Апологетика і патристика

Починається середньовічна філософія періодом так званої „апологетики” (від грец. „апологія” —захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Завершується ж період становлення і утвердження середньовічно християнської філософії так званою „патристикою” (лат. „патер” — отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями — „отцями церкви” (patres ecclesiae) — вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки.

Вже від самого початку середньовіччя впадає в око своєрідна „дволінійність” у становленні й подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована, як уже наголошувалося, на духовно-ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює себе у двох напрямах, які мають своїм джерелом „роздвоєність” пізньоантичної філософії на елліно-елліністичну, згодом елліно-візантійськуі римську, згодом римсько-західноєвропейську, гілки.

Двоїстість середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики. В історико-філософській літературі чітко розрізняють „західну” (латиномовну) та „східну” (грекомовну) апологетики. Перша („західна”) представлена іменами Мінуція Фелікса (кінець II ст.), Квінта Тертулліана (бл. 160 — після 220), Арнобія(бл. 260), Лактанція(кінець III ст.); друга — Юстіна(бл. 132), Теофіла(кінець II ст.), Іренея Ліонського (бл. 125), Іпполіта (кінець II —початок III ст.), Афінагора (III ст.). До „східної” гілки середньовічної філософської парадигми, безперечно, належать і такі представники вже згаданої Олександрійської школи, як Філон(остання чверть І ст. до н. є. — середина І ст. н. є.), Климент(бл. 150 — бл. 215), Оріген(185—253).

Грекомовна апологетика, спонукувана своєю еллінською ментальністю на споглядання „внутрішньої” людини, неосяжних глибин духу, виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитування, тлумачення (віднайдення прихованого, зашифрованого сенсу) „священних” текстів — так звана „екзегеза”; уже згадувана „апофатична” (негативна) теологія тощо. Римська ментальність західної апологетики з її практицизмом орієнтувалася на зовнішні, формально-логічні (так би мовити, „юридично” фіксовані) риси духовності (римсько-західноєвропейський варіант середньовічної парадигми лише в IV ст. починає освоювати метод екзегези, а до апофатизму доходить аж у IX ст., та й то тлумачить їх — екзегезу та апофатизм — у своїй раціоналістично формалістичній манері).

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно-філософської спадщини. Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? — риторично запитує Квінт Тертулліан. Нова, християнська, „божественна” мудрість настільки глибша від старої (грецької, „земної”), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. „Син Божий пригвожденний до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер, — немає сумнівів у правдивості цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, — і це безсумнівно, тому що неможливо”. За переказами, наведені міркування Тертулліан завершує словами: „Вірю, тому що абсурдно” (Credo, quia absurd).

Звичайно, попри всю войовничу непримиренність до античної традиції, середньовічні філософи не могли будувати нове філософське мислення на порожньому місці. Тим-то апологети, проголошуючи устами Тертулліана „ми не потребуємо допитливості після Христа, нам не потрібні дослідження після Євангелія”, водночас інтенсивно шукають в античній спадщині ідеї, придатні для освоєння з подальшою їх трансляцією в контекст нового світогляду та нової культури. Крім того, переважна більшість апологетів була далеко не такою агресивною щодо античності, як Тертулліан.

У IV ст. завершується процес формування середньовічної світоглядно-філософської парадигми. На Нікейському соборі (325р.) формулюються основні догмати християнського віровчення. „Встановлення офіційної догматики, — пише російський історик філософії В.В. Соколов, — ставило перед філософуючими ідеологами християнства обмеженіші, ніж перед цим, завдання, тепер вони повинні були виправдовувати і, за можливістю, роз'яснювати встановлені та встановлювані після Нікейського собору догмати, використовуючи і необхідні елементи античної... філософської думки”.

Вихідні принципи середньовічної манери філософування були сформульовані, як уже зазначалося, у патристичний період так званими „отцями церкви”. І тут, як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовиих) отців церкви. До перших належать члени так званого „каппадокійського гуртка”: Григорій Назіанзін (бл. 330—390), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий(бл. 330—379), єпископ Кесарійський; Григорій(325—394), єпископ Нисський. „Каппадокійці”, або, як їх іще називали, „три світочі каппадокійської церкви”, упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип „спадаючої досконалості”, застосований для обґрунтування троїстості християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі „вирівнювання” неоплатонівських рівнів буття (Єдиного, Розуму і Душі) і проголошення рівноцінності іпостасей (ликів) „божественної Трійці”. Східній патристиці (як і східній апологетиці) притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальний, „софійно-плюралістичний” підхід до світу, орієнтований на внутрішній світ унікально-неповторної людської особистості.

Західні „отці церкви” — Амвросій (340—397), єпископ Медіоланський (Міланський); Ієронім Блаженний (345—420), перекладач Біблії на латинську мову; Аврелій Августин (354—430), єпископ Гіппонський — мислять, відповідно, в „західній” (спонукуваній римо-латинською ментальністю) манері з її практицизмом, формалізмом, епістемномонологічиим баченням світу тощо. Східна й західна гілки середньовічної філософської парадигми, звичайно, не розділені прірвою, постійно й активно взаємодіють між собою. Водночас, зберігаючи протягом усього середньовіччя риси відповідного менталітету, вони надають західноєвропейській і східноєвропейській культурі неповторної своєрідності.

У подальшому йтиметься про розвиток філософських ідей головним чином у контексті західноєвропейського мислення. До східноєвропейського ж контексту повернемося, коли мова піде про вітчизняну філософську думку. Серед західних „отців церкви” найбільший вплив на подальший хід філософського розвитку в західноєвропейському світі мав Августин. „Люди, — наголошує Августин в одній із найвідоміших своїх праць „Сповідь”, —дивуються висоті гір і величезним хвилям морським, і найвеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають уваги на самих себе”. Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного „речово” орієнтованій традиції античності. Наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Августин говорить про принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно ж із циклічною концепцією часу, все існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було.

Таке розуміння часу означало розуміння його плину як поступу, а значить —історії. Вперше виникав ґрунт для серйозної постановки таких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблеми творчості, свободи та ін. Йдеться про нову постановку питання про час як історичний. Звичайно, розуміння цієї проблеми Августином було історично обмеженим, оскільки історія в його (богословському) розумінні означала лише короткий відрізок між двома „вічностями” — створенням світу Богом і конечним тисячолітнім царством Божим на землі. Крім того, Августин, по суті, заперечував об'єктивне існування минулого й майбутнього, суб’єктивістські тлумачачи їх як пам'ять і надію.

Суб'єктивістськи-ірраціоналістично тлумачить Августин і співвідношення розумово-мислительних і вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним же чином проводить Августин розрізнення між наукою і мудрістю. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об'єктів. Звідси виводиться теза про незаперечну першість віри перед розумом (віра передує розумові), і, зрештою, постає беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціокультурні чинники формування філософських парадигм філософії середньовіччя. Теоцентричний характер середньовічної філософії.	\|	Схоластика. Реалізм і номіналізм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.