної війни має важливе значення в сенсі міжнароднього права.

Повстанська тактика може бути застосована теж у менших маштабах і може мати характер тільки спроби переходу до загального повстання. В таких випадках найдоцільніше вживати комбінованих форм і тактики – підпільно-повстанської, або підпільно-партизансько-повстанської. Це значить, що побіч повстанських відділів і їхньої боротьби втримується в повній дії підпільну систему, організацію і підпільну тактику, зглядно теж і партизанські дії на деяких теренах.

В цілому розвитку революційного процесу ми розрізнили два основні його фази-періоди. Перший період затяжної революційної боротьби охоплює всі доцьогочасні етапи і триває далі до часу вирішнього повстання цілого народу. В доцьогочасному розвитку були етапи чисто підпільних, підпільно-партизанських і підпільно-повстанських форм дії, від яких треба було знову повернутись до чисто підпільної боротьби- з уваги на несприятливу міжнародню ситуацію і на таке ж саме внутрішнє становище в СССР.

Революційна боротьба в цій фазі має такі головні цілі:

1) Підготування цілого народу і його організованих революційних сил до вирішного бою – всенароднього повстання та приєднання союзників наших протибольшевицьких визвольних змагань. Для того ведеться: поширювання ідей і визвольної концепції українського націоналістичного руху, протибольшевицьких настроїв і революційних акцій на всіх Українських Землях, серед усіх частин і прошарків українського народу; поширювання серед інших народів концепції спільного фронту національно-визвольних революцій і розбудова політичних та дійовоорганізаційних основ Антибольшевицького Бльоку Народів, як фактора цього спільного фронту; зовнішньо-політична робота для пропаґування українських національно-визвольних змагань і приєднування приятелів і союзників в чужинному світі.

2) Оборона українських національних цінностей і стану національного посідання на всіх ділянках життя перед большевицьким нищівним наступом і деправуванням.

3) Виборювання поступок ворога і кращих умов для життя і розвитку народу в різних ділянках.

Діючими силами в цій фазі революційної боротьби є:

1) Основна революційна сила – Організація Українських Націоналістів, яка несе головний тягар визвольної боротьби, є надхненником і керівником цілого революційно-визвольного процесу. Українська Повстанська Армія – збройне рам'я визвольної революції, створена Організацією Українських Націоналістів в процесі широкої розбудови її військового сектора, діючого в усіх періодах існування ОУН, як зав'язок збройної сили національної революції. Під час найбільшого розгорнення збройної боротьби в партизанських і повстанських формах, в 1943-48 рр., УПА охоплювала своїми кадрами і діями основну частину членства ОУН і ново-мобілізовані кадри. При повороті до чисто підпільної тактики кадри і дії УПА були ступнево звужувані і введені в матірні рамки ОУН. В цих рамках УПА далі існує як військовий сектор і основний кадр-кістяк для розбудови збройної сили революції в майбутньому.

2) Співдіючі з підпіллям активні прихильники і симпатики ОУН творять другий, дуже важливий перстень в укладі сил національно-визвольної революції.

3) Третьою силою, згрупованою широким перснем довкола революційного ядра, є ця частина українського населення, яка не має безпосереднього технічного зв'язку з підпільною ОУН, але діє під її ідейно-політичним впливом та намагається здійснити її напрямні в різних ділянках життя і в різних формах.

4) Четвертою групою, а третім перснем у концентричному укладі революційних сил, є перейняті революційними, націоналістичними настроями маси, які покищо обмежуються на тихому, невловимому, але через масовість потужному спротиві-саботуванні большевицької системи і плянів. Вони становлять великий революційний потенціял, який чекає відповідного часу і широкого розгорнення революційно-повстанських дій, щоб активно в них включитися.

Підсумовування вислідів доцьогочасної революційної боротьби націоналістичної епохи не входять в тематику цих викладів. Тут згадаємо коротко тільки два основні моменти. Поперше, сьогодні ідеї й визвольна концепція українського революційного націоналізму поширені і закорінені не тільки на всіх землях України, але й по цілому СССР, де живуть українці й інші народи, що борються за своє визволення від московського поневолення. ОУН стала не тільки загально відомою, але визнаною, впливовою і передовою силою проти-большевицької визвольної революції, на яку орієнтуються народні маси. Поскільки доцьогочасна боротьба, окуплена дуже великими жертвами організованих і добре підготованих кадрів ОУН та її прихильників, то у висліді цієї боротьби розширилася далеко поза попередні межі база національного визвольного руху і зріс придатний до мобілізації революційний потенціял. Завданням дальшої революційної діяльности цього періоду буде належно використати й урухомити для визвольної справи ці позитивні наслідки.

Другим успіхом засадничого і тривалого значення є зламання паралізуючого впливу большевицької терористичної системи. Можливість і успішність революційно-визвольної боротьби теж у підсовєтській дійсності, доведена вдруге після повстансько-партизанської боротьби в двадцяті роки на Наддніпрянщині і остаточно закріплена боротьбою ОУН-УПА, глибоко ввійшла в свідомість народу і перетворила його наставлення. Безстрашна революційна постава в обличчі найжахливішого большевицького терору стала масовим явищем, а не тільки відокремленими чинами виїмкових героїв. Історичною заслугою під тим оглядом залишиться постава загалу населення ЗУЗ під час большевицьких погром-ницько-виселенчих репресій проти визвольного руху. І другим безприкладним, масовим і остаточним проламом у системі большевицького терору є одчайдушно-героїчні акції ув'язнених в концтаборах українських націоналісток і націоналістів.

Порядком доповнення до доцьогочасних методів революційної акції доцільно відмітити декілька актуальних засобів, достосованих до сучасної підсовєтської ситуації. В політично-пропаґандивній роботі треба максимально використовувати різні большевицькі акції і потягнення, що мають характер зміни курсу і методів в окремих ділянках життя. При цьому слід розкривати справжні большевицькі цілі, мотиви та причини тих потягнень і виявляти те, що приховане за большевицьким маскуванням. В одних випадках це будуть намагання обманути народ і під покришкою нових досягнень, чи полегш накласти нові й більші обтяження, погіршити заробітки, життєві умови тощо. В інших випадках мається до діла з недобровільними, вимушеними загальним народнім спро-тивом поступками; ще іншим разом є нагода розкривати катастрофальні прориви і ганебні невдачі большевицьких плянів, які большевики маскують як успішне виповнення завдань і перехід до нових етапів.

Так само належить використовувати різні большевицькі кампанії, що їх вони проводять під час різних внутрішніх криз, чисток, змін методів тощо. Звичайні в таких большевицьких кампаніях звинувачування, критика і засуджування раніше відповідальних, а тепер усуваних чільних осіб, чи змінюваних методів, дають добру нагоду, щоб у наявний спосіб компромітувати большевицький режим, компартію і їхню систему в цілому. При тому належить послуговуватися методою зумисного, ніби наївного, чи надто ревного перегинання кампаній і директив компартії.

Загальна тенденція в сучасній політично-пропаґандивній роботі повинна змагати до того, щоб поруч доцьогочасних методів і засобів прямої революційної пропаґанди, максимально використовувати всі можливості для півявної розкладово підривної роботи, підшиваної під большевицькі пляни й акції. Так само треба використовувати різні зміни в большевицьких методах комуністичної й антинаціоналістичної пропаґандивної акції. Такі зміни звичайно є наслідком абсолютного зужиття й неділання дотогочасних способів наочної брехні заперечування промовчування і перекручування фактів. Нові методи легкого заторкування небезпечних для большевиків проблем, яких вони досі не наважувалися навіть згадувати, а тепер пробують дати їм своє насвітлення і пропаґандивно з ними розправлятися, виразно свідчать про те, що дотеперішні методи виключно терору і зав'язування уст втратили силу діяння. Ці нові методи в большевицькій пропаганді в національній і культурній політиці відкривають стільки слабих місць большевицької системи, що це дає дуже добру нагоду для поширювання протибольшевицьких поглядів і настроїв вмілим явним діянням в рамках совєтської системи. Не раз вистачить відповідне зіставлення, чи наголошення різних вісток, коментарів і проблем із совєтської преси, публіцистики літератури, з різних промов, критик і т. п., щоб у слухачів зродилися виразні протире-жимні висновки, рефлексії і настрої. Генеральною напрямною всієї революційної роботи а першою мірою в ділянці політично-пропаґандивній, є засада тримати руку на живчику актуального життя і так пристосовувати свої методи й засоби, щоб вповні використати все, що підходить для наших плянів, зокрема все те, що в тому напрямі робить сам ворог, згл., що в нього діється.

Ще до питань загального революційного зриву-повстання. Попередньо вже була мова про ті чинники, які створюють відповідні передумови для такого повстання. Конкретизуючи попередні міркування на цю тему, можемо передбачити чотири типи ситуації, коли може бути реальною й успішною загальна революційна боротьба в найширших і відкритих – повстанчих формах. Поперше – війна між СССР й іншими державами і створене воєнними подіями кризове становище для большевиків. Подруге – умасовлення революційних дій, організованих підпіллям, і піднесення революційних настроїв серед цілого народу до точки кипіння, при одночасному загальному напруженню внутрішньої ситуації в СССР і підірваному становищу режиму. Потрете – вибух протибольшевицької революції широкого маштабу в інших підсовєтських країнах, зокрема в сателітних, яка переходить у визвольну війну з Москвою. Почетверте – велика криза і розклад в самому большевицькому режимі, одверта боротьба між: ривалізуючими групами, яка поширюється на цілу державну структуру СССР. Можуть ще заіснувати комбінації згаданих тут типів ситуації, які взаємно себе посилюють.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 6 страница	\|	ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 8 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.